3) Кооператии

Кооператив – юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Виробничий кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності з метою одержання прибутку на засадах їх обов’язкової трудової участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Обслуговуючий кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% загального обороту кооперативу.

Споживчий кооператив – кооператив, (споживче товариство), який утворюється шляхом об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

4) Організаці (установи, заклади)

Організація (установа, заклад) – організаційна структура, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Державна організація – утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Комунальна організація – утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Приватна організація – утворюється на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства або на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

Організація орендарів – організація, створена трудовим колективом державного підприємства, яка має переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладання договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.

Організація покупців – добровільне об’єднання громадян, які уклали угоду про спільну діяльність з метою придбання об’єктів приватизації.

5) Інші організаійно-правові форми

Підприємець – фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи.

Товарна біржа – особливий суб’єкт господарювання, який надає послуги в укладанні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов’язаним з ним торговельним операціям. Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням. Товарна біржа створюється на основі добровільного об’єднання заінтересованих суб’єктів господарювання. Засновниками і членами біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства.

Фондова біржа – організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Фондова біржа – акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства, статуту і правил фондової біржі.

4 Земельні питання і аграрні проблеми завжди були непростими у світовій практиці економічного розвитку. Нелегко вони вирішуются і в Україні. Незважаючи на декларування Законом України «Про форми власності на землю» приватної власності на землю, її фактична приватизація тривалий час просувалася дуже важко. Лише Указ Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» став початком дійсних перетворень відносин земельної власності на селі. Указом встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) в колективній власності на землю кожного члена сільськогосподарського підприємства.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначається, виходячи із вартості земельної частки (паю) і середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.

10. Однією з форм господарювання, що створені на базі реформованих КСП, є приватне (приватно-орендне) підприємство з орендними відносинами. Це самостійно господарюючий статутний суб'єкт, який здійснює виробничу і комерційну діяльність на базі як власного, так і орендованого майна і землі з метою одержання прибутку. При цьому власник землі і майна бере в оренду землю і майно у інших членів КСП, що реформувалося, з обов'язковим укладанням договору, де визначаються розмір плати за оренду майна і землі та права і обов'язки сторін.

Приватно-орендні підприємства, на відміну від господарських товариств і кооперативів, не належать до форм колективного господарювання. При цьому члени реорганізованого КСП, передавши свої земельні частки і майнові паї приватному підприємству чи фермерському господарству в оренду, не стають членами цих підприємств. Вони можуть бути їх працівниками на контрактній основі.

Як показує досвід, засновниками приватного (приватно-орендного) підприємства може бути керівник або спеціалісти реформованого КСП.

Орендна плата є обов'язковим і регулярним платежем, який орендар вносить орендодавцеві за володіння та користування земельною ділянкою. При цьому розмір, умови і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди, але не менше 1,5 % вартості орендованої земельної частки (паю). В основу визначення орендної плати покладено вартість орендованої земельної частки (паю), яку встановлено в результаті грошової оцінки земель відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

При передачі групою власників сертифікатів земельного масиву розмір орендної плати повинен бути однаковим для кожного з них. За погодженням сторін розмір орендної плати може переглядатися у випадках: зміни грошової оцінки земель; зміни умов господарювання, передбачених договором оренди; підвищення цін, тарифів тощо, в тому числі внаслідок інфляційних процесів; збільшення (зменшення) відповідно до законів України розміру земельного податку та ін.

11.Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ), кожен з яких має свої особливості. Зокрема, ВАТ і ЗАТ відрізняються:

порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в ЗАТ – розміщенням серед засновників);

порядком руху учасників (у ВАТ він вільний, у ЗАТ – дещо обмежений, оскільки акції такого товариства не продаються/купуються на біржі);

видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред’явника, а ЗАТ – лише іменні);

порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції (що публікується), оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов’язаних з результатами підписки);

кількістю акцій, що розподіляються між засновниками: при створенні ЗАТ між засновниками останнього розподіляються усі оголошені до емісії акції, а засновники ВАТ повинні підписатися і протягом 2 років з моменту державної реєстрації бути держателями щонайменше 25% акцій товариства;

мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (у ВАТ він має бути не меншим за 30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

переліком обов’язкових для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язане з результатами підписки на акції ВАТ);

обсягом обов’язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з підпискою на акції (обов’язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми, якщо заснування ВАТ не відбулося).

12Такий вид комерційних організацій, як господарські товариства, до яких віднесено і товариства з обмеженою відповідальністю, є традиційною, найбільш поширеною в майновому обороті формою колективного підприємництва. Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) постає у цивільних правовідносинах самостійним суб'єктом, у зв'язку з наявністю таких ознак юридичної особи, як організаційна єдність, майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми зобов'язаннями, здатність виступати в цивільному обороті і при вирішенні спорів у судах від свого імені. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається засноване одним або декількома особами господарське товариство, статутний капітал якого розділений на частки визначених установчими документами розмірів; учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю компанії, в межах вартості внесених ними вкладів. Товариство з обмеженою відповідальністю, так само як і його учасники - самостійні суб'єкти цивільно-правових відносин, звідси випливає наступне правило: товариство не відповідає за боргами своїх учасників. Але у всіх правилах є свої винятки, зокрема: учасники товариства, не повністю внесли вклади до статутного капіталу, а також акціонери акціонерних товариств, які не повністю оплатили акції, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями компанії в межах вартості неоплаченої частини вкладу кожного з учасників і відповідно неоплаченої частини вартості належних їм акцій; при перетворенні товариства в товариство або виробничий кооператив кожен повний товариш, який став учасником (акціонером) товариства або членом кооперативу, протягом двох років несе субсидіарну відповідальність всім своїм майном за зобов'язаннями, які перейшли до суспільства або кооперативу від товариства. 32. Вищим органом Товариства є загальні збори.

Загальні збори мають право приймати рішення з будь-якого

питання діяльності Товариства, внесеного до порядку денного

зборів, згідно із цим Статутом та законодавством.

33. До компетенції загальних зборів належать:

1) визначення:

основних напрямів діяльності Товариства, затвердження його

планів та звітів про їх виконання;

форм контролю за діяльністю виконавчого органу;

організаційної структури Товариства;

умов оплати праці посадових осіб Товариства, його філій,

представництв, інших відокремлених підрозділів, дочірніх

підприємств;

2) зміна розміру статутного капіталу Товариства;

3) утворення та відкликання виконавчого органу і ревізійної

комісії;

4) затвердження:

річних результатів діяльності Товариства, його дочірніх

підприємств;

звітів і висновків ревізійної комісії;

порядку розподілу прибутку та покриття збитків Товариства;

порядку та строку виплати частки прибутку;

положення про загальні збори, виконавчий орган, ревізійну

комісію та інших внутрішніх документів Товариства;

13. Сільськогосподарські виробничі кооперативи набули значного поширення у колишніх соціалістичних країнах, зокрема Центральної і Східної Європи. Вони створені в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, які хоча і називалися сільськогосподарськими виробничими кооперативами, але були аналогами колгоспів: у них не були задіяні відносини власності, розподіл доходу кооперативу між його членами здійснювався лише з урахуванням їх трудової участі в кооперативі. Майнова і земельна участь у кооперативах їх членів залишалася поза увагою.

Сільськогосподарський виробничий кооператив (далі - СГВК) - одна з організаційно-правових форм підприємницької діяльності на селі. СГВК і сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи різняться між собою наступним:

мета виробничого кооперативу полягає в одержанні прибутків, а обслуговуючого - у наданні послуг для членів кооперативу і економічному захисті їх від експансії посередницького капіталу;

члени виробничого кооперативу всі види господарської діяльності здійснюють сумісно (крім тих, які виконують для них обслуговуючі кооперативи). Члени останнього делегують йому окремі види діяльності, залишаючись при цьому самостійними сільськогосподарськими товаровиробниками (колективними, фермерськими чи особистими підсобними господарствами);

трудову діяльність у виробничих кооперативах здійснюють самі члени кооперативу (наймані працівники також можуть бути), а в обслуговуючих – наймані працівники;

участь членів виробничого кооперативу в діяльності свого кооперативу є трудовою, в обслуговуючих – отримання певних послуг (зберігання, переробка, реалізація продукції, ремонт сільськогосподарської техніки, придбання засобів виробництва та ін.).

Як зазначалося, сільськогосподарські виробничі кооперативи, можуть утворюватись на добровільних засадах як відособленими власниками майна, грошового капіталу і землі шляхом об’єднання їх в одному підприємстві, так і в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, формуючи необхідні фонди і земельну ділянку кооперативу шляхом передачі йому відповідної частини майна і землі КСП, що відповідає кількості майнових паїв і земельних часток, які мали в КСП ті громадяни, які виявили бажання стати членами кооперативу.

Порядок створення сільськогосподарського виробничого кооперативу передбачає такі основні етапи:

виявлення лідера (ініціативної групи);

прийняття рішення про наміри щодо створення кооперативу;

з’ясування можливостей, напрямів, обсягів та умов діяльності кооперативу;

прийняття рішення про створення кооперативу (укладення установчого договору);

опрацювання проекту статуту кооперативу;

прийняття статуту кооперативу та вибори органів управління;

державна реєстрація кооперативу.

Роботу з формування кооперативу здійснює комісія, створена ініціаторами організації кооперативу. До її складу бажано включати спеціалістів-технологів (за видами передбачуваної діяльності кооперативу) і фахівців фінансово-економічного та юридичного профілю. Комісія розробляє пропозиції щодо порядку організації кооперативу, видів і обсягів діяльності, опрацьовує варіанти розвитку кооперативу, визначає розміри вступних і пайових внесків, готує установчий договір про створення кооперативу, проект статуту, проводить відповідну інформаційно-роз’яснювальну роботу.

14. Юридичною підставою виникнення правовідносин з ведення особистих селянських господарств є юридичний склад, до якого належать юридичний факт досягнення необхідної правоздатності та дієздатності фізичною особою та набуття земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Юридичними підставами припинення ведення особистого селянського господарства є один з наступних юридичних фактів: вилучення (викуп) земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства, для державних чи громадських потреб; відчуження земельної ділянки, яка використовувалась на умовах права власності; припинення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди; передача одному з подружжя земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у власність при поділі майна подружжя у судовому порядку; смерть громадянина.

Аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити такі правові ознаки особистого селянського господарства: суб’єктом права на ведення особистого селянського господарства є виключно фізична особа (фізичні особи) незалежно від місця проживання та громадянства; наявність у фізичної особи земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; метою ведення особистого селянського господарства є виробництво сільськогосподарської продукції, отримання доходів (основних або додаткових); ведення особистого селянського господарства не є підприємницькою діяльністю.

З урахуванням наведених правових ознак визначаються й особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків.

Важливим для українського законодавства та правозастосовної діяльності є розмежування юридичного поняття «особисте селянське господарство» і “фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (приватний підприємець)”. Розмежування названих понять здійснюється на підставі того, що статус приватного підприємця – суб’єкта підприємницької діяльності набувається після здійснення державної реєстрації у відповідному органі державної реєстрації. Ведення особистого селянського господарства здійснюється після отримання відповідної земельної ділянки та не передбачає здійснення державної реєстрації.

Аналіз розвитку законодавства, який спрямований на регулювання суспільних відносин, пов’язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, зумовив необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, у юридичній літературі визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні.

15. Законодавчою базою створення, діяльності та припинення діяльності фермерських господарств є Конституція України, Земельний кодекс України, Закон України “Про фермерське господарство” та інші нормативно-правові акти України. Головна мета створення фермерських господарств в Україні – збільшення обсягів продовольчих фондів держави і підвищення добробуту сімей селян на основі їх участі в підприємницькій діяльності.

Фермерська діяльність як вид підприємництва здійснюється за такими принципами:

вільний вибір діяльності;

залучення на добровільних засадах до здійснення фермерської діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян, у тому числі на умовах оренди;

повна самостійність у формуванні програми діяльності,виборі постачальників ресурсів і споживачів вироблюваної продукції,встановлення цін відповідно до чинного законодавства;

вільне наймання працівників;

залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

самостійне здійснення фермерським господарством зовнішньоекономічної діяльності, використання ним належної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

майнова та інша відповідальність за результати господарської діяльності.

Згідно з чинним законодавством фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство здійснює свою діяльність на основі Статуту. В ньому зазначаються: найменування господарства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, порядок формування майна, органи управління, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, яким виповнилось 14 років, та інші родичі, які об’єднались для роботи в цьому господарстві. Можливе також створення фермерського господарства і однією особою. Особи, які працюють в фермерських господарствах за трудовим договором (контрактом) не можуть бути його членами.

Відповідальність за діяльність фермерських господарств покладається на його голову. На ім’я голови господарства видається державний акт на право власності на землю. Він також має право укладати договори на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, і складати інші документи згідно з чинним законодавством України. Голова представляє інтереси фермерського господарства перед підприємствами, організаціями, установами та окремими громадянами.

В склад майна фермерського господарства входять: будівлі і споруди, матеріальні цінності, цінні папери, вироблена в господарстві продукція, одержані доходи, права на користування землею, водою, будівлями, спорудами, а також інше майно і майнові права. Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін. Згідно чинного законодавства України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами фермерського господарства за взаємною домовленістю.

16. У цьому Законі вживаються такі основні поняття:

сільськогосподарська кооперація - система

сільськогосподарських кооперативів, об'єднань, створених з метою

задоволення економічних потреб членів кооперативу;

сільськогосподарський кооператив (далі - кооператив) -

юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є

сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного

членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної

виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування

переважно членів кооперативу; ( Абзац статті 1 в редакції Закону

N 2090-III ( 2090-14 ) від 02.11.2000 )

сільськогосподарський виробничий кооператив - юридична особа,

утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є

сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного

виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства

на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва;

( Абзац статті 1 в редакції Закону N 2090-III ( 2090-14 ) від

02.11.2000 )

сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - кооператив,

створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим

особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності;

( Абзац статті 1 в редакції Закону N 2090-III ( 2090-14 ) від

02.11.2000 )

сільськогосподарський товаровиробник - фізична або юридична

особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої

валовий доход, отриманий від операцій з реалізації

сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів

її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі,

сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я

сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому

числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік

перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу. Це

обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське

господарство; ( Абзац статті 1 в редакції Законів N 2090-III

( 2090-14 ) від 02.11.2000, N 1929-IV ( 1929-15 ) від 29.06.2004 )

об'єднання (асоціація, спілка) сільськогосподарських

кооперативів (далі - об'єднання) - формування, засноване

кооперативами на засадах членства і добровільності для спільного

здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності,

пов'язаної із сільськогосподарським виробництвом і захистом

економічних інтересів кооперативів, поданням їм інформаційної,

консультативно-методичної та іншої допомоги;

член кооперативу - фізична або юридична особа, яка зробила

вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом

кооперативу, визнає принципи і цілі кооперативу, дотримується

вимог його статуту і користується правом ухвального голосу в

кооперативі;

асоційований член кооперативу - фізична чи юридична особа, що

зробила пайовий внесок і користується правом дорадчого голосу в

кооперативі;

вступний внесок - внесок фізичної або юридичної особи в

грошовій формі понад пай при вступі в кооператив для

організаційного забезпечення його діяльності в розмірах,

встановлених статутом. Вступний внесок зараховується в неподільний

фонд і у разі виходу з кооперативу не повертається;

пай - майновий внесок члена кооперативу у створення та

розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі

кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також

земельної ділянки;

додатковий пай - внесок члена кооперативу понад обов'язковий

пай, який передається ним за власним бажанням до пайового фонду;

кооперативні виплати - частина доходу кооперативу, яка

розподіляється між його членами пропорційно їх участі у

накопиченні цього доходу;

участь у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу

- поставка (збут) через кооператив продукції, сировини, придбання

товарів у кооперативі, користування послугами кооперативу.

17. Право на підприємницьку діяльність може бути реалізоване певними суб'єктами за певних умов, які можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних умов належать ті, які необхідні для здійснення підприємництва як самого факту, незалежно від виду й організаційно-правової форми. Спеціальні - це ті умови, які потрібно виконати для набуття права на певний вид підприємницької діяльності. Єдиною загальною умовою реалізації права на підприємництво є державна реєстрація.

Відповідно до чинного законодавства, підприємницькою діяльністю, зокрема створити приватне підприємство, в Україні мають право займатися громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридична особа. Проте законодавством встановлено певні обмеження, як, стосовно здійснення підприємницької діяльності певними категоріями громадян так і обмеження стосовно юридичної особи - засновника приватного підприємства. Створення приватного підприємства повинно відповідати вимогам чинного законодавства, перш за все це дотримання до реєстраційної процедури (розробка статуту, підписання засновницького договору у разі створення корпоративного приватного підприємства), реєстрація в державному органі, податковій інспекції та органах державного страхування, отримання документів дозвільного характеру для здійснення певних видів підприємницької діяльності. Недотримання вище зазначених вимог тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність. Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).

В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.

Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.

18. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне

володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві

для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Стаття 2. Правові засади оренди землі

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним

кодексом України ( 2768-14 ), Цивільним кодексом України

( 1540-06, 435-15 ), цим Законом, законами України, іншими

нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також

договором оренди землі.

Відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, на яких

розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і

організацій державної або комунальної власності, а також

заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх

структурних підрозділів, регулюються цим Законом з урахуванням

особливостей, передбачених Законом України "Про оренду державного

та комунального майна" ( 2269-12 ).

Стаття 3. Об'єкти оренди землі

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у

власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній

власності.

Земельна ділянка може передаватися в оренду разом з

насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на

ній, або без них.

Стаття 4. Орендодавці землі

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні

особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або

уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній

власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень,

визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній

власності територіальних громад, є районні, обласні ради та

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,

визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній

власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські

державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим

та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених

законом.

Стаття 5. Орендарі землі

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи,

яким на підставі договору оренди належить право володіння і

користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські

державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим

та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених

законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради,

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,

визначених законом;

в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без

громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та

організації, а також іноземні держави.

Стаття 6. Право оренди землі

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на

підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України

( 2768-14 ), Цивільним кодексом України ( 1540-06, 435-15 ),

Господарським кодексом України ( 436-15 ), цим та іншими законами

України і договором оренди землі.

У разі набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних

засадах підставою для укладення договору оренди є результати

аукціону чи конкурсу.

У разі дострокового припинення договору оренди землі за

ініціативою орендодавця земельної ділянки, право оренди якої

набуто за результатами аукціону чи конкурсу, орендодавець

відшкодовує орендарю витрати на його набуття у строки, визначені

умовами договору та законом, і збитки, які понесе орендар

внаслідок дострокового припинення договору оренди, якщо інше не

передбачено договором оренди.

Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в

оренду в разі згоди заставодержателя.

20. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Плата за землю, як джерело додаткових надходжень до бюджетів усіх рівнів, як визначає Іваненко Л.А., – це запорука розвитку місцевої ініціативи і інфраструктури населених пунктів. Отримання державою доходів від оренди державного майна (в тому числі і земель) є реалізацією прав власника.

Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.

Крім того, плата за землю повинна правильно нараховуватися та своєчасно і повністю сплачуватися до бюджетів. При цьому велике значення має порядок ведення обліку та використання його інформації в управлінні за всіма рівнями.

Практика використання земель свідчить про ряд проблем. Перш за все, це наявність декількох органів, що мають право розпорядження землями. Так, законодавчими актами на землю, зокрема п. 12 розділу 10 Перехідних положень Земельного кодексу України, передбачено, що право розпорядження землями в межах населених пунктів делеговано органам місцевого самоврядування, а за межами населених пунктів – райдержадміністраціям відповідно до їх повноважень, регламентованих статтями 12 та 17 Земельного кодексу. Державний контроль за використанням та охороною земель за статтею 15 Земельного кодексу покладено на Держкомзем, якому надані відповідні повноваження.

При розгляді цього питання слід керуватися такими нормативно-правовими актами:

Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. №1540O06 (далі – ЦК України);

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. №2269OXII (далі – Закон про оренду);

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року №2658OIII, (далі – Закон про оцінку майна);

Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. №26O92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» (далі – Декрет про перелік майнових комплексів);

Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. №786 (далі –Методика №786);

Методика розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, додаток 1 до розпорядження Київського міського голови від 4 серпня 2000 р. № 484OМГ (далі –Методика № 484);

Лист ДПА України від 12 травня 2000 р. №6514/7/16O1201 «Відносно оподаткування податком на додану вартість сум орендної плати за використання державного майна» (далі – Лист ДПА України від 12 травня 2000 р.);

Лист ДПА України від 4 грудня 2000 р. №16165/7/16O1220O20 «Оренда комунального майна і ПДВ» (далі – Лист ДПА України від 4 грудня 2000 р.).

Закон про оренду визначає орендну плату як плату за користування об’єктом оренди, яку орендар вносить незалежно від наслідків господарської діяльності (ч. 1. ст. 19). Визначення розміру орендної плати є істотною умовою договору оренди державного та комунального майна (ст. 10 Закону про оренду).

У разі оренди державного та комунального майна порядок розрахунку орендної плати є найпринциповішим питанням як для орендаря, так і для орендодавця. Держава чимало зробила для того, щоб захистити майнові інтереси орендодавців, створивши велику кількість нормативно-правових актів, які встановлюють порядок розрахунку розміру орендної плати за оренду майна, що знаходиться в державній чи комунальній власності. Натомість орендарі мають самостійно докладати зусиль, спрямованих на захист своїх інтересів.

21. Для СП характерною є наявність у різнонаціональних суб'єктів підприємництва широкого спектра спільних господарських цілей. Подібна спільність, як відомо, є головною системоутворюючою ознакою міжнародної співпраці взагалі. Разом з тим у випадку СП спільність інтересів контрагентів реалізується не просто як компроміс між контрагентами угод купівлі-продажу товарів, а як подовжена в часі мотивація щодо досягнення певних результатів, для чого, власне, і витрачаються інвестиційні кошти та інші ресурси. Передусім, у разі утворення змішаних за національною ознакою товариств, структур, ефект неподільності інтересів зумовлюється вже самою статутною вимогою об'єднання власності кооперантів, особливостями цієї форми усуспільнення виробництва. Функціонуючи в реальному середовищі на території України, СП, з одного боку, відображають відповідні економічні відносини, а з іншого - мають особливості діяльності, пов”язані з їх внутрішньою специфікою та рядом зовнішніх чинників.

Механізм управління спільним підприємством розглядається як єдина система, що складається з ряду взаємопов”язаних підсистем.

Перша підсистема - правове забезпечення СП - посідає центральне місце серед інших підсистем управління СП, поскільки вона повністю або частково регламентує і регулює їх діяльність. Світовий досвід переконує, що головним для інвестора є стабільність законодавства, яка дозволяє планувати та здійснювати ефективне господарювання діяльністю СП.

Друга підсистема - організаційна структура управління СП, яка має особливості, що полягають в наступному:

- представники всіх сторін інвестування утворюють правління, яке є найвищим органом СП, що розглядає та вирішує всі найважливіші питання діяльності СП;

- склад дирекції визначається на засіданні правління;

- контрольну функцію виконує ревізійна комісія, склад якої визначається правлінням.

Третя підсистема - стратегічне планування виробничо-господарської діяльності і маркетинг в СП. Сюди входять планова та маркетингова діяльність підприємства.

Четверта підсистема - фінансово-кредитні відносини, роль яких в управлінні СП визначається тим, що вони торкаються майже всіх сторін його діяльності. Джерела фінансування СП можуть бути зовнішні (позики, кредити, формування акціонерного капіталу) та внутрішні (прискорена амортизація та зростання частки нерозподіленого прибутку).

П”ята підсистема - кадрове забезпечення та соціальні питання діяльності [12, c.11].

22. Під системою ведення господарства розуміють сукупність взаємопов'язаних соціально-економічних, організаційних, технічних і технологічних прийомів і засобів ведення сільськогосподарського виробництва. Вона є базою для перспективного планування на сільськогосподарських підприємствах.

Залежно від застосовуваних критеріїв системи ведення господарства можуть бути класифіковані:

по регіональних рівнях (для країни, зони, області, району, підприємства);

за галузевим принципом (системи рослинництва, тваринництва, допоміжних та обслуговуючих виробництв для підприємств, для АПК - за сферами діяльності);

по факторно-технологічним принципом (системи оплати праці, машин, землеробства., добрив, годівлі тварин);

по структурним принципом (виробнича, організаційна, соціальна структури підприємства тощо).

На всіх рівнях розробки системи цілі та завдання в основному аналогічні. Методологічно правомірно обгрунтування системи на всіх рівнях вести одночасно. При формуванні організаційних, технічних і технологічних складових необхідно враховувати наступне. Чим нижче їх рівень, тим глибше і конкретніше повинна бути розробка. Конструювання системи ведення господарства повинне проводитися в органічному взаємозв'язку з розвитком несільськогосподарських галузей АПК.

На формування і розвиток системи ведення господарства конкретного підприємства впливає сукупність факторів і умов виробництва. Вирішальне значення має ресурсний потенціал господарства, тобто кількісне і якісне стан матеріально-технічний, трудових і земельних ресурсів. Значний вплив на розвиток системи надають також умови виробництва (природні, біологічні, соціально-демографічні тощо)

Найбільш стійкими є природні умови - клімат, рельєф, грунти, водний режим. До них необхідно пристосовувати проектовану систему. Важливість біологічних умов обумовлена ​​використанням у сільському господарстві живих організмів. Біологічного потенціалу рослин і тварин, який використовується сьогодні не більше ніж на 50%.

Соціально-демографічні умови на селі динамічні, при швидкій урбанізації воно старіє, самоліквідуються дрібні поселення; при постійному скороченні населення соціальна інфраструктура не поліпшується. Тому вибір систем ведення господарства зумовлений значною мірою соціально-правовими формами підприємства.

До раціональної системи ведення господарства пред'являються наступні вимоги: поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва, що забезпечує впровадження індустріальних методів; стійкість; оптимальні зв'язок і співвідношення виробничих підрозділів і галузей; повне і найбільш раціональне використання основних складових ресурсного потенціалу; подолання сезонності праці, порівняно рівномірна і повна зайнятість трудових ресурсів протягом року; створення необхідних накопичень для розширеного відтворення; прискорення обороту вкладених коштів і порівняно рівномірне надходження грошової виручки.

В умовах агропромислової інтеграції потрібно, аби обсяги, асортимент і якість сільськогосподарської продукції відповідали виробничим планам переробних підприємств і щоб сировина рівномірно протягом року надходило на переробку.

При обгрунтуванні системи ведення конкретного підприємства перш за все необхідно визначити найбільш раціональну для нього виробничу та організаційну структуру. Досвід показує, що обгрунтування може йти за трьома основними напрямками:

збереження кількості сформованих галузей при зміні їх якості, тобто впровадження у виробництво високопродуктивних порід тварин, сортів сільськогосподарських культур, високопродуктивних машин і т.д.;

збільшення або зменшення числа галузей без зміни їх якості, тобто зміна виробничого напрямку, співвідношень в структурі основних і оборотних фондів, робочої сили, посівних площ і т.д.;

Для фермерського господарства система ведення може бути обгрунтована в прогнозі розвитку при повному освоєнні виробничих потужностей. При цьому використовується матеріали наукових установ, досвід передових господарств та їх виробничих підрозділів. Для розрахунку кількісних параметрів застосовують норми і нормативи, що використовуються у плануванні сільськогосподарського виробництва.

Враховуючи складність питання і те, що воно вирішується на тривалий період, доцільно рекомендувати системний підхід з використанням економіко-математичних методів.

23. 1. Відповідно до цієї Методики проводиться уточнення складу і вартості пайових фондів майна ленів колективних сільськогосподарських підприємств (далі- підприємства), в тому числі реорганізованих, у яких не завершено процес паювання майна і не здійснено належного оформлення та реалізації цих прав відповідно до законодавства, з метою визначення або уточнення розмірів майнових паїв колишніх членів цих підприємств (далі - співвласники) з урахуванням майна, що призначалося, але не використано для погашення заборгованості із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів у зв'язку із списанням цієї заборгованості відповідно до законодавства.

2. У цій Методиці поняття вживаються в такому значенні:

реорганізація підприємства - припинення діяльності підприємства шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним переходом до новостворених підприємств усіх майнових прав та обов'язків колишнього підприємства;

дата реорганізації підприємства - момент оформлення роздільного акта (у разі виділення чи поділу підприємства) або оформлення передавального акта у разі злиття, приєднання та перетворення підприємства);

співвласники - члени підприємства, в тому числі реорганізованого, за якими зберігається право на майнові паї у пайовому фонді підприємства, але які не отримали його в натурі чи не передали як внесок до статутного фонду правонаступника;

справедлива вартість - сума, за якою може бути здійснено обмін активу або оплату зобов'язань у результаті операції між обізнаними заінтересованими та незалежними сторонами;

майновий пай - частка майна члена підприємства у пайовому фонді, виражена у грошовій формі та у відсотках розміру пайового фонду.

3. Уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів підприємства передбачає:

складення переліку активів і зобов'язань підприємства на дату реорганізації;

проведення інвентаризації активів і зобов'язань підприємства;

уточнення вартості активів;

капіталізацію платежів підприємства, обов'язкових для виконання правонаступником;

розрахунок уточненого пайового фонду майна членів підприємства;

складення переліків активів за їх призначенням;

урегулювання інвентаризаційних різниць.

25.Господарський розрахунок – це метод організації ведення підприємства при якому кожне підприємство порівнює в грошовій формі витрати і результати виробництва (надання послуг), намагається відшкодовувати витрати власними доходами, тобто забезпечувати самоокупність і оптимальну рентабельність виробництва.

В умовах ринкової економіки роль цього методу господарювання значно зростає, що обумовлюється розвитком товарно-грошових відносин, наявністю потреби у прямих економічних зв’язках між окремими товаровиробниками, між товаровиробниками і споживачами, тобто між суб’єктами ринку, необхідністю використання принципів еквівалентності в обміні товарів.

При планово-адміністративної системі метод госпрозрахунку номінально використовувався в сільськогосподарських підприємствах, але монопольна державна власність на засоби виробництва і землю, відсутність самостійності підприємств у вирішенні виробничо-економічних питань господарювання не дозволяли, вірніше, перешкоджали проявлятися перевагам цього

методу господарювання.

Головним принципом госпрозрахунку є господарсько-оперативна самостійність підприємства та їх підрозділів, який характеризується тим, що земля, продуктивна і робоча худоба, техніка, інші основні засоби виробництва:

передаються підрозділам адміністрацією підприємства в користування;

передаються підрозділам адміністрацією господарства в оренду;

переходять у власність підрозділу на пайовій основі. Отже, в перших двох випадках власником основних засобів виробництва, переданих підрозділам, залишається підприємство, а в третьому випадку власником є сам підрозділ.

У перших двох випадках кожному госпрозрахунковому підрозділу відповідно до його спеціалізації адміністрація підприємства доводить річне госпрозрахункове завдання щодо обсягів і структури виробництва продукції, послуг, робіт і ліміту виробничих витрат (яке може додаватись до договору, що укладається між адміністрацією підприємства і підрозділом). У третьому випадку (коли підрозділи стають власниками основних засобів виробництва) госпрозрахункові завдання підрозділам можуть не доводитися. Тут підрозділи, які входять в асоціацію чи товариство, самі домовляються між собою і з органом, що виконує функції

головного, про характер, структуру і обсяг виробництва. При цьому в перших двох випадках за рішенням підприємства і підрозділів

госпрозрахункове завдання може бути замінене госпрозрахунковим договором, який укладає адміністрація підприємства з кожним госпрозрахунковим підрозділом на виробництво продукції (послуг, робіт) у заданих обсягах, структурі і якості. Вироблена госпрозрахунковими підрозділами продукція реалізується сільгосппідприємству (або іншим його підрозділам) за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами (це може стосуватися і тих підрозділів, які стали власниками основних засобів виробництва на пайовій основі).

У процесі впровадження і функціонування господарського розрахунку виникають дві основні форми економічних взаємовідносин – зовнішні і внутрішні. Зовнішня, як правило, включає взаємовідносини підприємства і держави, інших підприємств і організацій; внутрішня – взаємовідносини підприємств і виробничих підрозділів.

Загальногосподарський розрахунок ґрунтується в основному на зовнішній формі економічних взаємовідносин і включає такі питання: виконання планів реалізації продукції; матеріально-технічне постачання; фінансування, кредитування, оподаткування; економічний аналіз виробничо-господарської діяльності.

Загальногосподарський, як і внутрішньогосподарський розрахунок, є методом організації і ведення виробництва. Завдяки економному господарюванню в окремих підрозділах забезпечується економічний ефект у всьому господарстві.

Загальногосподарський і внутрішньогосподарський розрахунок слід розглядати в єдності, але не можна їх ототожнювати.

