2. «Нова історична наука» («нова історія») у Франції 70–80-х років.

На рубежі 60–70-х років розпочинається криза броделевських| «Анналів», яка була спричинена певною вичерпаністю концепції «глобальної» історії. Тому «третє покоління» школи «Анналів» звернулося|оберталося| до мікроісторії і внесло істотний|суттєвий| внесок|вклад| до формування історичної антропології в сучасній французькій історіографії. Криза концепції «глобальної історії» покликала|спричиняла| до життя феномен «нової історичної науки» (або як її ще називають у Франції – «нової історії»), яка, спираючись|обпиратися| на досягнення школи «Анналів», проте|тим не менше| значно відрізнялася від неї.

Большой вклад в создание «новой истори­ческой науки» внесло «третье поколение» школы «Анналов», которые в начале 1970-х годов сменило поколение Броделя на ру­ководящих постах. В 1969 г. Бродель, уже достигший предельного для администра­тора 65-летнего возраста, отошел от непо­средственного руководства журналом, а затем покинул пост заведующего кафед­рой современной цивилизации в Коллеж де Франс и должность руководителя VI секции Практической школы высших ис­следований, преобразованной в «Школу высших исследований в области социаль­ных наук». Все эти посты перешли к «третьему поколению» школы «Анналов», наиболее видными представителями которого были «молодые директора», возглавлявшие журнал: Эммануэль Ле Руа Лядюри, Жак Ле Гофф и Марк Ферро.

Под руководством «молодых директоров» журнал «Анналы» существенно изменил свою тематику, направив главное внимание на историю менталитета и историческую антропологию. Кроме того, не отказавшись, в принципе, от «глобальной истории» и исследований «большой длительности», новая редакция журнала взяло курс и на изучение сравнительно кратковременных исторических событий; уделяя большое внимание политической истории и истории современности.

Маніфестом «нової історичної науки», де по суті вперше було вжито цей термін («нова історія»), стала випущена в 1974 р. тритомна збірка|збірника| статей «Техніка історії» (в іншому перекладі – «Создавать историю») під редакцією відомого представника школи «Анналів», учня Броделя – Жака Ле Гоффа і політолога П’єра Нора. Метою|ціллю| збірки|збірника| було проілюструвати нові напрями|направлення| в історичній науці, показати новий тип|типа| написання історії|, намітити шляхи|колії|, по яких повинна була розвиватися історична наука. Передбачалося|припускалося|, що «нова історіографія» апріорі буде відкрита|відчиняти| міждисциплінарному підходу до історії. Зокрема, автори збірки|збірника| виступали|вирушали| за оновлення політичної історії через її синтез з|із| політологією. Центральна ідея, яку проводили автори «Техніка історії», полягала в прагненні повернути подієву історію в сферу уваги істориків. Для цього вони були готові пожертвувати броделевською| концепцією «глобальної історії».

Вопреки взглядам Броделя, авторы сборника считали необходимым «воз­вращение события» и «короткого времени» в сферу внимания историков. Отмечая «раздробление истории» на отдельные, мало связанные друг с другом, направле­ния исследований, авторы сборника рас­сказывали о достижениях экономической истории, демографии, политологии, ар­хеологии, истории религии, искусства и науки.

В третьем томе были собраны ста­тьи по таким вопросам, которые раньше не привлекали историков, например исто­рия климата, молодежи, болезней и меди­цины, роль мифов, праздников, кино­фильмов. Таким образом, в поле зрения историка включались темы, казавшиеся ранее несущественными, а теперь рас­сматриваемые как неотъемлемые аспекты жизни общества.

Однією з головних відмінних рис «нової історії» стало застосування|вживання| кількісних («квантитативних») методів дослідження. За прикладом США французькі історики почали використовувати комп’ютери для машинної обробки масових джерел на основі спеціально складених програм.

Перехід до мікроісторії відповідно припускав|передбачав| розширення тематики досліджень. У полі зору представників «нової історичної науки» опинилися такі проблеми як історія сім'ї і шлюбу, історія ставлення до смерті, історія хвороб і медицини, роль клімату, значення міфології і символів, історія письменності й освіти|утворення| і так далі.

