Та зайнятості

Принцип забезпечення свободи праці закріплений у ст. 43 Консти­туції України і реалізується у нормах інститутів працевлаштування та трудового договору (починаючи з виникнення трудових відносин і закінчуючи їх припиненням). Свобода праці виявляється у добро­вільному, свідомому обранні конкретної форми застосування праці. Тільки громадянин визначає, де йому застосувати свої знання та здібності. Свобода праці означає і право взагалі не займатися трудо­вою діяльністю. Незайнятість громадян не може бути підставою для притягнення їх до відповідальності. Принцип забезпечення свободи праці — це сукупність таких можливостей громадянина як суб'єкта трудового права (рис. 3.3).

1. Можливість отримати роботу і бути працівником організації будь-якої форми власності конкретизується в інститутах працевлаш­тування й трудового договору. Конвенція МОП "Про політику в га­лузі зайнятості" № 122 (1964 р.) передбачає активну політику, спря­мовану на здійснення повної, продуктивної і вільно обраної зайня­тості. Сприяння державними службами зайнятості у виборі підходя­щої роботи й працевлаштуванні — засіб забезпечення свободи пра­ці. Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина для себе обирає чи на яку погоджується.

2. Можливість отримати підходящу роботу. За нинішнього без- робіття деякі громадяни не можуть реалізувати можливість отрима- ти бажану роботу.

Підходяща робота — це робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевос­ті, де він живе. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який осо­ба мала за попереднім місцем роботи з урахуванням її середнього рів­ня, що склався в галузі. Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робо­та (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує про­фесійної підготовки. Для громадян, котрі бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, підходящою вважається робота за спеціальністю, що потребує попередньої пере­підготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості цього — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю)¹.

¹ Див.: ст. 7 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р.

3. Можливість вільно обирати рід заняття та професію. Громадяни можуть реалізувати право на працю, що дає можливість заробляти на життя працею, яку вони вільно обирають, або на яку вільно погоджу- ються. Громадянин має право не вступати у трудові відносини і в цьо- му разі на нього не поширюються принципи трудового законодавства.

4. Можливість реалізувати здатність до праці у безпечних умовах (права на належні, безпечні й здорові умови праці).

5. Можливість при звільненні та безробітті на сприяння у праце­влаштуванні. Держава створює умови для повного здійснення громадя­нами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. У випадку незайнятості з незалежних від особи причин їй га­рантується право на матеріальне забезпечення відповідно до закону¹.

6. Можливість захисту права на працю. Відповідно до ст. 43 Кон­ституції України громадянину гарантується захист від незаконного звільнення. Працівник має можливість вимагати захисту прав і сво­бод через відповідні органи.

Принцип свободи праці доповнюється принципом заборони при­мусової праці та принципом свободи трудового договору, пов'яза­ного з принципом визначеності трудової функції.

Заборонена примусова або обов'язкова праця². Заборонений будь-який примус виконувати роботу під загрозою застосування покаран­ня (примусового впливу), в тому числі:

• для підтримання трудової дисципліни;

• для покарання за участь у страйку;

• як метод мобілізації й використання робочої сили для потреб економічного розвитку;

• як засіб політичного впливу, виховання, чи покарання за по­літичні погляди або ідеологічні переконання, протилежних установ­леній політичній, соціальній або економічній системі;

• як міра дискримінації за расовою, соціальною і національною ознаками або віросповідання³.

Не вважається примусовою працею:

Див.: Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р.

Див.: Конвенцію МОП № 29 "Про примусову чи обовязкову працю" та № 105 "Про скасування примусової праці".

У Трудовому кодексі РФ визначено, що примусовою працею є також невиконання роботодавцем обов'язку щодо несвоєчасної виплати заробітної плати, зокрема не у повному розмірі, а також виконання роботи працівником, яка загрожує його життю та здоров'ю.

