Розділ III Повсякденне селянське господарювання на Поділлі

Повсякденне селянське господарство відноситься до надзвичайно важливих рис селянської виробничої діяльності. Основу його складало землеробство. Земля для селян мала магічну притягальну силу, вона була предметом постійних турбот, марень і спокус. Проте, отримавши землю, селяни зіткнулися із чималими повсякденними проблемами і труднощами, пов’язаними із невмінням якісно працювати на землі й ефективно вести господарство. Трипілля, толока, недостатнє угноєння землі, відсутність боротьби зі шкідниками складало повсякдення селянського господарювання і надзвичайно негативно впливало на стан землеробства. Гостре кормове питання, примітивне утримання худоби, нераціональна і збалансована її годівля – саме такі повсякденні чинники впливали негативно на стан виробництва [23,98]. Звідси вивчення повсякдення селянського господарювання має непересічне значення для розуміння такої важливої проблеми, як сільськогосподарське виробництво у доколгоспний період. Селянам Поділля було передано всю придатну для сільськогосподарського виробництва землю, за винятком 50 тис. дес., якими користувалися цукрові заводи. Деяка частина селян Поділля вбачала у позбавленні цукрових заводів землі вирішення проблеми малоземелля. Важливе значення для вивчення селянського землекористування має групування дворів за кількістю посівів (посівні групи). На Поділлі селянське господарство було поділено на 9 посівних груп. Оренду землі в подільському доколгоспному селі було легалізовано у 1921-1922рр. Згідно “Основного закону про трудове землевикористання” від 27 травня 1922р. і Земельного кодексу УСРР, затвердженого ВУЦВК 29 листопада 1922р., оренда землі дозволялася трудовим землеробським господарствам, тимчасово ослабленим внаслідок стихійного лиха, втрати робочих рук, реманенту, робочої худоби. Здавати землю в оренду дозволялося на термін не більше однієї сівозміни, а при відсутності такої – не більше, ніж на 3 роки. У 1925р. термін оренди продовжено до 12 років. Головним об’єктом земельної оренди була рілля, сіножаті, садибні та інші сільськогосподарські угіддя займали в орендному фонді незначну питому вагу [8,323].

Панівною в подільському селі була дільничо-черезсмужна форма землекористування. Хутірська, відрубна та колективна форма користування землею в регіоні не отримали значного поширення. Перехід земельних громад на багатопільні громадські сівозміни відкрив широкі можливості до радикального поліпшення селянського землекористування. Проте цей перехід проводився мляво і виявився незавершеним. Селянське господарство не могло існувати без тяглової сили, основою якої у подільському доколгоспному селі були коні та воли. Пересічна забезпеченість робочою худобою на 100 селянських господарств Вінницького округу складала 57 голів, Кам’янецького - 46, Могилів-Подільського-37, Проскурівського - 68, Тульчинського - 45. Звідси видно, що досить значна кількість селянських господарств регіону була позбавлена тяглової сили і змушена була вдаватися до її найму або супряги [див. дод. №3]. В індивідуальному селянському господарстві регіону в добу непу склалась з робочою худобою дуже складна ситуація: з одного боку, запасу тяглової сили було значно менше норми. А з іншого, робочої худоби дуже не вистачало в малоземельних і малопосівних господарствах, і одночасно був її надлишок у багатопосівних заможних господарствах [16,129].

