Питання для самоконтролю та дискусії:

1. У чому полягає зміст політичного процесу? Назвіть його основні складові.

2. Що таке політичний маркетинг?

3. Чим зумовлена політична поведінка і політична діяльність різних суб’єктів політики?

4. Охарактеризуйте поняття «криза» і «конфлікт». В чому різниця між ними?

5. Хто виступає суб’єктами прийняття політичних рішень? Назвіть механізми їх прийняття.

Тема 3. Політичні технології

1. Сутність, структура та різновиди політичних технологій.

2. Політичні антитехнології та їх особливості..

Список літератури:

1. Політологія: Навч. посіб. / М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Я.Б. Турчин та ін.; за заг. ред. М.П. Гетьманчука. – К.: Знання, 2011. – 415 с.

2. Політологія: підручник / Л.М. Димитрова, С.О. Кисельов, М.Ф. Шевченко та ін.; За ред. Л.М. Димитрової, С.О. Кисельова. – К.: Знання, 2009. – 206 с.

3. Кочубей Л.О. Виборчі технології: Навч. посібник. – К.: Укр. центр політ. менеджменту, 2008. – 332 с.

Методичні рекомендації

Починаючи розгляд даної теми, слід мати на увазі наступне: у боротьбі за владу суб’єкти політики використовують широкий спектр методів та прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації політичних завдань. Для підвищення ефективності політичної діяльності застосовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія (від гр. «techne»- мистецтво, майстерність) – система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності. В політичній практиці використовуються також і антитехнології, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони передбачають несумісність політики і моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені специфікою суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики. Слід зазначити, що існує ряд критеріїв для класифікації політичних технологій, зокрема:

- за особливостями політичної системи та режиму їх поділяють на демократичні та недемократичні, базові та другорядні. Базові політичні технології стосуються поглядів, дій великих соціальних груп або населення держави в цілому (опитування громадської думки, референдуми, вибори). Другорядні політичні технології передбачають розробку і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, демонстрації, пікетування тощо);

- за специфікою суб’єкта – загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики);

- за функціями політичної діяльності можна класифікувати політичні технології на: ─ аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації). Вони передбачають аналіз громадської думки для складання достовірної картини настанов і думок людей, виявлення вірогідних виборців стосовно конкретних кандидатів, політичних партій, ЗМІ під час виборчої кампанії; аналіз результатів минулих виборчих кампаній для відстеження динаміки змін у регіоні; вивчення соціально-демографічного складу; ─ директивні (технології прийняття політичного рішення). З директивних технологій, що використовуються при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль відіграють «технології змісту», а саме:

- акумулятивна, що передбачає акумулювання інтересів різних верств населення у програмних положеннях;

- інноваційна - обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

- технологій, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм;

─ мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення). Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати на їх виконання .

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг – сукупність методів та способів цілеспрямованого впливу суб’єкта політики на різні соціальні групи населення з метою донесення до них у найдоступнішій формі вигідної інформації про себе та через найефективніші джерела її поширення. Це свого роду «реклама» політичними групами своїх лідерів та програм діяльності, щоб привернути на свій бік виборців. Її мета – забезпечити оптимальні умови для придбання «товару» споживачем.

Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політики. Імідж – цілеспрямовано створений образ–уявлення про певний суб’єкт (ідеологію, лідера, партію), якого за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, психологічними), завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Створення політичного іміджу здійснюється за наступною схемою:

- формування ЗМІ сприятливого образу політика, апелюючи до емоцій виборців;

- визначення рівня популярності кандидата, його особливості та політичні позиції через систематичні опитування;

- на основі особливостей та політичних позицій видаються рекомендації щодо необхідного корегування іміджу.

До політичного маркетингу належать також «технології розвитку або експлуатації проблеми» і «технології захисту».

Детальніше проаналізувати застосування політичних технологій можна на прикладі виборчої кампанії.