1. військова чи альтернативна (невійськова) служба;

2. робота, необхідна в надзвичайних обставинах, тобто у випад­ках оголошення надзвичайного чи воєнного стану, під час пожеж, повеней, голоду, землетрусів, а також в інших випадках, що ставлять під загрозу життя або нормальні життєві умови всього або частини населення;

3) робота, виконувана внаслідок вироку суду, що набрав чиннос­ті під наглядом державних органів, відповідальних за дотримання законодавства при виконанні судових вироків.

Кожна з означених можливостей змісту права на працю забезпечу­ється конкретними нормами інститутів трудового права (працевлашту­вання, трудового договору, оплати праці, охорони праці, трудових спо­рів, нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю).

Юридичними гарантіями права на працю є:

1) заборона необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу

(ст. 22 КЗпП);

2. установлений порядок в укладенні, зміні й припиненні трудо­вого договору (ст. 24, 31, 36 та інші КЗпП);

3. недійсність умов договорів про працю, які погіршують стано­вище працівників (ст. 9 КЗпП).

Принцип забезпечення свободи праці стосується всіх суб'єктів трудо­вого права. Зміст цього принципу виявляється у вільному вираженні во­лі суб'єктів щодо укладання, зміни і припинення трудового договору.

Свобода праці не сумісна з дискримінацією у сфері праці. Прин­цип недопущення дискримінації у сфері праці, зайнятості — один із ос­новних принципів трудових відносин. Забезпечення рівності трудо­вих прав громадян (рівність у трудовій правосуб'єктності) конкрети­зується у всіх інститутах трудового права. Конвенція МОП №111 (1958 р.) " Про дискримінацію у сфері праці та зайнятості" передба­чає викорінення всякої дискримінації у праці й зайнятості. Кожний має рівні можливості в реалізації своїх трудових прав. Рівноправ­ність, яка ґрунтується на суспільній рівності всіх людей, означає, що кожному громадянинові надаються рівні з іншими юридичні можли­вості у сфері праці.

В Україні забезпечується рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релі­гійних переконань, роду й характеру занять, місця проживання та ін­ших обставин (ст. 2-1 КЗпП). Відповідно до Конституції України та ст. 22 КЗпП не допускається будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника мо­жуть встановлюватися законодавством України, що обумовлено особливостями трудової діяльності працівників. Не є дискриміна­цією обмеження, обумовлені турботою держави щодо осіб, які пот­ребують соціального і правового захисту. Не розглядається як дис­кримінація заборона приймати на роботу без обов'язкового медич­ного огляду осіб, які не досягли 18 років, а також осіб у випадках, ус­тановлених КЗпП чи законами України.

Порушення принципу про заборону дискримінації у сфері праці є підставою для звернення до суду щодо усунення дискримінації. Збит­ки, заподіяні особі дискримінацією у сфері праці, підлягають від­шкодуванню. Дискримінацією у сфері праці є також оплата праці працівників, що не відповідає їхній посаді й кваліфікації (має бути відшкодована різниця у заробітній платі). Можлива також компен­сація моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з допуще­ною щодо нього дискримінацією.

До основних принципів правового регулювання відносин та ін­ших безпосередньо пов'язаних з ними відносин належить і принцип договірного регулювання відносин, що є предметом трудового пра­ва, — працівників, роботодавців та їх об'єднань.

Принцип захисту трудових прав і свобод працівників здійснюєть­ся в різних формах:

• установлення відповідальності роботодавця за порушення зако­ну чи інших нормативно-правових актів;

• створення спеціальних органів за державним наглядом і кон­троль за дотриманням трудового законодавства;

• відшкодування збитків, заподіяних працівникові у зв'язку з ви­конанням ним трудових обов'язків;

• судовий захист трудових прав працівників і вирішенням колек­тивних трудових спорів.

Принципом трудового права є виконання взаємних зобов'язань сторін трудових відносин.

