10/Поняття про текст.

Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування.

Текст є результатом і формою реалізації різних видів професійної діяльності. Текст – це головний елемент будь-якого документа. Він має бути логічним, послідовним, стислим і повним. Текст документа повинен відповідати мовним нормам.

11/ Офіційно – діловий стиль української мови.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Найголовніші ознаки – документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність, високий ступінь стандартизації, лаконізм, точність, сувора регламентація тексту, майже цілковита відсутність емоційності та образності і будь-якого вияву індивідуальності автора.

Основні мовні засоби: використання спеціальних термінів – мовних штампів, кліше, канцеляризмів; відсутність емоційно-експресивної лексики; висока частотність уживання абстрактних іменників на -ість, -ання (розпорядження, стягнення, чинність, організованість, недоторканість і т. ін.); переважання інфінітивних, неособових дієслівних форм (ухвалити, заслухати, подається, організовується тощо); типове вживання ускладнених речень, нанизування кількох підрядних тощо; розщеплені форми присудків (здійснити перевірку, провадиться набір, прийняти рішення, надати допомогу і т. ін.); чітка організація тексту – поділ на параграфи, пункти, підпункти.

ОДС – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну.

ОДС має такі функціональні підстилі:

Адміністративно-канцелярський;

Юридичний;

Дипломатичний;

Законодавчий;

Мовне кліше - мовна одиниця, яка характеризується постійним лексичним складом та відтворюваністю у мовленні. Мовні кліше близькі до сталих виразів (фразеологічних сполучень) та позначають певні звичні явища та ознаки, часто повторювані. Мовні кліше є невід’ємною частиною офіційно-ділового стилю української мови.

12/ Поняття «спілкування». Функції спілкування. Ділове спілкування. Спілкування є необхідною умовою діяльності людини.  Правильно організоване спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:

– комунікацію, сприймання та передавання інформації;

– взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

– сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

За характером змісту спілкування поділяють на:

– неформальне (світське, буденне, побутове);

– формальне (професійне), мета якого – організація та оптимізація того чи іншого виду предметної діяльності: управлінської, виробничої, наукової, комерційної та под.

Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому (формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо.

Професійне спілкування виконує такі функції:

– комунікативну (обмін інформацією);

– інтерактивну (обмін діями);

– перцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню).

Ділове спілкування – це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв’язати конкретні проблеми. Спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає спільна професійна діяльність.

Засадами ділового спілкування є етичні норми та правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов’язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу і взаєморозуміння.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності.

Ділове спілкування передбачає:

– отримати, надати необхідну інформацію або обмінятися нею;

– домовитися про питання, яке цікавить співрозмовників;

– переконати партнера у правильності рішення, яке приймається, вигоді вибраного способу дії тощо;

– встановити контакт, ділові стосунки, дотримуючись при цьому відповідного статусу і ролі.

13/Види і форми спілкування. Етапи спілкування.

Існують такі види спілкування:

– залежно від специфіки суб’єктів (особистість чи група): міжособистісне, міжсоціумне, а також спілкування між особистістю та групою;

– за кількісними характеристиками суб’єктів: самоспілкування, міжособистісне, масові комунікації;

– за характером спілкування: опосередковане і безпосереднє, діалогічне та монологічне;

– за цільовою спрямованістю: анонімне, функціонально-рольове, неформальне.

 Етапи: початок бесіди (встановлення контакту); передавання інформації; аргументування; спростування доказів співрозмовника; підведення підсумків (вихід із контакту)

Форми:

• Монологічна(доповідь, політична промова, лекція тощо);

• Діалогічна(бесіда, диспут);

• Інтерв’ю. Прес – конференція(інтерв’ю, прес - конференція)

14/ Основні закони спілкування.

• Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль, тобто дотримуватись законів, правил, конвенцій спілкування, норм етикету тощо.

• Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності.

• Закон комунікативного самозбереження

• Закон ритму спілкування.

• Закон мовленнєвого самовпливу.

• Закон довіри до зрозумілих висловлювань

• Закон притягування критик

• Закон самовиникнення інформації(чутки)

• Закон прискореного поширення негативної інформації.

• Закон спотворення інформації.

• Закон емоційної афіліації («зараження»)

• Закон мовленнєвого посилення емоцій.

• Закон мовленнєвого поглинання емоцій(«поскаржитись комусь на життя»).

• Закон емоційного пригнічування логіки.

15/ Класифікація невербальних засобів спілкування.

–  оптико-кінетичну (грец. kinesis – рух) – виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);

– проксемічні (лат. proximus – розташований близько) – пов’язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);

– екстралінгвістичні (лат. extra – поза, зовні і lengua – мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:

– просодичні (грец. prosadikos – той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).

– таксетичні (лат. tactum – зачіпати, торкатися) пов’язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);

– ольфакторні (лат. olfactus – чути нюхом) – вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;

– хронемічні (грец. chronos – час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого 

16/ Гендерні аспекти спілкування

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка - чоловік) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.

Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

• Маніфестація гендеру в стилі спілкування;

• Виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи;

• Вираження гендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному та текстуальному;

• Гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Стиль спілкування жінок і чоловіків найяскравіше репрезентується в діловій та професійній сфері. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні. Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них тільки одна відповідь правильна(переважно – це власна думка).

Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне сприйняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростання ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

17/ Поняття риторики як науки.

Рито́рика (давньо-гр. ῥητωρική – ораторське мистецтво від ῥήτωρ – оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи теорія аргументації взагалі.

Публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська (риторична) мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.

Ораторська мова – це систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу. Монологічна форма спілкування може реалізуватися як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо)

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

– логосу (гр. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму й апелює до нього;

– етосу (гр. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;

– пафосу (гр. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.

Ораторська мова характеризується такими особливостями:

– за тематикою вона є суспільно важливою і проблемною;

– за формою реалізації – писемно-усною;

– за відношенням до форми – книжно-розмовною;

– за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування;

– за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.

Історія:

Риторика є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Найвидатніші теоретики риторики були в Греції, а практики — в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою вСтародавній Греції та Римі. Громадяни Давньої Греції могли самі себе захищати в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися дофахівців, чиїм ремеслом було складання промов. Ораторське мистецтво розвивалося й у Давньому Римі. Відомий давньогрецький ораторАрістотель розрізняв три способи переконання:

• логічний

• емоційний

• етичний.

Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.

Видатними ораторами були Іларіон, Ки­рило Туровський (11—12 ст.). В 16—17 ст. ора­торські мистецтва вивчали в братських школах і Києво-Могилянській колегії.

18/ Публічний виступ. Види та жанри.

Публі́чний ви́ступ — це різновид усного спілкування. Жанровий різновид публічного виступу — це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, ювілейна),бесіда, лекція, репортаж),проповідь.

До основних ви́дів публі́чних ви́ступів належать судове, академічне, політичне, церковне та суспільно-побутове красномовство.