Проблема спрямованості історії (Горак)

Особливістю людського існування є його приналежність історії, тобто короткочасна людська буттєвість вписується в безкінечний процес зміни одних людей іншими. Здобуте попередниками впливає і наповнює змістом життя окремогого індивіда і залишене ним є в свою чергу спадком його наступників. Отже, у людини є минуле і майбутнє, які в свою чергу осягаються її свідомістю.

Історія для індивіда стає предметом його осмислення. Вона цікавить людину на предмет своєї спрямованості. Перше з цих питань: Куди ми йдемо? Тобто чи має буття людства певну спрямованість, чи можна говорити про вектор історії?

Відомі два основних підходи до вирішення проблеми спрямованості історії. Вони поперемінно домінують в людських уявленнях, хоч мають специфічне забарвлення в різні епохи. Це визнання колоподібного розвитку людства і його прогресивного поступу.

Поряд з визнанням регресивної направленості історії як, наприклад, в праці Гесіода «Труди і дні» зустрічаємось з твердженням про постійне сходження історії по ступенях прогресу. Так, грецький філософ Протагор висловлювався з приводу прогресивного розвитку культури і вважав фактором прогресу винахід вогню і моральні норми. Близьким до ідеї поступового сходження був і Демокріт.

Сам термін «прогрес» взято у Тіта Лукреція Кара, який у праці «Про природу речей» вживає вираз «рух вперед поступовий». В цій праці говориться, що всі досягнення людства викликані до життя допитливою думкою і нуждою смертних, і все мало-помалу йде по шляху вдосконалення.

Крім того, суспільній свідомості, як, до речі, й індивідній, завжди були властиві сподівання на краще.

Разом з тим, стародавнім істориком Полібієм та китайським філософом Синь Цянь була створена філософсько-історична концепція розвитку, в основу якої було покладено ідею круговороту. В подальшому ці два підходи розвивались. Зокрема, на позиціях круговороту стояли Монтеск’є, Тьєрі, Гізо, а пізніше Шпенглер і Тойнбі.

Своєрідне трактування ідеї історичного поступу дав Дж. Віко. Людство, на його думку, проходить три епохи: богів, героїв і людей, — на кожній з них воно щось втрачає, а щось набуває, але в цілому це рух по висхідній, що містить елементи повторень.

В XVII ст. Декарт почав з’ясовувати джерела і причини сходження людства на новій раціональній основі. Як він, так і Бекон розглядали історію як поступове більш глибоке пізнання та освоєння природи, а звідси і прогрес, базований на вдосконаленні методів.

У них були свої противники як, наприклад, Босюет, що заперечував роль раціонального начала в історії і сформулював класичну думку: «Бог керує світовою історією, переслідуючи власні цілі, а людству при цьому залишається лише хвилюватись».

Але нарощення пізнавальних і технічних можливостей людства породили теорію прогресу, яку висловлювали філософи Нового часу: Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Руссо, Гольбах, інші. Найбільш відомим теоретиком прогресу був Ж.Кон-дорсе, який у своїй праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму», написаній в 1795 році, дав начерк теорії прогресу. Ним прогрес пов’язувався з еволюцією людського розуму, розвитком освіти, перемогою мудрості.

Одночасно людство підтверджувало теоретичні міркування щодо прогресу, практично здійснюючи великі досягнення в науковій та технологічній діяльності.

Але поряд з цим тріумфом ідеї прогресу викликали розчарування в ньому, на грунті якого вже в XX ст. ідеї круговороту знайшли своє обгрунтування в праці Шпенглера «Закат Європи».

Здавалось би після «некрологу» ідеї прогресу, проголошеного Р.Ароном, з ним як ідеєю було покінчено. Але намагання оголосити всі суспільні зрушення простими змінами, що не мають спрямованості, не здобули остаточної перемоги.

Питання про майбутню спрямованість історії, про неусувну віру в «зміни на краще», що властиві як людській психіці, так і суспільній свідомості, не знято з порядку дня, воно залишається актуальним як пошук шляхів в майбуття.

Повністю дискредитувала себе ідея лінійного сходження людства, найтиповіше виражена в гегелівській філософії і запозичена марксизмом. Останнім вона була інтерпретована як неухильне піднесення продуктивних сил, що в якості першооснови і критерію суспільного розвитку визначає собою прогрес суспільства взагалі.

Поняття «прогрес» вичерпно пояснюється на матеріалі технічного і почасти наукового розвитку. Дійсно, постійне нарощування технічних досягнень людства не потребує доказів. Досить очевидні й успіхи науки, хоча щодо їх позитивного впливу на історію людства виникають і певні сумніви. Вихідний розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричиняє науково-технічні революції. Відкриття науки поповнюють й інтелектуальний арсенал суспільства. Водночас науковий арсенал сьогодення має змогу зробити такі наукові відкриття, які загрожуватимуть існуванню та розвиткові людства, зокрема в галузі генної інженерії, біотехнології, радіофізики.

Зрозуміло, виникає питання, чи є наукові здобутки показником піднесення людства, чи ведуть вони його до занепаду та деградації. Передусім це питання стосується технічного прогресу, котрий нерідко вступає в суперечність з тенденціями розвитку подальшої історії.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: «Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі».

Відмінною рисою прогресу є його суперечливий характер.

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя — матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Ідея прогресу і круговороту не взаємовиключні концепції, а взаємодоповнюючі одна одну. Культивування однієї з них на шкоду дійсному розумінню історії. Людська свідомість не може відмовитись від ідеї прогресу, бо це й вираз сподівань, натхнення життя, смисложиттєва відповідь, без якої існування втрачає сенс.

В той же час її абсолютизація обертається трагедією, оскільки об’єктивізує, протиставляє індивідності історичний поступ, перетворює його в «залізну ходу» історії, що, по суті, знищує індивідні волевиявлення

Спрямованість суспільного розвитку шляхом піднесення, а не занепаду визначається передусім людськими вимірами. Майбутнє людства значною мірою залежатиме від того, як визначиться щодо нього кожен зокрема і всі разом.

94. Концепції ствердження та заперечення суспільного прогресу.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: «Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі».

Відмінною рисою прогресу є його суперечливий характер.

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя — матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Ідея прогресу і круговороту не взаємовиключні концепції, а взаємодоповнюючі одна одну. Культивування однієї з них на шкоду дійсному розумінню історії. Людська свідомість не може відмовитись від ідеї прогресу, бо це й вираз сподівань, натхнення життя, смисложиттєва відповідь, без якої існування втрачає сенс.

В той же час її абсолютизація обертається трагедією, оскільки об’єктивізує, протиставляє індивідності історичний поступ, перетворює його в «залізну ходу» історії, що, по суті, знищує індивідні волевиявлення

Спрямованість суспільного розвитку шляхом піднесення, а не занепаду визначається передусім людськими вимірами. Майбутнє людства значною мірою залежатиме від того, як визначиться щодо нього кожен зокрема і всі разом.

95. Формаційний та цивілізаційний підходи до вивчення суспільства.