Єдність загальногосподарського і внутрішньогосподарського розрахунку полягає в загальній меті – досягнення найбільшого обсягу продукції з найменшими витратами і на цій основі – високого рівня рентабельності виробництва.

В той же час вони відрізняються формами зв’язків з іншими об’єктами, складом показників, які визначають господарську діяльність, при плануванні й обліку та ін.

26. ФОНД ЕКОНОМІЧНОГО СТИМУЛЮВАННЯ [ФОНД ЭКОНОМИЧЕСКОГО СТИМУЛИРОВАНИЯ] - грошові ресурси підприємств, установ, організацій, призначені для підви-щення колективної і особистої зацікавленос-ті працівників у розвитку виробництва і соціальної сфери, підвищення ефективнос-ті виробництва. Фонди економічного стимулювання (ФЕС) – важливий економічний важіль посилення зацікавленості робітників у підвищенні ефективності виробництва. При аналізі слід пам’ятати, що фонди економічного стимулювання (фонд розвитку виробництва, науки і техніки, фонд соціального розвитку, фонд матеріального заохочення тощо) утворюються з прибутку після розрахунків з бюджетом по податках згідно до чинного законодавства та статуту підприємства. Питання про види фондів, % відрахування вирішується підприємством самостійно, але повинно бути зафіксовано в установчих документах.

У процесі аналізу вивчається структура фондів, визначаються причини відхилень від плану.

При аналізі формування і використання ФЕС необхідно порівняти звітну суму з плановою, з попереднім роком, а потім розрахувати вплив факторів на отримане відхилення.

Методика аналізу формування ФЕС розглянута при аналізі розподілу та використання прибутку.

При аналізі формування коштів розвитку виробництва, науки і техніки необхідно перевірити повноту проведення відрахувань до цього фонду, а також ефективність витрачання його коштів на фінансування робіт по технічному переозброєнню виробництва.

При аналізі використання фонду матеріального заохочення необхідно вивчити основні напрями його використання з урахуванням завдань, що постають перед трудовим колективом, а також проаналізувати розподіл коштів фонду за категоріями працюючих і структурним підрозділам.

При аналізі використання коштів фонду соціального розвитку необхідно фактичне використання коштів фонду соціального розвитку порівняти за згодою з трудовим колективом, кошторисами, маючи на увазі необхідність забезпечення, перш за все, коштами будівництво житла, дитячих дошкільних закладів, профілакторіїв тощо

27. Дивіденд (dividend) частину від загальної суми чистого прибутку підприємства, щорічно розподіляється між його власниками у відповідності з належними їм частками у капіталі підприємства.

Дивіденд по простих акціях варіюється в залежності від розміру прибутку акціонерного товариства, за привілейованими акціями дивіденд виплачується в розмірі, заздалегідь встановленого фіксованого відсотка до їх номінальної вартості. Дивіденд може виплачуватися як грошима, так і майном та іншими цінними паперами.

Кажучи простими словами, дивіденд - це платіж, який здійснюється юридичною особою на користь його власників у зв'язку з розподілом прибутку підприємства. Термін та порядок виплати дивідендів, а також визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів засновників компанії, тобто рішення про виплату дивідендів і про терміни їх виплати може бути прийнято тільки власниками. Нарахування та виплата дивідендів, як правило, проводиться раз на рік за підсумками календарного року.

Загальні збори може прийняти рішення використовувати частину прибутку у формі грошових коштів на виплату дивідендів, а іншу частину - на розширення та оновлення виробництва, фінансові інвестиції, придбання нерухомості, створення та поповнення фондів товариства, соціальні програми і т.п. Чинним законодавством не встановлено зобов'язання акціонерного товариства щорічно нараховувати дивіденди. Рішенням загальних зборів акціонерів весь прибуток може бути спрямована на розвиток виробництва даного товариства, без виплати дивідендів. Крім того, чинним законодавством не передбачено чіткої форми виплати дивідендів, тобто акціонери можуть отримувати дивіденди не у грошовій формі, а, наприклад, продукцією.

Відносини у сфері виплати дивідендів регулюються Господарським і Цивільним кодексами України, Законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок». Поняття «дивіденд» визначено чинним законодавством у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Види дивідендної політики Звернемо нашу увагу на дивідендну політику компанії. В даному контексті відразу постає питання: а чи потрібно фірмі визначати наперед та дотримуватися визначеної дивідендної політики взагалі? Відповідь однозначна -- так. Справа в тому, що акціонери (власники) фірми демонструють різноманітні очікування стосовно майбутніх дивідендів. Правління, котре безпосередньо формує дивідендне рішення, приймає на себе фактично ризик невдоволення частини акціонерів існуючою дивідендною політикою. Проте відомо, що «друзі приходять та відходять, а ворогів збільшується». Отже, компанія без попередньо визначеної дивідендної політики нагромаджує антипатію невдоволених акціонерів, у той час, як чітка дивідендна політика (нехай навіть політика повної невиплати дивідендів) зберігає число акціонерів компанії. Це вигідно правлінню, яке, як відомо, теж обирається акціонерами.

Досить відомим інструментом дивідендної політики, до якого вдаються підприємства європейських країн та США, є подрібнення акцій та викуп акціонерним товариством акцій власної емісії. Механізм подрібнення акцій у рамках дивідендної політики застосовується за високого ринкового курсу акцій та високого рівня капіталізації. За рішенням загальних зборів акціонерів AT може бути проведене подрібнення акцій (спліт): кожна з випущених товариством акцій замінюється на кілька акцій меншого номіналу. Величина статутного капіталу при цьому не змінюється. Однак, як і у випадку зі збільшенням статутного капіталу, досягається зменшення ринкової ціни акції. Провівши подрібнення акцій, наприклад у співвідношенні 1: 3, емітент може викупити у власника певну кількість акцій та анулювати їх, досягши при цьому зменшення загальної номінальної вартості акцій, які є в обігу, з одночасним зростанням їх ринкової ціни. Грошові компенсації за викуп акцій можна трактувати як дивідендні платежі, що до того ж не підлягатимуть оподаткуванню.

28. ФОНД РАЗВИТИЯ ПРОИЗВОДСТВА, НАУКИ И ТЕХНИКИ — один из фондов экономического стимулирования. Он создается на предприятиях, в объединениях, а также в НИИ, проектно-конструк-торских и технологических организациях, переведенных на полный хозяйственный расчет и самофинансирование.

Фонд развития производства, науки и техники служит для финансирования научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ, обновления и расширения производственных основных фондов на современной технической основе, обеспечения прироста собственных оборотных средств, а также других целей развития производства. Фонд развития производства, науки и техники образуется по стабильным на пятилетку нормативам за счет отчислений от прибыли и амортизационных отчислений, предназначенных на полное восстановление основных фондов.

Сюда же зачисляется выручка от реализации выбывшего имущества (основных фондов). Предприятия разрабатывают и утверждают планы технического перевооружения производства, намечаемого к осуществлению за счет средств фонда.

В эта планы включаются в первую очередь мероприятия, обеспечивающие ускорение темпов замены устаревших производственных фондов новыми. Фонд развития производства, науки и техники создает необходимые условия для расширения хозяйственной самостоятельности предприятий и развития их инициативы в ускорении научно-технического прогресса, повышении эффективности производства.

29. Внутрішньогосподарський розрахунок – це система взаємовідносин між господарською ланкою та її внутрішніми підрозділами (цехами, дільницями, кооперативами, бригадами, службами). Він є складовою частиною економіки підприємства, засобом поєднання економічних інтересів госпрозрахункових підприємств, окремих його підрозділів та окремих працівників.

Внутрішньогосподарський розрахунок здійснюється на рівні підрозділів, яким в умовах ринкових відносин надається більше самостійності, при цьому удосконалюються взаємовідносини з підприємством й іншими внутрішньогосподарськими підрозділами.

Механізм дії внутрішньогосподарського розрахунку визначає необхідність товарного ринку всередині господарства. Функціонування внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин призводить до появи конкуренції в середині підприємства.

Розвиток внутрішньогосподарського розрахунку при цьому ґрунтується на приватній власності і колективній формі організації виробництва через внутрішньогосподарську кооперацію, що зумовлена специфічними формами поділу праці і виробництва. Створення внутрішньогосподарських підрозділів з правами повного володіння і розпоряджання новоствореною вартістю не порушує організаційно-технологічну цілісність господарства.

Якщо в основі взаємовідносин між підрозділами лежать товарно-грошові відносини (між виробниками і споживачами продукції, ресурсів, послуг, робіт), то всі види продукції, послуг та робіт на внутрішньогосподарському рівні стають товаром.

Внутрішньогосподарський підрозділ самостійно вирішує питання організації і технології виробництва, розподіляє продукцію, проводить фінансові операції через економічний відділ, застосовує заходи матеріального впливу до сторони, яка порушила умови договору, залучає для виконання сезонних та інших робіт громадян за трудовими угодами, визначає умови

матеріального стимулювання праці та внутрішнього розпорядку, відповідає матеріально за кінцеві результати господарської діяльності.

Структурний підрозділ матеріально відповідає за виконання договору з виробництва продукції і надання послуг як перед об’єднанням, так і перед іншими підрозділами. Після виконання договірних зобов’язань, продукція, яка має цільове призначення, реалізується за договірними цінами. Підрозділ самостійно визначає порядок розподілу прибутку, умови оплати праці, приймає положення по оплаті праці, розподіляє заробіток між членами підрозділу.

30. Далее рассмотрим основные модели внутреннего хозрасчета. Надо сказать, что именно способ оценки экономического результата деятельности подразделений и определяет различия моделей хозрасчета, как системы экономического управления деятельностью предприятия.

На основе анализа систем оценки результатов деятельности компании можно выделить следующие модели внутрихозяйственного расчета:

модель экономического управления по финансовым результатам;

модель экономического управления по маржинальному доходу и затратам;

модель экономического управления по маржинальному доходу и затратам с трансфертным ценообразованием;

модель экономического управления по финансовым результатам с трансфертным ценообразованием;

31. Господарський розрахунок - це метод організації ведення підприємства при якому кожне підприємство порівнює в грошовій формі витрати і результати виробництва (надання послуг), намагається відшкодовувати витрати власними доходами, тобто забезпечувати самоокупність і оптимальну рентабельність виробництва.

госпрозрахункове завдання може бути замінене госпрозрахунковим договором, який укладає адміністрація підприємства з кожним госпрозрахунковим підрозділом на виробництво продукції (послуг, робіт) у заданих обсягах, структурі і якості. Вироблена госпрозрахунковими підрозділами продукція реалізується сільгосппідприємству (або іншим його підрозділам) за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами (це може стосуватися і тих підрозділів, які стали власниками основних засобів виробництва на пайовій основі).

У процесі впровадження і функціонування господарського розрахунку виникають дві основні форми економічних взаємовідносин – зовнішні і внутрішні. Зовнішня, як правило, включає взаємовідносини підприємства і держави, інших підприємств і організацій; внутрішня – взаємовідносини підприємств і виробничих підрозділів.

Загальногосподарський розрахунок ґрунтується в основному на зовнішній формі економічних взаємовідносин і включає такі питання: виконання планів реалізації продукції; матеріально-технічне постачання; фінансування, кредитування, оподаткування; економічний аналіз виробничо-господарської діяльності.

Загальногосподарський, як і внутрішньогосподарський розрахунок, є методом організації і ведення виробництва. Завдяки економному господарюванню в окремих підрозділах забезпечується економічний ефект у всьому господарстві.

Загальногосподарський і внутрішньогосподарський розрахунок слід розглядати в єдності, але не можна їх ототожнювати.

Єдність загальногосподарського і внутрішньогосподарського розрахунку полягає в загальній меті - досягнення найбільшого обсягу продукції з найменшими витратами і на цій основі - високого рівня рентабельності виробництва.

В той же час вони відрізняються формами зв’язків з іншими об’єктами, складом показників, які визначають господарську діяльність, при плануванні й обліку та ін.

32. Управління земельними ресурсами в умовах реформування земельного ринку

Сучасна система управляння земельними ресурсами носить галузевий характер, крім того, вона недостатньо збалансована між міністерствами та відомствами, які створюють управління земельними ресурсами відповідно до функцій землі та соціальних, економічних, екологічних та технічних пріоритетів. За радянські часи головну провідну роль в управлінні земельними ресурсами „взяло” на себе Головне управління землекористування та землеустрою, міністерства сільського господарства. Таке управління землями всіх задовольняло, тому що власність (в тому числі і земля) була народна і контролювало міністерство сільського господарства в основному сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, кормові угіддя) як самі головні у сільськогосподарській галузі.

34. . Організація робіт на основі внутрішньогоспвідносин потребує чітко налагодженого цінового механізму всередині під-ва.

Вироблена підрозділами продукція реалізовується підприємству чи ін. його підрозділом за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами. В основу розрахункової ціни закладено всі прямі витрати на вир-во, витрати на організацію і управління, а також на суму прибутку для підрозділу. Розрахункові ціни мають бути рівно вигідні для всіх видів продукції і послуг. Тривалість дії розрахункових цін визначається умовами економічної стабільності.

Розрахункові ціни розраховуються за формулою:

Цр=(Вм+Оп+Воу)*Кп

Вм – матеріальні витрати

Оп – витрати на оплату праці включаючи премії і доплати

Воу – витрати на організацію і управління виробництвом

Кп – коефіцієнт прибутковості (рентабельності)

Коефіцієнт прибутковості визначається за формулою:

Кп=П\Свп+1

П – чистий прибуток

Свп – собівартість валової продукції

35. Таким чином, якісним вважається план, який, по-перше, узгоджується з цілями і завданнями розвитку суспільства і того народногосподарського підрозділу, що його склав, і, по-друге, відповідає вимогам ефективності, оптимальної збалансованості та надійності, а також напруженості при використанні ресурсів. Щодо узагальнюючої характеристики якості плану, то слід зазначити, що головною його характеристикою є ефективність, а напруженість і надійність її доповнюють. При цьому дві останні мають органічно входити в першу, бо план не може бути ефективним, якщо він не напружений і, тим більше, не надійний. Серед способів оцінки якості плану найвірогіднішим є нормативний, згідно з яким оцінку плану за вказаними характеристиками здійснюють, зіставляючи їхні величини з науково обґрунтованими нормативами. Наприклад, розраховані в проекті плану підприємства показники ефективності (рентабельність, прибуток з розрахунку на 1га угідь та ін.) зіставляють з нормативними їх рівнями, що забезпечують розширене відтворення. Рівень напруженості плану, що проектується, зіставляють з його нормативним рівнем. На жаль, нормативна база оцінки якості планів недосконала. Причому найбільше відставання допущено в розробці нормативного рівня надійності планів. Якщо в техніці жодна машина, жодна її деталь не можуть бути випущені без попереднього розрахунку відповідності надійності їхньої роботи нормативному рівню, то для оцінки надійності планових заходів таких нормативів немає.

Останнім часом дедалі частіше на етапі складання плану рівень його якості оцінюють, порівнюючи розроблені традиційними методами варіанти плану з оптимальними варіантами, одержаними на основі застосування математичних методів і ЕОМ. При цьому оптимальні варіанти планів підприємств, розроблені з урахуванням головних умов, ресурсів і критеріїв їхньої діяльності, виконують роль нормативів. Ефективним способом контролю за якістю розроблених у проекті плану підприємства показників є порівняння їх з досягнутим рівнем у попередньому періоді, а також з даними передових підприємств, які можуть бути для нього взірцем. Неодмінною умовою такого порівняння є приблизно однакові природні та економічні умови. Причому орієнтиром є ті господарства, де показники перевищують середній рівень.

Результативним є і такий спосіб оцінки якості планових показників та одночасно виявлення помилкових і невідповідних рішень, коли контроль у процесі планування здійснюється іншим методом, іноді прямо протилежним тому, за допомогою якого складався план. Такий підхід дозволяє уникнути під час контролю тих самих помилок і недоліків, які, можливо, вже є в плані. Наприклад, якщо планову потребу в кормах визначали на основі встановлених річних норм кормів на голову за видами худоби і птиці, то перевірку результатів планування здійснюють за нормативами витрат кормів у кормових одиницях на виробництво тваринницької продукції.

36. Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних питань у період переходу до ринкових відносин. Від вирішення цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства, конкурентоспроможність його продукції на ринку. Основні засоби — це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а також предмети вартістю за одиницю понад 500 гривень (за ціною придбання). Основні засоби підприємства включають основні виробничі засоби й невиробничі основні засоби. Не належать до основних засобів:

предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості;

предмети вартістю до 500 гривень за одиницю (за ціною придбання) незалежно від терміну служби. При цьому гранична вартість предметів, що не належать до основних засобів, може змінюватися Міністерством фінансів України;

cпеціальні інструменти і спеціальні пристосування підприємств серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від їхньої вартості;

спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості і терміну служби;

формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, незалежно від вартості й терміну служби.

Виробничі основні засоби є частиною основних засобів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих засобів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, у міру використання. Поновлюються основні виробничі засоби через капітальні інвестиції. Невиробничі основні засоби — це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які не використовуються у господарській діяльності і перебувають на балансі підприємства. На відміну від виробничих основних засобів невиробничі основні засоби не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на те, що невиробничі основні засоби безпосередньо не впливають на обсяг виробництва, збільшення цих засобів пов'язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства, на зростанні продуктивності праці. Основні виробничі засоби з урахуванням специфіки їх виробничого призначення поділяються на такі групи:

А. Будівлі і споруди.

Б. Передавальні пристрої.

В. Машини та устаткування, у тім числі:

робочі машини та устаткування;

вимірювальні та регулюючі прилади;

лабораторне устаткування;

обчислювальна техніка;

транспортні засоби.

37. Спеціалізація є формою суспільного поділу праці на різних стадіях виробничого процесу. Вона визначає виробничий напрям господарств, районів, зон, їх місце у загальному обсязі виробництва певних видів товарної продукції. Це одна із ланок системи ведення господарства.

Для успішного розвитку кожного сільськогосподарського підприємства потрібно всебічно враховувати його економічні, грунтово-кліматичні умови з метою правильного розміщення сільськогосподарського виробництва. Під розміщенням розуміють розподіл посівних площ різних сільськогосподарських культур і видів худоби по окремих зонах, районах, а в господарствах — по цехах, бригадах, сівозмінах.

З розміщенням сільського господарства пов'язані його спеціалізація і поєднання галузей. Спеціалізація — це якісний бік розміщення. Здійснюючи її, у зонах, районах, господарствах виділяють основні товарні культури або галузі при одночасному розвитку інших галузей, культур у певних пропорціях. Таким чином, спеціалізація — це зосередження господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і об'єднань на виробництві певних видів (виду) товарної продукції.

Поєднання галузей — це кількісний бік розміщення. За його допомогою визначають співвідношення галузей у сільськогосподарських підприємствах.

Подальше зростання продуктивних сил суспільства зумовлює поглиблення поділу праці як між галузями народного господарства, так і в окремій галузі. Вдосконалення процесу поділу праці — один з найважливіших факторів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і перетворення його на високопродуктивну галузь. При цьому виникають нові форми організації і управління виробництвом — формуються міжгосподарські і агропромислові підприємства та об'єднання.

Розвиток спеціалізації сільськогосподарського виробництва на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції має важливе економічне і соціальне значення. Економічне значення її в тому, що вона сприяє збільшенню обсягів виробництва валової і товарної продукції, підвищенню ефективності виробництва, а соціальне — у більш успішному вирішенні соціальних питань у спеціалізованих високорентабельних підприємствах.

Раціональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва передбачає встановлення певних пропорцій між його галузями. Найбільш економічно вигідна спеціалізація сільськогосподарського підприємства визначається інтересами його колективу, необхідністю найбільш повного і раціонального використання умов виробництва, відповідно до вимог ринку.

38. Виробництво зерна – провідна галузь сільського господарства країни. Зернові культури в Україні займають понад 14 млн. га або 56 % посівних площ. Урожайність зернових культур становить біля 30 ц/га, що значно поступається урожайності у розвинутих європейських країна, де вона досягла вже 50-70 ц/га. У зв'язку з цим підвищення врожайності всіх зернових культур слід розглядати як ключовий напрям у розвитку зернового господарства. Зернова галузь повинна забезпечити зростаючі потреби країни в високоякісному продовольчому та фуражному зерні, державні резерви зерна і ресурси його для експорту. Стабілізація і нарощування темпів виробництва зерна можливе лише на основі застосування конкурентоспроможних технологій, які забезпечують врожай зерна на рівні 70 – 90 ц/га. Для досягнення таких результатів необхідна науково обгрунтована і зважена державна політика щодо забезпечення сільськогосподарських підприємств коштами для матеріального забезпечення технологій та дотримання їх вимог в кожному підприємстві.

У процесі виробництва зернових культур можна виділити чотири основних періоди:

основний обробіток грунту і внесення добрив;

передпосівний обробіток грунту і сівба;

догляд за посівами;

збирання врожаю.

Технологічний комплекс робіт з основного обробітку грунту і внесення добрив включає лущення або дискування стерні, внесення мінеральних і органічних добрив, оранку або безполицевий обробіток грунту.

Добрими попередниками для озимої пшениці є багаторічні бобові та бобово-злакові трави, зернобобові культури, зайнятий пар, а в південно-східних і південних районах – чорний пар.

Лущення і дискування стерні проводять з метою збереження вологи в грунті, знищення бур'янів, шкідників та збудників хвороб сільськогосподарських культур. Залежно від ступеню забур'яненості полів, стану грунту, попередника лущення і дискування здійснюють тракторами класу 1,4 , 3–5 т в агрегаті з дисковими лущильниками ЛДГ-5, ЛДГ-10, ЛДГ-15, ЛДГ-20 або лемішними лущильниками ППЛ-5-25, ППЛ-10-25 чи важкими дисковими боронами БДТ-3, БДТ-7, БДТ-10.

Агрегатування і спосіб руху агрегатів на полях визначаються вимогами агротехніки, розмірами і контурністю полів. Дискові лущильні агрегати під час роботи повинні рухатись у напрямку довшого боку поля, основний спосіб руху — човниковий. Можна також застосовувати діагональний і діагонально-перехрестний способи руху. Для роботи агрегатів з лемішними лущильниками на полях з великою довжиною гону ефективний петльовий спосіб руху з чергуванням загінок усклад і врозгін. На малих ділянках найбільш продуктивний безпетльовий комбінований спосіб руху. Поле для роботи агрегатів з лемішними лущильниками попередньо слід розбити на загінки і відбити поворотні смуги. Ширина кожної загінки має забезпечувати максимальну продуктивність лущильників, а ширина поворотних смуг — вільне розвертання агрегаті.

Ширина загону визначається за формулою:

Де Ш – ширина загону, м;

Д – довжина гону, м;

З – ширина захвату агрегату, м;

Р – радіус розвороту агрегату, м

При інтенсивних технологіях вирощування зернових культур використовують три способи внесення добрив: допосівне (основне), припосівне (рядкове) і післяпосівне (підживлення). Залежно від наявності машин, відстані перевезень добрив у поле, доз внесення і виду добрив застосовують різні технологічні схеми виконання цих робіт.

Перед першим чи другим лущенням або перед оранкою в усіх зонах України (за винятком західних областей) можна вносити мінеральні добрива та рідкий гній. При внесенні мінеральних добрив застосовують прямоточну або перевантажувальну технологічні схеми.

Для транспортування добрив у поле і перевантаження в агрегати для внесення використовують машини САЗ-3502, ЗМУ-8, ЗАУ-3. Мінеральні добрива вносять розкидачами РУМ-5, РУМ-8, РУМ-16, 1РМГ-4А, РТТ-4,2, КСА-3, МВУ-5, МВУ-16.

Перед початком внесення добрив вибирають раціональну схему роботи машин, визначають напрямок руху агрегатів, відмічають на полі поворотні смуги, провішують лінію першого проходу. Якщо повороти агрегату можна робити за межами поля, то поворотні смуги не відбивають. Лінія першого проходу агрегату має бути на відстані від краю поля, ширина її дорівнює половині ширини захвату агрегату. Для односівалкових агрегатів, кузовних і причіпних машин найбільш раціональним є човниковий спосіб руху. Після першого проходу механізатор повинен вести агрегат з боку від сліду коліс попереднього проходу на відстані, що дорівнює половині ширини захвату. При внесенні добрив з малою довжиною гону, а також при роботі з широкозахватними агрегатами доцільнішим є загінний спосіб руху.

При виборі довжини гону слід враховувати, що машини для внесення добрив мають обмежений запас робочого ходу (шлях руху агрегату до повного розвантаження кузова).

Запас робочого ходу агрегату в метрах розраховують за формулою:

З = Д*10000/(Ш*Н),

де Д — кількість добрив, завантажених у кузов машини, ц; Ш— робоча ширина захвату машини, м; Н — норма внесення добрив, ц/га.

Кращі умови для роботи агрегатів створюються, коли довжину гону вибирають кратною запасу робочого ходу. При роботі машин для внесення твердих мінеральних добрив за перевантажувальною схемою з використанням перевантажувачів типу САЗ-3502 і ЗМУ-8 та за умови їх вільного переміщення по полю агрегати можна заправляти у різних місцях.

Тверді органічні добрива вносять за одною із трьох схем: прямоточною, перевалочною і двофазною.

Вибір технології і системи машин залежить від віддаленості полів від місць накопичення органічних добрив, кількості і агротехнічних строків їх внесення. Тверді органічні добрива вносять машинами РОУ-6М в агрегаті з тракторами МТЗ-80/82, ПРТ-10А – з Т-150К, ПРТ-16 М – з К-701.

Під лущення і зяблеву оранку поверхнево вносять рідкий гній. Для його транспортування від тваринницьких приміщень на поле і внесення застосовують машини РЖТ-4М, МЖТ-16, МЖТ-10, РЖУ-3,6А.

Для проведення оранкиагрегати комплектують залежно від глибини оранки, стану грунту, попередника і швидкості руху машини. Найчастіше використовують агрегати з тракторами класу 3–5 т і плугами загального призначення ПН-4-40, ПЛН-4-35, ПЛН-5-35, ПЛП-6-35, ПЛ-5-35. Глибину оранки встановлюють залежно від особливостей кореневої системи, способу вирощування культур і товщини гумусного шару грунту. Оптимальною глибиною оранки з глибоким родючим шаром під кукурудзу є 25 см, під зернові — 20–22 см. На полях, засмічених коренепаростковими бур'янами, глибину оранки збільшують.

Напрям, спосіб руху та вид повороту під час оранки вибирають залежно від розмірів, конфігурації і рельєфу поля. Найпоширенішою є загінна оранка, у процесі якої агрегат рухається петльовим або безпетльовим комбінованим способом з чергуванням оранки загінок усклад і врозгін.

Перед початком оранки поле розбивають на загінки і відбивають поворотні смуги. Ширина останніх має бути кратною робочому захвату плуга і становити 10–25 м залежно від класу трактора і марки плуга. Поворотні смуги перед оранкою відорюють, встановивши плуг на половину глибини оранки і кладучи скибу у бік поворотної смуги. Вішки для перших проходів агрегату петльовим способом ставлять посередині непарних загінок. Черговість оранки загінок при цьому способі така: 1, 3, 2, 5, 4, 7, 6 і т.д. При цьому непарні загінки орють усклад, а парні — врозгін. При безпетльовому способі руху агрегату спочатку загінку орють доти, поки можливий безпетльовий поворот, а потім розвертають агрегат в іншу сторону і ту частину загінки, що залишилася, орють разом із сусідньою.

На оранці рекомендується застосовувати групову роботу агрегатів, проте кожний агрегат працює в окремій загінці.

У районах недостатнього зволоження, особливо з проявами вітрової ерозії, застосовують грунтозахисні технології, які полягають у безплужному обробітку грунту плоскорізними знаряддями. Після збирання попередника і лущення стерні поле обробляють культиваторами-плоскорізами КПШ-5, КПШ-9, КПЕ-3,8А на глибину 12–14 см, а після цього на глибину до 30 см плоскорізами-глибокорозпушувачами КПГ-2-150 в агрегаті з трактором класу 3т і КПГ-250 в агрегаті з трактором класу 4–5т. При плоскорізному обробітку грунту зменшуються затрати праці і прямі витрати на одиницю роботи порівняно з полицевим.

Для запобігання розвиткові вітрової і водної ерозії, а також для руйнування щільних шарів у нижніх горизонтах грунту проводять чизелювання чизельними плугами на глибину до 45 см замість полицевої оранки або безполицевої обробки плоскорізами.

Зменшенню виробничих витрат при вирощуванні сільськогосподарських культур сприяє суміщення різних операцій за один прохід агрегату. Для цього застосовують різноманітні комбіновані машини. Передпосівний обробіток грунту проводять комбінованими агрегатами АКП-2,5, АКП-5. За один прохід вони здійснюють культивацію, вирівнювання і коткування поля.

Своєчасне і якісне проведення посівних робіт забезпечується при потоковому виконанні взаємозв'язаних операцій — боронування, шлейфування, культивації, сівби і коткування.

Боронування може бути як самостійною операцією, так і доповнювати оранку, культивацію, сівбу. При цьому використовують тракторні агрегати, до складу яких включають шлейфи-борони (ШБ-2,5), важкі (БЗТС-1,0), середні (БЗСС-1,0), легкі (З-ОР-0,7), посівні (ЗБП-0,6) та інші борони.

Типи борін і послідовність їх розміщення в агрегаті вибирають залежно від стану грунту. Легкі грунти обробляють шлейф-боронами, середніми та легкими боронами. Запливаючі і ущільнені грунти спочатку обробляють важкими боронами, а потім шлейфами в агрегаті з райборінками. Роздільне боронування проводять в один, а на важких грунтах — у два сліди упоперек оранки або по діагоналі. Боронують в один слід переважно човниковим способом, якщо довжина гону поля понад 500 м, а якщо менша, по довжині гону допускається круговий спосіб обробки. Боронування у два сліди виконують діагонально-перехресним способом. У районах вітрової ерозії для закриття вологи використовують голчасті борони БИГ-3А.

Для культивації застосовують як гусеничні, так і колісні трактори класу 1,4 ,3 і 5 т з культиваторами КПС-4, КПЕ-3,8А, КШУ-12, КШУ-18, УСМК-5,4 та ін. Найпоширенішим знаряддям для передпосівного обробітку на структуризованих грунтах є культиватор КПС-4 з розпушувальними лапами на жорстких стояках. Дуже ущільнений і достатньо зволожений грунт можна розпушувати лемішним лущильником ППЛ-10-25 зі знятими полицями.

Під час культивації визначають напрям і спосіб руху агрегату по полю, розбивають поле на загінки і відбивають поворотні смуги. Першу культивацію проводять упоперек напрямку оранки або під кутом до неї. Повторну культивацію здійснюють упоперек напрямку попереднього обробітку. Напрямок передпосівної культивації не повинен збігатись з напрямком сівби. Спосіб руху агрегатів під час культивації залежить від складу агрегату, розміру і конфігурації поля. Для маневрених агрегатів найбільш раціональний спосіб руху — човниковий. Діагонально-кутовий спосіб застосовують у випадках, коли потрібно, щоб напрямок руху був під кутом до бічних меж поля. Широкозахватні агрегати рухаються способом з перекриттям, коли агрегат одним проходом обробляє одну загінку, а іншим – другу, рухаючись з однієї загінки в іншу по поворотній смузі.

Сівба – один з найвідповідальніших прийомів вирощування сільськогосподарських культур. Її треба проводити в оптимальні і стислі строки, дотримуючись норми висіву насіння і глибини його загортання, прямолінійності сівби та стандартної ширини стикових міжрядь. Дотримання цих вимог забезпечує дружні сходи, дає змогу застосовувати машини для догляду за посівами, збирати врожай з мінімальними втратами.

39. Незважаючи на скорочення посівних площ під цукровими буряками в Україні з 1605 тис. га до 623 тис. га та зменшення обсягів виробництва коренеплодів з 44,3 до 15,5 млн. т, буряківництво залишається провідною галуззю рільництва лісостепової зони. Основними причинами зменшення обсягів виробництва цукрових буряків є втрата зовнішніх ринків збуту цукру та незначний рівень їх прибутковості. Основними напрямами підвищення ефективності виробництва цукрових буряків є підвищення врожайності через впровадження інтенсивних технологій, наближення посівів до цукрових заводів з метою зменшення транспортних витрат, зниження витрат на вирощування та підвищення цукристості й технологічної якості сировини.

Українська інтенсивна технологія вирощування цукрових буряків, що розроблена Інститутом цукрових буряків УААН, забезпечує врожайність коренеплодів на рівні 450-500 ц/га. Отримати високі програмовані врожаї цукрових буряків з достатнім рівнем цукристості та хорошими технологічними якостями можливо лише за відповідних агрокліматичних та грунтових умов, дотриманні технологій, передбачених для даної зони, та використання насіння високої якості районованих високоврожайних сортів і гібриів.