Отже, в селі робоча худоба була розподілена дуже нерівномірно. Це явище створювало передумови для широкого розповсюдження найму-здавання робочої худоби серед селян Поділля в глитайських формах експлуатації. Так, коня селянин міг найняти тільки з одночасним наймом його господаря. Таким чином, господар робочої худоби був, по суті, частково або повністю безпосереднім виробником продукції на землі наймача, котрий частину цієї продукції в натуральній або грошовій формі передав на користь “наймита” [див. дод. №4]. Вивчення стану забезпеченості і селянських господарств Поділля робочою худобою свідчить, що з цим елементом сільськогосподарського виробництва склалася досить непроста ситуація, яка вимагала докорінної реорганізації проблеми, насамперед шляхом кооперування. Сільськогосподарське виробництво неможливо було налагодити без необхідного реманенту. Все це змушувало селян вдаватися до найму реманенту чи тяглової худоби або їх супряжу [див. дод. №5]. Про нерівномірне забезпечення селянських господарств регіону реманентом свідчать дані про вартість знарядь і машин на одну десятину землі. У посівній групі вартість знарядь обробки ґрунту складала 1,32 крб., складних сільськогосподарських машин – 22 коп., транспортного реманенту – 3,18, дрібного – 2 крб., всього – 6 крб. 72 коп. Самі селяни вважали ідеальним для типового господарства наявність пари коней, плуга, віялки, декілька борін, а також у супрязі сівалки і молотарки. Як свідчать результати дослідження, за сутністю селянські господарства Поділля мали споживчий трудовий характер. Цей регіон характеризувався надмірно високою щільністю селянського населення, внаслідок чого господарства були малоземельними, а селянські родини – малодітними. Такі умови спричинили високу трудомісткість господарств. Невеликі розміри господарства, обмежені можливості застосування робочої сили поза його межами зумовлювали значний надлишок робочого часу, який не мав свого використання [17,16].

Основу сільськогосподарського виробництва селянського господарства складало землеробство. Його ведення залежало від системи рільництва та агрокультури, якими передбачається комплекс заходів, спрямованих на отримування з одиниці площі максимальної кількості сільськогосподарської продукції, зокрема системи сівозміни, методів обробітку й удобрення ґрунту, боротьби з бур’янами, поліпшення насіннєвого матеріалу. На Поділлі традиційною була парова, трипільна система ведення землеробства. Всю землю розорювали щороку, але частину залишали під паром (толокою), а решту засівали. Така система землеробства була надзвичайно застарілою і відсталою. Особливий консерватизм у збереженні трьохпілля спостерігався у Проскурівському і Вінницькому округах. Помітну роль у піднесенні сільськогосподарського виробництва в селянському господарстві відігравало внесення органічних і мінеральних добрив. Чільне місце в підвищенні культури рільництва посідала боротьба з бур’янами і шкідниками. Традиція засівати поля неочищеним і несортовим насінням була досить живучою на Поділлі. Через те ґрунт покривався бур`янами, виснажувався, сприяв загибелі врожаю в посушливих роках, оскільки забирав із ґрунту до 500 пуд. води з дес. Важливою галуззю сільського господарства було продуктивне тваринництво, яке забезпечувало населення різноманітними цінними продуктами (м’ясом, молоком, сметаною, сиром, маслом). До його складу входило поголів’я корів, свиней, овець, кіз тощо. Якщо у 1916р. на Поділлі нараховувалося 740276 голів великої рогатої худоби, 411444 свиней і 488458 овець, всього – 1640178, то у 1923р. – 776391, 297709, 944279, всього – 2018289; 1925р.- 730123, 259549, 878019, всього – 1867691 [21,268] [див. дод. №6]. Як бачимо, в перший рік нової економічної політики поголів’я худоби на Поділлі значно збільшилося. Цьому сприяли, на наш погляд, наслідки аграрної революції, а також добрий врожай 1921р. Загалом дані про зростання поголів’я худоби на Поділлі не співпадають із загальноукраїнськими показниками, які свідчать про різке зменшення поголів’я корів, свиней і навіть овець. Проте в наступні роки динаміка продуктивного тваринництва на Поділлі виявилася значно гіршою. Значною мірою на це вплинула посуха 1923-1925 рр. [15,214].

