2. Місце «Історії української літератури» м. Возняка в українському літературознавстві

Найґрунтовніша праця М. Возняка в трьох томах «Історія укра­їнської літератури» друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Цю працю М. Возняк замислив не лише як суто наукову, а й навчально-освітню. Тому перед ви­кладом літературної історії України він чимало місця відводить для з’ясування того, що являє собою сама Україна і її народ, як формувалася її мова і державність, що треба розуміти під літературою та її історією і т. ін. М. Возняк схильний вважати, що українська мова як ос­нова літератури в її усному варіанті почала відокремлю­ватися від «спільної руської» на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала лише через десять сто­літь, на рубежі XVIII—XIX ст., коли остаточно витісни­ла з вітчизняної писемної культури староболгарську книжну, прищеплену на київсько-руському ґрунті в X ст. Літературу М. Возняк пропонував розуміти в широ­кому плані (як «цілість творів людського слова») і у ву­зькому (художні твори-узагальнення з вираженням ідеа­лу духовності: правди, добра, краси), а історію літерату­ри — як науку про ці твори, розглянуті в їх генетичній послідовності, що є частиною «великої історії духа, кот­ру можна назвати філософією». В означенні літератур­них періодів української історії М. Возняк був, по суті, солідарний з С. Сфремовим, але для назв тих періодів скористався нейтральною, просторово-часовою терміно­логією: давня (з візантійськими впливами і з мовою пе­реважно староболгарською — X—XV ст.), середня (з західноєвропейськими впливами і більш активним про­никненням у староболгарську мову власне української мовної стихії — XVI—XVIII ст.) і нова (з утвердженням суто національних рис як у змісті, так і у формі, що ста­ло

можливим завдяки поверненню письменників облич­чям до духовності свого народу та його власної мови — від кінця XVIII ст. і далі). Науковому осмисленню у праці М. Возняка піддано, проте, лиш літературу перших двох періодів, які для вченого були по-справжньому рідною стихією. Він багато зробив для опрацювання їх ще до на­писання «Історії...», опублікувавши чимало статей, роз­відок і монографій про «давнє» й особливо — «середнє» за часом літературне життя в Україні. Тепер все це постало в синтетичному вигляді. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, рясні — може, навіть занадто рясні... цитати, фактична повнота, нареш­ті синхроністичні таблиці й надто багата бібліографія та дібрані систематично ілюстрації — такі позитивні риси Вознякової праці», — писав С. Єфремов. Однак він звертав водночас увагу і на хиби автора «Історії...», які йшли переважно від його власних домислів і не до кінця обґрунтованих настанов.

С. Єфремову впали в око певна диспропорція частин, «довільний» розклад письменників — і не хронологіч­ний, і не систематичний, схильність ученого до «рисковитих тез» (наприклад, про «технологію» ворогувань українців і великоросів уже в XI ст.), оперування думка­ми, які немає чим довести (погляд на билини як на «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій... гіпертрофованої гіпотетичнос­ті) і т. ін. «Ці і такі ж хиби в «Історії...» М. Возняка де­що обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче», — зазначав Є. Єфремов. Але М. Возняк свою «Істо­рію...» так і не дописав, довівши її хронологічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім згаданих Є. Єфремовим, і низка інших, суто фахових вад, які значною мірою поро­джені рівнем і станом сучасного авторові літературознав­ства. Але безсумнівно, що ця праця М. Возняка ще дов­го сприйматиметься як одна з найпомітніших авторських робіт зоряної пори українського наукового літературо­знавства 20-х років, хоча з 30-х років їй і було вже при­готовлене місце в кадебістських спецсховищах, як праці буржуазно-націоналістичній.

Відома річ, авторські «Історії...» не можуть не нести в собі суб’єктивного елемента в трактуванні процесу в ці­лому чи окремих його складових. Є такий суб’єктивний елемент і в «Історіях літератури» Є. Єфремова, М. Гру­шевського та М. Возняка, але його можна називати й ін­шим словом: індивідуальний. Кожен із цих учених був насамперед значною індивідуальністю в науці, і ця інди­відуальність не могла не позначитися на їхніх історико-літературних студіях. Як наслідок, наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української лі­тератури та основні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної ваги в скарбниці національної духовності. Од­не слово, йдеться про існування плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе просування до об’єктивно існуючої, але в такій делікат­ній справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.