Успішна реалізації технології можлива за умов:

високої культури землеробства;

достатнього технічного, ресурсного, фінансового і технологічного забезпечення;

високого рівня організації праці, технологічної дисципліни і заінтересованості в кінцевих результатах.

Найкращим попереником у сівозміні при вирощуванні цукрових буряків є озима пшениця. Осінню рекомендується проводити переважно напівпаровий обробіток грунту. Він полягає в лущенні стерні після збирання озимої пшениці дисковими лущильниками (ЛДГ-5, ЛДГ-15, ЛДГ-20) або дисковими боронами (БД-10, БДТ- 7,0, БДН-3,0 та БДТ-3,0) у 2 сліди на глибину 5–6 см, внесенні органічних та мінеральних добрив і оранки плугами ПЛН-5-35, ПНЯ-4-42 на глибину 30–32 см в агрегаті з боронами або котками у першій половині серпня. У міру випадання опадів та з'явлення бур’янів поле 1–2 рази обробляють важкими зубовими боронами або культиваторами загального призначення в агрегаті з боронами. Наприкінці осені обов'язково проводять безполицеве розпушування грунту на глибину 16-20 см плугами або лемішними лущильниками без полиць.

На полях, дуже забур'янених багаторічними бур'янами, після лущення стерні вносять гербіциди. Органічні і мінеральні добрива під цукрові буряки вносять з розрахунку на запланований урожай. На грунтах із кислою реакцією і на солонцях необхідне проведення відповідно вапнування та гіпсування.

Допосівний обробіток грунту проводять агрегатами типу АРВ-8, УСМК-5,4Б, УСМК-5,4В.

Для вирощування цукрових буряків використовують вітчизняні гібриди з потенційною врожайністю коренеплодів не нижче 55-60 т/га і цукристістю 18–18,5 %: Іванівський-Веселоподільський ЧС 84, Ялтушівський ЧС 72, Український ЧС 70, Білоцерківський ЧС 57, Ворскла та ін. Для захисту цукрових буряків від шкідників і хвороб насіння обов’язково обробляється на насіннєвих заводах композиціями захисно-стимулюючих речовин. У зоні достатнього зволоження рекомендується використовувати дражоване насіння.

Для сівби цукрових цуряків використовують сівалки точного висіву ССТ-12Б та ССТ-12В. Норма висіву при гарантованому захисті сходів від шкідників, хвороб та бурянів передбачається такою, щоб одержати 6–7 рослин на один метр рядка. При сівбі вносять мінеральні добрива. Основний спосіб руху агреганів при цьому – човниковий.

Досходовий обробіток грунтуна посівах проводять культиваторами КОЗР-5,4, УСМК-5,4Б, УСМК-5,4В, обладнаними ротаційними батареями для суцільного обробітку грунту. Формування густоти рослин або взагалі не проводять, або при надмірній кількості рослин проводять механізованим способом. Захист від бур'янів, шкідників та хвороб здійснюють виключно з урахуванням прогнозу їх появи та розвитку, коли їх кількість досягає рівня економічного порогу шкодочинності. Бур'яни контролюються агротехнічними та хімічними засобами з поєднанням грунтових та сходових систем внесення гербіцидів. При утворенні кірки після дощів культиваторами проводять в міжряддях розпушування грунту з одночасним внесенням при необхідності мінеральних добрив.

До початку збирання цукрових буряків у підприємстві має бути необхідна кількість збиральних засобів, працівників. Враховують також природно-кліматичні умови зони, в якій знаходиться підприємство. Є три способи збирання буряків: потоковий, перевалочний і потоково-перевалочний. При потоковому способі коренеплоди і гичку, зібрані бурякозбиральними машинами, подають у транспортні засоби. Коренеплоди доставляють на приймальні пункти, а гичку — до місць силосування чи згодовування тваринам. Це найбільш раціональний спосіб організації збиральних робіт, але він потребує достатньої кількості транспортних засобів і чіткої системи приймання коренеплодів на приймальних пунктах.

При перевалочному збиранні коренеплоди подають від комбайнів на тракторні самоскидні причепи і укладають на край поля в кагати. Потім при наявності транспорту їх вивантажують із кагатів на навантажувачі і відвозять на приймальні пункти.

При потоково-перевалочному способі частину коренеплодів вивозять безпосередньо від збиральних машин на приймальні пункти, а решту — укладають у тимчасові кагати.

Той чи інший спосіб збирання цукрових буряків залежить від кліматичних умов зони, стану і властивостей грунту.

Готуючи поле до збирання, його розбивають на загінки (по 240 рядків) і збирають урожай з поворотних смуг та міжзагінних проходів. Для збирання врожаю використовують самохідний комбайн КСБ-6 „Збруч”, гичкозбиральні машини БМ-6Б, МБП-6, МГ-6, коренезбиральні машини КС-6Б, РКМ-6, МКП-4, МКП-6, МКК-6, імпортний комбайн MoreauGR4 та ін. Після тимчасового зберігання коренеплодів у кагатах завантаження їх у транспортні засоби здійснюють навантажувачі-очисники СПС-4,2А, СПС-4,2Б.

У період масового збирання цукрових буряків застосовують переважно потоковий і потоково-перевалочний способи з груповим використанням машин. Всі збиральні агрегати зосереджують на одному полі, але кожний з них працює в окремій загінці.

Під час збирання цукрових буряків застосовують групове використання машин на одному полі в складі спеціалізованих збирально-транспортних комплексів, до складу яких входять ланки: збиральні, навантажувально-транспортні, із заготівлі і переробки гички, технічного і побутового обслуговування.

Важливою складовою системи заходів щодо раціональної організації збиральних робіт є планування. Складання робочого плану забезпечує потокове виконання всього комплексу робіт. Розробка його дає змогу чітко розподілити обсяг робіт між ланками, продуктивно використати збиральні машини і транспорт, забезпечити злагоджену роботу всіх ланок комплексу.

40. Розвиток галузі тваринництва, збільшення виробництва продукції, підвищення її якості і ефективності залежать від кормової бази, науково обгрунтованої системи годівлі тварин.Через кормову базу здійснюється безпосередній зв'язок тваринницьких і рослинницьких галузей. Останні є основними постачальниками кормів, і їх розвиток визначає розвиток галузей тваринництва як безпосередньо, так і через переробну промисловість.

Під кормовою базою розуміють склад, кількість і якість кормів, їх виробництво, заготівлю, зберігання і використання. Усі заходи щодо створення кормової бази об'єднують у систему кормовиробництва.

Створити міцну кормову базу підприємства можна при чіткому дотриманні принципів її раціональної організації, основними з яких є:

дотримання відповідності природно-економічним умовам раціональної спеціалізації підприємства;

ефективне використання головного засобу виробництва - землі, раціональна організація посівного і лукопасовищного кормовиробництва;

пропорційне співвідношення між кормовими ресурсами і перспективами ефективного розвитку галузей тваринництва відповідно до потреб господарства в їх продукції. План трансформації земельних угідь має передбачати поліпшення їх за допомогою системи організаційно-економічних заходів з метою забезпечення випереджаючих темпів зростання кормової бази темпам збільшення поголів'я тварин при досягненні їх продуктиності згідно з породними характеристиками;

раціональне використання трудових ресурсів, засобів виробництва як у виробництві кормів, так і в галузях тваринництва. Дотримання цього принципу можливе при впровадженні прогресивних форм організації виробництва і праці, системи машин для забезпечення комплексної механізації виробничих процесів на всіх стадіях кормовиробництва;

висока економічна ефективність при повному забезпеченні тваринництва високоякісними кормами і науково обгрунтованих нормативних витратах на одиницю продукції.

Високуефективність кормовиробництва забезпечує організація його на інтенсивній основі. Додаткові капітальні вкладення мають бути пов'язані із впровадженням наукових досягнень, досвіду кращих підприємств. Застосування врожайних сортів кормових культур, розміщення їх посівів у науково обгрунтованих сівозмінах після належних попередників, раціональне підживлення грунту, боротьба з шкідниками і хворобами сприяють одержанню необхідної кількості продукції високої якості при зниженні трудових і матеріальних витрат.

При організації кормової бази господарство має розраховувати насамперед на власні корми і придбання лише тих, які воно не може виробляти (комбікорми, білкові добавки, мікроелементи та ін.).

Необхідно виділити кормовиробництво в окрему спеціалізовану галузь і в комплексі вирішувати всі питання виробничого процесу (забезпечення висококваліфікованими кадрами, високопродуктивною технікою, досконалими будівлями і спорудами).

Усі заходи щодо створення міцної кормової бази, як уже зазначалося, поєднуються в системі кормовиробництва. Система кормовиробництва — це науково обгрунтований комплекс організаційно-економічних, технологічних і технічних заходів, спрямованих на створення міцної кормової бази, раціональне використання земельних угідь, удосконалення процесів заготівлі, зберігання, приготування і використання кормів, зниження затрат праці та засобів виробництва на одиницю продукції.

Система кормовиробництва вирішує всі питання забезпечення тваринництва високоякісними, збалансованими за поживністю кормами при зниженні сумарних затрат на їх одиницю на основі впровадження ресурсозберігаючої технології та наукової організації праці. Необхідною умовою підвищення ефективності системи кормовиробництва є раціональне поєднання джерел надходження кормів як за рахунок внутрішньогосподарської діяльності (висівання кормових культур, використання лук і пасовищ), так і при міжгосподарській кооперації і агропромисловій інтеграції (купівля, обмін та ін.).

Виділяють три основні системи кормовиробництва: система посівного кормовиробництва, система лукопасовищного кормовиробництва і система посівно-лукопасовищного кормовиробництва (комбінована). У господарствах здебільшого поєднуються всі системи і джерела кормовиробництва.

Повне забезпечення тварин кормами, збалансованими за вмістом поживних речовин, можливе лише при повному наборі різних їх джерел надходження. Всі корми, що використовуються у тваринництві, поділяються на такі основні групи: рослинницькі; корми тваринного походження; мінеральні.

Корми перших двох груп виробляють або безпосередньо в господарствах, або із сільськогосподарської сировини на промислових підприємствах. Рослинницькі корми бувають: грубі (сіяні трави і трави природних кормових угідь – лук і пасовищ, солома, сінаж, сіно); соковиті (силос, корене- та бульбоплоди); концентровані (зерно й зернопродукти); зелені (трави культурних і природних пасовищ, сіяних культур); корми від переробки сільськогосподарської продукції (комбікорми, відходи крохмале-патокової та ін.).

До кормів тваринного походження належать молоко та продукти його переробки (відвійки, сироватка), м'ясне, рибне, кісткове борошно та ін.

Джерелами надходження кормів є:

вирбництво їх у системі польових сівозмін (переважно концентрованих кормів);

виробництво у кормових сівозмінах (здебільшого зелених і соковитих кормів);

надходження з природних кормових угідь;

кормові і вітамінні добавки, що виробляються промисловими підприємствами;

відходи харчової, молочної, м'ясної і рибної промисловості.

Залежно від зональних умов, прийнятих систем тваринництва, спеціалізації у цій галузі, економічних умов господарства формується певний склад кормів, а отже, і тип годівлі та кормовиробництва.

Під раціональним типом кормовиробництва розуміють повне забезпечення тварин різними кормами, які збалансовані за вмістом поживних речовин, при виробництві їх за науково обгрунтованими нормативами витрат трудових і матеріально-фінансових ресурсів.

Господарства із значними площами природних кормових угідь мають змогу зменшити кормову групу посівних площ. У більшості районів країни більшість кормів одержують за рахунок сіяних культур в основних і кормових сівозмінах.

Для створення повноцінної стійкої кормової бази необхідно:

враховувати всі джерела надходження кормів, прагнути до раціонального використання земельного масиву господарства;

щоб корми за кількістю, вмістом поживних речовин, збалансованістю забезпечували належну продуктивність тварин відповідно до їх породних можливостей;

забезпечити високу продуктивність природних кормових угідь за рахунок проведення системи організаційно-економічних і технологічних заходів, в тому числі поверхневого і докорінного поліпшення їх;

раціонально використовувати супутню і побічну продукцію вирощування сільськогосподарських культур, відходи переробної промисловості;

використовувати кормовиробництво як елемент науково обгрунтованої системи ведення господарства, формування раціональних сівозмін, створення умов для ефективного використання землі, трудових і матеріально-фінансових ресурсів господарства;

прагнути до використання для годівлі тварин дешевих, але повноцінних, збалансованих за вмістом поживних речовин раціонів.

Бажано віддавати перевагу найбільш продуктивним кормовим культурам. Раціональний варіант впровадження в господарстві міцної кормової бази в цілому визначають на основі її економічної оцінки за системою таких показників:

загальна сума витрат і затрат людино-днів на 1 га кормової площі;

частка кормової площі у загальній структурі посівів;

структура посівних площ під кормовими культурами і валовий збір кормів (у ц корм. од.).

середня продуктивність 1 га кормової площі, ц;

щільність поголів'я тварин на одиницю кормової площі і обернений показник — кормова площа на одну умовну голову тварин;

виробництво продукції тваринництва на 1 га кормової площі, ц;

собівартість 1 ц корм. од.;

вартість валової продукції тваринництва з розрахунку на 1 грн. витрат.

На організацію кормової бази господарства значною мірою впливає його спеціалізація. Так, на тваринницьких комплексах з вузькою спеціалізацією забезпечують тварин кормами, поєднуючи виробництво їх у господарстві (переважно соковитих, зелених і грубих кормів) з надходженням від промислових підприємств (комбікорми, корми твариного походження та ін.).

Залежно від конкретних умов у сільськогосподарських підприємствах складається певний тип годівлі тварин. Під типом годівлі тварин розуміють пропорційне співвідношення різних видів кормів у збалансованому за вмістом поживних речовин в кормовому раціоні протягом періоду утримання певних видів тварин. Такий тип годівлі визначається системою кормовиробництва.

Тип годівлі установлюють з урахуванням виду і статево-вікової групи тварин. Так, для великої рогатої худоби застосовують такі типи годівлі: сінажний, силосний, силосно-сінажний, силосно-коренеплодний, силосно-сінажний, концентратний та ін. У літній період у раціонах тварин переважають зелені й соковиті корми, тому відповідно змінюється і тип годівлі: трав'янистий, трав'янисто-силосний, трав'янисто-концентратний та ін.

Для свинарства і птахівництва характерним є концентратний тип годівлі, у раціоні свиней і птиці концентровані корми становлять понад 75%.

У раціоні годівлі овець переважають зелені і грубі корми.

Раціональний варіант типу годівлі, який забезпечує одержання необхідної кількості високоякісної дешевої продукції, вибирають шляхом його організаційно-економічного оцінювання за такими показниками: урожайність кормових культур, ц/га; вихід кормових одиниць і перетравного протеїну з 1 га і на 1 люд.-год.; собівартість 1 ц кормових одиниць і перетравного протеїну, грн.

Поряд з економічним проводять також організаційне оцінювання кормових культур. При цьому враховують: раціональне використання технічних засобів, забезпечення комплексної механізації виробничих процесів у виробництві й використанні кормів; забезпеченість господарства власним посівним матеріалом чи його можливість одержувати його зі сторони; можливість скласти науково обгрунтовану систему сівозмін; можливість повністю забезпечити господарство кормами і створити страхові запаси їх на випадок несприятливих кліматичних умов; використання досвіду інших сільськогосподарських підприємств, науково-дослідних установ щодо створення міцної, якісної кормової бази на основі високих урожаїв кормових культур.

Кормовий план — це науково обгрунтована програма забезпечення тварин повноцінними кормами на певний період відповідно до потреб і обсягу виробництва різних видів якісної продукції.

Його розробляють на різні періоди. Дані про потребу в кормах на календарний рік, тобто з 1 січня до 31 грудня, після їх оцінки використовують для визначення собівартості виробництва продукції. Розрахунок потреби в кормах на господарський рік (від урожаю планового до урожаю наступного року) треба здійснювати для того, щоб визначити посівні площі під кормовими культурами на плановий рік. Вони мають бути такими, щоб обсяг виробництва кормів у плановому році забезпечував годівлю тварин до урожаю наступного року. Слід враховувати, що до надходження кормів з урожаю планового року для годівлі тварин використовують корми урожаю попереднього року. Оскільки набір кормів у раціоні протягом року змінюється, то необхідно розраховувати потребу в них на зимовий і літній періоди. Улітку важливо забезпечити безперебійне постачання зелених і соковитих кормів. Для раціонального забезпечення тварин кормами складають баланс кормів.

Баланс кормів — це повна відповідність між потребою в кормах і джерелами її покриття на певний період. Існує два способи визначення потреби в кормах: 1) за середньорічним поголів'ям і річними нормами витрат кормів на одну голову; 2) за валовим виробництвом продукції тваринництва певних видів і нормативами витрат кормів (у кормових одиницях) на її одиницю.

Кормовий баланс складають як по господарству в цілому, так і в розрізі окремих видів кормів. У ньому є дві частини: 1) витрати кормів — для громадського тваринництва, страхового фонду тварин, в індивідуальних господарствах працівників, службовців та ін.; 2) надходження — джерела кормів. Спочатку визначають можливе надходження кормів з природних кормових угідь (пасовищ, сіножатей) і сіяних лукопасовищних угідь. Враховують також побічну продукцію вирощування сільськогосподарських культур — гичку коренеплодів і овочевих культур, солому й полову, нетоварні овочі та картоплю тощо. Кількість кормів, яких не вистачає до загальної потреби, покривають за рахунок висівання культур на корм у польових і кормових сівозмінах.

У літній період велику частку в кормовому балансі становлять корми зеленого конвеєра.

Потребу в зелених кормах визначають за науково обгрунтованими нормативами з розрахунку на одну середньорічну голову худоби. За потребою в кормах і запланованою врожайністю культур обчислюють посівні площі під кормовими культурами. Важливо підібрати кормові культури, які за строками сівби та використання дали змогу організувати зелений конвеєр, тобто надходження зелених кормів з ранньої весни до пізньої осені. За результатами економічного оцінювання визначають найбільш продуктивні культури і частку їх у структурі посівів збільшують для того, щоб за порівняно меншої загальної площі посівів задовольнити потребу в кормах. Розробляють комплекс організаційно-економічних, технічних і технологічних заходів щодо підвищення продуктивності кормового поля. На всіх етапах — виробництво, заготівля, приготування кормів, згодовування тваринам — необхідно впроваджувати найновіші досягнення науково-технічного прогресу.

Сталому забезпеченню тварин кормами сприяє підбір культур за черговістю настання зрілості для використання і за різними строками висівання.

Черговість висівання в системі зеленого конвеєра починається з озимого ріпаку, зелену масу якого можна використовувати вже з 20. 04, за ним — озимі (жито, пшениця), потім багаторічні трави і т.д. Продовжити використання зеленої маси в осінній період можна за рахунок кукурудзи післяжнивного посіву, кормової капусти, гички цукрових буряків, редьки олійної.

41. Виробництво продукції скотарства в сільськогосподарських підприємствах здійснюється на спеціалізованих або змішаних фермах. Практика показує, що ефективнішим є ведення скотарства на порівняно великих спеціалізованих фермах. Розмір їх має відповідати організаційній структурі господарства, виробничому завданню щодо обсягу виробництва продукції, нормативам стандартного обладнання для виконання виробничих процесів при їх комплексній механізації.

У 80-ті роки великого поширення набув прогресивний досвід виробництва продукції скотарства на великих спеціалізованих комплексах. Під тваринницьким комплексом слід розуміти великі спеціалізовані підрозділи господарства або самостійні підприємства, де здійснюється ефективне виробництво високоякісної продукції при поточній системі його організації, нормативних витратах на її одиницю на основі технологічно взаємопов'язаних засобів (будівель, споруд, обладнання та ін.), повного забезпечення тварин збалансованими кормами.

На відміну від звичайних ферм сільськогосподарських підприємств, на комплексах впроваджені індустріальна технологія на базі комплексної механізації і автоматизації із застосуванням новітнього обладнання, системи машин і приладів, наукові форми організації виробництва і праці. Це, у свою чергу, забезпечує поточність і динамічність виробничих процесів. Невід'ємною ознакою комплексів є також високий рівень професійної підготовки кадрів як основи комплексного вирішення всіх складових виробничого процесу на високому рівні.

Самостійні тваринницькі комплекси створювалися шляхом як нового будівництва за типовими проектами, так і реконструкції і технічного переоснащення функціонуючих ферм. Практика свідчить, що реконструкція існуючих ферм, їх технічне переоснащення для ведення виробництва на індустріальній основі при поточному виконанні виробничих процесів, раціональних формах організації і оплати праці, міцній кормовій базі вимагає капітальних вкладень на 30–35% менше. При цьому значно підвищується продуктивність праці, знижується собівартість продукції.

У 80-ті роки 20 ст. більшість продукції скотарства вироблялася у спеціалізованих господарствах, на фермах і комплексах. Розміри їх визначалися типовими проектами з виробництва молока на 400, 800, 1200 голів. Механізовані ферми для вирощування телиць і нетелей будувались на 3 тис. і 6 тис. голів, для вирощування і відгодівлі молодняку — на 2,5, 5 і 10 тис. голів. На початку 90-х років виробництво продукції скотарства, як і інших видів тваринницької продукції, з різних причин почало занепадати. Не обминув цей процес і тваринницькі комплекси. Почав різко знижуватись рівень спеціалізації у скотарстві, більшість продукції тепер виробляється на звичайних фермах. Розміри цих ферм значно менші і залежать від спеціалізації господарства, структури земельних угідь, системи утримання худоби та інших умов виробництва. Тому поголів'я худоби на фермах господарств коливаються у значних межах. При визначенні їх розмірів треба враховувати необхідність забезпечення високого рівня механізації виробничих процесів, впровадження прогресивних методів організації виробництва і праці, досягнення кращих колективів у підвищенні продуктивності праці, зниженні софбівартості продукції.

Розміщення ферм великої рогатої худоби в сільськогосподарських підприємствах здійснюється відповідно до проектів планування господарських центрів з урахуванням перспектив розвитку господарства.

Велика рогата худоба є основним споживачем грубих, соковитих та зелених кормів і дає найбільшу кількість гною. Тому розміщення ферм треба пов'язувати із сівозмінами для того, щоб скоротити транспортні витрати як на перевезення кормів, так і на вивезення гною. При цьому слід враховувати також розміщення житлового масиву, зручність діставатися до місця роботи, зоотехнічні та ветеринарні вимоги. Не допускається організація ферм на болотистих та низинних місцях.

Розміщення ферм залежить від внутрішньогосподарської спеціалізації. Визначаючи концентрацію виробництва молока і м'яса по підрозділах господарства, необхідно створити умови для раціонального використання складових виробничого процесу — землі та інших засобів виробництва, трудових ресурсів. Важливо врахувати наявність капітальних приміщень, відстань відповідних підрозділів господарства відносно підприємств харчової промисловості, побічна продукція яких може бути ефективно використана в скотарстві (жом, барда тощо).

42. Способи і системи утримання великої рогатої худоби значною мірою визначають ефективність виробництва в цій галузі. Вони нерозривно пов'язані з визначенням системи машин та обладнання для комплексної механізації і організації виробничих процесів і в цілому визначають форми організації виробництва, продуктивність праці та інші економічні показники.

Залежно від наявності і кваліфікації кадрів, забезпечення кормами і їх структури, обсягів капіталовкладень на молочних фермах і комплексах практикують прив'язний, безприв'язний звичайний на глибокій підстилці, безприв'язний боксовий і комбінований способи утримання корів. Здебільшого застосовують прив'язне утримання. При цьому способі, особливо в разі нестачі кормів, здійснюють нормовану годівлю корів, навіть з індивідуальним підходом залежно від продуктивності окремих з них. Це сприяє підвищенню продуктивності тварин і продовженню терміну їх використання. Разом з тим прив'язне утримання поголів'я основного стада має суттєві недоліки, а саме:

великі затрати праці й сумарні витрати, зумовлені збільшенням обсягу ручної праці під час годівлі, догляду за тваринами, виконання основного виробничого процесу — доїння (перенесення з місця на місце доїльної апаратури, догляд за обладнанням та ін.);

зростання витрат на транспортування кормів з місця їх вирощування і заготівлі, приготування, розміщення в годівницях та ін.;

велика щільність поголів'я у станках, яка є причиною поширення хвороб;

обмежена рухомість тварин, що приводить до більш швидкого їх зносу, передчасної втрати продуктивності і вибракування;

збільшення кількості підстилки, щодобове видалення гною.

При автоматизації виробничих процесів, особливо прив'язування і відв'язування тварин під час прогулянок, затрати праці на фермах значно знижуються.

Відчутний ефект дає поєднання прив'язного способу з табірним утриманням основного поголів'я в літній пасовищний період. Можна практикувати пригінний і відгінний способи. Перший застосовують у господарствах, де використовують ті самі капітальні приміщення, в яких поголів'я утримується в зимовий період.

За відгінного способу тварин розміщують у літніх таборах, на влаштування яких необхідні додаткові капітальні витрати. Місце для цього визначають недалеко від кормових угідь. Воно має бути підвищеним, сухим, захищеним від панівних вітрів природним лісом чи лісосмугами. Бажано, щоб поблизу табору були природні водні джерела, а якщо їх немає, то роблять свердловини або підвозять воду. Слід передбачати також наявність під'їзних доріг з твердим покриттям для транспортування кормів і відвезення готової продукції, підвезення працівників до місця роботи.

Для зниження витрат на транспортування зелених і соковитих кормів необхідно практикувати випасання поголів'я на продуктивних штучних або природних пасовищах, попередньо провівши на них комплекс організаційно-технологічних заходів щодо підвищення їх продуктивності.

На шляху переміщення тварин виділяють, а в разі потреби і обладнують прогони.

Для правильної організації стійлово-табірного утримання худоби організаційні заходи необхідно здійснювати в такій послідовності:

1) вибір місця для табору;

2) спорудження в таборі необхідних будівель і встановлення в них відповідного обладнання;

3) організація водопостачання;

4) організація транспорту для перевезення працівників до місць роботи і кормів на ферму.

В таборі необхідно мати:

1) легкі навіси;

2) стаціонарні чи пересувні годівниці (жолоби);

3) місце для утримання бугаїв-плідників;

4) приймальний пункт молока з холодильною установкою;

5) родильне відділення;

6) місце для утримання телят;

7) склад для кормів;

8) устаткування для водопостачання;

9) обладнання для механічного доїнні корів і виконання інших виробничих процесів;

10) ізолятор для утримання хворих тварин;

11) приміщення для тваринників з усіма комунальними зручностями (душові, перукарня, бібліотека, кімната для проведення нарад, телевізор тощо).

Перед переведенням худоби на стійловий (зимовий) період необхідно провести такі роботи: 1) відремонтувати, утеплити й продезинфікувати тваринницькі приміщення; 2) відремонтувати все обладнання ферм; 3) провести зооветеринарний огляд худоби і відповідно згрупувати та розмістити її по фермах; 4) організувати приймання всіх видів кормів і скласти кормові раціони для всіх груп худоби; 5) доукомплектувати бригади з догляду за худобою; 6) розробити розпорядок дня на стійловий період утримання різних груп худоби; 7) передбачити в розпорядку дня: а) нічний відпочинок корів (6–7 год); б) однаковий проміжок часу між доїннями; в) щоденну прогулянку тварин протягом не менше однієї години; г) напування тварин не менше 3 разів за добу, краще досхочу; д) у перервах між доїннями і годівлею, відпочинок тварин протягом доби не менше 2 год.

Практика ферм нашої країни, США, Англії, Канади, Швеції та інших країн свідчить про істотні переваги безприв'язного способу утримання корів. Його застосовують не тільки в південних, а й у північних районах. Наприклад, у Канаді безприв'язне утримання поголів'я практикується у районах, де в зимові місяці температура буває до 30° С нижче нуля.

Суть безприв'язного звичайного на глибокій незмінній підстилці способу утримання худоби полягає в тому, що тварини перебувають без прив'язі у приміщеннях і на вигульно-кормових майданчиках. У приміщеннях немає стійл, прив'язі, індивідуальних напувалок, підвісних доріг та іншого обладнання. Худоба на вигульних майданчиках має вільний доступ до грубих кормів і силосу. В годівниці, які розміщують навколо вигульних майданчиків, з кормоцеху подається спеціально приготовлений комбінований корм. Годівлю концентрованими кормами здійснюють зі спеціальних годівниць під час доїння. Напувають тварин з групових напувалок. У приміщеннях худоба утримується на глибокій підстилці, яку щодня поповнюють з розрахунку 2,5–3 кг на одну голову худоби. Гній прибирають 1–2 рази на рік за допомогою бульдозера.

За безприв'язно-боксового утримання корів у приміщенні, крім майданчиків для безприв'язного утримання корів, обладнують бокси на підвищеному місці, в які тварини заходять для відпочинку. Довжина бокса 2,1 м, ширина 1,1 м. Вартість будівництва при застосуванні безприв'язного утримання тварин зменшується в 1,5–2 рази, а витрати металу — в 10–12 разів. Ліквідація гнойових і кормових проходів збільшує місткість приміщення на 40–50%, що значно знижує вартість ското-місця.

Перехід на безприв'язне утримання поголів'я основного стада в скотарстві, як правило, пов'язаний з підвищенням рівня механізації виробничих процесів. Основний процес — доїння корів — здійснюється в доїльному залі на доїльних установках типу "Ялинка", "Молокопровід-100", "Молокопровід-200" та ін. Процес доїння 50–60 корів триває 45–60 хв.

Добре організоване безприв'язне утримання худоби на молочному комплексі дослідного господарства "Кутузовка" Харківської області. У 1963 р. тут було збудовано велику механізовану ферму з 3 корівників довжиною 110 м і шириною 18 м кожний на 110 корів. У секціях корівників, з яких поголів'я має вільний вихід на вигульно-кормові майданчики, розміщено по 100 корів. На фермі є телятник місткістю 1500 голів молодняку, ізолятор на 20 голів, доїльно-молочний блок, котельня, пункт штучного осіменіння тварин, гараж для тракторів і машин, службові та побутові приміщення.

Стадо корів з приплодом до 20-денного віку обслуговує бригада з 24 осіб (8 основних доярок, 4 доярки родильного відділення, 3 механізатори широкого профілю, 7 скотарів, 2 працівники ізолятора).

Високий рівень механізації виробничих процесів, застосування раціональних форм організації виробництва дають змогу значно збільшити навантаження поголів'я на одного працівника. З розрахунку на одного працівника в обслуговуванні молочного стада воно становить 45–50 корів, а при прив'язному утриманні і машинному доїнні — 20–25 корів.

Надій від однієї корови в різні роки становив 4 — 4,5 тис.кг за рік, затрати праці на 1 ц молока — 1,6–1,7 люд.-год., кормів — 1,15–1,20 ц корм.од. Собівартість виробництва 1 ц молока становить 18–20 грн. Ці показники значно вищі, ніж при утриманні дійного стада прив'язним способом.

Для впровадження безприв'язного способу утримання основного стада великої рогатої худоби потрібні приміщення, побудовані або реконструйовані відповідно до типових проектів, з вигульними майданчиками, відповідним обладнанням. Машинний зал має бути обладнаний необхідними установками для доїння корів. Потребують комплексної забудови інші приміщення для обслуговування поголів'я. Кількість високоякісних кормів має бути достатньою для годівлі тварин досхочу. Належний рівень організації виробничого процесу може бути забезпечений при наявності висококваліфікованих кадрів.

Організація виробництва за потоково-цехової системи утримання корів враховує особливості фізіологічного стану тварин. Поголів'я корів розміщують у різних секціях, починаючи від сухостійного періоду і закінчуючи періодом виробництва молока. Раціони годівлі тварин при цьому відповідають їх фізіологічному стану в даний період.

43. Для своєчасної заміни основного поголів'я, термін використання якого закінчився, у господарстві необхідно мати племінне ядро маток, з приплоду від яких формується стадо ремонтного молодняку. Якщо ремонтного молодняку у господарстві немає, його завозять з племінних господарств.

Формування маточного поголів'я. Поголів'я ремонтної групи молодняку має бути в 1,5–2 рази більшим за поголів'я основних свиноматок, яке підлягає вибракуванню. Такий підхід сприяє відбору в основне стадо після першого опоросу найбільш продуктивних свиноматок (які дають більшу кількість якісного приплоду, є високомолочними, тому добре його відгодовують), а також для забезпечення розширеного відтворення.

Науково обгрунтованим є термін використання основних свиноматок 3–4 роки. Відхилення від нього залежать від інтенсивності використання маток. Тому на комплексах прагнуть отримувати від свиноматки за 2 роки 5 опоросів, а не чотири, як за звичайних умов. Для цього поросят від маток відлучають не через два місяці, а через 26 днів, після чого маток знову спаровують. Залежно від доцільного строку використання маток норматив їх вибракування становить 25–33%, а на комплексах — 40%, тобто свиноматок використовують 2,5 року, кнурів-плідників не більше 3 років, тому третина їх щороку підлягає вибракуванню. На комплексах кнурів-плідників використовують 2,5 року.

