1.6. Бучацький мирний договір

18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким Туреччині та її васалу Дорошенкові переходила велика частина Правобережної України. В червні 1672 р. замість скиненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича, якого 17 березня 1674 р. було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенко під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити.

1.7. Зречення з гетьманства

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Дорошенка почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і І. Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в с. Сосниці (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 рр. Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці. Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому в володіння, де і помер у 1698 р. Зараз це с. Ярополець Волоколамського району Московської області Росії (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчатою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана - роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя. Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури О. Пушкіна, який шкодував, що каплиця на могилі Гетьмана на той час вже не існувала і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів.

Висновок

Все життя і діяльність гетьмана Дорошенка, визначного державного і політичного діяча свого часу, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Власне таку оцінку його діяльності давали такі видатні українські історики як В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін. Але перша спроба об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну, що її намагався здійснити Гетьман Петро Дорошенко, закінчилась невдало.

Література

1. 100 великих українців. – К.: Видавництво Арій, 2007 р. – 496 с.

2. Котляр М. Ф., Смолій В. А.: Історія в життєписах: Пер. з рос. – К.: Час, 1994. – 328 с. – (Сер. «Україна. Голоси історії»). – Бібліогр.: 18 с.

3. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб./Упоряд. та авт. вст. ст. О. В. Болдирєв. – Одеса: Маяк, 1993. – 384 с.