Виборча технологія – це сукупність засобів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати віддати свій голос за певного кандидата чи партію. Слід зазначити, що виборчі технології обов’язково передбачають вивчення мотивацій не лише на рівні групи, а й на рівні окремого індивіда (що спонукає його взяти участь у виборах чи утриматися від голосування?). Але внаслідок перенасичення інформаційного поля, в якому відбувається передвиборча боротьба, вона може набувати досить жорстких форм, спираючись на маніпулятивні технології. Маніпулювання слід розглядати як систему засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу на масову свідомість з метою нав’язування певних ідей, цінностей, як цілеспрямований вплив на громадську думку і політичну поведінку задля спрямування їх у заданому напрямі. Політична маніпуляція – це психічний взаємовплив людей, що здійснюється таємно з використанням методів контролю над свідомістю і поведінкою людей на базі створених упереджених уявлень про ті чи інші сторони дійсності. Найчастіше для цього використовуються ЗМІ. Маніпулювання, зазвичай, базується на обмані, причому це не «брехня для порятунку», а цілеспрямовані, корисливі дії зацікавлених в цьому політичних і громадських інституцій. Кожен кандидат намагається «вкласти» у свідомість електорату тільки йому вигідні ідеї, погляди, цінності, переконання тощо. Вибір тих чи інших методів безпосередньо залежить від обраної тактики.

Розглядаючи це питання далі, варто визначити основні стадії виборчого процесу:

- створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом цієї виборчої кампанії;

- створення інформаційних приводів;

- підготовка та поширення політичної реклами;

- організація виступів кандидата перед виборцями.

За сучасних умов кандидату та його команді доводиться здійснювати виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається за трьома напрямами:

- просування позитивного іміджу кандидата та його програми;

- критика, викриття недоліків суперників;

- захист недоліків кандидата та його програми від критики з боку опонентівів.

Межі маніпулювання електоральною свідомістю відображають, перш за все, нинішній стан масової свідомості, усталені стереотипи і погляди значної кількості населення. Для того, щоб бути ефективним, маніпулювання має спиратися на менталітет мас та уявлення населення про суспільно-політичні явища, відносини в суспільстві та політичну організацію соціуму.

При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, що сучасний арсенал засобів маніпулювання включає до себе цілу низку спеціальних прийомів, методів і технологій. До них, зокрема, належать:

- створення та впровадження у масову свідомість політичних міфів;

- свідоме поширення спотворених фактів з метою компрометації конкурента, розповсюдження брехні і наклепів;

- фрагментація інформації та її тенденційне коментування;

- використання спеціальних методів формування ілюзорної свідомості («напівправда», «навішування ярликів», «перенесення чужого авторитету»);

- показ на телебаченні політичних суперників у непривабливих ракурсах;

- поширення анонімної антиреклами тощо.

Однією з найпоширеніших маніпулятивних технологій є популізм – чутливість великих мас населення до простих пояснень складних проблем, примітивних політичних гасел, а також демагогічні дії політиків, що прагнуть це використати. В більш детальному розумінніі – це набір або «пакет» антитехнологій, що спекулюють на вірі людей у швидкі та легкі шляхи вирішення злободенних проблем. Популізм як політична антитехнологія базується на наступних принципах:

- презумпція істинності простих рішень, тобто апеляція до простоти і зрозумілості заходів, що передбачаються. Деякі учасники політичного життя успішно використовують цей політичний прийом, особливо проти суперників, що переважають їх інтелектуально;

- презумпція значимості малих, але конкретних справ – більшу вагу будуть мати хоча і малі, але конкретні результати практичної політичної діяльності, ніж абстрактні теоретичні розміркування щодо можливих шляхів вирішення проблеми;

- «загравання» до народу. Якщо називати охлократією натовп, яким в його політичних діях керують не знання і компетентність, не політична культура і почуття відповідальності, а інстинкти та спонтанні сплески емоцій, то він і буде виступати об’єктом і закономірним продуктом політичних лестощів. Цей принцип виходить з твердження про те, що простий народ інстинктивно володіє своєрідним «політичним чуттям». І якщо інтелект та естетичний смак іноді можуть йому зраджувати, то політичне чуття виконує свої функції безвідмовно: в політиці, у виборі своїх лідерів народ ніколи не помиляється. Культивується ілюзія власної непогрішимості, заснованій на «політичному чутті» населення;

- ідеологічне клішування або «навішування ярликів». Ярлик дає відповідь як відноситись до конкретної людини, як з нею домовитись, чого від неї можна чекати і чого остерігатися, ворог вона чи друг. Сподіваючись за «очевидною зручністю» найпростішого і найшвидшого розпізнання суті того чи іншого політичного явища, події, особи, рядові учасники політики замість цього отримують фікцію.

