Поняття «системи» та «екстернальної культури»

Говорячи про неформалів, слід відвести місце поясненню термінів «екстернальна культура» (від лат.externus – чужий) [19] та «система».

Екстернальні культури існували та існують у різних суспільствах. Ранні християни були екстерналами у Римській імперії, у середньовічній Європі – це численні єресі.

Екстернальні культури акумулюють певні норми та символіку. Якщо основна культура – це норми та символи, які задають основний тон упорядкуванню даного суспільства, то у екстернальні культури стікається усе, що залишилось поза основним міфом – самоопис суспільства. Така контркультура немислима і не існує без офіційного суспільства. Це – єдине ціле.

Сфера екстернальної культури включає багато різних субкультур: кримінальну, богемну, наркомафію і т.д. Вони екстернальні у тій мірі, у якій їхні внутрішні цінності протиставлені так званим загальноприйнятим. Їх об’єднує те, що всі вони – локальні комунікативні системи, розміщені поза рамками основної мережі (тієї, яку визначає державний устрій).

Що ж таке «система»?

Типовий приклад її визначення – уривок зі статті А.Мадісона (дуже старого «олдового» хіпі із Талліна):

«Движение, а его несравненно правильней было бы назвать сдвигом, не выставило громоздких лидеров, облаченных в пуленепробиваемую харизму, не породило организаций, объявивших священную войну всем и уж, конечно, в особенности друг другу за право курировать нетленные мощи ортодоксии, наконец, не подвело под эту несуществующую ортодоксию никакой специальной хипповской философии, идеологии или религии. Вместо идеологии с самого начала были заземлены идеалы, формирующиеся достаточно просто – мир и любовь» [19, с.2].

«Система» – це не організація і не партія, тому кожен може залежати тільки від себе. «Система» – це суспільство у суспільстві… Жодних законів тут бути не може, кожен живе тільки за законами власної совісті.

Існує спосіб визначення спільноти через її місце у соціальній структурі. Що ж стосується «системи», то її типовий представник знаходиться у проміжку між позиціями соціальної структури. Скажімо, один «олдовий хіпі» з Пскова так про себе говорить:

«На рахунок роботи: я працював на багатьох підприємствах, заводах, але зрозумів, що це не моє… Є одна робота, на яку я хочу потрапити, вона – моя. Це – археологія. Там я міг би працювати навіть безкоштовно». (ЛенТВ, передача «Взгляд», 25 лютого 1987р.)

Характерно, що він з однієї сторони, робочий на заводі (це місце, яке для нього відвело суспільство), але сам він себе з цим статусом не ідентифікує. («Це не моє»). З іншої сторони, він вважає своєю «справою» археологію, але таке самовизначення не санкціоноване суспільством. Відповідно, ця людина потрапляє до невизначеного положення і за відношенням до норм трудової діяльності, адже норми пов’язані з його статусом. Тобто, маємо типовий приклад лімінальної (від лат limen – поріг) особистості в невизначеному положенні і у відношенні норм трудової діяльності, адже, норми пов’язані зі статусом, тобто людини, «підвішеної» між позиціями [19].

У «системі» до кого не підійди, той, хто займає проміжне місце та вважає себе художником, серед друзів відомий як художник, а працює в котельні кочегаром, поет-двірник, філософ-бомж. Тут таких більшість. Статус у власних очах не співпадає зі статусом в очах суспільства. Розуміння норм та цінностей інші, ніж визначені суспільством.

Отже, у «системі» збираються «лімінальні» особистості, особи з невизначеним статусом, які знаходяться у процесі переходу чи ті, які випали з суспільства, не знайшли свою нішу у соціумі.

Звідки і чому з’являються такі люди у нашому суспільстві, хто вони? Насамперед, напевне, це люди, які знаходяться у цьому невизначеному «підвішеному» стані у період переходу з однієї до іншої позиції соціальної структури. Потім вони знаходять своє місце, постійний статус, входять у соціум і покидають сферу контркультури. Такий погляд ми зустрічаємо в концепціях В.Тернера, Т.Парсонса, Л.Фойєра.

За Парсонсом, наприклад, причина протесту молоді і її протистояння світу дорослих – нестримне бажання зайняти місця батьків у соціальній структурі. А вони ще деякий час залишаються зайнятими.