Групу ремонтного молодняку з раннього періоду ретельно доглядають, для годівлі їх застосовують високоякісні раціони з тим, щоб виростити повноцінне, високопродуктивне поголів'я для заміни в основному стаді вибракуваних маток.

Строк першого парування ремонтного (перевірюваного) молодняку визначають за його фізіологічним станом. При використанні для промислових цілей він становить 9–10 міс. при живій масі однієї голови 100–120 кг, у племінних господарствах відповідно 10–12 міс. і 120–140 кг. Молодняк кнурів-плідників у племінних господарствах переводять в основне стадо у віці 11–12 міс. живою масою 160–180 кг, у промислових — відповідно 10–11 міс. і 130–150 кг.

На свинарських комплексах ремонт основного стада здійснюють за рахунок племінного ремонтного молодняку, завезеного з племінних господарств. На деяких комплексах створюють племінні ферми і групу ремонтного молодняку формують за рахунок приплоду від власних породних свиноматок.

Системи і строки одержання приплоду. Від систем і строків одержання приплоду в свинарстві залежать обсяг виробництва продукції, затрати праці і сумарні витрати на одиницю продукції, економічна ефективність галузі.

Фізіологічну особливість свиноматок пороситись у будь-який час можна використати з метою ефективного ведення галузі в конкретному господарстві. У свинарстві відомі системи: рівномірного отримання приплоду; турова (циклічна); потоково-турова (конвеєрна).

Система рівномірного отримання приплоду пов'язана з певними труднощами у вирішенні організаційно-економічних питань як на початковій стадії, так і в процесі дорощування та відгодівлі молодняку. Зокрема, утруднюється можливість концентрації зусиль працівників на формуванні однотипних за віком груп, годівлі за однаковими раціонами із зміною останніх залежно від віку поголів'я та ін. Доцільно вводити таку систему в господарствах, які більшість поросят реалізують після відлучення від маток відповідно до попиту на ринку і з боку своїх працівників, а також при невеликому обсязі виробництва, наприклад, у підсобних господарствах промислових підприємств для почергового забою на власні потреби.

Більш доцільною є турова (циклічна) система одержання приплоду. Суть її полягає в тому, що приплід отримують від великої групи свиноматок протягом короткого терміну (1,5–2 тижні). Якщо в господарстві є 200 свиноматок, то їх поділяють на дві групи по 100 голів у кожній. Від однієї групи приймають опороси протягом 1,5–2 тижнів в одному місяці, від другої — в наступному місяці. Переваги цієї системи в тому, що, по-перше, є можливість формувати відгодівельні групи великих розмірів з однорідним за віком молодняком. Це полегшує працю тваринників, поголів'я є однорідним, його можна утримувати на однотипних раціонах, які змінюють відповідно до вікового стану тварин. По-друге, це дає змогу більш раціонально використовувати капітальні приміщення. В одних і тих самих будівлях можна одержувати приплід з утриманням його до 2 міс. почергово турами від основних перевірюваних і разових свиноматок.

Найдоцільніший період опоросів основних свиноматок першого туру — січень — лютий. Через два місяці після відлучення поросят свиноматок групують на відгодівельних майданчиках, а в тих самих станках ферми у березні — квітні розміщують для опоросу перевірюваних і разових свиноматок.

Як січнево-лютневий, так і березнево-квітневий опороси економічно вигідні для господарства, оскільки отриманий від них молодняк свиней дорощують і відгодовують у літньо-осінній період на більш дешевих раціонах з добавкою зелених кормів, а утримання поголів'я на пасовищах в літніх таборах значно зменшує затрати праці і сумарні витрати.

Другий тур опоросів основних свиноматок, згідно з фізіологічним ритмом їх організму, проводять у липні — серпні. Поросята цього туру менш цінні для господарства, оскільки їх доводиться відгодовувати у більш складний зимовий період. Тому господарства, які планують продаж двомісячних поросят, реалізують переважно поросят від другого туру опоросів основних свиноматок. Після цього свиноматок вибраковують і замінюють молодим продуктивним поголів'ям. Спаровують свиноматок у вересні, жовтні з тим, щоб в наступному році знову повторити ті самі цикли опоросів. Почергове використання одних і тих самих капітальних приміщень для опоросів економічно вигідне, оскільки через амортизацію вартість використовуваних будівель і споруд переноситься на собівартість вироблюваної продукції. Тому наявні в господарстві капітальні приміщення необхідно використовувати якомога інтенсивніше з метою зниження виробничих витрат.

Потоково-турову (конвеєрну) систему застосовують на великих свинарських комплексах. При цьому від великої групи свиноматок одержують приплід щодня. Наприклад, на комплексах з відгодівлею за рік 108 тис. голів свиней щодня парують, об'єднуючи їх у групи по 44 голови в кожній для того, щоб за умови 75% заплідненості одержувати приплід від 33 голів і однорідними групами передавати його на відгодівлю. Згідно з технологічним процесом, через день відгодоване поголів'я (300 голів) знімають з відгодівлі і реалізують.

Для підвищення ефективності галузі у свинарстві проводиться племінна робота, адже чистопородні свиноматки, як правило, народжують більшу кількість поросят, які мають значно вищу енергію росту й розвитку. Ефективною є гібридизація свиней. У господарстві рекомендується мати кнурів-плідників двох порід. Доведено, що міжпородне схрещування і гібридизація підвищують продуктивність свиноматок (до 11 поросят за опорос), середньо-добові прирости поросят вищі на 10–15%, живої маси 110–120 кг вони досягають за 6–7 міс. При цьому підвищуються віддача корму, якість продукції, вихід м'яса (при забої досягає 60%).

Ретельний догляд за ремонтним молодняком починають з місячного віку поросят. В основне стадо переводять лише поросят від свиноматок, в опоросі яких їх було 8–10 при живій масі в період відлучення від матки не менше 12–15 кг.

Структура і оборот стада. Раціональна структура і правильно складений оборот стада є важливими факторами ефективного ведення галузі. При розробленні їх враховують спеціалізацію свинарства, зональні особливості, умови розвитку галузі в господарстві та ін.

При застосуванні турової (циклічної) системи опоросів орієнтовна структура стада може бути такою, %: основні свиноматки — 7–8, свинки старше 9 міс.— 15–16, кнури-плідники — 1, ремонтні кнурці старше 6 міс. — 2, поросята віком 3–4 міс. —11, відгодівельне поголів'я — 64–62.

Якщо є потреба у збільшенні кількості приплоду в окремі роки відповідно до попиту на ринку, господарства можуть утримувати разових свинок. При цьому з відгодівельного молодняку відбирають найкращих свинок, спаровують їх у віці 8 міс. і отримують один приплід. Через 2 міс. після відлучення поросят свиноматок ставлять на відгодівлю (1,5–2 міс.) і реалізують у м'ясо-сальних кондиціях масою 140–150 кг. Частка основних свиноматок у структурі стада на початок року, вирощування яких і догляд за ними обходяться порівняно дорого, зменшується до 4–5%. Щоб не утримувати всіх разових свиноматок до відлучення приплоду, доцільно згрупувати приплід від 2–3 свиноматок під одну, а вивільнених поставити на відгодівлю.

44. У нових умовах господарювання найгострішими для садівницьких і виноградарських підприємств є такі проблеми: 1) підвищення продуктивності насаджень, виробництво конкурентоспроможної продукції за якістю і собівартістю; 2) розвиток сфери реалізації, значне розширення ринків збуту продукції, в т.ч. у зарубіжних країнах; 3) джерела інвестицій на просте і розширене відтворення насаджень і формування матеріально-технічної бази.

Нинішня низька продуктивність насаджень аж ніяк не вписується в засади ринкової економіки, коли основною метою товарного виробництва продукції є одержання прибутку.

Збільшення виробництва плодів, ягід та винограду і підвищення ефективності садівництва і виноградарства залежать від багатьох чинників, які можна поєднати у дві групи: 1) технологічні і 2) організаційно-економічні.

У технологічному плані віддають перевагу інтенсивним типам насаджень і сортам, які забезпечують швидкий оборот капіталу, тобто створенню і продуктивному використанню таких типів насаджень, які вступають в товарне плодоношення на 2–3-й рік після закладання. Безповоротно минули ті часи, коли на добрий врожай у саду можна було чекати 10–12 років.

Під впливом економічних чинників (таких як необхідність раціонального використання землі, прискорення окупності капітальних вкладень, особливо зниження трудомісткості продукції тощо) радикально змінюються системи ведення садівництва, а найперше — типи насаджень. Особливість цих процесів полягає в переході від розміщення на одиниці земельної площі невеликої кількості дерев з величезними кронами до загущених схем садіння дерев з невеликими кронами. Такі схеми передбачають значне скорочення тривалості циклів створення і продуктивного використання насаджень, що, в свою чергу, забезпечує швидкий вступ насаджень у товарне плодоношення, високу їх продуктивність, зниження трудомісткості продукції та швидке оновлення сортового складу.

Нині за рекомендаціями наукових установ у садівництві впроваджуються такі основні типи насаджень: зерняткових культур — сади з округлою кроною і ущільненим розміщенням дерев на насіннєвих і середньорослих клонових підщепах; сади з площинною кроною дерев на середньорослих клонових підщепах; шпалерно-карликові сади з площинною кроною дерев на слабкорослих підщепах; сади з малооб'ємною кроною дерев ("вільноростучий кущ") на слабкорослих підщепах; кісточкових культур — сади з поліпшеною ярусною, напівплощинною, чашоподібною кронами тощо.

У різних зонах країни на невеликих площах випробовуються насадження яблуні, закладені за голландською технологією. На 1 га таких садів розміщується 2500–3300 дерев. Схема садіння — 4 х 1 м чи 3 х 1 м. В товарне плодоношення ці сади вступають на 2–3-й рік після закладання.

У деяких наукових установах досліджуються сади типу лук. Карликові підщепи висаджують тут за схемою 30 х 40 см, окулірують і залишають на місці без пересаджування. На другий рік дерева плодоносять. Коли плоди дозріють, дерева скошують, відокремлюють плоди від гілок. Наступного року відростають нові пагони, які через рік плодоноситимуть.

Серед організаційно-економічних чинників підвищення ефективності промислового садівництва і виноградарства особливо слід відзначити такі, як: значне розширення місткості внутрішнього ринку продукції, значне збільшення її виробництва на експорт, захист вітчизняного товаровиробника від експансії плодів, ягід і вина з інших країн, паритетність цін на продукцію сільського господарства і промисловості, удосконалення підприємницьких структур у галузях. Все це зумовлює необхідність надто ретельного підходу до організації і ведення промислового садівництва та виноградарства в сучасних умовах господарювання.

45. Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин рекомендує парламенту взяти за основу проект закону про внесення змін до Закону "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (щодо оподатковування ПДВ операцій з безоплатної передачі майна (акцій) під час приватизації підприємств агропромислового комплексу). Про це повідомило інформаційне управління Верховної Ради України 9 червня.

Законопроектом пропонується відновити на 2004 рік пільгу щодо звільнення від оподатковування податком на додаткову вартість операцій з "безоплатної передачі майна (акцій) під час приватизації підприємств агропромислового комплексу відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі".

Відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" безоплатно майно (акції) одержують під час приватизації підприємств агропромислового комплексу сільськогосподарські товаровиробники.

На засіданні комітету відзначалося, що сьогоднішній фінансово-економічний стан сільськогосподарських товаровиробників не дозволить їм сплатити податок на додану вартість з безоплатної передачі майна (акції), що, у свою чергу, унеможливлює завершення приватизації підприємств агропромислового комплексу.

джерело: АПК-Інформ

46. виробництва сільськогосподарської продукції на основі раціонального та ефективного використання землі. Практика господарювання в ринкових умовах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність та ефективність діяльності сільськогосподарських підприємств передусім залежить від ефективного використання землі.

Рівень сільськогосподарського виробництва значною мірою зумовлюється якісним складом земель. Проте на ефективність використання землі впливає багато чинників, зокрема рівень розвитку продуктивних сил, ступінь розораності землі, структура посівних площ, частка меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь.

Економічна ефективність використання земельних угідь у сільському господарстві характеризується системою натуральних і вартісних показників. До натуральних показників належать урожайність сільськогосподарських культур та виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції з розрахунку на 100 га відповідних земельних угідь (молока, м'яса всіх видів, яловичини, вовни — на 100 га сільськогосподарських угідь; зерна, цукрових буряків та інших продуктів рослинництва, а також свинини - на 100 га ріллі; продукції птахівництва - на 100 га площі посіву зернових культур). До вартісних показників належать вартість валової і товарної продукції, валовий і чистий дохід та прибуток з розрахунку на 1 та сільськогосподарських угідь.

Оскільки натуральні показники характеризують рівень використання певної частини сільськогосподарських угідь при виробництві окремих видів продукції рослинництва і тваринництва, їх застосовують щодо господарств з однаковою галузевою структурою виробництва.

Вартісні показники найбільш повно характеризують економічну ефективність використання землі і дають змогу порівнювати та об'єктивно оцінювати рівень використання земельних ресурсів у господарствах, які спеціалізуються на виробництві різних видів продукції.

За даними табл. 2.3 можна оцінити рівень економічної ефективності використання землі в господарствах України. Аналізуючи його в динаміці, необхідно зазначити, що у 1990-2000 рр. відбулося значне зниження ефективності використання сільськогосподарських угідь. Так, у 2000 р. порівняно з 1990 р. вартість валової продукції (порівнянних цінах 2005 р.) з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь зменшилась з 3526 грн до 2027 грн, або в 1,8 раза. Водночас знизилась урожайність основних сільськогосподарських культур та скоротився рівень виробництва молока і м'яса, які є основою організації раціонального харчування населення.

У 2000-2006 pp. ефективність використання земельних ресурсів підвищилась. Вартість валової продукції на 1 га сільськогосподарських угідь збільшилась на 551 грн, або на 27,2%. Проте ефективність використання земельних угідь підвищується дуже повільно. Так, рівень виробництва валової продукції у 2006 р. зріс всього на 3,9%.

Підвищення ефективності використання земельних ресурсів є однією з найважливіших народногосподарських проблем, успішне розв'язання якої сприятиме ефективному функціонуванню аграрних підприємств. При цьому необхідно зазначити, що передові господарства України досягай досить високого рівня ефективності використання сільськогосподарських угідь.

Раціонального і ефективного використання землі в аграрних підприємствах можна досягти за умови здійснення заходів з підвищення родючості ґрунту і охорони його від ерозії та інших руйнівних процесів. Виходячи з національних інтересів, суспільство має використовувати землю так, щоб передати її поліпшеною наступним поколінням. Впровадження досягнень науково-технічного прогресу та інтенсивних технологій у сільському господарстві об'єктивно вимагає врахування не тільки їхнього позитивного впливу на земельні угіддя, а й можливих негативних наслідків, зумовлених специфічним проявом окремих засобів виробництва.

У зв'язку з цим можна виділити такі основні напрями підвищення економічної ефективності використання землі в сільському господарстві:

1) система заходів щодо підвищення родючості земель;

2) охорона ґрунтів від ерозії та інших руйнівних процесів;

3) зменшення площ земель, які випадають із сільськогосподарського обороту.

Різноманітність природних умов зумовлює необхідність впровадження науково обґрунтованої системи ведення сільського господарства, яка передбачає підвищення родючості грунтів, поліпшення якісного стану сільськогосподарських угідь. Тому головною складовою системи ведення сільського господарства є система землеробства.

Система землеробства - це комплекс взаємопов'язаних агротехнічних, меліоративних і організаційно-економічних заходів, спрямованих на ефективне використання землі, збереження і підвищення родючості ґрунту, одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур. Система землеробства включає структуру посівних площ, системи сівозмін, обробітку ґрунту, удобрення, насінництва, заходи боротьби з бур'янами, шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур, систему меліоративних заходів, охорону ґрунтів від водної і вітрової ерозії, охорону навколишнього середовища.

Підвищенню ефективності використання землі в сільському господарстві сприяє інтенсифікація рослинництва на основі впровадження прогресивних систем землеробства, передової техніки і технології вирощування сільськогосподарських культур.

Зміцнення матеріально-технічної бази підприємств, досягнення аграрно-економічної науки створюють об'єктивні передумови для переведення землеробства на індустріальну основу, впровадження прогресивних технологій виробництва продукції рослинництва. Найважливішими вимогами до індустріальної технології є збереження і підвищення родючості землі, висока якість робіт, виконання їх в оптимальні агротехнічні строки, поліпшення умов праці й зростання її продуктивності, підвищення якості продукції та раціональне природокористування.

На підвищення економічної родючості грунту та вирощування сталих урожаїв сільськогосподарських культур спрямована меліорація земель. Вона охоплює зрошення, насадження лісосмуг (агромеліорація), докорінне поліпшення природних кормових угідь, протиерозійні та інші заходи.

Економічна ефективність використання виробничих ресурсів рослинництва значною мірою залежить від рівня родючості грунтів. Динаміка вмісту гумусу в грунтах різних зон України свідчить про те, що вирощування високих урожаїв сільськогосподарських культур в умовах бездефіцитного балансу гумусу потребує збільшення застосування органічних добрив. На 1 га орної землі потрібно вносити в середньому 10,5 т органічних добрив, у т.ч. на Поліссі -14 т, в Лісостепу - 11 і Степу -9 т.

Важливим напрямом підвищення економічної ефективності використання землі є охорона ґрунтів від ерозії та інших руйнівних процесів.

Необхідно в господарствах розширити застосування ґрунтозахисних систем і методів обробітку землі та протиерозійних заходів. Землевласники і землекористувачі зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони ґрунтів від вітрової і водної ерозії, не допускати засолення, заболочування і заростання земель бур'янами, а також інших процесів, які погіршують стан ґрунту.

Для господарств України з високим рівнем розораності сільськогосподарських угідь проблема захисту ґрунтів від ерозії надзвичайно актуальна. При вирощуванні сільськогосподарських культур на слаб-коеродованому грунті їхня урожайність зменшується на 5-30%, на се-редньоеродованому - на 15-70, а на сильноеродованому - на 25-90% порівняно з повнопрофільними ґрунтами.

Комплексна система охорони земель передбачає впровадження ґрунтозахисних сівозмін, плоскорізного обробітку ґрунту, ґрунтозахисних технологій вирощування сільськогосподарських культур, полезахисного лісонасадження та проведення інших протиерозійних заходів.

Ґрунтозахисна безплужна система землеробства має забезпечити інтенсифікацію рослинницьких галузей, відтворення і підвищення родючості ґрунту, що сприятиме збільшенню врожайності сільськогосподарських культур, зменшенню затрат праці і коштів на одиницю продукції. Про високу ефективність цієї системи свідчать дані багаторічного порівняльного випробування відвального і плоскорізного обробітку ґрунту на Новоодеській держсортодільниці Миколаївської області. В середньому на семи полях зернових культур, у 10-пільній сівозміни врожайність за плоскорізного обробітку збільшилась у першій ротації на 3,2 ц/га, у другій - на 6,5 і в третій на 8,8 ц/га порівняно з відвальною оранкою.

Впровадження ґрунтозахисних систем землеробства в сучасних умовах має виняткове економічне і соціальне значення, зумовлене життєвою необхідністю збереження землі як засобу виробництва і незамінного середовища розвитку людського суспільства. Щороку за рахунок зростання ярів площа ріллі в Україні істотно зменшується, а внаслідок ерозійних процесів з полів і пасовищ виноситься і втрачається понад 3,5 млн т мінеральних добрив (у перерахунку на 100% поживних речовин).

Земельні ресурси сільського господарства України порівняно великі, але не безмежні, тому важливою державною проблемою є охорона сільськогосподарських угідь, і особливо найбільш продуктивної їхньої частини -ріллі, які випадають із сільськогосподарського обороту.

З розвитком промисловості, транспорту і будівництвом міст відбувається постійне вилучення земель із сільськогосподарського виробництва. Трапляється і необгрунтоване відведення земель сільськогосподарського призначення для інших потреб. Тому необхідно застосовувати економічні заходи захисту земельних ресурсів сільського господарства. Відповідно до земельного кадастру слід встановити таку грошову оцінку гектара сільськогосподарських угідь, щоб промисловим підприємствам і організаціям не завжди було вигідно використовувати їх для несільськогосподарських потреб.

Велике значення для раціонального використання землі має вдосконалення економічного механізму господарювання, спрямованого на охорону природних ресурсів. Промислові і будівельні підприємства після розробки корисних копалин або виконання інших робіт зобов'язані провести рекультивацію земель і передати їх для використання сільському або лісовому господарству.

47. Виробництво в сільськогосподарських підприємствах поділяється на ряд галузей. В основі цього поділу лежить характер продукції, яка виробляється в господарстві. Під галуззю сільськогосподарського підприємства розуміють частину його виробництва, яка характеризується певними предметами і засобами праці, професійними якостями працівників, технологією, огранізацією виробництва і кінцевим продуктом. Галузі сільськогосподарських підприємств поділяються на дві великі групи: рослинництво і тваринництво.

До рослинницьких галузей належать рільництво, овочівництво, садівництво, виноградарство та ін.

Серед тваринницьких галузей виділяють скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво та ін. Поділ тваринництва на галузі відбувається не тільки за видами тварин, а й за характером продукції, що виробляється. Наприклад, виділяють молочне і м'ясне скотарство, племінне і відгодівельне свинарство, м'ясо-вовнове, каракульське вівчарство, м'ясне і яйцеве птахівництво тощо.

У кожному господарстві тієї чи іншої природно-економічної зони визначають такий склад галузей, який забезпечив би одержання максимального прибутку. Цього досягають здійсненням економічно найбільш вигідної спеціалізації сільськогосподарських підприємств у кожній природно-економічній зоні країни.

Залежно від економічного значення галузі в сільськогосподарських підприємствах поділяють на головні, додаткові і підсобні. До головних належать галузі, частка продукції яких найбільша у товарній продукції господарства, затратах праці і коштів. У сільськогосподарських підприємствах є переважно від однієї до трьох галузей, які визначають спеціалізацію господарства, наприклад, виробництво зерна, цукрових буряків і м'яса великої рогатої худоби в господарствах Лісостепу України, виробництво овочів і молока у приміських господарствах, льону, свинини і продукції скотарства у господарствах Полісся.

Головні галузі визначають переважно і виробничу структуру господарства, його сівозміни, структуру засобів виробництва, характер будівництва, спеціалізацію кадрів тощо.

Додатковими є галузі, частка яких у товарній продукції господарства теж велика, проте менша, ніж головних (головної) галузей, наприклад, свинарство у скотарсько-льонарських господарствах. Певне поєднання додаткових галузей з головними забезпечує раціональну виробничу структуру господарства, сприяє успішному розвитку головних галузей, більш повному використанню землі, робочої сили, засобів виробництва.

Підсобними є галузі, питома вага яких у товарній продукції господарства невисока. Їх створюють для більш повного використання природно-економічних умов господарства. Такими галузями у багатьох сільськогосподарських підприємствах є садівництво, овочівництво, бджільництво, рибництво, шовківництво та ін.

У сільськогосподарських підприємствах є також допоміжні та обслуговуючі виробництва: машинно-тракторний парк, автотранспорт, жива тяглова сила, електропостачання, водопостачання та ін. Залежно від умов виробництва створюють також підсобні підприємства і промисли. Розрізняють підсобні підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію (консервні заводи і цехи, млини, крупорушки тощо); підприємства, що виробляють будівельні матеріали (цегельні і черепичні заводи, пилорами та ін.); підсобні майстерні (ремонтні підприємства, столярні майстерні, кузні); підприємства побутового і культурного обслуговування (будинки побуту, пекарні, їдальні, лазні). Важливою умовою організації, наприклад, підсобних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, виробництва будівельних матеріалів є забезпеченість їх сировиною. Діяльність підсобних підприємств має бути організована так, щоб вони сприяли своєчасному виконанню робіт у галузях сільськогосподарського виробництва, поліпшенню використання робочої сили після закінчення сільськогосподарських робіт. Такі підприємства можна організовувати як в окремих господарствах, так і на міжгосподарській основі, проте більшість їх розміщується у сільськогосподарських підприємствах.

У господарствах України залежно від зони розміщення поширені такі промисли: виготовлення кошиків, ручок для інвентаря, виробництво віників, різної тари тощо. Вони певною мірою економічно вигідні, оскільки сприяють кращому використанню трудових ресурсів на селі, особливо в зимовий період, раціональному використанню місцевої сировини, збільшенню кількості товарів широкого вжитку, отриманню господарствами додаткових доходів.

48. Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та

соціального розвитку села в національній економіці зумовлюється

винятковою значущістю та незамінністю вироблюваної продукції

сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства,

потребою відродження селянства як господаря землі, носія моралі та

національної культури.

Стаття 1. Загальні положення

Основні засади державної аграрної політики спрямовані на

забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної

економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під

час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики

всіма органами державної влади та органами місцевого

самоврядування.

Державна аграрна політика базується на національних

пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до

Європейського Союзу та світового економічного простору.

Основними складовими державної аграрної політики є комплекс

правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на

підвищення ефективності функціонування аграрного сектору

економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та

забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Основні засади державної аграрної політики поширюються на

сільське та рибне господарство, харчову промисловість і

перероблення сільськогосподарських продуктів (далі - аграрний

сектор), аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх

матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

49. Як важливий стимулюючий фактор наведена в середньому за результатами опитувань. Для відповідної фірми вона має конкретне забезпечення зайнятості в умовах постійного безробіття. У багатьох компаніях (“Дженерал Моторс”, “Форд”, “Уіт Лабораторія”, “Белл Лабораторія”, “Лінкольн електрик”, “Ксерокс” і ін.) прийняті програми повної зайнятості. Маневруючи в умовах ринкової кон’юнктури, вони використовують скорочений робочій тиждень, переміщення робітників всередині компанії, залучення тимчасових робітників, суворий облік найму робочої сили.

Одним із прикладів також є американська корпорація Johnson & Johnson. Вона визначається найбільшим у світі виробником медичної продукції, і без сумніву є самим диверсифікованим.

Корпорація створює на своїх підприємствах дружню і навіть сімейну атмосферу. Зокрема, усі співробітники можуть розрахувати на пільгове медобслуговування, при цьому особливо багато уваги приділяється їхнім дітям, для яких у корпорації діє кілька спеціальних програм. Як правило, Johnson & Johnson уникає звільнень, віддаючи перевагу проведенню перепідготовки співробітників, що вивільняються, і підшукувати їм робочі місця на інших своїх об’єктах.

У корпорації існує розвинута система внутрішніх тренінгів і курсів підвищення кваліфікації, стимулюються різні програми індивідуального розвитку.

У результаті обсяг продажів корпорації безупинно росте. Її ринкова капіталізація за період з 1989 р. до початку 2002 р. виросла від 14 млрд. дол. до більш ніж 180 млрд. дол., причому діяльність Johnson & Johnson мало піддана впливу економічного спаду. Прибуток корпорації за той же період зріс більш ніж у 5 разів і досяг в 2001 р. 5,7 млрд. дол.

Широке розповсюдження в США отримали внутрифірмові програми і допомоги. В даному випадку компанії пропонують набір пільг, з яких працівник може вибирати для себе ті, що йому найбільш підходять в певний час. Працівнику при цьому надається можливість відрахувань у пенсійний фонд в обмін на лікарняне страхування, участь в страховому фонді компанії чи гнучкий графік робочого часу, скажімо працювати за одним робочим місцем в двох чи вибрати те робоче місце, яке йому більш до вподоби, різні види відпусток. Американське законодавство дає можливість робити вибір пільг один раз в рік і не переглядати до закінчення цього року.

Працівник має право добровільного прийняття рішення про підписку на програму соціальних виплат. При відмові від неї він попадає в “план без вибору” з фіксованими відрахуваннями і виплатами. В соціальні програми входить виплата підвищених стипендій для дітей співробітників фірм, підтримання діяльності спортивних закладів і закладів відпочинку. Підтримується опікунство над неповними сім’ями і тими, де обидва члени сім’ї працюють.

В різних країнах можуть бути різні підходи. Якщо в США організація соціальних програм діє за принципом використати або втратити, то в Канаді невикористані пільги в грошовому вираженні можуть накопичуватись і переноситись на послідуючий період.

Серед ефективних (витратних) методів мотивації праці доцільно відзначити створення для робітників компанії “центрів здоров’я” з відповідним устаткуванням, надання фінансової допомоги особам, які усиновили дитину, грошову виплату сім’ям, що мають дітей-інвалідів. Деякі компанії дозволяють інженерам користуватися запасними деталями для домашнього конструювання, що, зокрема, сприяє активізації творчої думки. Крім того, застосовуються такі форми заохочення, як разові премії до річниць або відпустки, безкоштовна або за малу плату юридична допомога, організація дитячих дошкільних установ, встановлення стипендії та грошова допомога дітям співробітників для продовження освіти, колективна страховка легкового автотранспорту, надання вільного дня серед тижня, робота в літню пору для студентів і аспірантів, допомога і консультування людей до пенсійного віку.

Важливе мотиваційне значення в діяльності передових фірм США має надання працівникам лікарняних послуг. Вони надаються для працівників і членів їх сімей через місяць після початку роботи в фірмі. При виплаті працівникам певної суми коштів в корпоративні фонди, покривається певна частина їх витрат на лікування. Заслуговує інтерес система “стоматологічного плану” при певних обмеженнях на протезування і послуги, програми виплат з втратою працездатності, починаючи з моменту прийняття на роботу, програми страхування життя, які розповсюджуються на інших членів родини, дружину, дітей, працюючого, програми пенсійного забезпечення.

Вагомі місця займають програми пенсійного плану збережень, основані на можливостях використання пільгових режимів накопичення грошових сум, зменшенні виплати податків.

50. Договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов’язання, за якими орендодавець за плату передає орендареві у володіння та користування земельну ділянку для господарського використання на строк, що вказаний у договорі. Визначення строку дії договору оренди - дуже важливий момент. Якщо строк є замалим, то цілком можливо, що орендар буде не зацікавлений у дбайливому використанні землі. Однак укладення договору оренди землі на тривалий строк може не відповідати інтересам сторін. Тому найбільш оптимальним строком оренди землі в сучасних умовах є строк від 3 до 6 років. Практика свідчить, що такий строк влаштовує як власників землі, так і орендарів.

Орендна плата за землю може сплачуватися:

Грошима;

У натуральній формі (зерном, цукром, олією тощо);

Послугами (обробіток землі, ремонт техніки, забезпечення транспортом).

Орендодавець має право вимагати від орендаря:

Використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;

Збереження родючості ґрунтів;

Своєчасного внесення орендної плати.

Орендодавець зобов'язаний:

Передати у користування орендареві земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатну для використання за цільовим призначенням;

Вказати в договорі права інших осіб (якщо такі є) на земельну ділянку;

Не перешкоджати орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

Орендар має право:

Самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності, але відповідно до умов договору;

Одержувати продукцію та доходи;

Здійснювати, за згодою орендодавця, зрошувальні, осушувальні та інші меліоративні роботи.

Орендар зобов'язаний:

Виконувати встановлені щодо орендованої ділянки зобов'язання (використовувати її за цільовим призначенням, зберігати родючість ґрунтів, своєчасно вносити орендну плату);

Виконувати свої зобов'язання, визначені договором оренди землі та земельним законодавством України.

Договір оренди землі може бути достроково розірваний:

За взаємною згодою сторін;

За рішенням суду у разі невиконання сторонами їх зобов'язань;

При випадковому знищенні чи пошкодженні земельної ділянки, якщо це суттєво перешкоджає її використанню.

51. Види підприємств і їх розвиток за умов етаиовлення соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні у процесі роздержавлення економіки найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо.

Законами України визначено три оевовжх ввдаї підприємств: державне, колективне та індивідуальне. При цьому остання група має можливість створевам іидіивідуального (заснованого на особистій праці власника), сімейного та приватного (з правом наймання робочої сили) підприєм­ства.

Державні підприємства поділяються на два вида: державне комунальне, засноване ва власності адміністративно-територіальних одиниць, і республікамське, засноване на державній власності, а також інших тяшв підприємств, включаючи орендне, що не суперечить законодавчим актам України.

Для підприємств усіх форм власності затверджено загальні умови їх утворення та функціонування. Кожне підприємство повинно пройти державну реєстрацію.

Оцінкою діяльності приватних, колективних і державних яідприємств може бути лише їх висока економічна ефективність, а також постійно зростаючий добробут працюючих.