Основою будь-якого маніпулювання масовою свідомістю і поведінкою населення виступає міф – твердження чи ідея, які сприймаються переважно на віру, без будь-якого критичного осмислення. В кожному суспільстві наявні міфи, які активно підтримуються правлячим політикумом за допомогою ЗМІ.

Політичний міф – емоційно забарвлена, чуттєва уява суб’єкта про політичну дійсність, яка заміщує і витісняє реальну уяву про неї та її істинне знання. Це образне відображення дійсності, яке не має логічної аргументації, але зрозуміле будь-якому з учасників політичного процесу. За сучасних умов міф виступає як знаряддя соціального контролю.

Серед головних рис міфу можна виділити наступні:

- цілісність, самодостатність простору і часу в його структурі;

- опозиційність міфу, що передбачає протиборство двох сторін (добро-зло);

- його ірраціональна природа, коли події, що відбуваються, пояснюються не раціональними аргументами, а дивом.

Що стосується функцій міфу, то зазвичай виокремлюють:

- інтегративну (об’єднує суспільство навколо певних ідей та цінностей);

- пізнавальну (пояснення політичних явищ та процесів);

- організаційну (спрямовує владу та політичну поведінку громадян);

- компенсаторну (зняття політичного незадоволення та забезпечення психологічного комфорту).

При розгляді даного питання слід також звернути увагу на наступний факт: програми політичних лідерів побудовані за класичними канонами міфологічного мислення, що включає наступну структуру:

- залякування мас в програмах партій і лідерів картинами можливої кризи та глибоких суспільних потрясінь;

- пред’явлення народу персоніфікованого «образу ворога», чим пояснюються існуючі проблеми і знімається особиста відповідальність за них;

- створення персоніфікованого «образу героя»;

- використання архаїчної символіки (трансформовані образи батька й матері у вигляді образів держави, батьківщини тощо);

- апеляція до минулого як до «золотої доби».

Вивчення головних міфологічних образів, що використовуються політичними партіями та їх лідерами, дає змогу виявити не лише найбільш типові психологічні настанови масової свідомості, але й визначити вірогідні тенденції у її подальшому розвитку.

Не зменшуючи значення компенсаторних механізмів міфу, як реакції психіки людини на внутрішню і зовнішню нестабільність і спробу підтримати нормальне функціонування, слід зазначити й наступне. По-перше, актуалізація міфів забезпечує ефект «зараження» і породжує специфічний тип свідомості й поведінки людини, що базується на дихотомічній моделі міжособистісних орієнтацій: «рідна земля – чужа земля», «ми – вони», «свої-чужі», «добро – зло», «справедливий – несправедливий політичний порядок». Це може виявлятися у різних політичних гаслах, реакціях, діях, симпатіях та антипатіях індивідів. По-друге, сформований за таких умов тип політичної свідомості відрізняється ілюзорністю, людина втрачає здатність до самостійного критичного аналізу подій. По-третє, відбувається крайня стерео типізація наявного історичного досвіду, орієнтація на безкомпромісність і конфліктне вирішення проблем, що виникають.

Отже, як можна зробити висновок, політика має маніпулятивний характер, що передбачає вплив на свідомість та поведінку людей з метою примусити їх до певних дій або бездіяльності всупереч особистим інтересам. Істотною перешкодою для маніпулювання може виступати лише досвід людей та наявність системи комунікацій, що не контролюються владою – сім’я, друзі, групи за інтересами тощо. Чим більше маніпулятивні ідеї розходяться з власним досвідом громадян, тим важче їх засвоювати.