Інший напрямок пояснює появу «випавших» із суспільних норм людей зрушеннями у самому суспільстві. У М.Міда це виглядає так: «Молодь приходить, дорослішаючи, уже не в той світ, до якого її готували у процесі соціалізації. Досвід старших не годиться. Молодих готували до зайняття одних позицій у соціальній структурі, а структура уже інша, тих позицій у ній немає» [20, с.6].

Нове покоління ступає у пустоту. Не вони виходять із наявної соціальної структури (як у Парсонса чи Тернера), а сама структура висковзує у них з-під ніг. Тут і починається бурхливий ріст молодіжних об’єднань, які відштовхують від себе світ дорослих, їх непотрібний досвід. І результат перебування у лоні контркультури тут вже інший: не добудова себе до попередньої структури, а побудова нової. У ціннісній сфері зміна культурної парадигми: цінності контркультури «випливають» і лягають у основу «великого» суспільства. А попередні цінності опускаються у підземний світ контркультур. Насправді ці два напрями не заперечують один одного, а доповнюють. Мова йде просто про різні періоди в житті суспільства чи його різні стани. У стабільні періоди і у традиційних суспільствах (за Тернером) «випавші» люди – це дійсно ті, хто у даний момент (тимчасово), знаходяться у процесі переходу. У кінці-кінців вони входять у суспільство, там облаштовуються, набувають статусу.

У періоди великих суспільних перетворень «випавшими» стають у тій чи іншій мірі значні прошарки молоді. Не всі йдуть у хіпі, але більшість проходять через контркультурний стан (потрапляють у зону дії контркультури). Жодна «система» не може охопити все. Обов’язково щось з неї випаде. Це залишки попередніх міфів, паростки нового, інформація, яка проникає від чужих і не вписується до основного міфу. Все це осідає у сфері екстернальної культури.

Отже, «система» – приклад спільноти, куди стікаються ті, хто «випав» із соціальної структури. Тобто ті люди, які не мають певного положення, міцної позиції – їх статус не визначений. Це виглядає як деяка сфера невизначеності.

Сфера невизначеності – ті соціальні пустоти, де ми можемо спостерігати процеси зародження структур спільнот, перетворення безструктурного стану у структурний, тобто самоорганізації. Більшість людей, які представлені самі собі, взаємодіючи, формують подібні комунікативні структури.

Для первинної спільноти характерні обряди ініціацій – посвята підлітків до рангу дорослих, обряди, які включають у себе жорстокі випробування.

Прикладом може бути відома у армійських підрозділах «дідівщина». Те саме відбувається і в молодіжному середовищі. Наприклад, металісти. Вони мають триступеневу ієрархію: чітко виражену еліту на чолі з лідером по кличці «Монарх», основна маса металістів, які групуються біля еліти, і випадкові відвідувачі, які зайшли до кафе послухати «металічну» музику. Цих останніх не вважають справжніми металістами, вони залишаються найчастіше у статусі «гопників», тобто таких, які ні в чому не розбираються, і є «чужими».

Символіка та сленг складають основу внутрішнього комунікативного середовища молодіжного об’єднання, відокремлюючи його від зовнішнього світу. Символіка системи надзвичайно еклектична, у її фонді можна зустріти символи, які прийшли з різних релігій (наприклад, від кришнаїтів чи баптистів), молодіжних та рок течій (атрибути панк-року чи тяжкого металу), а також різних суспільно-політичних рухів: пацифізму, анархізму, фашизму, комунізму та ін.

«Система» володіє особливістю всмоктувати чужу символіку і, перекодовуючи її, включати до свого фонду. Потрібно розрізняти носіїв однієї і тієї ж символіки, які належать до «системи» і, які не належать до неї. Наприклад, є панки в «системі», які тусуються разом з хіпі, і панківські угрупування поза нею. Останні зовсім не включають себе до «системи», і буває навіть приходять бити «системних». Так само є системні та несистемні металісти, бітломани та ін.

Отже, наявність загальної мережі комунікацій з власною мовою, яка її забезпечує, а також загальної самосвідомості, норм та цінностей дозволяє говорити про «систему» як про спільноту.