Орендні та колективні підприємства. Оренда підприємства або його окремих підрозділів виступає сьогодні механізмом роздержавлення, засобом утворення і примноження колективної власності. Оформляється оренда підприємства договором, як правило, на 10—15 років, яким закріплюється вся система взаємовідносин сторін, чітко формулюються їх взаємні обов'язки, права і відповідальність. Згідно з договором держава передає за плату у тимчасове володіння і користування трудовому колективу підприємства основні виробничі та невиробничі фонди, а також оборотні кошти. Колектив підприємства зобов'язується використовувати надані йому у тимчасове володіння засоби виробництва з максимальною ефективністю, керуючись колективними і народногосподарськими інтересами.

При створенні орендного підприємства засновником стає трудовий колектив, який реєструється як організація орендарів — самостійна юридична особа.

Оренда є одним з різновидів госпрозрахунку, при якому підрядні відносини можуть бути зведені до таких принципів: традиційний (або директивний, бездоговірний) тип госпрозрахункових відносин з використанням систем стимулювання та відповідальності за часткові результати роботи; підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням відповідальності та зацікавленості у раціональ­ному використанні лише трудових ресурсів; підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням відповідальності та зацікавленості у раціональному використанні трудових, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів;

орендиий тип госпрозрахункових відносин з визначенням оплати за використання виробничих фондів; кооперативні форми госпрозрахункових відносин з володінням засобами _ виробництва на правах власності.

Діяльність орендних підприємств відрізняється від діяльності інших підприємств. По-перше, орендне підприємство має право самостійно розподілити госпрозрахунковий доход, спрямовуючи на свій розсуд кошти на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці: Нормативи розподілу госпрозрахункового доходу державою не встановлюються, лише замінюються орендною платою. Підприємства переходять на безиормативну основу розподілу доходу всередині підприємства або шідрозподілу, господарська самостійність регламентується умовами орендного договору. По-друге, орендним підприємствам на основі діючих тарифних ставок і окладів надано право самостійно визначати системи і розміри оплати праці, включаючи всі види премій, надбавок, доплат, винагород без обмежень, передбачених законодавством. Отже, орендний підряд сприяє широкому залученню працівників до управління виробництвом і розвитку принципів демократичного самоуправління на виробництві. Підрядний колектив, орендуючи на тривалий час приміщення, обладнання, техніку й інші засоби виробництва, стає практично їх господарем і набуває певну самостійність в організації праці та виробництва. Орендна плата — фіксована величина иа певний період, тому, щоб отримати більшай госпрозрахунковий доход, необхідно поліпшувати і розвивати виробництво. Працюючи за умов оренди, виробничий колектив має біль­ше самостійності порівняно із звичайним державним підприємством, тому збиткові підприємства після переходу на орендний підряд різко поліпшують свої виробничі показники, що позначається на матеріальному добробуті працівників.

Розвиток орендних відносин показав, що ця форма господарювання завдяки тому, що орендні підприємства мають право самостійно розподіляти госпрозрахунковий доход, визначати форми, системи і розміри оплати праці, має певний соціально-економічний ефект: підвищується Продуктивність праці, збільшуються рентабельність виробництва, обсяг продукції, зростає заробітна плата, а чисельність працюючих зменшується.

Орендні відносини реально розширили права трудового колективу у визначенні ролі кожного працівника в отри» манні доходу підприємства і в розноділі коштів госпрозрахункового доходу.

Надання самостійності орендному колективу передбачає його повну відповідальність за результати господарської діяльності. Тому кожен колектив сам регулює кількість зайнятих робітників, вирішує, як використати заробт лені кошти. Заробітна плата кожного робітника залежить за умов оренди від кінцевого результату роботи цеху (дільниці). Це сприяє створенню умов для скорочення обсягів незавершеного виробництва. Крім того, госпрозрахункові орендні відносини забезпечують зацікавленість кожного робітника в одержанні підприємством доходу шляхом зниження всіх видів затрат. Орендні підприємства мають право запроваджувати власну систему оплати праці, при цьому тарифна система застосовується як комплекс науково-методичних рекомендацій для розробки оригінальних систем оплати. Оскільки через тарифну систему реалізуються права працівника, передбачені Кодексом законів про працю, то розроблювані на орендних підприємствах системи оплати повинні також гарантувати працівникові • його права. На ряді підприємств промисловості, які перейшли на оренду, значні суми грошей витрачаються на оздоровлення працівників, поліпшення матеріального становища малозабезпечених сімей, а також ветеранів праці, які відпрацювали на виробництві ЗО і більше років. На деяких підприємствах, де є виробництва із шкідливими умовами праці, збільшується тривалість відпусток робітникам.

Удосконалення організації стимулювання трудової активності працівників на основі поширення та розвитку колективного й орендного підряду передбачає адекватну перебудову господарського механізму у масштабах всієї економіки України, дальший розвиток внутрівиробничого госпрозрахунку, що дає змогу повніше забезпечити необхідні умови для істотного зростання матеріальної зацікавленості виробничих колективів, реалізувати принципи ефективної організації праці і її оплати, розширити сферу кооперації, яка є кроком до ринкової економіки.

Акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Механізмом роздержавлення економіки в Україні є широке впровадження акціонерної власності. Акціонерна власність у колишньому Радянському Союзі практично була повністю ліквідована ^іаприкінці 20-х років, оскільки вона не вписувалася у бюрократичне централізовану «соціалістичну» економіку. За умов планомірно-ринкової економіки постала потреба використати її прогресивні риси.

Залучення трудящих до вкладення у фонди акціонерного капіталу посилює їх зацікавленість у більш ефективному використанні засобів виробництва, сировини, електроенергії, збережем! техніки, раціональному використанні робочого часу, якості продукції, знижує плинність робочої сили тощо. Завдяки цьому зростають продуктивність праці, ефективність усього виробництва, норма прибутку, поліпшується структура капіталовкладень. Підприємці одержують можливість перетворювати частину заробітної плати у продуктивний капітал, внаслідок чого внески трудящих виступають формою довгострокового кредиту для корпорацій, для додаткових капіталовкладень.

Акціонерна власність може сприяти деякій демонополізації економіки. З цією метою велику монополію розділяють на окремі підрозділи і кожному з них надають статусу самостійного акціонерного товариства.

До негативних рис розвитку акціонерної власності й акціонерного підприємництва належать: по-перше, можливість за допомогою акцій нейтралізувати трудові заощадження і тим .посилювати економічний контроль над значною кількістю населення. Так у США 1 % найбільш заможних сімей володіють понад 50 % усіх акцій корпора цій, а у ФРН 0,9 % сімей належить 90 % усіх акцій. З іншого боку, у 500 наймогутніших моиоиолі стичних об'єднаннях США частка акціонерного капіталу становила у середньому понад 45 %. Якщо виходити з того, що обсяг особистого майна у США на одну сім'ю становив у другій половині 80-х років 32,7 тис. дол., а у щорічних доходах сім'ї проценти від вкладів і дивіденди дорівнювали приблизно 7 %, то у складі акціонерного капіталу певна частка належить централізованим заощадженням населення, вилученим через механізм широкого розповсюдження акцій.

Друга негативна сторона у розвитку і функціонуванні акціонерного підприємництва полягає в тому, що мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, тобто позбавляються своїх заощаджень під час економічних криз. Наприклад, у США під час кризи 1974—1975 рр. кількість дрібних акціонерів скоротилася майже на 7 млн.

53. Організація зеленого конвеєра Значну питому вагу в годуванні худоби займають зелені корми, а отже, організації виробництва і використанню їх має бути приділене особлива увага. Основою планерування і організації кормової бази на літній період є зелений конвеєр.

Під зеленим конвеєром розуміється безперервний вступ зеленого корму протягом всього пасовищного періоду в кількостях, необхідних для повного забезпечення наявного поголів'я. При організації зеленого конвеєра в порядку послідовності виконують наступні заходи:

1. визначають потребу в зелених кормах на весь пасовищний період для всіх груп худоби і розподіляють цю потребу по декадах і місяцях цього періоду;

2. розраховують кількість зеленої маси, що отримується з природних угідь, по декадах і місяцях періоду і віднімають із загальної потреби в кормах;

3. виявляють кількість бракуючого корму, яка повинна поступити за рахунок посіву культур на орних землях;

4. підбирають кормові культури для посіву, схему зеленого конвеєра;

5. планують врожайність зеленої маси по культурах;

6. визначають площі посіву по культурах і розміщують їх по полях сівозміни.

Пасовищний період для великої рогатої худоби в умовах Центрально-чорноземної зони продовжується з перших чисел травня до початку жовтня, приблизно 5 місяців (150 днів): врожайність зеленої маси з природних випасів в цій зоні складає приблизно 30 ц з гектара при наступному розподілі по місяцях: у травні 40 %, червні — 30, липні — 10, серпні — 10, вересні — 10 %.

Розрахунок потреби в зелених кормах на пасовищний період виробляється відповідно до плану добової продуктивності і живої маси худоби. Так, дійним коровам на 1 кг молока планують 4,5 — 5 кг зеленого корму в добу. Для організації зеленого конвеєра в умовах Центрально-чорноземної зони є великий вибір кормових культур, яким забезпечується все поголів'я худоби з ранньої весни до пізніше за осінь.

З початку пасовищного періоду до кінця травня можна використовувати озиме жито і пшеницю. В кінці травня — першій половині червня — багатолітні трави посіву минулих років (люцерну, еспарцет, конюшина). В кінці червня — початку липня — суміші однорічних трав (вики, гороху з вівсом). У другій половині липня — кукурудзу, суданську траву, віко-овес другого і третього термінів посіву. У серпні — кукурудзу, отаву однорічних трав, суданську траву другого терміну сівби, кабачки. У вересні — кукурудзу, отаву багатолітніх трав

Після підбору культур з врахуванням терміну їх використання розраховують площі їх посіву. Для цього по кожній культурі визначають потребу в цьому кормі по кожній декаді і валовий збір ділять на її врожайність. Посіви кормових культур зеленого конвеєра розміщують ближче до природних випасів. Зелені корми згодовують шляхом безпосереднього випасу і шляхом скошування і згодовування їх в таборах з годівниць. Озиме жито, пшеницю, отаву однорічних і багатолітніх трав найефективніше згодовувати шляхом випасу, а інші культури — шляхом підкошування і згодовування з годівниць.

Найбільш ефективний спосіб використання кормової площі в пасовищний період — це організація культурних пасовищ. На корову треба відводити 0,3 — 0,4 га довголітніх культурних пасовищ. З кожного гектара отримують 8—10 тис. корм. ед. при собівартості 1 корм. ед. не більше 0,4 — 0,5 крб. Культурні пасовища розбивають на загороди, які, у свою чергу, ділять на три частини. Кожну ділянку використовують 1 — 2 дні. Для регулювання випасу усередині загороди ділянки додатково обгороджують дротом, підключеним до електропастуха.

54. Система тваринництва — це склад і співвідношення його галузей, а також сукупність технічних, зооветеринарних та організаційно-економічних заходів ведення виробництва, спрямованих на збільшення обсягів продукції тваринництва і підвищення його ефективності.

До технічних заходів (елементів) системи належать будівлі, споруди для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції та ін.

Зооветеринарні заходи включають організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту тварин від хвороб та ін. Ці заходи мають бути спрямовані на інтенсивне використання тварин, тобто забезпечувати раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання тварин, оптимальні норми їх вибракування, високий рівень продуктивності та ін.

До організаційно-економічних заходів належать обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів'я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території господарства, організації і оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарські та міжгосподарські зв'язки тощо.

Усі перелічені вище елементи системи тваринництва пов'язані між собою і тісно взаємодіють.

Залежно від природно-економічних умов та способів використання кормів і утримання тварин виділяють такі системи тваринництва: пасовищну, пасовищно-стійлову (стійлово-пасовищну) і стійлову.

При пасовищній системі здійснюється екстенсивне ведення тваринництва з незначним втручанням людини у процес виробництва продукції. Цю систему застосовують у зонах з м'якою зимою, великими площами пасовищ у вівчарстві, м'ясному скотарстві.

Пасовищно-стійлову, або стійлово-пасовищну, систему (залежно від тривалості пасовищного чи стійлового періоду) використовують у районах із суворою зимою, проте із значними площами природних кормових угідь, наприклад, на Поліссі України. Інтенсивну форму цієї системи широко застосовують у молочному скотарстві, при вирощуванні молодняку великої рогатої худоби.

Стійлова система характеризується найбільшим втручанням людини у виробничі процеси і є високоінтенсивною. За цієї системи тварин майже цілорічно утримують у приміщеннях, а влітку — в літніх таборах. Вона поширена в районах з високою розораністю земель, де майже немає природних кормових угідь. Для стійлово-табірного утримання тварин часто використовують культурні пасовища. Переважає ця система у молочному скотарстві, при вирощуванні молодняку великої рогатої худоби, у свинарстві, вівчарстві.

Одним з елементів кожної системи тваринництва є спеціалізація галузі (наприклад, в скотарстві — молочний напрям, м'со-молочний, м'ясне скотарство). Кожен напрям спеціалізації в галузях тваринництва характеризується використанням певних технічних засобів, технології та організації виробництва.

55. В аграрних формуваннях усіх форм власності виникає необхідність організації діяльності обслуговуючих і підсобних промислових виробництв, які доповнюють основну діяльність підприємства. Організація обслуговуючих і підсобних промислових виробництв сприяє ефективному розвитку галузей сільськогосподарського виробництва, зменшенню сезонності використання робочої сили, Зокрема більш повному і рівномірному використанню її протягом року, особливо в пізньоосінній, зимовий та ранньовесняний періоди. Діяльність обслуговуючих і підсобних промислових виробництв дає можливість запобігти втратам сільськогосподарської Продукції, забезпечити ЇЇ власну переробку та зберігання. Обслуговуючі та підсобні промислові виробництва дають також певні додаткові доходи сільськогосподарським підприємствам за рахунок реалізації продукції переробки, будівельних матеріалів, предметів побуту, надання послуг та інше.

За видами діяльності обслуговуючі та підсобні промислові підприємства поділяються на:

з переробки сільськогосподарської продукції (консервні заводи і цехи, млини, комбікормові заводи, олійні цехи та інші);

із зберігання сільськогосподарської продукції (овоче- і фруктосховища, картоплесховища, холодиль­не обладнання);

із виробництва будівельних матеріалів (цегельні та черепичні заводи, лісопилки, кам’яні кар’єри);

з виготовлення керамічних і скляних виробів, тари, предметів побуту (меблів, столярних виробів, кошиків, віників та інше);

надання послуг (розпиловування деревосировини, подрібнення зерна, технічне і сервісне обслуговування, ветобслуговування тощо).

Допоміжні виробництва аграрних підприємств - це ремонтні майстерні, вантажний автотранспорт, жива тяглова сила, електро- і водозабезпечення, газове господарство тощо. Розміри допоміжних виробництв визначають залежно від потреби в них підприємства і послуг населення. В умовах формування ринкових відносин, реформування аграрного сектору економіки спостерігається тенденція розвитку дрібнотоварних господарств і особистих селянських господарств з відносно невеликими земельними ділянками. Тому розвиток обслуговуючих і підсобних промислових підприємств в крупних підприємствах повинен орієнтуватись на співпрацю і надання послуг цим господарствам. Звичайно, за потребами господарства, завданнями розвитку його галузей та соціальної сфери організують роботу інших допоміжних та обслуговуючих виробництв.

56. відмови, в якому році відбулася приватизація землі, організаційно-правова форма правонаступника колгоспу тощо. Все це суттєво ускладнює завдання по наданню відповіді на запитання. Надання відповіді ускладнюється ще й тим, що наше земельне законодавство протягом останнього часу зазнавало неодноразових змін.

Відповідно до пункту 1 Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 08.08.1995 720/95 (далі - Указ) паюванню підлягали сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств мало здійснюватися після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю (пункт 2 Указу).

57. У сільськогосподарських підприємствах земля виступає як основний засіб виробництва. Її не можна замінити іншим засобом. Вона має свої особливості порівняно з іншими засобами. По-перше, земля створена самою природою, а не людською працею, як інші засоби виробництва (будівлі, споруди, машини тощо). По-друге, на відміну від інших засобів виробництва, земля не зношується, а при раціональному використанні її родючість зростає. По-третє, земля не розширюється, тому до неї необхідно бережливо ставитись. По-четверте, земля одночасно виступає як предмет праці, оскільки на неї спрямована праця людей, і як засіб праці, бо за її допомогою людина впливає на рослини з метою одержання урожаю.

Громадянам у межах встановлених норм земля надається безоплатно, а понад ці норми — за плату. Іноземним громадянам, а також особам без громадянства земельні ділянки у власність не надаються. Їм може бути надана земля в оренду на термін до 50 років. Крім того, землі можуть передаватись у тимчасове і постійне користування. У постійне користування земля надається із земель державної власності як сільськогосподарським, так і несільськогосподарським підприємствам та установам радами народних депутатів. Громадяни, які мають приватну землю, можуть її надавати самостійно тільки в тимчасове користування.

Право власності на землю або право користування нею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідниими радами народних депутатів. Право тимчасового користування землею, в тому числі й на умовах оренди, оформляється договором.

За землі, передані в колективну або приватну власність, а також у користування вноситься земельний податок або орендна плата. Припинення права колективної або приватної власності можливе в таких випадках: за добровільної відмови від ділянки, у разі її продажу, систематичної несплати податку, зниження родючості або забруднення ділянки, використання землі не за цільовим призначенням, невикористання землі протягом року та ін. При відмові власника землі або користувача дати згоду на вилучення земельної ділянки питання вирішується у судовому порядку. Збитки від вилучення (викупу) або тимчасового зайняття земельних ділянок, зниження родючості або приведення їх у непридатність підлягають відшкодуванню відповідними підприємствами, установами і громадянами власникам або користувачам землі. При обчисленні обсягу збитків враховують витрати на поліпшення якості землі за час її використання, а також недоодержані доходи.

У разі вилучення земель, забруднених радіоактивними та хімічними речовинами, збитки відшкодовуються за рахунок підприємств і організацій, які це вчинили. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам або користувачам землі встановлюється Кабінетом Міністрів України. Втрати сільськогосподарського виробництва відшкодовуються підприємствами і установами, яким відводяться сільськогосподарські угіддя для несільськогосподарського використання. Кошти, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, використовуються виключно для освоєння нових земель, підвищення родючості грунтів та поліпшення угідь.

Відповідно до Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", яким дозволяється купівля-продаж землі, виникла можливість організації її ринку. Крім вільного продажу та купівлі землі, це можна здійснити і через відповідні біржі. Земля може бути використана як застава при одержанні кредитів. Проте для цього необхідна організація відповідного іпотечного або земельного банку.

Усі землі поділяють на угіддя, тому що окремі ділянки неоднорідні за природними якостями і господарським використанням, до того ж не всі землі залучаються у сільськогосподарське використання. У кожному сільськогосподарському підприємстві виділяють сільськогосподарські угіддя – ділянки землі, які мають конкретне сільськогосподарське призначення і систематично використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції. До них належать рілля, багаторічні плодово-ягідні насадження, природні сіножаті й пасовища. Інші угіддя є несільськогосподарськими (ліси, чагарники, болота, землі, зайняті водою, дорогами, будівлями, та ін.).

Склад і співвідношення угідь з роками змінюються, тобто угіддя набувають іншого призначення (розорювання пасовищ і сіножатей, осущення боліт тощо). Таке переведення угідь з одного виду в інший називають трансформацією земельних угідь. Основною метою її мають бути підвищення продуктивності, тобто інтенсивності використання землі, а також створення умов для правильного облаштування території, організації виробництва, підвищення родючості, запобігання ерозії та її припинення.

У поліській зоні часто однойменні угіддя розташовані невеликими ділянками у різних місцях землекористування. Тому велике значення тут має ліквідація дрібноконтурності сільськогосподарських угідь, особливо ріллі. Дрібноконтурність землі усувають одночасно з її трансформацією шляхом упорядкування меліоративної мережі, розорювання та окультурення земель, розчищення від чагарників, купин, правильного розміщення будівель і споруд. Це дає змогу збільшити площу основних угідь.

Показниками ефективності трансформації земельних угідь є: приріст валової продукції і чистого доходу, строки окупності капітальних вкладень, підвищення родючості грунту та ін.

ПОРЯДОК

передачі земельних ділянок у приватну

власність громадянам України

1. У приватну власність, згідно з Декретом Кабінету

Міністрів України від 26.12.1992 року N 15-92 "Про приватизацію

земельних ділянок", громадянам України передаються безплатно

земельні ділянки, надані ім для ведення особистого підсобного

господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і

господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва,

індивідуального дачного і гаражного будівництва.

Передача громадянам України безплатно у приватну власність

земельних ділянок, вказаних у частині першій цього пункту,

провадиться тільки один раз по кожному виду їх цільового

використання, про що обов'язково робиться Радами народних

депутатів відповідна відмітка у паспорті або документі який його

замінює.

2. Статтями 56, 57, 67 Земельного кодексу України ( 561-12 )

встановлено такі розміри земельних ділянок, що передаються у

приватну власність громадянам України:

- для ведення особистого підсобного господарства в межах

населених пунктів у розмірах, вказаних у земельно-облікових

документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не

більше 0,6 гектара;

- для будівництва та обслуговування жилого будинку,

господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) не більше: у

сільських населених пунктах - 0,25 га, селищах міського типу -

0,15 га, а для членів колективних сільськогосподарських

підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 га, у містах

- 0,1 га;

- для ведення садівництва - не більше 0,12 га;

- для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,1 га;

- для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 га.

3. Передача у приватну власність земельних ділянок, що були

раніше надані громадянам, провадиться відповідними Радами народних

депутатів за місцем розташування цих ділянок.

Зазначені земельні ділянки передаються безплатно у приватну

власність на підставі матеріалів, що підтверджують їх розмір

(земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної

інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо), і заяв

громадян (додаток N 1).

4. Відповідні Ради народних депутатів перевіряють

обгрунтованість заяв громадян та матеріалів у місячний строк і

приймають відповідне рішення. Право приватної власності громадян

на земельні ділянки, передані їм для вищезазначених цілей,

посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що

робиться запис у земельно-обліковому документі - Книзі реєстрації

громадян, яким безплатно передано земельні ділянки у приватну

власність (додаток N 2).

5. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на

місцевості) виконують землевпорядні органи за замовленням Рад

народних депутатів.

Після встановлення меж земельних ділянок, що передаються у

приватну власність, громадяни одержують Державний акт на право

приватної власності на землю, який видається і реєструється

відповідною Радою народних депутатів.

Якщо при встановленні меж земельних ділянок будуть виявлені

розбіжності в даних про розміри земельних ділянок, переданих у

власність, з фактичними розмірами, то остаточний розмір площі

таких ділянок визначається Радою народних депутатів.

6. Земельні спори розглядаються місцевими Радами народних

депутатів в 10-денний строк (у разі розгляду складних питань, що

потребують спеціальних висновків, - у 20-денний строк), судом,

арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому

Земельним кодексом України ( 561-12 ) та іншими актами

законодавства України.

58. Грунтозахисні заходи - це захист від водної та вітрової ерозії, заходи спрямовані на відвернення від заростання мілколіссям та іншими рослинами, які шкодять для здійснення С/Г; 3) заходи щодо збереження родючості грунтів; які спрямовані на поліпшення використання відповідно до проектів землеустрою.

Ґрунтозахисна система землеробства. Польова гідрографічна мережа. Лісомеліоративні заходи. Запобігання забруднення водних джерел. Охорона дикої фауни.

1. Польова гідрографічна мережа.

2. Лісомеліоративні заходи.

3. Заходи щодо запобігання замуленню та забрудненню річок і водойм.

4. Сприяння життєдіяльності дикої фауни.

59. Землеустрій включає систему заходів, спрямованих на здійснення положень земельного законодавства, рішень рад народних депутатів щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища. Він має велике значення для раціонального використання землі.

Основні його заходи такі:

складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони земель;

встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень;

складання проектів нових і впорядкування існуючих землеволодінь та землекористувань;

обгрунтування розміщення і встановлення меж територій з особливими режимами (заповідники, природоохоронні території тощо);

складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування в натурі вилучених (викуплених) і відведених ділянок;

підготовка документів на право власності або користування землею;

складання проектів внутрішньогосподарського землеустрою сільськогосподарських підприємств, обгрунтування сівозмін, впорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;

складання проектів внутрішньогосподарського землеустрою землеволодінь громадян;

авторський нагляд за здійсненням проектів;

проведення топографо-геодезичних, картографічних, грунтових, геоботанічних обстежень земельного фонду.

Землеустрій здійснюється землевпорядними організаціями на чолі з Державним комітетом по земельних ресурсах за рахунок державного і місцевих бюджетів.

Для правильного використання землі велике значення має проведення в сільськогосподарських підприємствах обстеження грунтів, складання ґрунтових карт і науково обгрунтованих рекомендацій щодо використання землі, а також освоєння з урахуванням економічних та ґрунтово-кліматичних умов, сівозмін, організації їх територій, центральних садиб, бригадних ділянок, мережі доріг, лісосмуг та ін.

Для раціонального використання земель необхідне відновлення (рекультивація) агробіологічної цінності порушених їх ділянок. Це землі, на яких при видобутку корисних копалин, виконанні будівельних, геологорозвідувальних та інших робіт сталися зміни в розмірі, рослинному та грунтовому покриві. Рекультивація дає змогу збільшити площі продуктивних земель, підвищити їх господарську цінність, вони стають придатними для використання під ріллю, кормові вгіддя, водоймища.

Існує кілька видів рекультивації земель: зняття і зберігання родючого шару грунту з метою поліпшення малопродуктивних угідь, відновлення земель для сільськогосподарського або лісогосподарського використання, спорудження ставків, водоймищ та інших об'єктів.

Розрізняють технічну та біологічну рекультивацію. Технічна рекультивація передбачає зняття родючого шару грунту, розпланування поверхні, засипання канав, шахтних провалів, влаштування в'їздів і доріг, нанесення родючого шару.

Біологічна рекультивація — це відновлення родючості порушених земель для наступного сільськогосподарського або лісогосподарського використання за рахунок вирощування трав'янистих та деревно-чагарникових культур і введення потім більш цінних сільськогосподарських культур.

Важливим заходом раціонального використання землі у сільськогосподарських підприємствах є внутрішньогосподарський землеустрій. Він вирішує такі завдання: розміщення земельних масивів, виробничих підрозділів та господарських центрів, організація території сівозмін, садів, сіножатей і пасовищ, водогосподарське і дорожнє будівництво, лісомеліоративні, гідротехнічні та інші заходи боротьби з ерозією грунтів.

У проекті внутрішньогосподарського землеустрою важливим є розміщення підрозділів і господарських центрів. Необхідно вибрати види, кількість і розміри підрозділів, місце розміщення господарських центрів, форми земельних масивів, які закріплюються за підрозділами, та ін. Треба зважити також на розташування основних сільськогосподарських угідь, їх зв'язок з населеними пунктами, рекомендовані оптимальні розміри виробничих підрозділів за площею ріллі та ін.

Землі виробничого призначення повинні бути в одному масиві, по можливості з правильною конфігурацією, близько до населеного пункту. Бажані межі між окремими масивами — прямолінійні й сумісні з природними рубежами (річками, магістральними дорогами). У різних підрозділах навантаження ріллі на одного працівника має бути однаковим.

Центральну садибу розміщують у найбільшому населеному пункті, по можливості в центрі господарства. Ділянки під села і виробничі об'єкти вибирають поблизу джерел водопостачання, в стороні від доріг. Слід передбачити будівництво об'єктів соціально-побутового призначення (дошкільні заклади, клуби, магазини, їдальні). Житлову зону розміщують з навітряного боку відносно напрямку панівних вітрів і вище по рельєфу до виробничих центрів. Тваринницькі ферми розміщують з підвітряного боку і нижче за рельєфом відносно житла, щоб стоки води не забруднювали їх.

Одночасно з розміщенням виробничих підрозділів, населених пунктів і виробничих центрів проектують магістральну дорожну мережу та інші інженерні об'єкти. Дороги повинні зручно зв'язувати населені пункти, а також господарські центри із сівозмінами. Їх треби суміщати з межами землекористувань, сівозмін, полів, інженерних споруд. Ширина польових доріг — 6-8 м, рідко 10 м.

Оорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, а також відтворення і підвищення родючості грунтів, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого та історико-культурного призначення.

Власники землі і землекористувачі повинні забезпечувати: раціональну організацію території; збереження та підвищення родючості грунтів; захист земель від водної та вітрової ерозії, підтоплень, заболочення, вторинного засолення, висушування, забруднення та від інших процесів руйнування; захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками та інших процесів культур-технічного стану земель; рекультивацію порушених земель; тимчасову консервацію деградованих (погіршених) сільськогосподарських угідь.

Державні органи проводять необхідні заходи щодо охорони земель. Порядок охорони земель встановлюється законодавством України. При проектуванні, розміщенні та будівництві, а також реконструюванні будівель і споруд, впровадженні нових технологій необхідно передбачати екологічні та санітарно-технічні вимоги щодо охорони земель. Введення в дію об'єктів і технологій, що не забезпечують вимог захисту земель, забороняється. Розміщення об'єктів, що впливають на стан земель, погоджується із землевпорядними, природоохоронними та іншими органами.

Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель землевласниками і землекористувачами здійснюється шляхом: виділення коштів державного та місцевих бюджетів на відновлення земель; звільнення від земельного податку за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану; часткової компенсації з бюджету; зниження доходу внаслідок консервації порушених ділянок; заохочення до поліпшення якості земель.

Завданням державного контролю за використанням і охороною земель є забезпечення додержання всіма установами, підприємствами і громадянами вимог земельного законодавства. Державний контроль здійснюється радами народних депутатів, а також Державним комітетом по земельних ресурсах та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами. Впроваджується також моніторинг земель, тобто система спостережень за станом земельного фонду з метою їх оцінки, запобігання негативним процесам та ліквідації їх наслідків.

Важливим є питання вирішення земельних спорів. Земельні спори вирішуються місцевими радами народних депутатів, судом, арбітражним або третейським судом у встановленому порядку. Третейський суд — це суд, склад якого обирається обома сторонами, які не дійшли згоди. До компетенції цього суду належать: майнові спори (особливо з відшкодування збитків), спори між громадянами, яким належать будинки і споруди на правах спільної власності і відповідна ділянка землі. Спори про розмежування території вирішуються вищестоящою радою народних депутатів. Спори з приводу суміжного землекористування громадян розглядаються узгоджувальною комісією, яка обирається відповідною радою народних депутатів. При неявці сторін на повторний виклик комісії розгляд питання не припиняється. В разі недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. Комісія готує протокол, на основі якого рада народних депутатів приймає рішення, де обов'язково зазначають порядок його виконання. Земельні спори розглядаються радами народних депутатів в 10-денний, а складні — у 20-денний термін. Кожній стороні видається копія рішення ради народних депутатів. У разі незгоди його можна оскаржити в суді.

60. Кожний вид трудових формувань відповідає певному рівню розвитку господарства, а також природно-економічним умовам його виробничої діяльності. Насамперед слід враховувати технічну оснащеність, розміри господарства, методи господарювання, рівень спеціалізації, стан сервісного обслуговування, наявність і кваліфікацію кадрів тощо.

За недостатньої технічної оснащеності, низького рівня сервісу, кваліфікації кадрів та їх нестачі з метою концентрації техніки для більш ефективного її використання і обслуговування у більшості підприємств були створені тракторні бригади, які через те, що перестали сприяти подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва, впровадженню госпрозрахункових методів господарювання, на початку 1980 р. вичерпали себе і перестали функціонувати. Однак погіршення стану справ у господарствах примушує їх нині відроджувати цю застарілу форму використання техніки.

На противагу тракторним, за єдиними механізованими бригадами закріплюються земля (поголів'я худоби), техніка і вони несуть повну відповідальність за виконання виробничої програми, рівень витрат, ефективність виробництва. Ці бригади, трудовому колективу яких передаються всі засоби виробництва, під єдиним керівництвом здійснюють весь комплекс робіт, несуть повну відповідальність за виробництво, його кінцеві результати і є найпрогресивнішою формою організації праці в ринкових умовах господарювання. Залежно від рівня спеціалізації вони можуть називатись тракторно-комплексними (механізовані з обслуговування рослинництва і тваринництва), тракторно-галузевими (тракторно-рільнича, механізована скотарська) і тракторно-спеціалізованими (механізована буряківнича, механізована молочна).

У великих сільськогосподарських підприємствах перевагу доцільно віддавати тракторно-спеціалізованим чи тракторно-галузевим бригадам, а в невеликих, малих підприємствах — тракторно-комплексним.

Механізовані загони можна розглядати як специфічні спеціалізовані механізовані бригади. Специфіку їх визначає певна вузька технологія виконуваних робіт, вузьке застосування закріпленої за ними техніки (загони для скиртування соломи, заготівлі та внесення органічних добрив, захисту рослин і т.ін.). Вони можуть формуватись у складі як господарства, так і бригади, а види і кількість їх — залежать від потреб.