До допоміжних галузей селянського господарства відносяться: городництво, садівництво, птахівництво, бджолярство. Серед них найважливішу роль відіграло городництво. Його роль і значення на Поділлі пояснюється і тим, що в умовах малоземелля для значної частини селян город або присадибна ділянка залишалися чи не єдиним джерелом існування. Город на Поділлю знаходиться у структурі присадибної землі. Традиційно вся присадибна ділянка поділялася на два головних підрозділи – сад і власне город, а також дворище. На городі традиційно для Поділля селяни вирощували часник, цибулю, моркву, огірки, помідори, на баштанах – кавуни та дині. Майже в кожному селянському господарстві Поділля були свійські птахи: кури, гуси, індики тощо. Традиційним улюбленим заняттям подільських селян було бджолярство. У 20-х роках кількість пасік на Поділлі щорічно збільшувалася. Якщо у 1921р. чисельність господарств на Проскурівщині, які завели пасіку, досягла 409, у 1922р. – 536, то у 1923р. – 706, у 1924р. – 565, у 1925р. – 500.

Кожне селянське господарство велося задля отримання доходу, і кожен господар прагнув отримати якомога більший дохід із найменшими видатками [див. дод. №7]. Селянське трудове господарство мало за мету забезпечення родини засобами до існування шляхом вигідного використання робочої сили сім’ї та наявних у її розпорядженні землі, реманенту, тяглової худоби. У такому господарстві напруження трудових сил сім’ї регулювалося різним задоволенням потреб селянської родини. У бюджеті знаходить відображення повсякденне життя сільського трудівника, його зв’язки з навколишнім світом через систему прибутків і видатків селянського господарства за певний відрізок часу [25,322]. Як відомо, просте звичайне життя людей відбувається в оселі, дворі, населеному пункті, тобто умови проживання в реально-практичних формах мають прямий стосунок до повсякдення. Все це дозволяє глибоко з’ясувати селянський побут, який є частиною культури. Вийшовши із хати, селянин потрапляє у двір, який на Поділлі називали обійстям. Під ним слід розуміти комплекс житлових і господарських будівель, які були центром селянського господарства. Саме у дворі селянська родина здійснювала цілу низку найрізноманітніших господарських робіт, без виконання яких було немислиме саме існування селянського господарства як самостійної господарської одиниці. Щодо будівництва хати, то воно вимагало значних трудових та матеріальних затрат, і селянин зважувався на спорудження нової оселі за умови, якщо вдалося накопичити деякий капітал, запастися будівельними матеріалами і заручитися трудовою підтримкою сім’ї, сусідів, родичів. Цікавими для характеристики якості селянського житла на Поділлі є дані про матеріали, з яких зведено стіни та покрівлю хат. 45% хат були дерев’яними, 44,5% - глинобитними, 4,6% - кам’яними, 1,25 – цегляними і 0,25% - сплетеними з хмизу, обкиданого з обох боків тонким пластом глини, які майже не захищали своїх мешканців від холоду узимку, оскільки промерзали наскрізь, а влітку надзвичайно вогкими, а звідси повітря у хаті було задушливе. Все ж таки у даний період селянством здійснювався пошук більш досконалих типів житла. Традиційна селянська оселя типу хата – сіни перетворювалася в хату – сіни – хату. У зв’язку із збільшенням житлових кімнат зникало старе внутрішнє планування. У деяких хатах, насамперед заможного селянства, простежувалася диференціація приміщень. Сім’я намагалася відокремити спальний чи кухонний кутки, перетворюючи їх у невеличкі кімнатки. Деяке поліпшення житлово-побутових умов селянства знайшло відображення в інших позитивних змінах сільської хати: відсутності вогкості, використанні більш якісних матеріалів при зведенні стін, покрівлі. Традиційна недосконалість подільської хати створювала важкі санітарно-гігієнічні умови проживання, пов’язані із поганим природнім та штучним освітленням. Маленькі віконця вдень пропускали обмаль сонячного світла, і в селянській хаті завжди була напівтемрява, а у вечірній і нічний час 65, 9% подільських хат освітлювалися за допомогою каганця, 2,1% - гасові лампи. Електричне освітлення в сільській хаті було великою рідкістю, проте знайшло поширення у другій половині 20-х років. Практично у тодішніх селах було відсутнє вуличне освітлення, пішохідні тротуари з твердим покриттям та інші елементи благоустрою. Окрім хати, двору, на повсякденне життя селянина значний вплив мала соціально-побутова інфраструктура села, тобто наявність добре впорядкованих вулиць, під’їзних шляхів, закладів освіти, здоров’я, культури, торгівлі [24,31].

