- •1. Вихідні засади Конвенції. Її структура та зміст.
- •2. Протоколи до Конвенції.
- •3.Загальна характеристика змін до Конвенції, внесених згідно з протоколами 11 і 14.
- •5.Права, які закріплені у протоколах до Конвенції: загальна характеристика
- •6. Порядок формування і склад Європейського суду з прав людини (далі – Суд) згідно з Конвенцією та Регламентом Суду.
- •7.Організаційна (внутрішня) структура Суду (Секретаріат, Бюро тощо).
- •8. Форми діяльності Суду (пленарні засідання, одноособовий склад, комітет, палата, Велика палата).
- •9. Юрисдикція Суду: ratione personae, ratione materiae, ratione temporis, ratione loci.
- •13.Порядок розгляду справ Судом згідно з Конвенцією та Регламентом Суду.
- •19.Зміст заборони катування, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання у практиці Суду. Принцип «мінімального рівня жорстокості».
- •20.Зміст понять «катування», «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження», «нелюдське або таке, що принижує гідність, покарання» у практиці Суду.
- •21.Обовязки держави,що випливають зі ст.3 Конвенції.
- •22.Поняття рабства та примусової праці у практиці суду
- •23.Зміст та сфера дії права на свободу та особисту недоторканність у практиці Суду (ст. 5 Конвенції). Вимоги до позбавлення свободи у практиці Суду.
- •24.Гарантії права людини на свободу та особисту недоторканність.
- •25.Підстави правомірного позбавлення свободи, передбачені ч. 1 ст. 5 Конвенції, у практиці Суду.
- •26.Право на суд у розумінні ст.6 Конвенції та його елементи. Обмеження права на суд.
- •27.Поняття «суд», «цивільні права та обов’язки» і «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду.
- •28.Право на справедливий судовий розгляду у інтерпретації Суду.
- •29.Право на розгляд справи упродовж розумного строку у та право навиконання остаточного судового рішення інтерпретації Суду
- •30.Презумпція невинуватості: тлумачення Судом ч.2 ст.6 Конвенції.
- •31.Права обвинуваченого у практиці Суду як гарантії права на суд.
- •32.Зміст права на повагу до приватного і сімейного життя, на повагу до житла та таємниці кореспонденції.
- •33.Поняття «приватне життя», «сімейне життя», «житло», «кореспонденція» в інтерпретації Суду.
- •34.Допустиме втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя. Межі прав, передбачених ст.8 Конвенції.
- •35.Обов’язки держави, що випливають зі ст.8 Конвенції.
21.Обовязки держави,що випливають зі ст.3 Конвенції.
Негативний обов’язок держави вимагає від держави утримуватися від певнихзаборонених дій. Держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів та посадових осіб, зокрема правоохоронних. Позитивний обов’язок держави вимагає від держави забезпечувати гарантії недопущення поводження несумісного зі ст.3.Виконання позитивного обов’язку може включати у себе, наприклад, проведеннянавчальних заходів із персоналом, який відповідає за проведення арешту чи затримання, а також тримання під вартою. Держава не можу скласти із себе відповідальність за дії тих кому вона делегувала свої повноваження. Наприклад, якщо у приватній школі застосовується покарання, суворість яких досягає певного рівня, який уже дає підстави для застосування ст.3, то за такі заходи відповідає держава, оскільки вона повинна забезпечувати право на освіту. Держава не звільняється від такого обов’язку, коли приватні особи – члени сім’ї – завдають болю і тілесних ушкоджень дітям, що перебувають під їхньою опікою.Суд зазначив, що держава зобов’язана створити умови, за яких приватні особи, що допустили поводження, несумісне зі ст.3, підлягали б відповідному покаранню, або умови, які отримували б цих осіб від подібних дій. Щоб задовольнити вимоги ст.3 конвенції, держава повинна застосовувати до тих, хто допускає заборонене поводження або покарання, відповідні санкції. А результатами розслідування відповідні особи мають бути притягнуті до суду і у разі визнання винними – покарані відповідно до закону. Позитивний обов’язок із захисту здоров’я осіб, позбавлених свободи, лежить на державі. Процесуальний обов’язок держави полягає у проведенні розслідування за скаргами на незаконне поводження. У разі подання особою доказової скарги із твердженням, що вона зазнала з боку державних органів поводження, забороненого ст.3 Конвенції, яке мало серйозний характер і було незаконним, тоді ця стаття у поєднанні за ст.1 Конвенції, вимагає проведення ефективного розслідування. Таке розслідування має забезпечити можливість виявлення і покарання винних осіб.
22.Поняття рабства та примусової праці у практиці суду
Рабство (згідно з Конвенцією про рабство 1926 року) стан або становище особи ,на яку розповсюджується деякі або всі права, що стосуються права власності.Примусова праця її визначення дано в Конвенції міжнародної організації праці ,де зазначається що це-будь-яка робота чи служба, що її вимагають від будь-якої особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.Проте термін примусова чи обов’язкова праця не включає в себе:Будь-яку роботу чи службу,що її вимагають на підставі законів про обов’язкову військову службуБудь-яку роботу чи службу,що є виконанням громад.обов.Будь-яку роботу чи службу,що її вимагають від б-я особи внаслідок вироку,винесеного рішення судового органу,при умові що ця робота виконується під наглядом і контролем держ.владиБудь-яку роботу чи службу,що її вимагають в умовах надзвич.обставин(війни або лиха або загрози лиха-пожежі,повені,голод,землетрус)Дрібні роботи общин.характеру,тобто роботи що викон-ся для прямої користі колективу членами дан.колективу.Рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характер жорсткими умовами,яких особа не може ні змінити,ні уникнути. Два останніх підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг,які виконуються тимчасово або як доповнення до інших обов’язків.