61. Під час експлуатації основні засоби виробництва втрачають свої корисні якості і для підтримання їх у робочому стані потрібно вкладати кошти на їх часткове відновлення шляхом технічного обслуговування і ремонту, на що затрачається коштів в 3–4 рази більше за вартість основних засобів.

У сільському господарстві для забезпечення робочого стану техніки створюють планово-запобіжну систему технічних обслуговувань і ремонтів, яка передбачає чітко визначений час їх використання та проведення відповідних заходів. Система являє собою комплекс організаційно-технічних заходів, які забезпечують більш економічне підтримання техніки у робочому стані протягом всього строку її служби.

Технічне обслуговування — це комплекс заходів, які дають змогу уникнути передчасного спрацювання (зносу) і поломки машин, тобто це система профілактичних заходів, спрямованих на запобігання аварійним поломкам, порушенням регулювання, що істотно підвищує продуктивність машин і якість робіт. Під час ремонтів усувають несправності, які вже сталися.

Планово-запобіжна система технічних обслуговувань і ремонтів тракторів передбачає виконання таких заходів: обкатка нових і відремонтованих машин, змінне техобслуговування (ЗТО), періодичні техобслуговування (№1, 2 і 3 або ТО-1, ТО-2 і ТО-3), сезонні техобслуговування (СТО), поточні ремонти, капітальні ремонти, періодичний огляд і зберігання машин. Ці заходи проводять через чітко встановлений період роботи: ТО-1 — через 125 год., ТО-2 — 500 год., ТО-3 — 1000 год., ПР — 2000 год., КР — 6000 год.

Такою ж, як і для тракторів, залишається система ремонтів і техобслуговувань для самохідних комбайнів і автомобілів, крім ТО-3, яке не виконується. По сільськогосподарських машинах здійснюють тільки поточні ремонти, змінні й сезонні техобслуговування, а також їх зберігання.

Для комбайнів періодичність проведення ремонтів і техобслуговувань визначають у годинах, фізичних гектарах збиральної площі або в тонна-гектарах; для стаціонарних машин, обладнання тваринницьких ферм — у годинах відпрацьованого часу, а для вантажних автомобілів — у кілометрах загального пробігу по марках машин.

Витрати на утримання машинно-тракторного парку та автомобілів у господарствах складаються з вартості ремонтів, техобслуговувань, витрат на ремонт або заміну гумових шин чи гусениць та на зберігання техніки. Для цього встановлюють нормативи цих витрат з розрахунку на одиницю роботи (на 1 ум. га, 1 га), на 1 год. роботи обладнання твариницьких ферм і ремонтних майстерень, на 1000 км пробігу автомобілів. Потім за обсягом відповідних робіт розраховують суму витрат — спочатку по марках машин, а потім і загальну.

62. Складно оцінити працю персоналу дорадчих формувань, оскільки діяльність їх різнопланова і багатогранна. Тим більше, що в багатьох випадках неможливо кількісно виміряти результати роботи консультанта або ж визначити його внесок в отриманих клієнтом внаслідок нововведень, запропонованих консультантом, результатах.

У той же час матеріальне стимулювання роботи консультанта, як один із важливих чинників мотивації його праці, має спонукати співробітників дорадчих формувань до активізації взаємодії з клієнтами, більш широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу, до більш тісних зв'язків із закладами аграрної науки та освіти, до освоєння консультаційної проблематики нових сегментів аграрного ринку

Фаховий рівень консультанта визначає посаду, на яку він може претендувати. Посадовий оклад - це фіксована величина винагороди консультанта.Шкала посадових окладів включає мінімальний, максимальний та середній посадові оклади для кожної посади. Для консультанта, що займає конкретну посаду, встановлюється посадовий оклад у межах шкали посадових окладів для даної посади.

Коливання фіксованої величини винагороди консультанта в межах шкали залежить від:

професійних здібностей консультанта;

рівня завантаженості при виконанні конкретних завдань керівництва агроконсалтингового формування;

трудового внеску консультанта в розвиток агроконсалтингового формування;

активності консультанта у взаємодії з клієнтами -сільськогосподарськими товаровиробниками, у залученні нових клієнтів для надання інформаційно-консультаційних послуг;

підвищення ним іміджу агроконсалтингового формування шляхом організації циклів семінарів, публікацій в пресі, виступів на радіо, телебаченні та ін.

Фіксована винагорода встановлюється у штатному розкладі дорадчої служби за виконання посадових обов'язків згідно з їх розподілом, затвердженим керівником.

Додаткова винагорода (надбавка, доплата, премія) залежить від фінансового стану фірми на даний час, участі консультанта в проектах, дисципліни оплати по договорах консультування, згідно з якими ці проекти реалізуються. Цей вид винагороди має тимчасовий характер.

Винагорода за підсумками роботи дорадчої служби за звітний рік повною мірою залежить від фінансових результатів її діяльності. При формуванні цінової політики агроконсалтингових формувань при взаємодії з клієнтами основними методами розрахунку вартості консультаційного продукту є паушальний (розраховується на основі фіксованої вартості окремої консультаційної послуги), погодинний та за результатом консультування.

63. Тарифні ставки робітників можуть бути годинні, денні й місячні (оклади). Годинні тарифні ставки застосовуються в більшості галузей виробництва (машинобудівній, деревообробній, легкій, харчовій та ін.), де завдання робітникові установлюються у вигляді норм часу на одиницю виробу або операцію. На основі погодинних тарифних ставок здійснюються додаткові виплати робітникам за роботу в нічний час, доплати незвільненим від основної роботи бригадирам за керівництво бригадою, доплати за понаднормовані роботи та ін. Тому на всіх виробництвах, і на тих, де установлюються денні і місячні тарифні ставки, необхідно розраховувати погодинні тарифні ставки.

Денні тарифні ставки установлюються в тих галузях, в яких розраховуються змінні норми виробітку (вугільна, металургійна, нафтопереробна та ін.).

Місячні тарифні ставки використовуються для певних категорій допоміжних робітників (комірники, ліфтери, водії електровозів, роздавальники інструментів), а також робітників, зайнятих експлуатацією електроенергетичних установок.

Середня тарифна ставка робітників (робіт) визначається як середня арифметична величина із тарифних ставок, зважена на кількість робітників (трудомісткості), котрі мають однакові тарифні ставки:

Оплата праці керівників, фахівців і технічних службовців здійснюється за допомогою посадових окладів, основою яких є мінімальна тарифна ставка.

Основним призначенням цієї категорії працівників є організація виробництва, спрямована на досягнення максимальних результатів з найменшими затратами суспільної праці. За своїм відношенням до засобів виробництва, за принципами оплати вони перебувають у тих самих умовах, що й робітники. Проте їхня праця специфічна за своїм змістом, характером і методами виконання роботи. Праця професіоналів, фахівців — це передусім розумова праця. Безумовно, вона не вільна від деяких механічних операцій, проте основу становить творчий процес — пошук і прийняття оптимальних технічних, організаційних та економічних рішень. Це потребує великого обсягу спеціальних знань, спеціальних практичних навичок. Праця професіоналів і фахівців характеризується вищим ступенем відповідальності порівняно з працею робітників, бо правильне і своєчасне прийняття рішень визначає не тільки індивідуальні результати їхньої праці, а й значною мірою результати праці всього колективу.

Для працівників, які здійснюють функції управління, велике значення мають такі якості, як ініціативність, організаторські здібності, оперативність, об’єктивність, здатність мислити перспективно, бачити невикористані резерви, спроможність узагальнювати, аналізувати, творчо усвідомлювати й застосовувати на практиці досягнення науки і техніки.

Для установлення посадового окладу на підприємствах широко застосовуються коефіцієнти співвідношення місячних посадових окладів керівників та професіоналів, фахівців і мінімальної заробітної плати. З огляду на індивідуальні особливості працівника і фінансові можливості підприємства коефіцієнти мають мінімальні й максимальні межі за кожною посадою. При цьому необхідно дотримуватися правильного співвідношення в оплаті праці між кваліфікованими робітниками і фахівцями. Так, оклади майстрів мають бути більшими від ставок робітників найвищої кваліфікації, зайнятих на відповідній ділянці майстра.

Мінімальні оклади щодо посади встановлюють тим працівникам, які починають діяльність у тій чи іншій сфері, виконують відносно вузьке коло завдань у межах регламентованого загального завдання під безпосереднім керівництвом керівника, а також працівникам, які відповідають посаді, яку обіймають, однак їм необхідно поліпшити роботу. Максимальні оклади установлюються працівникам, які володіють необхідною для даної посади кваліфікацією, мають необхідний досвід роботи, характеризуються самостійністю у виконанні робіт у межах даної функції, ініціативністю і з творчим ставленням до праці.

54. В умовах ринкової економіки відбулися помітні зміни в оплаті праці, яка залежить вже не тільки від результатів праці робітників, а й від ефективності діяльності виробничих підрозділів.

Оплата праці – це заробіток, розрахований, як правило, в грошовому виражені, який за трудовими договорами власник чи уповноважений ним орган виплачує за виконану роботу чи надані послуги.

Економічна сутність оплати праці. Форми, системи та види оплати праці

Основним джерелом доходів найманих працівників є і надалі залишатиметься заробітна плата. Нині саме заробітній платі належить переважаюче значення в мотиваційному механізмі. Заробітну плату як економічну категорію відносять до числа найскладніших. Саме з цієї причини, а також внаслідок однобічного, не комплексного підходу до її визначення у політичній економії соціалізму в колишньому Радянському Союзі та, на жаль, нині і в Україні відсутнє єдине розуміння суті заробітної плати.

У науковій економічній літературі можна зустріти понад два десятки визначень заробітної плати. Найпоширенішими є визначення заробітної плати, як частки суспільного продукту (національного доходу), що розподіляється за працею між окремими працівниками.

Важливим елементом механізму визначення індивідуальної заробітної плати є форми й системи оплати праці. Останні виступають, з одного боку, з`єднувальною ланкою між нормуванням праці і тарифною системою, а з другого – засобом досягнення певних якісних показників. Ці елементи організації оплати праці є способом установлення залежності величини заробітної плати від кількості, якості праці та її результатів.

Організація оплати праці проводиться на основі:

законодавчих та інших нормативних документів;

генеральної угоди на державному рівні;

галузевих, генеральних угод;

трудових договорів.

Згідно зі статтею 96 Кодексу законів про працю України основою організації оплати праці є тарифна система оплати праці, яка складається з тарифних сіток, тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.

Тарифна система оплати праці – це сукупність правил, за допомогою яких забезпечується порівняльна оцінка праці, залежно від кваліфікації, умов її виконання, відповідальності, значення галузі та інших факторів, що характеризують якісну сторону праці.

Як зазначалося вище тарифна система оплати праці включає:

а) тарифну сітку – коефіцієнти, які присвоюються робочим в залежності від кваліфікації;

б) тарифні ставки – суми, які нараховуються за певний проміжок часу (година, день) працівникам відповідної кваліфікації (розряду). Наприклад, працівнику першого розряду за одну годину нараховується одна гривня, а працівнику шостого розряду – шість гривень.

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт в залежності від їх складності, а робітників – в залежності від їх кваліфікації та відповідальності по розрядах тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифна сітка (схема посадових окладів) формується на основі: тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється в розмірі, перевищеним законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати; міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконаної роботи, прафесійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до установлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. При нарахуванні основної заробітної плати робітникам, яким установлена відрядна оплата праці, повинен бути табель, а також відомість про виробіток та розцінки за виконану роботу.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Статтею 105 КЗпП передбачено, що працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд зі своєю основною роботою, зумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією або обов`язок тимчасово відсутнього працівника без увільнення від своєї основної роботи, здійснюється доплата за поєднання професій або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника.

Існують такі види додаткової заробітної плати:

робота у сверх урочний час;

сумісництво професій;

робота в нічний час.

Також існують надбавки, доплати по тарифним ставкам та посадовим окладам: кваліфікованим робітникам, зайнятим на особливо відповідальній роботі, за високу кваліфіковану майстерність, як правило, встановлюється диференційовані надбавки до тарифних ставок робочих. Наприклад:

третій розряд – до 12%;

четвертий розряд - до 14%;

п`ятий розряд - до 18%.

Конкретний відсоток надбавки визначається в колективному договорі, який повинен враховувати що відповідає мінімуму по такій надбавці, визначені в генеральній або галузевій угоді.

Мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи). З 01.07. 2000р – 118 грн.

До мінімальної заробітної плати не включаються:

доплати;

надбавки;

заохочувальні і компенсаційні виплати.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

На підприємстві застосовують дві форми оплати праці: погодинна та відрядна.

1) Погодинна – нарахування заробітної плати залежить від фактично відпрацьованого часу і встановленої норми оплати за одиницю часу. Погодинна оплата праці одна з форм оплати праці і передбачає проведення нарахування заробітної плати працівникам виходячи з погодинної тарифної ставки, яка встановлюється за домовленістю сторін або в колективному договорі, і фактичної кількості відпрацьованих ними годин за розрахунковий період.

Інженерно-технічні працівники отримують заробітну плату, нараховану згідно з встановленим окладом пропорційно відпрацьованого часу. Дні, в які робітник виконує державні або суспільні обов`язки, оплачується в загальному порядку.

Погодинна заробітна плата – форма оплати праці, коли обсяг виконаної роботи не піддається обліку та нарахуванню. Відомі дві форми погодинної оплати праці – проста та погодинно-преміальна.

При простій погодинній оплаті заробіток визначається виходячи з кількості відпрацьованого часу та кваліфікації працівника. Робітникам з погодинною заробітною платою сума заробітку визначається виходячи з годинної тарифної ставки та кількості відпрацьованих годин.

При погодинно-преміальній оплаті додатково вводиться преміювання за якісне та своєчасне виконання завдань. Обов`язковою умовою преміювання є виконання місячного плану по технологічних етапах та обслуговування робітниками робочих місць, а також відсутність браку та простоювання машин та обладнання. Премії робочим нараховуються по місячних результатах роботи пропорційно відпрацьованого часу. Їх межовий розмір не повинен перевищувати 70% заробітку по тарифних ставках.

Документом по обліку відпрацьованого часу робітниками з погодинною заробітною платою є табель. Табель служить для обліку та контролю робочого часу, нарахування заробітної плати при погодинній формі оплати праці, складання звітності про чисельність і склад працівників.

Впровадження погодинної оплати праці відповідає інтересам певних верств населення, не зайнятого на постійній основі, такого як: жінки з малолітніми дітьми, молодь, яка суміщає роботу з навчанням, інваліди, немолоді працівники, які мають обмежену працездатність і зацікавлені в роботі на умовах неповного робочого часу.

2) Відрядна – нарахування заробітної плати проводиться за вироблену якісну продукцію по установлених розцінках за оплату одиниці продукції. Тому заробіток залежить від обсягів виконаної роботи і потребує якості роботи.

У відповідності до форм оплати праці підприємство може встановлювати систему оплати праці.

Система оплати праці – це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою праці й мірою винагороди працівників.

А) пряма відрядна. При прямій відрядній формі оплаті праця працівника винагороджується по відрядних розцінках за одиницю обігу незалежно від рівня виконаних норм виробки. Заробіток визначається помноженням обсягу якісно виконаних робіт на відрядну розцінку.

Непряма відрядна система праці – застосовується для оплати праці допоміжних робітників (підсобників). Заробітна плата підсобників залежить від результатів роботи основних робітників, яких вони обслуговують.

Б) відрядно-преміальна – до прямої заробітної плати нараховується премія за окремі якісні показники роботи.

В) відрядно-прогресивна – об’єм робіт виконаний зверх норми сплачується по збільшених розцінках.

Відрядна заробітна плата може бути індивідуальною та груповою (бригадною). При останній заробітна плата за виконані роботи розподіляється між членами бригади пропорційно розрядах робітників та кількості відпрацьованих ними годин.

Г) акордна – заробітна плата нараховується за комплекс виконаних робіт у встановлений термін по відповідних розцінках. Існує також акордно-преміальна оплата праці, при якій виплачуються премії за досягненні показники в роботі.

Для обліку виробітки робочого персоналу застосовуються такі документи:

наряд на відрядну роботу, який може бути індивідуальним або бригадним; маршрутні листи та інші. У наряді вказується обсяг вироблених робіт, сума заробітної плати, склад членів бригади, відпрацьований кожним час, розраховується коефіцієнт трудової участі у відповідності з яким розраховується премія робочим. Наряд закривається по мірі виконання завдання: він підписується бригадиром.

акордний наряд застосовується в бригадах "кінцевої продукції". Заробітна плата визначається відповідно до калькуляції, що прикладена до акордного наряду. Недоліком наряду є те, що неможливо встановити, хто винен у виготовленні бракованих виробів. Усі недоліки наряду усуваються у маршрутному листі; там вказується весь технологічний ланцюг і можливо простежити, на якій операції був зроблений брак. Групуючий розрахунок проводиться у відомості або карточки.

При погодинній оплаті праці при розрахунку заробітної плати робітників по тарифу годинну тарифну ставку потрібно помножити на кількість годин зміни. Розподіл заробітної плати при відрядній оплаті праці здійснюється трьома засобами: по коефіцієнту виробітку; по відпрацьованому часу, приведеного до першого розряду; по коефіцієнту трудової участі (КТУ).

Колективно-відрядна система оплати праці (бригадна) - це коли ту чи іншу роботу, виробництво продукції або надання послуг, за якими визначено відрядні розцінки, норми часу та виробітку, здійснює колектив (бригада).

У зв’язку з чим заробіток окремого кожного працівника, члена такого колективу (бригади) залежить від результатів роботи всього колективу (бригади) та його особистого внеску в результат такої роботи. Розподіл заробітку колективу (бригади) між його членами (працівниками) здійснюється, як правило, пропорційно відпрацьованому часу, кваліфікації працівників, коефіцієнту трудової участі (КТУ) та, можливо іншим показникам. Конкретний порядок розподілу заробітку між членами колективу (бригади) визначається у колективному договорі.

Розподіл загального заробітку бригади по відпрацьованому часу, приведеному до першого розряду є модифікацією першого способу. При цьому способі фактично відпрацьований час кожного робітника множимо на тарифний коефіцієнт присвоєного йому розряду. Сумування всіх результатів визначає загальну кількість робочого часу, приведеного до першого розряду по бригаді. Після цього розраховується норматив заробітку на 1 чол/год. шляхом ділення заробітку бригади на загальну кількість відпрацьованого часу, приведеною до першого розряду.

КТУ - це узагальнений показник, який відображає реальний вклад кожного члена бригади в загальні результати роботи з обліком індивідуальної продуктивності, якості праці та відношенні до праці. КТУ застосовується тільки до приробітку та премій, але не втрачаючи тарифної частини заробітної плати.

Показники, що підвищують КТУ:

високий рівень виконаних виробничих завдань, застосування передових методів праці, виконання робіт по сумісним професіям, висока трудова активність, ефективне використання обладнання, забезпечуючи більш високу виробітку – підвищується до 0,5;

висока професійна майстерність, яка виражається в більш високій якості робіт – підвищується до 0,25;

керування ланкою, ініціатива та попередження можливих простоїв робочих та обладнання, допомога та передача опиту, ефективне використання робочого часу – підвищується до 0,25.

Показники, що знижують КТУ:

невиконання виробничих завдань, слаба інтенсивність праці, яка виражається у відставанні від загального рівня бригади, неефективне використання обладнання, інструменту – понижується до 0,5;

недостатня професійна майстерність, яка виражається у виготовленні неякісної продукції, порушенні правил техніки безпеки і таке інше – понижується до 0,25;

запізнення на роботу, передчасні уходи з роботи, невиконання розпоряджень бригадира та інші порушення, що негативно позначаються на результатах колективної праці – понижується до 0,25.

На підприємстві застосовують оплату праці по трудових угодах. Трудова угода укладається між підприємством та робітником, який притягується зі сторони для виконання конкретної роботи, якщо її неможливо виконати силами підприємства або на договірних началах з відповідними підприємствами та організаціями.

Тепер широке розповсюдження знайшла оплата праці по контракту, яка заключається у домовленості сторін та пов’язується з виконанням умов контракту. У випадках найма працівника по контракту власник або уповноважений ним орган може встановлювати за згодою робітника також умови оплати праці, які визначені у колективному договорі або у індивідуальному договорі.

Розподіл заробітної плати на системи, форми та види оплати та види заробітної плати має важливе значення для бухгалтерії, оскільки в залежності від цього визначається синтетичний облік, на який відносяться витрати по нарахуванню заробітної плати.

Згідно зі ст. 107 КЗпП, робота у святковий і неробочий день (частина четверта ст. 73 КЗпП) оплачується в подвійному розмірі:

відрядникам за подвійним відрядними розцінками;

працівникам, праця яких оплачується за погодинними ставками – в розмірі подвійної погодинної або денної ставки;

працівникам, які отримують місячний оклад, - у розмірі одинарної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота здійснювалася в межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної погодинної або денної ставки понад оклад, якщо робота здійснювалася понад місячну норму.

Оплата у вказаному розмірі здійснюється за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

За бажанням працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути надано інший день відпочинку.

Робота в нічний час оплачується у підвищеному розмірі, що встановлюється генеральною, галузевими (регіональними) угодами і колективним договором, але не нижче ніж 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.

Оплата праці за незавершеним відрядним нарядом відповідно до ст. 109 КЗпП, у разі якщо працівник залишає відрядний наряд незавершеним з незалежних від нього причин, виконана частина роботи оплачується за оцінкою, визначеною за узгодженням сторін відповідно до існуючих норм і розцінок.

При невиконанні норм виробітку не з вини працівника оплата здійснюється за фактично виконану роботу. Місячна заробітна плата в цьому разі не може бути нижчою від двох третин тарифної ставки встановленого йому розряду (окладу).

При невиконанні норм виробітку з вини працівника оплата здійснюється відповідно до виконаної роботи (ст. 111 КЗпП).

Оплата часу освоєння нового виробництва (продукції) - на час освоєння нового виробництва (продукції) (ст. 113 КЗпП) власник підприємства або уповноважений ним орган може здійснювати оплату праці працівникам, які освоюють таке виробництво (продукцію), за середнім заробітком, розрахунок якого провадиться за раніше нарахованими заробітками. Середній заробіток може зберігатися не більше шести місяців.

Збереження заробітної плати при переведені на нижче оплачувану роботу і при переміщенні - за працівником зберігається середній заробіток, розрахунок якого провадиться за раніше нарахованими заробітками. Середній заробіток може зберігатися не більше двох тижнів від дня переведення.

Якщо внаслідок переміщення працівника у нього зменшився заробіток з не залежних від нього причин, то йому здійснюється доплата, сума якої визначається в розмірі втрат працівника у середньому заробітку. Така доплата призначається протягом двох місяців з дня переміщення працівника.

По мірі становлення ринкової економіки змінюються форми регулювання трудових відносин між працюючими і адміністрацією на підприємстві. Вони все більш спираються не тільки на державні законодавчі норми, що вони засновані на мінімальних гарантіях, скільки на колективні договори, що зобов’язують обидві сторони діяти у відповідності з прийнятими на себе зобов‘язаннями.

Щодо питань оплати праці це означає, що підставою для встановлення робітникові тарифної ставки чи окладу, що відповідають його кваліфікації, є не урядові постанови, а колективний договір, складений між власником або уповноваженим ним органом та трудовим колективом у обличчі уповноваженого ним профспілкового або іншого органа.

У відповідності до колективного договору визначаються і конкретні розміри доплат за умови, напруженість і інтенсивність праці, а також інші можливі виплати.

Вибір системи оплати цілком і повністю є прерогативою роботодавця, але повинен бути оговорений з робітником у встановленому законодавством порядку. Адміністрація підприємства, виходячи із задач по випуску продукції, її якості і строкам постачання, можливостей впливу робітників на реалізацію наявних резервів виробництва з урахуванням їх статевих, вікових, професійно-кваліфікаційних та інших особливостей, розробляє конкретні системи оплати і пропонує їх до включення в колективний договір.

Профсоюз або інший, уповноважений трудовим колективом на переговори, орган може не погодитися із запропонованими системами тільки у разі, якщо вони потребують надмірної інтенсивності праці і погрожують нанести шкоду здоров‘ю робочого.

За засобом виміру кількості праці системи оплати класифікуються на відрядні (де кількість праці вимірюється кількістю виготовленої робітником продукції або виконаної роботи), погодинні (де кількість праці вимірюється кількістю відпрацьованого робітником часу) і акордні (де кількість праці вимірюється відповідним результатом виконання робот). Крім того, може бути застосована система участі робітника в розподілі чистого доходу підприємства, але при умові, якщо це не суперечить установчим документам підприємства.

По формам вираження і оцінки результату праці системи оплати розподіляються на колективні (що базуються на оцінці колективної праці) і індивідуальні (що базуються на оцінці результатів праці окремого робітника).

По кількості показників, що беруться до уваги при оцінці вкладу праці робітників, системи оплати поділяються на одно факторні, тобто прості (проста відрядна і проста погодинна), і багатофакторні, тобто преміальні (відрядно-преміальна і почасово-преміальна, відрядно-прогресивна і таке інше).

Важливою умовою ефективного застосування погодинної форми оплати праці для всіх категорій робітників є розробка на підприємствах нормативів можливих досягнень. Ці нормативи можуть встановлюватись практично на всі показники виробничої і економічної діяльності ланок, ділянок, цехів, агрегатів, виробництв. Пропорційно ступені виконання цих завдань і повинна виплачуватись тарифна заробітна платня.

Необхідно також мати на увазі, що широке застосування погодинної оплати потребує і високого організаційного забезпечення виробництва сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, інструментами, енергією, транспортом, ремонтом і таке інше з боку технологічних і виробничих служб підприємства.

В умовах переходу на ринкові відносини необхідно дуже відповідально віднестись до організації колективних систем оплати праці, особливо підрядних і орендних колективів. Повинні враховуватись умови, визначаючи доцільність і необхідність колективних форм організації і оплати праці.

Найбільше вони доцільні там, де об‘єднання робітників у трудовий колектив визначаються технологічних, тобто для виконання одного технологічного циклу необхідні сумісні зусилля робітників а кінцеві результати виробництва є безпосереднім результатом колективної праці.

Можливо відрізнити три основні групи робіт, що відповідять цім вимогам. По-перше, це роботи по сумісному обслуговуванню апаратів, агрегатів, великого обладнання, збору і монтажу великих об‘єктів (виробів), а також багато видів тяжких робіт, що не можуть виконуватись окремими робітниками.

Такі роботи характеризуються такою технологічною послідовністю окремих операцій загального технологічного комплексу, при якій нема можливості рівномірної завантаженості робітників протягом зміни тільки по їх спеціальності по причині різної трудомісткості окремих видів робіт.

Правильно дібрана система заробітної плати, яка враховує особливості трудового процесу, завдання, що стоять перед конкретним робочим місцем, професією і кваліфікацією робітника, його особисті інтереси, є ефективним організаційним засобом мотивуючим фактором.

Тому аналіз практики організації заробітної плати, що включає і оцінювання ефективності використовуваних форм і систем, повинен провадитися систематично і кваліфіковано. Це сприятиме підвищенню результатів виробництва, оптимальному поєднанню інтересів найманого працівника і підприємця (власника).

65. 6. Оплата праці від валового доходу

Порядок формування фонду оплати праці

Джерелом формування фонду оплати праці є валовий дохід. При його розподілі насамперед виділяють кошти, необхідні для оплати праці працівників господарства.

Фонд оплати праці з усіма видами доплат і премій та суму коштів на преміювання з фонду матеріального заохочення визначають на плановий чи нормативний обсяг виробництва або як фактично досягнутий рівень за останні 3-5 років з проведенням необхідної індексації.

Норматив відрахувань в єдиний фонд оплати праці з госпрозрахункового доходу господарства визначають діленням загальної суми єдиного фонду оплати праці на величину госпрозрахункового доходу.

Принцип формування нормативу. Валовий дохід у середньому за останні 3 роки дорівнює 1838 т. грн. Фонд оплати праці з усіма видами доплат премій за цей період 626 тис. гри.

Кошти фонду економічного стимулювання для преміювання працівників формуються з чистого доходу. Фонд економічного стимулювання за три роки становить 106 тис. грн.;, а чистий дохід – 1212 тис. грн. Норматив відрахувань коштів у фонд економічного стимулювання Дорівнює 8,7 відсотка (106 тис. грн.: 1212 тис грн. • 100)

66. Натуральна оплата праці - це коли в якості заробітної плати працівник отримує продукцію власної компанії, товари, придбані для продажу, або інші товарно-матеріальних цінностей, що знаходяться на балансі. Якщо грошей на виплату зарплати вистачає, компанії рідко вдаються до такого способу (Засновник бажає допомогти фірмі грошима? Про те як це грамотно провести читайте в «Актуальною бухгалтерії» № 3, 2009). Цьому є дві причини: виникнення додаткового податкового навантаження і обмеження з боку трудового законодавства. У даному випадку мається на увазі, що виплата зарплати в натуральній формі може бути визнана обґрунтованою тільки при дотриманні певних умов (1). Для того щоб їх виконати, необхідно:

- зафіксувати можливість видачі зарплати в натуральній формі у трудовому або колективному договорі;

- отримати письмову заяву від працівника на виплату частини заробітної плати у негрошовій формі;

- встановити ціну на цю продукцію на рівні ринкових цін на аналогічний товар в даний період часу;

- не видавати заробітну плату у формі боргових зобов'язань, купонів, розписок, а також у вигляді спиртних напоїв, наркотичних, токсичних та інших предметів, щодо яких встановлено заборони чи обмеження на їх вільний обіг.

Крім того, «натуральна» зарплата повинна бути звичайною або бажаною в конкретній галузі, призначатися для домашнього використання і складати не більше 20 відсотків від нарахованої місячної заробітної плати. Якщо компанія перевищить цей ліміт, до неї можуть бути застосовані заходи адміністративної відповідальності (2). (До речі, щодо «натуральних» премій за досягнення виробничого результату необхідно дотримувати всі ті ж загальні вимоги, які Трудовий кодекс пред'являє до виплати зарплати в натуральній формі).Подробнее: Зазначимо, що натуральна оплата праці може мати як систематичний, так і разовий характер. Тому якщо фірма прийняла рішення видати зарплату негрошовими коштами, то можливість такої виплати вона може зафіксувати в окремому документі, який доповнює положення про систему оплати праці або інший локальний нормативний акт. Цей варіант є менш трудомісткий, ніж складання додаткових угод до трудових договорів.

67. Овочі найбільш цінні при споживанні у свіжому вигляді, проте їх не можна довго зберігати. Значну частину їх використовують для переробки — консервування, маринування, квашення.

Населення України не забезпечується достатньою кількістю овочів, тому перед агропромисловим комплексом стоїть завдання збільшити їх виробництво, розширити асортимент, поліпшити якість та зберігання, різко скоротити втрати. Необхідно поліпшувати технологію вирощування та переробки овочів.

Галузями овочівництва є: овочівництво відкритого грунту; овочівництво закритого грунту; зберігання продукції; переробка.

У відкритому грунті вирощують овочеві культури на товарну продукцію і на насіння, у закритому — овочі і розсаду. Переробкою овочів займаються цехи з їх переробки, овочеконсервні заводи. Зберігають овочі у приміщеннях, обладнаних холодильними установками, активною вентиляцією.

Овочівництво — специфічна галузь, яка має такі особливості: низька транспортабельність продукції; великий набір вирощуваних культур ( більше 100), для кожної з яких властива особлива агротехніка; утруднена механізація окремих виробничих процесів, що вимагає значних затрат ручної праці; потреба у працівниках певної спеціалізації і відповідній техніці; організація товарної обробки, зберігання та реалізації овочів; велика трудомісткість робіт, що зумовлює високі сумарні витрати.

Вирощуванням овочів займаються різні виробничі типи господарств. Найбільша кількість товарної продукції виробляється у спеціалізованих овочівницьких господарствах. Овочівництву властива зональна спеціалізація.

Розрізняють такі зони вирощування овочів:

приміська, де овочі вирощують як у відкритому, так і в закритому грунті. Приміські господарства мають широкий набір ранніх овочевих культур, тут зосереджена також більша частина площ закритого грунту. Для обігріву теплиць використовують тепло від теплоцентралей. Завданням приміських господарств є цілорічне забезпечення овочевою продукцією населення міст. Більшість її реалізують відразу після збирання врожаю, а решту закладають на зимове зберігання і використовують у міру потреби;

сировинні зони переробної промисловості, в яких вирощують овочі переважно для переробних підприємств. Кліматичні і грунтові умови тут сприятливі для вирощування 2–3 культур. Вирощену продукцію переробляють на власних овочеконсервних заводах або реалізують державним чи акціонерним підприємствам;

глибинні зони, овочівницькі господарства яких розміщені у сприятливих умовах для вирощування окремих овочів. Тут вони максимально дешеві і відзначаються високою якістю. Звідси їх перевозять в інші райони країни. Підприємства закритого грунту забезпечують господарства розсадою. Значну частину продукції закладають на тривале зберігання;

зони, які історично склалися і спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть сортів завдяки сприятливому для них мікроклімату (Заліщицький р-н Тернопільської області — на вирощуванні помідорів, Ніжинський район Чернігівської області — на вирощуванні огірків і т. ін.);

насінницькі господарства, що спеціалізуються на виробництві насіння овочевих і баштанних культур.