До другої групи входять принципи, які визначають рівень умов праці й охорони трудових прав працівників (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Принципи, що визначають застосування праці працівників

Принцип забезпечення права на винагороду не нижче державного мі­німуму оплати праці конкретизується й забезпечується нормами інсти­туту оплати праці, гарантійних і компенсаційних виплат. Оплата за працю має забезпечувати гідні умови життя працівника та його сім'ї.

Принцип забезпечення права на відпочинок конкретизується і забез­печується нормами інституту робочого часу і часу відпочинку, нор­мами щодо пільг для працівників, які поєднують роботу з навчан­ням. Право на відпочинок охоплює регламентація робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачу­ваної щорічної відпустки.

Принцип забезпечення виконання трудових обов 'язків працівниками та роботодавцем конкретизується і забезпечується нормами інститу­ту дисципліни праці, трудового договору (дисциплінарні звільнен­ня), відповідальності роботодавця, працівника за заподіяну шкоду, а також інститутом трудових спорів.

Принцип забезпечення права на охорону праці шляхом встановлен­ня роботодавцем умов праці, які гарантують працівникові безпеку праці, захист від каліцтва та компенсацію шкоди, заподіяної його здоров'ю при виконанні трудових обов'язків. Цей принцип забезпе­чується здійсненням нагляду і контролю за охороною праці, конкре­тизується нормами інституту трудового договору (при прийнятті на роботу та переведенні працівника на іншу роботу), нормами охоро­ни праці, а також охорони праці жінок та молоді, держаного нагля­ду за охороною праці, відповідальності роботодавця за ушкодження здоров'я працівника.

Принцип забезпечення права на захист своїх трудових прав (гаран-тованості трудових прав). Працівник має право на соціальне забез­печення, на свободу об'єднань для здійснення й захисту своїх прав, свобод та інтересів. Права і свободи громадян гарантуються, охоро­няються й захищаються державою. Цей принцип конкретизується і забезпечується нормами інституту нагляду та контролю за дотри­манням трудового законодавства, участі трудових колективів і про­фесійних спілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здій­снення контролю за дотриманням законодавства про працю.

Принцип свободи об'єднання для здійснення та захисту своїх прав і свобод. Такими об'єднаннями можуть бути професійні спілки, моло­діжні організації, наукові товариства тощо. Відповідно до законо­давства України професійні спілки визнаються представницькими органами трудящих у питаннях виробництва, праці, культури¹. Пра­во на їх створення належить тим, хто працює в організації, і гаран­тується Конституцією України. Основна функція професійних спі­лок захисна — представництво і захист прав трудящих, а також ви-робнича-економічна.

До третьої групи належать принципи соціального партнерства та розвитку особистості працівника (рис. 3.5).

Принцип забезпечення права на освіту доповнюється принципом трудового права — права на безплатну професійну підготовку, пере­підготовку та підвищення кваліфікації працівників, який конкретизу­ється нормами інституту працевлаштування, трудового договору, робочого часу, оплати праці, гарантій і компенсацій.

Принцип забезпечення права на соціальне партнерство (виробни­чу демократію). Він виявляється в тому, що працівники мають пра­во створювати професійні спілки для захисту своїх прав, вести ко­лективні переговори, укладати колективні договори та угоди — брати участь у встановленні й регулюванні умов та оплати праці. Цей принцип конкретизується й забезпечується нормами інституту

Див.: Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р.

Принцип соціального партнерства та розвитку особистості працівника

Забезпечення права на безплатну професійну підготовку,

перепідготовку, підвищення кваліфікації

Рис. 3.5. Принцип соціального партнерства та розвитку особистості працівника

колективно-договірного регулювання умов праці, прав професій­них спілок і трудових колективів, дисципліни праці та трудових спорів — індивідуальних і колективних.

3.3. Зміст основних принципів трудового права

У ст. 2 КЗпП визначені основні трудові права працівників, кон­кретизується право громадян України на працю, проголошене Кон­ституцією України — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє праце­влаштуванню, підготовці й підвищенню кваліфікації, а за необхід­ності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних внаслідок пере­ходу на ринкову економіку.

