1. Зарубіжний досвід участі основних суб'єктів (держави, найманих працівників та професійних спілок, роботодавців та їхніх об'єднань) у регулюванні соціально-трудових відносин

Тристороння співпраця між найманими працівниками, роботодавцями та органами державної влади впродовж останніх десятиліть у більшості країн світу розглядається як ключова складова оптимізації соціально-трудових відносин. Розглянемо зарубіжний досвід участі основних суб'єктів (держави, найманих працівників та професійних спілок, роботодавців та їхніх об'єднань) у регулювання соціально-трудових відносин. Світовий досвід свідчить, що жодна країна з розвинутою ринковою економікою не обходиться без активного втручання держави у процеси регулювання соціально-трудової сфери, хоча сфера, методи та масштаби державного впливу є різними. Сприяння держави інституту колективних договорів та угод у країнах з розвинутою економікою полягає не лише у виконанні законодавчої функції та участі у переговорному процесі, а й у наданні урядовими структурами приватним підприємствам консультативної та науково-методичної допомоги з різноманітних питань - від надання інформації про рівень заробітної плати у різних сегментах ринку праці до допомоги у побудові систем оплати праці й застосуванні норм трудового законодавства. У багатьох західних країнах (США, ФРН, Франції, Бельгії, Італії) за сприяння державних органів розроблені довідково-методичні матеріали з питань тарифікації робіт та персоналу, нормування праці, регламентації трудової діяльності. Значна роль належить державним органам і в регулюванні питань, що пов'язані із застосуванням колективних договорів та угод, зокрема з установленням правової відповідальності за невиконання їх умов. Стабілізуюча і регулююча роль держави у галузі соціально-трудових відносин виявляється і в поширенні сфери дії укладених угод на інші підприємства та суміжні галузі. Хоча формально колективні договори поширюються лише на підприємства, представницькі органи яких підписали ці акти, проте нерідко їхні умови поширюються державними органами на інші суб'єкти господарювання. Підставою є боротьба з недобросовісною конкуренцією та необхідність створення єдиного соціального простору у сфері праці. Підприємці, які не охоплені колективними угодами, істотно знижують витрати соціального характеру, а тому отримують певний економічний виграш. Правовий механізм поширення укладених угод на інші підприємства діє у багатьох країнах Західної Європи (Франція, Італія, ФРН, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія). Особливе місце у системі соціально-трудових відносин належить найманим працівникам. Це пов'язано з тим, що наймані працівники, з одного боку, є наймасовішою, найбільш представницькою, з іншого боку - менш захищеною та найбільш вразливою стороною відносин у сфері праці. Для успішного розвитку соціально-трудових відносин на принципах соціального партнерства важливо, щоб розвивались представницькі органи найманих працівників і роботодавців. Проте у більшості країн світу спостерігається зменшення кількісного складу профспілок. Наприклад, протягом 1986-1996 рр. кількість членів профспілок зменшилась в Ізраїлі на 75,7%, Чехії - 50,6%, Новій Зеландії - 46,7%, Польщі - 45,7%, Угорщині - 38%, Венесуелі - 32,2%, Франції - 31,2%, Великій Британії - 25,2%. Триває зменшення кількісного складу у США та в Японії. Через послаблення профспілок стала очевидною необхідність перегляду та розширення напрямків їхньої діяльності. У програмах діяльності профспілок дедалі більше з'являється нових завдань та пріоритетів діяльності. Основним завданням визначається забезпечення повної зайнятості. У Японії та Німеччині профспілки, поряд з іншим, домагаються розширення професійної підготовки та перепідготовки кадрів, вважаючи, що за умов глибоких структурних зрушень необхідно постійно підвищувати конкурентоспроможність персоналу, розглядаючи її як дієву форму соціального захисту найманих працівників. У США, де профспілки традиційно вбачають основним завданням захист інтересів працівників свого підприємства, соціальний діалог з роботодавцями дедалі більше стосується субконтрактних відносин, способів їх обмежень з метою збереження робочих місць для кадрового „ядра” підприємства. У Мексиці, Аргентині, Бразилії, Чилі профспілкові об'єднання намагаються всіляко впливати на створення нових робочих місць. У спеціалізованих виданнях Міжнародного бюро праці зазначається, що з метою залучення нових членів профспілки мають розробляти дієвіші стратегії діяльності та надавати працівникам нові види послуг. Це можуть бути додаткові соціальні допомоги, пільгові кредити, послуги в галузі професійного навчання, сприяння у працевлаштуванні тощо. Узагальнюючи практику функціонування об'єднань роботодавців у зарубіжних країнах, слід виділити наступні завдання роботодавців:

- Забезпечення представництва та захисту спільних інтересів і прав роботодавців у соціально-трудових відносинах.

- Участь у проведенні переговорів і укладенні угод.

- Координація дій у виконанні зобов'язань, узятих згідно з укладеними угодами.

- Сприяння залагодженню колективних трудових спорів і запобіганню страйкам.

- Координація діяльності щодо виконання науково-технічних і соціально-економічних програм.

- Налагодження постійних контактів із засобами масової інформації та громадськістю.

- Розвиток співробітництва з іноземними та міжнародними організаціями роботодавців, об'єднаннями, спілками тощо.

Загальновизнаною є практика ведення колективних переговорів за участі об'єднань роботодавців на різних рівнях - національному, регіональному і галузевому. Тривалий час у західних країнах діяли переважно галузеві і локальні асоціації підприємців. З розвитком національних та міжнародних ринків постала тенденція до створення загальнонаціональних об'єднань роботодавців. Структура національних об'єднань досить різноманітна. Наприклад, у Франції створена Національна рада французьких патронів (НРФП), до якої поряд з галузевими об'єднаннями входить кілька національних організацій, котрі зберігають певну самостійність - Центр християнських підприємців, Загальна конференція малих і середніх підприємств, Асоціація керівників вільних підприємців. У Італії існує три загальнонаціональні організації підприємців: Загальна конфедерація італійської промисловості, Загальна конфедерація торгівлі, Загальна конфедерація сільського господарства. Для України особливий інтерес може становити організаційна форма об'єднань підприємців, що діють у Німеччині. Зараз у Німеччині функціонує кілька сотень підприємницьких союзів або спілок роботодавців. За оцінками фахівців, вони охоплюють близько 80% усіх підприємств. Спілки створюються за галузевим та територіальним принципом. Підприємці, як правило, одночасно є членами і галузевих, і міжгалузевих союзів підприємців. Регіональні галузеві організації об'єднуються у земельні галузеві спілки, які є членами єдиних галузевих спілок та міжгалузевих союзів відповідних земель.