Поряд з овочівницькими господарствами вирощуванням овочів займаються сільськогосподарські підприємства інших напрямків спеціалізації. У них ця галузь розвивається як додаткова для забезпечення власних потреб.

Одним з напрямків розвитку овочівництва може бути створення спеціалізованих фермерських овочівницьких господарств з площею ріллі в них від 50 до 400 га і під овочевими - від 28 до 230 га. Варіанти розвитку овочівництва у фермерських господарствах можуть бути різними, залежно від конкретних умов виробництва та наявності ринкових ніш. Зокрема, можливе вирощування 3–4 основних овочевих культур чи спеціалізація на вирощуванні монокультури.

Залежно від площі ріллі і структури посівів овочевих культур можливе освоєння спеціальних овочевих сівозмін з довгою (6–8) або короткою (4–5 полів) ротаціями. В умовах зрошення сівозміни можуть бути 7–8-пільними. Овочеве поле можна включати також у загальну польову або кормовоовочеву сівозміну.

Крім овочівницьких господарств, у зонах Полісся і Лісостепу є умови для формування овочево-картоплярських фермерських господарств, у Степу й Лісостепу з овочепереробною промисловістю — спеціалізованих овочівницьких фермерських господарств з вирощування специфічного для сировинних зон асортименту овочевих культур. Технічне оснащення фермерських господарств залишається однією із серйозних проблем розвитку овочівництва.

Підвищенню економічної ефективності овочівництва сприятимуть:

впровадження інтенсивних технологій, які забезпечують механізацію виробничих процесів;

проведення комплексу засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, знищення бур'янів;

використання високоврожайних і придатних для механізованого збирання сортів;

здійснення комплексу прийомів щодо формування заданого врожаю.

Високу ефективність вирощування помідорів забезпечує, наприклад, астраханська технологія, що пояснюється переважно збереженням розсади і механізацією виробничих процесів.

Механізоване збирання помідорів широко застосовувалося в колишніх радгоспах України. У господарстві "Овочевий" Херсонської області врожайність помідорів за індустріальної технології вирощування досягала 497 ц/га проти 348 ц/га при звичайній технології. При цьому собівартість 1 ц знизилася в 1,8 раза, продуктивність праці підвищилась у 2,9 раза, а рівень рентабельності досяг 149 %. Господарство щороку одержує 4 тис. грн. прибутку з 1 га.

Інститут овочівництва і баштанництва УААН проводив досліди із збирання помідорів за допомогою пересувних платформ ПТ-3.5, ПОУАУС-1. Продуктивність праці при цьому підвищилась у 2–2,5 раза порівняно з цим показником при збиранні вручну, значно знизились накладні витрати. Такі платформи застосовують у спеціалізованих господарствах Кримського, Херсонського, Дніпропетровського, Харківського та інших плодоовочевих об'єднань.

Отже, механізований спосіб збирання помідорів має великі переваги перед збиранням вручну. Його слід упроваджувати в овочевих господарствах із значними площами під цією культурою та в господарствах сировинної зони, де помідори вирощують для переробки.

Основні виробничі процеси в овочівництві організовують відповідно до розроблених технологічних карт. По всіх овочевих культурах обов'язково визначають: організацію робіт з обробітку грунту і внесення добрив, строки сівби і садіння розсади, організацію догляду за рослинами і збирання врожаю.

Технологія і організація робіт з обробітку грунту, внесення добрив під овочеві культури здебільшого така сама, як і при вирощуванні польових культур. Слід лише враховувати, що овочеві культури більш вологолюбні і не витримують пересихання грунту, більше терплять від бур'янів. Тому обробіток грунту під овочеві має бути спрямований на нагромадження в ньому вологи і поживних речовин, забезпечення доброї аерації, швидке прогрівання його навесні та знищення бур'янів. Зокрема, для запобігання втраті вологи грунтом проводять лущення грунту. Під ранні овочеві культури проводять глибоку оранку. На чорноземах глибина оранки становить 25–28 см, на підзолистих грунтах Полісся вона не повинна перевищувати товщину гумусного горизонту, щоб не вивернути на поверхню менш родючий шар його.

Овочеві культури дуже вимогливі до вмісту поживних речовин у грунті. Систему удобрення в овочевій сівозміні треба запроваджувати з урахуванням грунтово-кліматичних умов району, наявності добрив тощо.

Капуста, огірки й цибуля добре реагують на внесення органічних добрив. Мінеральні добрива слід застосовувати переважно під провідні культури овочевої сівозміни — капусту, помідори, огірки, цибулю, а також під насінники.

Поєднане внесення мінеральних добрив навіть з невеликою кількістю гною (10 т/га) ефективніше, ніж внесення лише мінеральних добрив, навіть у більших дозах.

Крім мінеральних добрив та гною, в овочевих сівозмінах використовують такі місцеві добрива, як гноївка, пташиний послід, різні компости.

Норми добрив, строки і способи їх внесення зазначають у плані удобрення в овочевій сівозміні.

Насінний матеріал в овочівництві має велике значення. Насіння має відповідати посівним якостям. Перед сівбою його відповідно готують: намочують, пророщують, яровизують, гранулюють, обігрівають і т. ін.

Основні способи сівби і садіння овочевих і баштанних культур — рядковий та квадратно-гніздовий. Удосконаленням квадратно-гніздового способу сівби і садіння є стрічково-гніздовий спосіб, за якого широкі міжряддя (90–100 або 110 см) чергуються з вузькими (50 або 40см). У рядку рослини розміщують гніздами на відстані 60–70 см одну від одної, що дає змогу проводити міжрядний обробіток грунту впоперек рядків.

Для сівби використовують сівалка СО-4,2, СОН-2,8 та ін. Цибулю висівають за допомогою сівалки СЛН-8А.

В овочівництві широко застосовують розсадний метод вирощування овочевих культур. Розсаду висаджують вручну або механізовано. Для механізованого садіння призначені розсадосадильні машини СКНБ-4А, СКН-6А, які агрегатують з тракторами МТЗ та ЮМЗ. Заздалегідь намічають пункти заправлення агрегатів розсадою і водою. Розсадо-садильний агрегат обслуговують: тракторист, машиніст, шість працівників, водій автомобіля, що підвозить розсаду, 3–5 осіб, які підготовляють розсаду.

Овочеві культури потребують ретельного догляду. Після сівби столових буряків, цибулі, огірків та інших культур першою технологічною операцією є досходове боронування посівів. Після боронування грунт у міжряддях обробляють культиваторами КРН-4,2, КОР-4,2 на глибину 8–10 см до змикання листків. Крім міжрядного обробітку посіви проривають до визначеної відстані між рослинами.

Після висаджування розсади через 2–3 дні проводять перше розпушування міжрядь на глибину 8–10 см, в міру відростання бур'янів за вегетаційний період проводять ще 3–4 розпушування, збільшуючи глибину його до 10–12 см.

У господарствах розробляють систему боротьби з бур'янами, шкідниками і хворобами овочевих культур, передбачаючи в ній застосування агротехнічних, біологічних способів боротьби і пестицидів.

Важливим агротехнічним прийомом в овочівництві є зрошення. Поливання розсади під час садіння є обов'язковим незалежно від того, на зрошуваних чи на богарних землях розміщені овочеві культури. В овочівництві на поливних землях система зрошення спрямована на проведення вологозародкових, припосівних, перед садінням, під час садіння, вегетаційних, освіжувальних поливів, а також поливів, здійснюваних для захисту рослин від приморозків. Кожне господарство розробляє свій режим зрошення залежно від глибини залягання підгрунтових вод, водно-фізичних властивостей грунту, біологічних особливостей культур та ін.

Найбільш трудомістким у вирощуванні овочевих культур є збирання врожаю. При цьому більше половини затрат праці припадає на виконання робіт вручну.

На збиранні помідорів, капусти, огірків та інших овочевих застосовують платформи ПТ-3,5, столових буряків і моркви — бурякопідкопувачі, цибулі — збиральні машини ЛКГ-1,4 та сортувальний пункт ПМЛ-6, капусти — комбайн МСК-1, що зрізує головки і завантажує їх у транспортні засоби.

Проте рівень вітчизняного машинобудування сьогодні ще не дає змоги максимально механізувати роботи із збирання овочевих культур.

68. До закритого грунту належать різні культиваційні споруди та утеплені грядки. Залежно від призначення, можливих строків використання і техніко-економічних показників споруди закритого грунту можна поділити на:

1) зимові та весняні теплиці;

2) шампіньйонниці;

3) парники;

4) утеплений грунт;

5) припарникові ділянки відкритого грунту;

6) допоміжні господарські будівлі.

Найбільш складною спорудою закритого грунту є теплиці. За конструкцією вони поділяються на односхилі, двосхилі та блочні, за внутрішнім устаткуванням — на стелажні та грунтові, за строком використання — на весняні та зимові.

Теплиці складаються з фундаменту, каркасу, бокових і торцевих стін, покрівлі, всередині них є система опалення, освітлення, водозабезпечення і вентилювання.

Зимові теплиці будують ангарні і блочні під склом. У них вирощують овочі протягом року. З 1м2 корисної площі збирають їх по 25–40 кг.

Весняні теплиці подібні до зимових, але дещо спрощені. У них розміщують меншу кількість обігрівальних приладів, вони можуть бути плівковими. Такі теплиці дають урожай овочів з квітня по жовтень. З 1м2 збирають 15–25 кг овочів. Джерелом тепла для них є сонце, біологічне паливо, електрика.

Основними трудовими процесами в овочівництві закритого грунту є: підготовка і заміна грунту або його стерилізація; внесення добрив і обробіток грунту; садіння розсади або висівання; догляд за культурою до плодоношення; догляд і збирання врожаю в період плодоношення; ліквідація культури і дезинфекція приміщення теплиці.

Поширеною спорудою закритого грунту є парник. За будовою розрізняють парники заглиблені, наземні, односхилі та двосхилі; за способом обігрівання вони бувають на біологічному, технічному та сонячному обігріві; за строками використання розрізняють парники ранні (закладають в кінці січня — на початку лютого), середні (на початку березня) і пізні (в кінці березня на початку квітня).

Ранні овочі можна вирощувати не тільки в теплицях і парниках, а й у відкритому утепленому грунті, одержуючи тут овочеву продукцію приблизно на 20–25 днів раніше, ніж в умовах відкритого грунту. В утепленому грунті найчастіше вирощують огірки й помідори.

Розсаду вирощують у парниках або теплицях.

Потребу в парниковому господарстві визначають за обсягом виробництва і можливостями одержання розсади з однієї парникової рами.

Кількість парниковихрам на 1 га для вирощування, наприклад, розсади капусти, визначають у такій послідовності:

1) площа живлення однієї рослини при садінні з міжряддями 60 см і 60 см в рядку — 0,36 м2 (60см х 60см);

2) кількість рослин на 1 га — 28000 шт.;

3) вихід рослин з однієї парникової рами за нормативами з урахуванням страхового фонду — 300 шт.;

4) кількість парникових рам для забезпечення розсадою 1 га площі — 2800 : 300 = 93.

Теплиці, парники і утелений грунт розміщують поряд. Господарства, які мають багато парників і теплиць, називаються тепличними комбінатами.

На багатьох овочівницьких підприємствах закритий грунт поєднують з відкритим, а інколи використовують закритий грунт для вирощування розсади. Його площі залежать від площі садіння розсадних культур.

У тепличному господарстві необхідно впроваджувати раціональні культурозміни, використання грунту протягом найбільшого періоду року. Культурозміни дають змогу одержувати з теплиць 3–5 врожаїв овочів в установлені згідно з плановим завданням строки.

69. Об'єктивна необхідність і передумови розвитку підсобних виробництв

Розвиток ринкових відносин в економіці України вимагає створення нових та розширення існуючих видів підприємницької діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. Це пояснюється специфікою сільського господарства: воно найбільш успішно розвивається при раціональному поєднанні основних, додаткових і підсобних галузей. Останні сприяють розвитку основного виробництва — надають йому певні види послуг, виготовляють матеріальні засоби, переробляють сільськогосподарську продукцію. Завдяки цьому знижується сезонність використання робочої сили, забезпечується рівномірна її зайнятість протягом року, раціонально використовуються матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, господарства мають додаткові грошові надходження. Крім того, розвинене підсобне виробництво дає змогу сільськогосподарським підприємствам в умовах економічної кризи розвивати основне виробництво, зберігати трудові колективи, тобто воно є фактором економічної стабільності.

Доцільність поєднання сільськогосподарського виробництва з іншими видами діяльності зумовлена багатьма факторами: природними, соціально-економічними, організаційними, технологічними тощо.

Різниця між робочим періодом і періодом виробництва у сільському господарстві створює необхідні умови для поєднання землеробства з підсобними промислами. Наприклад, період виробництва озимих зернових культур триває 250–300 днів, а робочий період, що охоплює обробіток грунту, сівбу, догляд за посівами, збирання врожаю, — близько трьох тижнів. Аналогічна закономірність виявляється в садівництві, виноградарстві та інших галузях рослинництва, що зумовлює сезонність виробництва, нерівномірний розподіл та використання трудових ресурсів протягом року, їх надлишок у міжсезонний період і нестачу в період масових польових робіт. Одним з напрямів більш повного та рівномірнішого використання трудових ресурсів і є організація підсобних виробництв.

Іншим важливим природним фактором розвитку підсобних виробництв є наявність місцевих сировинних ресурсів. Природними джерелами сировини є ліси, надра, родовища корисних копалин, мінеральні джерела. Зокрема, використовуються дари лісів (плоди, ягоди, березовий сік, лікарські рослини), поклади граніту, бутового каменю, черепашник.

У багатьох випадках запаси цієї сировини є недостаніми для створення потужних промислових підприємств з її переробки або діючі підприємства не спроможні охопити всі сировинні джерела. За таких умов доцільною є організація невеликих виробництв місцевого значення на базі одного або кількох сільськогосподарських підприємств.

Раціональне використання природної сировини для виготовлення будівельних матеріалів (гравію, цегли, вапна та ін.) дає змогу частково забезпечити потребу в них господарств та населення, збільшити прибутки. У цьому разі природні фактори взаємодіють з виробничими та соціально-економічними.

Додатковим джерелом грошових надходжень є переробка в господарстві виробленої сільськогосподарської продукції: виготовлення плодоовочевих консервів, сухофруктів, борошна, олії, круп, м'ясних та молочних виробів. Переробка продукції зумовлена і технологічним фактором — необхідністю максимально зберегти вихідні якості. Цього досягають, дотримуючись оптимальних строків її збирання, закладання на зберігання або переробку, тобто запобігаючи її якісним втратам. Наприклад, при перевезенні томатів на відстань до 50 км кількість пер-шосортної продукції знижується до 10%, на відстань до 100 км — до 15 %. У господарствах можна переробляти нестандартну плодоовочеву сировину, яка становить до 20% валового збору. Ця сировина (перезрілі помідори, дрібні яблука, пошкоджені кісточкові плоди та ягоди), зберігаючи свої технологічні властивості, не може бути реалізована у свіжому вигляді, а продукція її переробки (соки, джеми, повидло) має високі смакові якості та поживність. Підраховано, що в умовах ринку за існуючих цін на сировину і готову продукцію реалізація 1 ц некондиційних томатів у вигляді соку забезпечує удвічі більші грошові надходження порівняно з продажем їх у свіжому вигляді. За рахунок цього в господарствах, які мають плодоовочепереробні цехи, урожайність плодів і овочів майже на 20% вища, ніж у тих, де таких цехів немає. Відходи переробки плодоовочевої продукції і картоплі господарства використовують на корм худобі.

Підсобні промислові виробництва виконують важливу соціально-економічну функцію не тільки стосовно сільського господарства та сільського населення. Виробляючи продукти харчування, продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання нехарчової групи, художні вироби, будівельні матеріали, вони забезпечують потреби внутрішнього ринку, створюючи конкуренцію імпортним товарам за рахунок нижчих цін.

Функціонування плодоовочепереробних заводів (цехів) у сільськогосподарських підприємствах дає змогу раціонально використовувати надлишки овочів і плодів, вирощених на присадибних та садово-городніх ділянках, площі яких за останні роки збільшилися в десятки разів. Закуповуючи їх за договірними цінами, переробні виробництва створюють свої сировинні запаси і, що важливо, звільняють господарства від турбот щодо збуту. Особливо актуальним це є для мешканців населених пунктів, віддалених від міст і промислових центрів.

Збільшенню грошових надходжень сприяє робота сільських млинів, олійниць, крупорушок. За останні роки грошові надходження сільськогосподарських підприємств України від функціонування підсобних підприємств і промислів становили до 10% їх загальної суми, а в деяких регіонах (Прикарпаття, Закарпаття) — 50% і більше. У західному регіоні Україні наведені види діяльності лише умовно можна віднести до категорії підсобних (допоміжних), оскільки вони забезпечують роботою більшість сільського працездатного населення; є основою фунціонування сільськогосподарських галузей, насамперед вівчарства, ведення якого, незважаючи на низьку прибутковість, є необхідним і найбільш можливим. Промислове виробництво тут є єдиним джерелом соціального розвитку села, основною життєзабезпечуючою галуззю.

Підсобні виробництва та промисли організовують на базі агрофірм, агрокомбінатів, агроторгових підприємств, агропромислових об'єднань, акціонерних товариств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств та їх об'єднань. Функціонують вони у цих формуваннях на правах виробничих підрозділів. Основним завданням їх діяльності є раціональне використання продукції, збільшення обсягів виробництва продуктів харчування та виробів виробничо-технічного призначення, повніша зайнятість та закріплення робочої сили, зміцнення економіки господарств у цілому, прискорення соціального розвитку села. Кінцевою метою їх діяльності, як і будь-якого іншого підприємництва в умовах ринку, є отримання максимального прибутку. При потребі підсобні виробництва можна створювати на міжгосподарській основі як безпосередньо в одному з господарств-учасників, так і на самостійному балансі.

Організовуються і ліквідуються підсобні виробництва в сільськогосподарських підприємствах за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених), на міжгосподарських підприємствах (в організаціях) — за рішенням зборів уповноважених представників господарств-учасників. Як правило, вони створюються на території господарств, іноді (заготівля деревини, видобуток не-рудних матеріалів тощо) — за їх межами.

Засновники підсобних виробництв повинні створювати усі необхідні умови для їх ефективної діяльності. Насамперед це стосується забезпечення нормативно-технічною документацією, необхідним обладнанням, транспортними засобами, будівлями та іншими майном, а при потребі — земельними ділянками; розроблення і здійснення заходів щодо впровадження прогресивних технологій, удосконалення умов виробництва, підвищення якості та розширення асортименту вироблюваної продукції; матеріально-технічного постачання; контролю за обліком сировини та готової продукції; проведення маркетингових досліджень та розширення ринків збуту.

Матеріально-технічне забезпечення підсобних виробництв засновники здійснюють шляхом проведення розрахунків і обгрунтування потреби в машинах, транспортних засобах, обладнанні, матеріалах, паливі тощо; придбання на договірних засадах у торговельних організацій окремих товарів ринкового фонду, що використовуються як сировина, та допоміжних матеріалів для виробництва товарів народного споживання; закупівля в інших господарствах та в населення лишків сільськогосподарської продукції, а також дикорослих плодів, ягід, грибів для їх переробки; приймання від інших підприємств та організацій, а також від населення сільськогосподарської та іншої сировини для переробки її на давальницьких умовах.

Реалізують продукцію підсобні підприємства за договорами, укладеними з організаціями споживчої кооперації, державної та приватної торгівлі, промисловими підприємствами та іншими господарськими формуваннями на кооперативних ринках, а також через систему власної торгівлі. Останнє особливо стосується агрофірм, агрокомбінатів та агроторгових підприємств.

Ціни на продукцію підсобних виробництв і промислів, як правило, є договірними і враховують вимоги чинного законодавства.

Підсобні підприємства використовують переважно робочу силу тих господарств, де вони створені, особливо працівників, які вивільняються із сільськогосподарського виробництва у міжсезонний період, а деяких спеціалістів можуть залучати зі сторони (здебільшого спеціалістів-технологів). Широко використовується тут праця громадян, які постійно проживають на території господарства, включаючи пенсіонерів, осіб з обмеженою працездатністю. Практикується також організація праці на дому, надається можливість працювати в підсобному господарстві неповний робочий день або тиждень. Працівникам, що виконують роботу на дому, видається сировина, матеріали, обладнання згідно з договором, укладеним із засновником підсобного підприємства.

Загальні управлінські функції на підсобних підприємствах виконують керівники підприємств-засновників. Безпосереднє керівництво підсобним виробництвом здійснюють начальники цехів, майстерень, дільниць тощо. Вони відповідають за раціональну організацію виробництва, ефективне використання фондів і матеріальних ресурсів, виконання завдань з виробництва і реалізації продукції, її якість, дотримання встановлених вимог щодо санітарного, протипожежного, екологічного стану виробництва.

Економічний контроль виробничо-господарської діяльності підсобних виробництв здійснює переважно бухгалтерія господарства, а у великих підсобних господарствах для цього можуть призначатись окремі бухгалтерські працівники, підпорядковані центральній бухгалтерії.

Підсобні підприємства функціонують відповідно до затвердженого Положення про їх діяльність, яке розробляють на підставі Примірного положення про підсобні промислові виробництва і промисли з урахуванням конкретних умов.

Створення підсобних підприємств і промислів в сільському господарстві є економічно закономірним етапом агропромислової інтеграції. Він зумовлений постійно зростаючими потребами людей в нових видах праці, об'єктивною необхідністю розвитку продуктивних сил, удосконалення виробничих відносин.

Класифікація підсобних підприємств та їх подальший розвиток

Підсобне підприємство повинно функціонувати як повноправний структурний госпрозрахунковий підрозділ. На сучасному етапі агропромислової інтеграції воно є одним з видів підприємницьких формувань, котрі повинні компенсувати недостатню роботу галузей, які обслуговують сільське господарство. Цим здебільшого і було зумовлене виникнення різних агрофірм, агрокомбінатів, міжгосподарських підприємств, кооперативів.

Всі види підсобних підприємств і промислів можна класифікувати за спеціалізацією, за принципом організації діяльності, за характером використання праці, за розмірами і т.ін. Найсуттєвішою є класифікація за спеціалізацією. За цією ознакою розрізняють підсобні підприємства, які: 1) обслуговують основне виробництво; 2) переробляють сільськогосподарську продукцію; 3) випускають промислову продукцію.

Найбільш поширені в Україні підприємства першої групи. До них належать кузні, майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки, цехи для виробництва трав'яного борошна, приготування кормових сумішей, комбікормові заводи та ін. Діяльність цих підприємств спрямована насамперед на забезпечення безперебійної роботи основного сільськогосподарського виробництва. Такі виробництва поширені по всій території України.

До підприємств другої групи відносять млини, крупорушки, олійниці, консервні та плодоовочеві цехи й заводи, цехи з переробки молока і м'яса та ін. Переробка сільськогосподарської продукції широко розвинена в усіх економічних районах України, але найбільше — у південних областях, особливо переробка овочів та фруктів.

Підприємства третьої групи найбільш поширені в західному регіоні України. Це швейні, цегляні виробництва, видобуток та переробка нерудних будівельних матеріалів, виробництво плівки, лісозаготівля, лісопильні, столярні майстерні, художні промисли, виготовлення металовиробів, товарів культпобуту, різних комплектуючих виробів і деталей для промислових підприємств.

Функціонування підсобних підприємств і промислів в останні роки показало, що економічно доцільним є поєднання розвитку підприємств в усіх групах. Це підтверджує приклад агрофірми "Зоря" Рівненської області. Загальна земельна площа агрофірми 5090 га, з них 4294 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 3248 га ріллі. Великі обсяги виробництва сільськогосподарської продукції створили умови для розвитку та успішної роботи підсобних виробництв і промислів. У господарстві функціонують ремонтна майстерня, цех для приготування кормосумішей і комбікорму, плодоконсервний завод потужністю 10 млн. ум. банок, крупорушка, цех з калібрування насіння кукурудзи, фруктосховище на 3000 т, цех з переробки молока, цех з переробки м'яса, завод з виробництва скляної тари потужністю 70 млн. ум. банок, розливу мінеральної води. Крім того, в господарстві створено невеликі цехи з виробництва асфальту і залізобетону, капітального будівництва, лісозавод для виробництва лісоматеріалів і тари. У цій сфері зайнято близько 15% працездатного населення, а прибуток становить до 30% від загального.

Розвиток підсобних підприємств і промислів продиктований вимогами часу:

змінити характер сільськогосподарської праці, перетворити її на різновид індустріальної;

раціональніше використовувати сільські трудові ресурси, особливо резерви їх у міжсезонні періоди;

виробництво деяких товарів культпобуту, які великим промисловим підприємствам продукувати невигідно;

поліпшити соціально-демографічну ситуацію на селі;

пошук шляхів зменшення нераціональних перевезень продукції за рахунок організації, переробки її на місцях, зменшення втрат сільськогосподарської продукції, особливо тієї, що швидко псується, скорочення транспортних витрат;

різко підвищити культурно-побутові умови життя сільських працівників, розвивати інфраструктуру села, закріплювати молодь на селі.

В умовах нинішніх змін усього господарського механізму, утвердження приватної власності на землю об'єктивним стає розвиток нових форм підсобного виробництва на основі кооперації, оренди, акціонування, створення приватних фірм і підприємств. Необхідним стає також розвиток нової форми підсобної діяльності — прямого кооперування сільськогосподарських підприємств з промисловими.

У перспективі існуючі нині підсобні виробництва сільськогосподарських підприємств трансформуватимуться в нові організаційні традиційні та нетрадиційні форми. З розвитком агрофірм і агрокомбінатів надалі підсобні підприємства, як складова частина системи "виробництво — переробка — реалізація", набуватимуть більшого значення і самостійності. Вони будуть трансформуватись у великі агроіндустріальні комплекси з переробки сільськогосподарської продукції, філії промпідприємств, кооперативи з надання населенню побутових та інших послуг. Останні створюватимуться переважно на основі приватної власності.

Якісно новим витком у розвитку підсобних підприємств в умовах формування ринкового механізму є розширення сфери нової підсобної діяльності — надання послуг у сільській місцевості на основі приватного підприємництва.

У перспективі на селі створюватимуться філії промислових підприємств, що дасть змогу запобігати міграції сільського населення. З розвитком агрофірм і агрокомбінатів підсобні підприємства стануть невід'ємною частиною сільськогосподарського виробництва.

70. Керівники, спеціалісти і службовці (надалі КСС) входять до складу промислово-виробничого персоналу підприємства, організації. Оплата праці КСС, як і оплата робітників, будується з врахуванням кількості та якості роботи, трудового внеску кожного працівника. Разом з тим, на відміну від робітників, організація праці КСС має свої специфічні особливості, які впливають на порядок оплати цієї категорії працівників.

Основним призначенням керівників, спеціалістів та службовців є організація виробництва, спрямована на досягнення максимальних результатів з найменшими затратами суспільної праці. Вони здійснюють управлінську діяльність, виконуючи організаційно-розподільчі, адміністративно-господарські, організаційно-інженерні та організаційно-економічні функції. Праця КСС специфічна за своїм змістом, характером і методами виконання роботи. Вона безпосередньо не пов’язана зі створенням матеріальних цінностей, але як частина сукупної праці повинна бути продуктивною і прямо впливати на виробничу діяльність підприємства.

Роль управлінських працівників полягає у створенні передумов та умов, необхідних для випуску продукції, регулюванні процесу її створення, оформленні відповідних аналітичних і звітних документів.

Таким чином, КСС мають справу не з матеріально-речовими елементами виробництва, а з документацією, що містить відповідну інформацію. Крім цього, праця керівників, пов’язана з керівництвом людьми, не піддається кількісному обліку. Наприклад, безглуздо оцінювати якість роботи керівника за кількістю прийнятих рішень, оскільки окремо взяте рішення не є готовим продуктом, воно повинно бути адекватно сприйняте і реалізоване трудовим колективом, за роботу якого відповідає керівник.

Спеціалісти і службовці підприємства займають проміжне становище між керівником і робітничим складом. Самі вони безпосередньо продукції не виробляють і не приймають управлінських рішень. Їх праця –– розумова праця, в основі якої творчий процес пошуку і прийняття оптимальних технічних, організаційних та економічних рішень. Це вимагає великого обсягу спеціальних знань, практичних навичок. Праця спеціалістів і службовців характеризується вищим ступенем відповідальності порівняно з працею робітників, адже правильне і своєчасне прийняття рішень визначає не тільки результати їхньої праці, а й значною мірою результати праці всього колективу.

Таким чином, характер праці КСС передбачає застосування, як правило, погодинної форми оплати праці. Їхня оплата проводиться відповідно до досягнутих рівнів кількісних і якісних показників, що характеризують діяльність виробничих одиниць (дільниця, відділ, підприємство), якими вони керують або обслуговують.

Якщо регулювання заробітної плати робітників здійснюється з допомогою тарифної системи, то основою оплати праці керівників, спеціалістів і службовців є штатно-посадова система. Вона є сукупністю нормативних і внутрішніх матеріалів, за допомогою яких встановлюється рівень заробітної плати даної категорії працівників на підприємстві. Штатно-посадова система оплати КСС включає: кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів та службовців; схеми посадових окладів; доплати і надбавки; штатний розпис.

Оплата праці керівників, спеціалістів і службовців здійснюється за допомогою посадових окладів. Посадові оклади – це постійна, гарантована частина їх заробітної плати, яка не залежить від результатів роботи підприємства і того підрозділу, де вони безпосередньо зайняті. Ця частина має становити приблизно 75-80% від загальної суми заробітку.

Схеми посадових окладів –– це повний перелік найменувань посад, необхідних для нормального функціонування підприємства, з кожної із яких визначено розміри посадових окладів. У схемах передбачено два розміри посадових окладів –– мінімальний і максимальний. Така “вилка” посадових окладів дозволяє диференціювати рівень оплати працівників, які виконують однакову роботу з різними результатами, сприяє підвищенню їх кваліфікації, відповідальному ставленню до своїх обов’язків.

Схеми посадових окладів мають галузевий характер і є предметом галузевих тарифних угод. У кожній галузевій схемі працівники, залежно від виду діяльності, поділені на такі підрозділи:

а) керівники, що забезпечують загальне та функціональне керівництво підприємством (директор, головний інженер, головні спеціалісти);

б) керівники, що здійснюють безпосереднє керівництво виробничими підрозділами підприємства (начальники цехів, дільниць тощо);

в) спеціалісти (інженери, економісти, нормувальники тощо);

г) службовці, що виконують облікові та контрольні функції, а також роботи, пов’язані з оформленням документації.

Оклади керівників першого підрозділу диференційовані за групами підприємств. Саме з допомогою цих груп з оплати враховується різниця в обсягах робіт, які виконуються керівниками різного рангу, їхнє місце у процесі виробництва, ступінь відповідальності за доручену справу, різноманітність питань для розв’язання, розмір дільниці, що очолює керівник.

Аналогічно будуються схеми посадових окладів і для керівників другого підрозділу –– начальників цехів, їх заступників, механіків та енергетиків цехів у групах цехів, а начальників виробничих дільниць, старших майстрів і майстрів –– у групі дільниць. Спеціалістам і службовцям (третій і четвертий підрозділи) оклади встановлюються незалежно від групи підприємства, цеху або дільниці і регулюються лише залежно від складності продукції, що її випускає підприємство.

Принципово важливе значення в організації оплати КСС є встановлення співвідношень у рівнях оплати праці керівників і підлеглих й диференціація окладів спеціалістів. Робота керівника відрізняється від роботи підлеглих йому працівників високим рівнем складності та відповідальності, тому вона мусить і вище оплачуватися.

Різниця у заробітній платі керівника і підлеглого може бути невеликою, якщо різниця у складності праці незначна. Але вона повинна перевищувати “поріг відчутності” зростання заробітної плати.

72. Система матеріально-технічного забезпечення — це сукупність підприємств-виробників матеріально-технічних ресурсів, торгово-посередницьких організацій, сервісних підрозділів, формувань з машиновикористання та державних органів, що регулюють відносини у сфері техніко-технологічного забезпечення. Діяльність цієї системи має бути спрямована на відтворення і розвиток матеріально-технічної бази, комплексну механізацію і автоматизацію технологічних процесів, відновлення і збереження родючості грунту в сільському господарстві на основі вітчизняного машинобудування та виробництва матеріальних ресурсів.