Суттєвим є той факт, що у рамках такої спільноти складається своя традиція, яка полягає, головним чином, в усних механізмах передачі. Кожних 2-3 роки у «системі» змінюються «покоління», на арену виходить нова когорта молоді. Люди змінюються, а традиції «системи» залишаються: відтворюються ті ж норми та цінності: «свобода», «любов» (у лапках, тому що цим поняттям надається особливий, системний смисл); новачки засвоюють сленг і використовують системні символи, так що зовнішньо вони мало чим відрізняються від своїх попередників. Відтворюються фольклорні норми: приказки, анекдоти, легенди та перекази.

Загально прийнятою є наступна класифікація молодіжних субкультур:

• романтико-ескапітські субкультури (хіпі, толкієністи, байкери...);

• гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери...);

• кримінальні (гопники, скінхеди...);

• анархо-нігілістичні (панки та інші) [24,c.1].

Структурно неформальні організації поділяють на регламентовані та вільні групи.

Регламентована підліткова група характеризується чітким лідером та фіксуванням ролей між її членами. Такі групи легко вступають у конфронтацію з іншими групами аналогічної структури («стіна» на «стіну»); всередині групи також спостерігаютсья часті ексцеси, пов’язані з боротьбою за лідерство і порушенням «неписаних законів».

Вільні підліткові групи не мають ні постійного складу, ні чіткого лідера. У різні дні роль лідера можуть виконувати різні особи або такої ролі взагалі не існує. Вільні групи менш агресивні, всередині них рідше зустрічаються ексцеси, пов’язані з насильством.

Прихильники молодіжних організацій поділяються на «істинних» та «вечірніх». «Істинні» не зраджують принципам своєї неформальної групи: одягу, атрибутам, музичному напрямку, жаргону у повсякденному житті. «Вечірні» ж дотримуються цих принципів тільки на дискотеках та «тусовках» даного неформального об’єднання. Більшість з них можуть переключатися на інші неформальні напрямки, в залежності від того, з ким вони спілкуються. Тобто, у даної частини неформалів інтерес нестійкий.

За період з 1988 по 2002 рік кількість неформальних об’єднань виросла з 8% до 38% – майже в п’ять разів.

Можна виділити такі етапи розвитку неформальних об’єднань:

1. Хвиля неформалітету у післявоєнні роки. Контркультурні угрупування молоді.

2. Хвиля 60-х років. Період Хрущовської відлиги. Це перші симптоми розкладу адміністративно-командної системи (художники, барди, стиляги).

3. Хвиля 1986 року. Існування неформальних груп було визнане офіційно. Неформалів почали визначати за різними ознаками (одяг, сленг, зачіска, знакова атрибутика, манери, мораль і т.д.), з допомогою яких молодь відгороджувалась від дорослої спільноти, відстоюючи своє право на внутрішнє життя.

Неформальні об’єднання (на відміну від думки, яка існує) не є витвором наших днів. Вони мають багату історію. Звичайно, сучасні самодіяльні формування суттєво відрізняються від своїх попередників. Але, щоб зрозуміти природу сьогоднішніх неформалів, потрібно звернутись до історії їх появи.

Різні об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, мистецтво, з загальним типом поведінки відомі з глибокої давнини: філософські школи Античності, рицарські ордени, літературні та художні школи Середньовіччя, клуби Нового часу і т.д. Людям завжди було властиве прагнення до об’єднання.

Підлітки особливо прагнуть до спілкування з ровесниками, вони тікають від душевної самотності, а її переживають чимало людей, проживаючи в окремих квартирах з батьками чи іншими особами, які їх, як вони вважають, не розуміють. Для більшості протиставлення себе, свого «Я» дорослим – нормальне явище. Протест, який вони виражають, може бути пасивним, через зовнішнє, скоріше показове демонстративне заперечення існуючого ладу, відмову від дотримання прийнятих у суспільстві правил. Саме це сповідує «система». Є і агресивні форми протесту, які виражаються в епатажі, що межує з хуліганством, а іноді переходить у нього.

В основному, всі неформали є аполітичні. Риса, яка відрізняє деякі групи – це особливий жаргон – використання англійських слів в українізованому варіанті.