Другим признаком обновления исто­рической науки было расширение и раз­дробление ее тематики на ряд направле­ний, использующих достижения смежных наук: демографии, антропологии, этно­графии, психологии, лингвистики, клима­тологии. Экономическая и социальная история в их прежнем виде уступили ве­дущую роль исследованиям менталитета, а также антро­пологии и биологии человека, исследова­ние классов и других социальных групп уступили место изучению индивидуально­го образа жизни и мотивов поведения лю­дей.

Историческая демография выделилась в особую дисциплину, систематически применявшую количественные методы. Она стремилась создать статистическую картину семейной структуры общества и проследить ее эволюцию в связи с изме­нениями в экономике, условиях жизни, системах ценностей, общественной пси­хологии.

Характерним|вдача| прикладом|зразком| «нової історичної науки» у Франції стала робота Еммануеля Ле Руа Лядюрі «Монтайю» (1975), в якій показано повсякденне життя одного з піренейських сіл на рубежі XIII–XIV століть|віків|.

Эммануэль Ле Руа Лядюри уделял внимание изучению «деревенской цивилизации», с её медленно текущей, «неподвижной историей». В книге о небольшой пиренейской деревушке Монтайю он дал образец детального историко-антропологического исследования, тщательно проанализировав жилища, одежду, питание, образ жизни и времяпрепровождение жителей этой деревни в XIII-XIV вв.

Зародилася і стрімко зростала історична антропологія, що вивчала головно біологічні аспекти життя людських суспільств: народження, смерть, хвороби, стан гігієни тощо. Історики стали вивчати ставлення людей до життя та смерті, що виявлялися передусім на основі їх заповітів, надгробних написів, пожертв у церквах, іконографії.

Филипп Ариес в «Очерках истории смерти на Западе» (1975), в монографии «Человек и смерть» (1977) и в других работах утверждал, что отношение людей к смерти определяется, в первую очередь, их «коллективным под­сознанием».

Предметами специальных исследова­ний стали празднества, символы, мифы, история ритуалов, «история общения» и «история воображаемого». В работе под программным заголовком «За другие средние века» (1977) Жак Ле Гофф впервые исследовал представления средневекового человека о времени, его отношения к тру­ду, его мир и культуру. (Див. укр. переклад продовження цієї збірки (вид. у Франції 1985 р., друге видання 1991 р.) – Ле Гофф, Жак. Середньовічна уява. Есеї. – Львів, 2007.)

Жорж Дюби написал специальную работу о взаимоотношениях средневекового искус­ства и общества, в том числе получившую большую популярность книгу «Время со­боров» (1976). (Див. укр. переклад – Дюбі, Жорж. Доба соборів. Мистецтво та суспільство 980–1420 років. – К., 2003)

Известный историк Даниель Рош в докторской диссертации «Век Просвеще­ния в провинции» (1973) рассмотрел «со­циально-культурную среду» и историю общения во Франции XVII и XVIII веков, в том числе уровень грамотности и рели­гиозности, представления людей об окру­жающем их мире, деятельность научных обществ и других просветительских орга­низаций, формировавших общественное мнение и создававших новые формы об­щения.

Работы Марко Ферро были посвящены главным образом изучению кино как исторического источника, а также проблемам преподавания и восприятия истории.

Крупным шагом в изучении истории коллективных представлений стал капи­тальный 5-томный труд «Места памяти», опубликованный в 1984-1986 гг. под ре­дакцией П. Нора. Его авторы исследовали различные «места памяти», то есть все то, что может служить сохранению памяти о прошлом, в том числе эмблемы, символы, памятники, праздники, архитектурные сооружения, учебники, словари, календа­ри, исторические произведения, легенды и многое другое. Они стремились создать историю коллективных представлений, находящихся «между памятью и истори­ей», выяснить, как формировались и за­креплялись в памяти различных поколе­ний, например, такие понятия, как «нация» и «республика».

Таким чином, виникнення «нової історичної науки» у Франції стало можливим, по-перше, зважаючи на|внаслідок| розчарування істориків у концепції «глобальної історії», по-друге, через вплив новітніх|найновіших| тенденцій у західній історичній думці|гадці| та історичній науці, перш за все зростання інтересу до проблем мікроісторії.