Переважна більшість сільських шкіл знаходилася в непристосованих приміщеннях, була погано забезпечена навчальними посібниками, письмовим приладдям. Гострою на селі залишалася проблема вчительських кадрів. Нерідко і селяни виявляли байдужість до потреб школи. У сфері сільського повсякдення чільне місце посідало проведення вільного від роботи часу. Особливо важливою була проблема змістовного культурного дозвілля. Вирішити це мали заклади культури на селі: селянські будинки, хати-читальні, бібліотеки. У великих селах, переважно в райцентрах, створювалися селянські будинки та клуби. У 20-ті роки в подільське село прийшло кіно. Демонстрація кінофільмів була значною подією та великою рідкістю в повсякденному житті селян. Серйозним недоліком закладів культури на селі було згортання їхньої роботи у зимовий період у зв’язку з відсутністю палива [26,117].

Чільне місце в житті подільського селянина відігравали заклади охорони здоров’я. Хвороби, висока смертність, особливо дитяча, були супутниками селянського повсякдення. Медична допомога селянам здійснювалася через сільську мережу медичних закладів, яка складалася з районної поліклініки спрощеного типу та лікарні з диференційованими ліжками, протитуберкульозного та венерологічного диспансеру, жіночої консультації, санепідемстанції. Безпосередньо у селах створювалися дільничі лікарні, амбулаторії, фельдшерські та акушерські пункти. Важкою була праця лікаря, фельдшера, акушерки на селі, яку можна прирівняти до справжнього подвижництва. Безкультур’я, бездоріжжя, незадовільні житлово-побутові умови, величезні розміри сільських лікарняних дільниць, перенапруга надзвичайно ускладнювали роботу лікаря на селі [14,158].

Значну роль у повсякденному житті подільського селянина відігравала торгівля, зокрема ярмарки і базари. Саме тут селяни традиційно збували вирощену продукцію, купували необхідні в житті речі. Базари проводилися у 103 містечках краю. Зазвичай неділя була базарним днем. Сільські заклади торгівлі, як правило, були представлені невеликими крамницями, які мали в продажу найнеобхідніші товари: сіль, сірники, гас, обмежений асортимент промислових виробів, тобто найважливіші речі повсякденного вжитку. Щодо якості торгівельного обслуговування сільського населення, то вона була надто низькою.

Таким чином, у повсякденні селянського господарювання знайшло віддзеркалення чимало рутинних методів ведення сільського господарства. Звичайно, було чимало позитивних змін, пов’язаних із розширенням площі під чистими і зайнятими парами, просапними культурами, злущеної стерні, оранки на зяб. Однак гостра нестача тягла, реманенту, проблеми з реалізацією врожаю, особливо продукціями городництва, садівництва, бджолярства помітно гальмували поширення передових прийомів агротехніки на селянському полі. Певне місце посідало відродження та подальший розвиток тваринництва. Відбувалися в цей час незначні позитивні зміни пов’язані з покращенням селянського житла. Проте в цей період не вдавалося досягти радикальних змін у сільській оселі, зокрема переломити традиційну тенденцію залишкового принципу фінансування будівництва та впорядкування житла. Незадовільними були санітарно-гігієнічні умови утримання селянського двору. Все ж у 20-ті роки громадськістю розроблялися різноманітні підходи щодо впорядкування селянського двору, благоустрою села. Проте невирішені проблеми і труднощі соціальної сфери тодішнього села були використані комуністичною владою як агітаційний матеріал за якнайшвидше створення колгоспно-радгоспної системи ведення сільського господарства [7,86].