Принцип свободи трудового договору виражає сутність норм, які регулюють укладання трудового договору, підставою виникнення, зміни і припинення трудового договору. Свобода укладання трудо­вого договору про роботу може бути реальною тоді, коли базується на праві на працю. Право на працю містить здатність до праці, що забезпечує особі саме таку роботу. Об'єктом обов'язку, що випливає з права на працю, є держава, яка сприяє громадянину в наданні ро­боти відповідно до законодавства; в разі відсутності підхожої для громадянина роботи виплачується грошова компенсація у розмірах і порядку, визначеному законом. Законодавство про працю визна­чає, що трудові відносини виникають за взаємною згодою сторін. Трудовим договором визначаються умови застосування праці, вза­ємні права й обов'язки. Чинним законодавством забороняється не-обґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

Зазначимо, що в тривалості й стабільності трудових відносин ви­являється гарантія зайнятості працюючих. Стабільність трудових відносин забезпечується тим, що роботодавець може змінити умови трудового договору лише за наявності на те згоди працівника, а ро­зірвати трудовий договір — тільки за наявності підстав, передбаче­них у законі. Законодавство про працю України спрямоване на фор­мування стабільних трудових відносин.

Для працівника свобода укладання трудового договору означає можливість обирати собі місце і вид роботи з урахуванням власних інтересів. Для роботодавця свобода трудового договору означає можливість вибрати з-поміж інших найпридатнішого з точки зору ділових і кваліфікаційних якостей працівника.

Принцип визначеності трудової функції працівника виявляється у встановленні трудової функції в договірному порядку, а конкретна форма застосування праці працівника визначається волею, вільним волевиявленням самого працівника і роботодавця. Умова про тру­дову функцію, що виконуватиметься працівником, — це основа трудового договору. Він не може вважатися укладеним, якщо сторо­ни не домовляться щодо професії, спеціальності, кваліфікації чи по­сади працівника. У КЗпП закріплюється принцип договірного харак­теру трудових відносин і визначеності трудової функції, яка викону­ється працівником. Право на працю працівники реалізують шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в уста­нові, організації або з фізичною особою. При укладанні трудового договору робота, що виконується працівником (трудова функція), визначається угодою сторін трудового договору (ст. 21 КЗпП).

У КЗпП визначається принцип стабільності трудових відносин — трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, передбаче­них законом (ст. 36-41 та 45 КЗпП).

В Україні виключається будь-яка форма примусу до праці (прин­цип свободи праці). Так, громадяни України вільно обирають види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі й не пов' яза-ні з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце робо­ти відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених за­конодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є під­ставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності¹.

Закріплено добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності, безплатне сприяння у виборі підходящої роботи й пра­цевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб всіма доступни­ми засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку².

Закріплено принцип участі трудових колективів чи їх представ­ницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за дотриманням законодавства про працю³.

Закріплено принцип матеріальної зацікавленості працівників у нас­лідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здій­снюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях⁴.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачува­ні відпустки. Закон встановлює державні гарантії права на відпуст­ки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для ви­ховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та ін­тересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустки мають гро­мадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підпри­ємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудо­вим договором у фізичної особи⁵.

¹ Див.: ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р.

² Див.: ст. 4 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р.

³ Див.: Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р.

⁴ Див.: Закон України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р.

⁵ Див.: Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.

⁶ Див.: Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р.

Основні положення щодо реалізації конституційного права гро­мадян на належні, здорові й безпечні умови праці в процесі трудової ді­яльності визначені законом, який відображає принцип безпеки праці, за участю відповідних державних органів регулює відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та вироб­ничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охоро­ни праці в Україні⁶.

Принцип участі трудових колективів і професійних спілок у вирі­шенні питань, пов'язаних з умовами праці, здійсненні контролю за дотриманням законодавства про працю. Правове регулювання умов праці здійснюється централізованим і локальним методами. За допо­могою локального регулювання конкретизується загальна норма з урахуванням специфіки конкретної організації. Умови праці в орга­нізації встановлюються за допомогою різних правових форм: колек­тивного договору, положеннями про преміювання, правилами внут­рішнього розпорядку та іншими угодами. Локальні норми, які погір­шують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Принцип участі трудових колективів і професійних спілок у вирі­шенні питань встановлення умов праці доповнюється наданням їм права здійснювати контроль за дотриманням чинного законодавст­ва про працю, зокрема — встановлених умов праці. КЗпП визначені повноваження виборного органу профспілкової організації та тру­дового колективу на підприємстві, установі, організації¹. Цей прин­цип охоплює право на індивідуальні та колективні трудові спори, включаючи право на страйк, які визначені в інституті трудових спо­рів. Контрольні функції за дотриманням законодавства про працю здійснює й трудовий колектив за допомогою комісії з трудових спо­рів (КТС). Вона є первинним органом, що вирішує трудові спори в організаціях, де працює не менше 15 чоловік².

Принципи лежать в основі правового регулювання усіх видів тру­дових відносин, пронизують трудове право, є керівними положення­ми чинного трудового законодавства. Наявність принципів трудо­вого права не виключає диференціацію у правовому регулюванні ок­ремих видів трудових відносин. Диференціація обумовлюється особ­ливостями застосування праці в різних галузях господарювання, ор­ганізацією праці, характером виробництва тощо. Одна з істотних рис правового регулювання праці в Україні — єдність принципів та їх диференціація.

Основні принципи правового регулювання трудових і безпосе­редньо пов'язаних із ними відносин такі:

• свобода праці;

• право на працю, яку кожен може вільно обирати або на яку доб­ровільно погоджується, включаючи право розпоряджатися своїми здібностями й обирати професію і рід занять; право на захист від без­робіття й сприяння у працевлаштуванні;

• право на справедливі умови праці, зокрема, право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки, гігієни, передбачають право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надан­ня щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки;

• заборона примусової або обов'язкової праці й дискримінації в сфері праці;

• право на справедливу заробітну плату, що забезпечує життя, гідне людини, для неї самої та її сім'ї — принаймні не нижче уста­новленого законом мінімального розміру, а також право на одер­жання заробітної плати своєчасно й у повному розмірі;

• право на професійну підготовку й перепідготовку;

• рівність прав і можливостей працівників, а також забезпечення рівних можливостей працівникам без жодної дискримінації в просу­ванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації й стажу роботи зі спеціальності;

• право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав і інтересів, включаючи право працівників створювати професійні спілки і вступати до них, а також право на участь праців­ників, роботодавців, їхніх об'єднань у договірному регулюванні трудових і безпосередньо пов'язаних із ними відносин;

• право працівників на участь в управлінні організацією у перед­бачених законом формах;

• право на компенсацію шкоди, заподіяної працівникові у зв'яз­ку з виконанням ним трудових обов'язків;

• встановлення державних гарантій, які забезпечують визнання, дотримання і захист прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду та контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, зокрема в су­довому порядку;

• право на вирішення індивідуальних і колективних трудових спо­рів, включаючи право на страйк, у порядку, встановленому законом;

• право роботодавця вимагати від працівників виконання трудо­вих обов'язків і дбайливого ставлення до майна, а також право пра­цівників вимагати від роботодавця дотримання його обов'язків стосовно працівників, законодавства про працю й інших актів, що

містять норми трудового права. Зокрема — право представників працівників здійснювати профспілковий контроль за дотриманням законодавства про працю й інших актів, що містять норми трудо­вого права.

Контрольні питання

1. Яке значення основних правових принципів і трудового права зокрема?

2. Система основних принципів трудового права.

3. Зміст основних принципів трудового права.

4. Як співвідносяться основні принципи трудового права з основ­ними правами громадян?

Теми рефератів

1. Основні принципи міжнародно-правового регулювання праці.

2. Основні принципи трудового права України.

3. Принципи трудового права у законодавстві Російської Федерації.