Створення та функціонування системи матеріально-технічного забеспечення агропромислового комплексу повинно базуватися на таких принципах:

спрямування цінової, фінансово-кредитної і податкової політики держави на відновлення і підтримку платоспроможності підприємств агромислового комплексу для досягнення розширеного відтворення основних засобів виробництва;

забезпечення однакових економічних умов у взаємовідносинах споживачів матеріально-технічних ресурсів із структурами їх виробництва, постачання, технічного обслуговування та надання виробничих послуг;

рівноправність розвитку всіх форм власності і господарювання;

вільний вибір структурами системи сфери діяльності;

вільний вибір товаровиробниками постачальників техніки, обладнання, матеріальних ресурсів і технологій, а також сервісних структур;

створення умов для розвитку конкуренції в усіх ланках системи;

обмеження економічними методами монопольних формувань у сфері матеріально-технічного забезпечення;

дотримання гарантій і відповідальності партнерів агропромислового комплексу за високу якість технічних засобів та наданих послуг, термінів і умов їх поставок, своєчасність взаєморозрахунків;

створення умов для забезпечення мінімальної кількості посередників у ланцюзі виробник-споживач;

забезпечення через амортизаційну політику своєчасного вітдворення матеріально-технічних засобів.

Виробничими структурами у системі матеріально-технічного забезпечення є заводи сільськогосподарського, продовольчого і торгового машинобудування, хімічні підприємства, торговельно-посередницькі організації, підприємства з ремонту і технічного обслуговування машин і обладнання, машинно-технологічні формування з надання виробничих послуг, центри випробування техніки, конструкторські та науково-дослідні установи. У межах свого регіону і сфери діяльності вони вивчають попит, купівельну спроможність споживачів, умови реалізації товарів, терміни поставок і на основі зібраної інформації налагоджують виробництво та реалізацію продукції.

Виробництво та реалізація матеріально-технічних засобів, технічне обслуговування і надання виробничих послуг набувають характеру цілісного технологічного процесу. Управління та координацію цим процесом здійснюють органи, діяльність яких визначається особливостями функціонування агропромислового комплексу, загальнодержавними і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, що розроблені Кабінетом Міністрів України.

На ці органи покладаються такі функції:

формування і проведення єдиної технічної політики виробництва та постачання матеріальних ресурсів, сервісного забезпечення підприємств; закупівля критичних видів ресурсів;

координація діяльності державних і приватних структур для поліпшення матеріально-технічного забезпечення;

державна підтримка пріоритетних напрямів технічного і технологічного переоснащення сільськогосподарського, продовольчого та торгового машинобудування і виробництва продукції, придбання ліцензій та освоєння наукоємких технологій;

реалізація державних і регіональних програм розвитку сільськогосподарського, продовольчого і торгового машинобудування, технічного сервісу і виробничого обслуговування;

координація замовлень на виконання та освоєння науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних розробок для підвищення ефективності матеріально-технічного та сервісного забезпечення;

формування єдиного інформаційного простору та координація маркетингу в системі матеріально-технічного забезпечення;

проведення протекціоністської політики щодо вітчизняного товаровиробника матеріально-технічних ресурсів.

Регіональні структури координаційного органу входять у систему державних установ управління. Їхні функції і діяльність спрямовуються на підвищення ефективності розвитку підприємств, організацій та інших виробничих структур у системі матеріально-технічного забезпечення.

Нині діяльність цієї системи спрямована на створення ринку матеріально-технічних засобів. Основними її складовими є реформовані концерни "Украгротехсервіс", "Украгрохім", "Украгропромбуд", "Украгроенергопостач", "Укрзооветпостач" та ін. У країні діють низка комерційних фірм оптової торгівлі технікою з пунктами прокату, комерційних магазинів, фірм з матеріально-технічного забезпечення. Розширюється діяльність товарних бірж, дистриб'юторських контор, аукціонів, лізингів та інших формувань матеріально-технічного забезпечення.

Організаційно-господарський механізм матеріально-технічного забезпечення агропромислового комплексу країни, що сформувався в умовах централізовано-розподільчої системи, не відповідає принципам ринкових відносин. Він недостатньо оперативно реагує на зміни попиту і пропозиції, не повною мірою відображує дієвість економічних важелів, стимулів щодо збільшення виробництва матеріальних ресурсів, яких не вистачає; недостатньо враховує вимоги споживачів, не відображує повністю рівень матеріальної відповідальності за ефективність та якість забезпечення споживачів продукцією виробничо-технічного призначення.

Матеріально-технічне забезпечення — це система принципів, форм, методів, важелів та структур, які спрямовані на виробництво і постачання технічних засобів, запасних частин, паливно-мастильних матеріалів, інших енергоносіїв, пестицидів, техніко-технологічне обслуговування та надання виробничих послуг.

Матеріально-технічні ресурси являють собою сукупність матеріально-речових засобів і предметів праці, що постачаються промисловістю, за допомогою яких виробляється продукція або надаються відповідні послуги.

Для функціонування агропромислового комплексу необхідний широкий асортимент матеріально-технічних засобів, які класифікують на такі основні товарні групи: автомобілі і причепи до них; трактори і причепи до них; будівельно-дорожні машини; сільськогосподарські машини і тваринницьке обладнання; електрообладнання та електроматеріали; інструмент; будівельні вироби; лісоматеріали; гумотехнічні вироби; нафтопродукти та інші види палива; господарські товари виробничого призначення; запасні частини; автотракторне електрообладнання; запасні частини до інших машин; тара та ін.

У нових умовах господарювання важливим є постійне формування ринку засобів виробництва для АПК, який являє собою сукупність фінансово-економічних та організаційно-правових відносин у процесі купівлі — продажу матеріально-технічних засобів.

У створенні ринку засобів виробництва доцільно дотримуватись поступового переходу від централізованого забезпечення матеріальними ресурсами і закріплення споживачів за постачальниками до вільної їх купівлі — продажу на комерційних засадах з урахуванням попиту і пропозиції, фінансових можливостей споживачів.

На стадії переходу до ринку система матеріально-технічного забезпечення АПК має включати в себе дві групи продукції виробничо-технічного призначення: 1) продукція, яка вільно реалізується (понад 8% загального обсягу), 2) продукція, що розподіляється централізовано (близько 20% загального обсягу).

У міру стабілізації товарного ринку, збалансування попиту і пропозиції матеріально-технічне забезпечення АПК здійснюватиметься тільки шляхом вільної купівлі — продажу засобів виробництва. Це сприятиме посиленню комерційно-ділових зв'язків у процесі виробництва, обороту та споживання товарів виробничого призначення.

Трансформація діючої системи матеріально-технічного забезпечення АПК в ринкову інфраструктуру може здійснюватись за такими основними принципами:

економічна рівність постачальницько-посередницьких формувань з постачальниками і споживачами;

демонополізація сфери обігу, створення умов для конкуренції;

використання різних форм власності, організаційних структур і видів господарської діяльності постачальницько-посередницьких формувань та надання їм самостійності;

підвищення економічної заінтересованості працівників постачальницько-посередницьких формувань у збільшенні видів і підвищенні якості наданих послуг.

В умовах ринкової економіки в системі матеріально-технічного забезпечення необхідно створювати на різних регіональних рівнях служби менеджменту та маркетингу.

На районному рівні залежно від виробничо-економічних відносин і форм власності можуть функціонувати різні види постачальницьких служб, об'єднаних у різні міжгосподарські асоціації — державні підприємства з матеріально-технічного забезпечення, міжгосподарські асоціації, орендні підприємства на умовах колективної власності і підприємства з приватною формою власності. Районний рівень є центральною ланкою в системі постачання АПК, яка повинна виконувати функції посередника між виробником і споживачем матеріально-технічних ресурсів. Районна служба постачання має у своєму складі постачальницькі підрозділи, ремонтно-технічні підприємства з обмінними пунктами, станції технічного обслуговування, створені на базі "Райсільгосптехніки", районне об'єднання "Сільгоспхімія", аптеку "Зооветпостач". Ця служба створює підрозділи з надання виробничих послуг, ремонту складної сільськогосподарської техніки, пункти прокату сільськогосподарської техніки, а також надає інші послуги для всіх підприємницьких структур АПК незалежно від форм власності. Дедалі більшого поширення набувають приватні фірми з матеріально-технічного постачання АПК.

На обласному рівні функціонують госпрозрахункові постачальницькі виробничі асоціації, до складу яких входять постачальницькі і комплектуючі підприємства, обласні товарні біржі, ремонтно-технічні та обслуговуючі підприємства, сервісні центри і станції технічного обслуговування, реформовані обласні виробничі об'єднання "Сільгоспхімія", "Зооветпостач" та інші об'єднання і кооперації області. Ці структури займаються переважно оптовим забезпеченням регіону засобами виробництва. В умовах ринку під оптовою торгівлею розуміють оптові закупівлі і продаж продукції на товарних біржах, ярмарках та іншими способами, які проводяться виробниками цієї продукції і різними оптовими посередниками матеріально-технічного забезпечення.

В сучасних умовах невід'ємною частиною інфраструктури ринку засобів виробництва для АПК є товарні біржі. Їх організовують з метою створення необхідних умов для купівлі — продажу та обліку продукції виробничо-технічного призначення і сільського господарства.

Товарна біржа АПК — це самостійна госпрозрахункова організація добровільних засновників (заводів-виробників, постачальницьких організацій, великих споживачів, інших юридичних осіб), що об'єдналися з метою підвищення надійності матеріально-технічного забезпечення, виявлення резервів виробництва продукції для його потреб, залучення в господарський оборот невикористаних і вторинних ресурсів, встановлення паритету цін на продукцію та їх регулювання з урахуванням вимог ринку (попиту і пропозиції, платоспроможності споживачів і т. ін.)

Агропромисловий комплекс через свою специфіку (залежність виробництва від природно-кліматичних умов, сезонність, територіальна розосередженість споживачів тощо) більшою мірою, ніж інші галузі, потребує створення надійної резервної системи постачання, яка включає:

облік і прогнозування змін потреби АПК в основних видах матеріальних ресурсів по країні у цілому та по окремих регіонах протягом року;

формування необхідних матеріальних резервів і розміщення їх на території країни;

оперативний облік і маневрування запасами матеріальних ресурсів для потреб АПК залежно від ситуації, що складається під час виконання основних виробничих процесів у сільському господарстві (сівба, збирання та реалізація урожаю і т.ін.)

У зв'язку з дією нового механізму господарювання, багатоукладністю економіки в АПК, розвитком селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських орендних колективів і кооперативів, а також з підвищенням вимог до своєчасності, асортименту задоволення потреб у засобах виробництва особливого значення набувають питання розвитку та зміцнення виробничої інфраструктури ринку засобів виробництва. Всі елементи цієї інфраструктури мають розвиватись на такому рівні, який би в перспективі дав змогу механізувати й автоматизувати навантажувально-розвантажувальні і транспортні роботи, повністю звільнити споживачів всіх категорій від невластивих їм постачальницьких функцій і взяти на себе всю відповідальність за пошук і доставку необхідних споживачеві матеріальних ресурсів, надання їм комплексу інших сервісних послуг з матеріально-технічного забезпечення.

73. Організація зберігання і переробки сільськогосподарської продукції в сучасних умовах повинна базуватися на вимогах Указу Президента України “Про заходи щодо забеспечення формування та функціонування аграрного ринку” (2000 р.). Сільськогосподарська продукція зберігається безпосередньо у товаровиробників або централізовано — на елеваторах, в овочесховищах, холодильних камерах та ін. Такі пункти можуть бути державними, акціонерними, міжгосподарськими, приватними.

Більшість виробленої продукції з метою скорочення витрат зберігається безпосередньо на підприємствах, де вона вироблена. Так, зерно зберігається переважно у спеціально обладнаних зерносховищах з урахуванням його цільового призначення: продовольче, фуражне, на насіння. Найкраще зберігається зерно при температурі +10 °С і нижче.

Картоплю і овочі зберігають в овочесховищах у спеціальній тарі (контейнери, ящики, кошики тощо) або насипом при температурі близько 0 °С.

Разом з тим в умовах розвитку ринкової інфраструктури особливого значення набуває розвиток так званої малої промисловості безпосередньо у місцях виробництва сировини — в сільськогосподарських підприємствах. Доцільність поєднання переробки сільськогосподарської продукції на місцях з функціонуванням великої переробної промисловості підтверджується багатьма факторами. Нині особливого значення набуває необхідність збільшення виробництва продуктів харчування за рахунок повнішого використання сільськогосподарської сировини, усунення її втрат, забезпечення населення відповідних регіонів продуктами переробки сільськогосподарської сировини, яка в них виробляється, досягнення соціально однакових умов постачання сільського та міського населення продуктами переробки, зміцнення економічного стану господарств.

Принципи розміщення переробних підприємств, яким віддавалась перевага концентрації виробництва, зумовили надто великі розміри у їх формуванні. При розміщенні великих переробних підприємств не завжди враховувався потенціал сировинної зони, потреба в реалізації продукції у свіжому вигляді. Особливо це характерно для плодоовочеконсервного виробництва, концентрація якого в промислових центрах негативно позначилась не лише на діяльності переробних галузей, а й на забезпеченні населення свіжими овочами і плодами. Висока концентрація м'ясопереробної галузі у містах призводить до того, що виробники зазнають великих транспортних витрат і втрат живої маси тварин при перевезенні, перетримуванні їх у господарствах і на майданчиках м'ясокомбінатів. При цьому частина виробленої у сільському господарстві продукції втрачається на стадії заготівлі та переробки, а населення недоотримує продукти харчування.

При розміщенні переробних підприємств у великих містах і промислових центрах не завжди враховується забезпечення виробленою ними продукцією сільського населення.

В умовах переходу різних регіонів України до ринку особливо важливим є самозабезпечення населення продуктами, які воно виробляє. Переробні галузі, які функціонують безпосередньо у господарствах, при економічно обгрунтованому їх розміщенні повинні певною мірою сприяти вирішенню продовольчої проблеми і досягненню соціальної рівності сільських і міських трудівників у забезпеченні їх продовольчими промисловими товарами. Переробка частини або всієї сільськогосподарської продукції на місці її виробництва має і певну економічну доцільність: суттєво зменшуються втрати виробленої продукції, знижуються витрати на її транспортування від місць виробництва, а отже, зростають прибутки господарств. Є різні форми поєднання виробництва сільськогосподарської сировини з її переробкю.

Переробні виробництва, які нині функціонують у господарствах України, можна поділити на групи за такими класифікаційними ознаками:

За характером сировини, яку переробляють, — на переробні і добувні. До перших належать виробництва з переробки сировини рослинного і тваринного походження (плодоовочеконсервне, олійне, борошномельне, круп'яне, картоплепродуктове, виноробне, м'ясо- та молокопереробне тощо), до других — виробництво мінеральних вод і рибне господарство.

За призначенням готової продукції — на підприємства групи "А", які частину своєї продукції направляють іншим галузям як сировину (олійне, крохмальне, борошномельне тощо), і групи "Б" — ті, що направляють продукцію (у тому числі і групи "А") для безпосереднього споживання населенням (переробка м'яса, молока, овочів, плодів, винограду, картоплі, олійних, зернових, круп'яних культур).

За періодом роботи протягом року — на виробництва сезонної дії, що переробляють сировину, яка надходить сезонно (овочі, плоди, виноград, картопля) і цілорічної дії (борошномельно-круп'яні, олійні, вторинне виноробство, хлібопекарне та ін.).

За тривалістю роботи протягом доби — виробництва безперервної дії (олійне, хлібопекарне), решта — інші галузі, які не потребують безперебійності технологічного процесу.

За способом одержання готової продукції розрізняють підприємства, які: 1) вилучають цінні речовини з вихідної сировини (олійне, виноробне, борошномельне, крохмальне тощо); 2) видаляють вологу із сировини і підвищують концентрацію харчових речовин у продукті (сушіння овочів і плодів, виготовлення томато- і картоплепродуктів тощо); 3) виробляють готову продукцію з різних компонентів (хлібопекарне, пивобезалкогольне та ін.); 4) виробляють продукцію з напівфабрикатів первинного виробництва (вторинне виноробство).

За рівнем механізації і автоматизації виробничих процесів підприємства поділяють на: 1) механізовані, де механізовано процеси основного виробництва; 2) комплексно механізовані, на яких повністю механізовані процеси основного і допоміжних виробництв; 3) автоматизовані, де процеси основного виробництва автоматизовані, допоміжного — механізовані; 4) комплексно автоматизовані, де процеси основного і допоміжного виробництва автоматизовані.

Перелічені ознаки зумовлюють специфіку організації переробних виробництв, характер організації праці на них. Наприклад, вони характеризуються високою матеріаломісткістю. У структурі собівартості виготовлюваної ними продукції витрати на сировину становлять понад 80%. Тому вдосконалення досконалої технології, зниження втрат і зменшення відходів, підвищення якості продукції є резервами нарощування обсягів виробництва та здешевлення продуктів.

При переході до ринку господарський комплекс України зазнає глибоких змін, пов'язаних з переорієнтацією економіки на галузі, які необхідні для повного задоволення потреб населення, розширення експорту та раціонального використання сировинної бази. Тому пріоритетним у структурі сільської промисловості має бути виробництво продуктів харчування.

Світовий досвід показує, що виробник одержує найбільший ефект тоді, коли реалізує не сировину, а продукти її переробки, кінцеві продукти споживання. Тому високорозвинені країни ніколи не експортують сировину, а мають усі галузі промисловості з комплексної переробки сировини і реалізують кінцевий продукт споживання. Це стосується не лише великих компаній і фірм, а й індивідуальних виробників. У високорозвинених країнах навіть фермери намагаються реалізувати сільськогосподарську продукцію тільки після її первинної переробки і навіть довести її до стадії кінцевого споживання. Для цого вони створюють на кооперативних засадах сферу первинної переробки та зберігання сільськогосподарської продукції: кооперативи з переробки молока, виробництва сиромолочної продукції, кооперативні м'ясопереробні підприємства. Великі фермерські господарства мають власні невеликі сучасні цехи з первинної переробки сільськогосподарської продукції. Цей напрям певною мірою розвивається і у вітчизняних сільськогосподарських підприємствах. Реалізація ними кінцевого продукту (вироби із м'яса, олія, масло, сири, консерви тощо) дає змогу впливати на реалізаційну ціну продуктів харчування, еквівалентний обмін між містом і селом.

74. Створення ринку сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки є важливою складовою аграрної політики в Україні на сучасному етапі. На вирішення цих питань спрямований Указ Президента України “Про заходи щодо забеспечення формування та функціонування аграрного ринку” (2000 р.).

Економічна суть ринку полягає насамперед у тому, що він є категорією обміну, організований за законами товарного виробництва і обігу, є сукупністю відносин товарного і грошового обміну. Організація ринку дає змогу реалізувати господарські зв'язки, а в кінцевому підсумку — здійснювати весь процес виробництва. Без нього неможливо досягти основної мети будь-якої підприємницької діяльності — отримання прибутку.

Ринкові відносини розвиваються на основі ринкового механізму, головними функціями якого є: регулювання системи "попит — пропозиція" та організація виробництва, яке відповідає суспільним потребам; розвиток підприємницької діяльності та підвищення економічної заінтересованості товаровиробників; організація ділових контактів між виробниками і споживачами, їх стабільні взаємовигідні зв'язки; накопичення достовірної економічної інформації для прийняття необхідних рішень.

У широкому розумінні ринок Україниє системою грошових відносин, яка діє на основі вільного ціноутворення, економічної самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників.

Ринок сільськогосподарської продукції складається із сукупності відносин "продавець - покупець". Його структура визначається співвідношенням різних форм реалізації цієї продукції.

Оскільки значна частина сільськогосподарської продукції безпосередньо використовується для харчування або переробляється і споживається населенням як продовольство, її ринок доцільно розглядати в контексті формування продовольчого ринку. Останній є однією з найскладніших ринкових систем, яка охоплює сферу обігу майже всіх галузей суспільного господарства. На відміну від інших ринкових систем, вона має свої особливості: постійне функціонування; сезонність виробництва і споживання багатьох продуктів харчування.

За економічною суттю продовольчий ринок є саморегульованою системою відтворення. Структурні елементи економічних відносин формуються на основі прямих і зворотних ринкових зв'язків, перебувають під впливом платоспроможного попиту і пропозиції.

Розширення дії ринку супроводжується перебудовою системи ціноутворення та обороту товарів і формування ринкових структур.

Ринок сільськогосподарської продукції (зерна, овочів, картоплі, олійних та інших культур, молока, м'яса) і продуктів її переробки формується суб'єктами ринкових відносин — приватними і державними підприємствами, підприємствами системи заготівлі, зберігання, переробки і реалізації продукції. Залежно від особливостей суб'єкти ринку, які вступають у товарообмін, формують різні ринкові структури (оптовий, роздрібний ринки), забезпечують державну і кооперативну торгівлю або входять у більш складну систему товарообігу основних видів продукції (товарні біржі).

Особливість формування ринкових відносин в аграрній сфері економіки виявляється в тому, що сільське господарство найбільше порівняно з іншими галузями залежить від кон'юнктури ринку, а продовольчий ринок найбільш вразливий із соціальної точки зору, оскільки його розвиток безпосередньо пов'язаний з рівнем життя населення, його платоспроможністю.

Для успішного функціонування ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки в Україні потребує проведення ряду макроекономічних заходів, зокрема:

стимулювання безпосередніх виробників продукції АПК з метою нарощування виробництва і товарообігу;

економічного регулювання раціональної структури ринку і ринкових відносин шляхом розроблення перспективних цільових продовольчих програм, інвестиційної політики, фінансово-економічних заходів;

введення системи контролю за цінами і забезпечення відповідного співвідношення попиту і пропозицій на ринку, захисту прав споживачів;

запровадження відповідної фінансово-кредитної і податкової політики;

регулювання експортних потоків сировини і продукції переробки, зменшення залежності від імпортних поставок.

Формування ринку продовольчої продукції, особливо в умовах спаду виробництва, повинно залишатись важливою функцією держави, яка має забезпечувати:

створення державного фонду і запасів сировини та продуктів її переробки;

централізовані державні закупівлі необхідної кількості сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки.

З переходом до ринкових відносин виникає потреба у принципово нових, прямих зв'язках сільськогосподарських підприємств із закупівельними організаціями. Ці зв'язки мають грунтуватись на взаємній економічній заінтересованості і відповідальності за виконання договірних зобов'язань. Нині загальнодержавні потреби у продуктах харчування забезпечуються через закупівлі їх на товарних біржах, аукціонах.

Товарні біржі, аукціони, виставки-ярмарки, система споживчої кооперації, сільськогосподарські ринки є основними складовими ринкової інфраструктури сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

Біржа у загальному розумінні означає ринок, на якому через біржових посередників здійснюється оптова торгівля товарами або цінними паперами у вигляді торговельних угод купівлі –продажу.

Відповідно до Закону України "Про товарну біржу" (1992 р.) товарна біржа створюється на принципах добровільності і об'єднує заінтересованих юридичних та фізичних осіб, які займаються виробничою та комерційною діяльністю з метою надання послуг в укладанні біржових угод, визначення товарних цін, попиту і пропозиції на товари, створення умов для забезпечення товарообігу та пов'язаних з ним торгових операцій.

Товарна біржа — це комерційне підприємство, яке функціонує постійно і де здійснюються угоди купівлі — продажу великої товарної маси, регулюються торгові операції. Вона функціонує на основі статуту, затвердженого її засновниками, в якому зазначають: назву та місцезнаходження біржі; склад засновників; мету діяльності біржі і розміри фондів, які вона створює; органи управління, порядок їх формування та компетенції; організаційну структуру біржі; права і обов'язки членів біржі.

Основною метою створення товарних сільськогосподарських (продовольчих) бірж є організований збут сільськогосподарської продукції, регулювання ринку і більш стале забезпечення населення продовольчими товарами, а переробних підприємств — сировиною. Основне завдання біржі — визначення реальної ціни біржових товарів та страхування ризиків небажаної зміни ціни на них.

Стратегічне управління біржами здійснює Національна асоціація бірж України. Основне її завдання полягає в розбудові біржової інфраструктури, організації ефективної торгівлі переважно за зразками або стандартами сировинних і продовольчих товарів, які будуть вироблені у майбутньому. Через біржі відбувається процес мобілізації коштів для вкладень у сільське господарство, агропромисловий комплекс.

Біржа функціонує на основі угод, укладених на певний термін і за змістом (тверді й умовні). Термінові угоди обов'язкові для виконання, а угоди за змістом надають одній із сторін право виконати або не виконати її вимоги. До твердих належать форвардні і ф'ючерсні угоди, а до умовних — опціонні.

Форвардна угода — це контракт між контрагентами про майбутнє постачання товару. Її виконують відповідно до зазначених у ній умов у визначений термін. Угоди, які передбачають негайне постачання товару, називають касовими або спотовими (наявними), а ринок таких угод — касовим чи спотовим.

Ф'ючерсний контракт суттєво відрізняється від форвардного. Насамперед він є стандартним за умовами і процедурою виконання, ліквідним, для нього існує широкий вторинний ринок. Цей контракт є більш гарантованим. На момент укладання контракту ф'ючерсна ціна товарів може бути вищою або нижчою за спотову, а до моменту закінчення терміну контракту вона має бути такою самою, як ціна спот.

Біржовий ринок сільськогосподарської продукції України активізував свою діяльність з січня 1995 р. Виробники сільськогосподарської продукції почали самостійно реалізувати її за контрактами через торговельні біржі та контрактні форми, заготівельні посередницькі організації. Після прийняття у вересні 1995 р. постанов Кабінету Міністрів України № 768 та № 916 від 17.11.95р. "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" фактично було створено біржовий ринок сільськогосподарської продукції. В останні роки частка останньої в торговельному обороті бірж становить близько 50%.

В Україні почали створюватись інші елементи інфраструктури оптового ринку сільськогосподарської продукції, зокрема міжрегіональні та районні агроторгові доми. Їх створення у регіонах як важливої ланки ринкового середовища сприяло розвитку товарно-грошових відносин у сільській місцевості, більш вигідній реалізації виробленої сільськогосподарської продукції, акредитуванню та авансуванню товаровиробників через систему форвардних контрактів, що дало змогу поліпшити матеріально — технічне забезпечення сільських товаровиробників.

Ефективна біржова торгівля в Україні вимагає певних умов, основними з яких є:

функціонування бірж неможливе без наявності вільного ринку, коли не діють оптові ринки і ярмарки, виробник не розпоряджається своєю продукцією, заборонена торгово-посередницька діяльність і немає великих торгових фірм, які і є головними клієнтами біржі;

біржова торгівля може існувати за умов конкуренції між продавцями і покупцями. Вона приречена на невдачу, якщо на біржі з'являються державні монополісти, котрі володіють основною масою певного товару;

біржова торгівля можлива лише за умови обмеженого втручання в неї держави.

Виконання цих умов дасть змогу розвиватись біржовій торгівлі за законами ринкової економіки.

Важливим елементом у розвитку ринкових відносин в Україні є створення та функціонування на її території міжнародних спільних підприємств, які розширюють внутрішні та зовнішні ринки збуту сільськогосподарської продукції, особливо продуктів її переробки. В основі цих підприємств лежить самостійна ініціатива, діяльність на власний ризик з виробництва продукції, надання послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку. Це довгострокова форма кооперації, яка об'єднує партнерів майном, управлінням, розподілом доходів, а також ризиком.

Підприємництво з участю іноземних інвесторів за суттю і призначенням є об'єктивним процесом, який дедалі більше утверджується в аграрному секторі України. Його об'єктивний характер зумовлюється:

необхідністю якомога швидшого й ефективнішого виведення продовольчої сфери країни з кризи з одночасним створенням передумов для подальшого прискорення розвитку агропромислового комплексу;

дедалі більшим розумінням керівниками підприємств, інших агропромислових формувань, фермерів, управлінських структур неможливості або надмірного малоефективного затягування виведення виробництва на вищий рівень лише власними силами;

зростанням заінтересованості у спільній діяльності з боку інвесторів з інших країн, які бачать можливість ефективного використання власних капіталів і найновіших науково-технічних досягнень у сільському господарстві України;

загальнодержавною спрямованістю на залучення іноземного капіталу в економіку, в тому числі в її продовольчу сферу;

наявністю відповідної законодавчої бази; попри її певну недосконалість вона все ж дає змогу розширювати й поглиблювати взаємовигідні зв'язки із зарубіжними партнерами, в тому числі у створенні спільних підприємств.

Перший досвід співробітництва з іноземними партнерами дає підстави для висновку про те, що воно може стати важливим джерелом повнішого задоволення продовольчих потреб країни, залучення прогресивних в науково-технічному і екологічному відношеннях зарубіжних технологій, матеріальних і фінансових ресурсів, розвитку експортної бази та скорочення імпорту. З його участю вищий техніко-технологічний і організаційний рівень сільського господарства, переробної бази, агросервісних структур передових зарубіжних країн швидше проникатиме в продовольчий сектор нашої країни, створюючи передумови для розвитку в ньому глибоких кількісних і якісних структурних змін. Разом з кращим використанням внутрішніх можливостей це допоможе швидше й ефективніше стабілізувати виробництво на першому етапі, а надалі нарощувати його обсяги, поліпшувати якість продукції, зменшувати її втрати. Виняткове значення має також те, що виробництво зможе здійснюватися з меншими трудовими й енергетичними затратами і стати більш ефективним. Це, так би мовити, безпосередній, прямий результат. Водночас будуть виявлятись опосередковані наслідки, значення, роль і місце яких у вирішенні продовольчих проблем поступово зростатиме. Серед них особливе значення матиме й те, що спільні підприємства зможуть стати важливою і великою школою для розвитку підприємництва як способу господарювання. Очевидним є й те, що навичками підприємництва у його сучасному розумінні з багатьох причин у нас володіють поки що небагато керівників, а оволодіння ними дається нелегко і вимагає часу. Робота ж з іноземними інвесторами, які діють виключно на засадах підприємництва і мають великий досвід, сприятиме прискореному формуванню підприємницьких рис в українських керівників. Справа не змінюється від того, що пряме перенесення іноземної підприємницької практики в нашу економіку неможливе і потрібний буде певний час для того, шоб якомога краще трансформувати її в наші умови. Проте освоєння загальноприйнятих підходів до підприємництва відбуватиметься швидше й ефективніше.

Через спільне підприємництво в агропромисловий комплекс впроваджуватимуться прогресивні технології, нова техніка, досконаліші форми організації виробництва. Завдяки цьому не лише підвищуватиметься ефективність виробництва, а й створюватиметься своєрідна школа для розширення виробничого кругозору та поліпшення кваліфікації працівників. Є підстави сподіватись на те, що спільне підприємництво сприятиме підвищенню культури агропромислового виробництва, потреба в якому відчувається дедалі помітніше.

Спільні підприємства за участю іноземних партнерів, особливо в останні роки, набули великого поширення. Їх організація та функціонування є одним із шляхів подолання економічної кризи.

Очевидними є виробничо-економічна і маркетингова мотивації іноземних партнерів. При цьому, за їх оцінкою, можливість безпосереднього виходу на ринок України й ринки інших країн — не лише основний, а і найбільш стійкий збуджувальний мотив створення СП.

Не слід нехтувати й іншими, як правило, не повністю вивченими мотивами: національними, коли інвестори держави є громадянами даної країни або створюється СП засновниками однієї національності; особистими, коли СП створюється на основі родинних зв'язків.

Основними цілями створення СП в Україні є:

найбільш повне задоволення потреб в окремих видах промислової продукції та продовольчих товарах;

використання високопродуктивної зарубіжної техніки, прогресивної технології та управлінського досвіду;

залучення додаткових фінансових і матеріальних ресурсів;

розвиток експортної бази і скорочення нераціонального імпорту.

Безпосередні учасники СП реалізують свої конкретні інтереси, які залежать від багатьох факторів: типу підприємства, його виробничого й інноваційного потенціалів та ін. Багато підприємств, не конкурентоздатних на світовому ринку, розглядають СП як можливість збуту товарів на ринку їхніх партнерів. На деяких підприємствах, які мають певні досягнення, не завжди є достатній власний капітал (у твердій валюті) чи управлінський досвід для виходу на світовий ринок та успішної роботи на ньому. У зв'язку з цим маркетингова (переважно зовнішньоекономічна) мотивація українських партнерів СП більш очевидна, ніж зарубіжних.

Вимоги валютної самоокупності, котрі орієнтують СП на зовнішній ринок, зумовлють суперечності в маркетинговій мотивації партнерів. Проте західні підприємці розраховують на конкурентоспроможність продукції СП і на світовому ринку, наприклад за рахунок низької вартості елементів виробництва. Так, за західними оцінками, реальна заробітна плата в промисловості України майже у 5 разів нижча, ніж у США, а продуктивність праці становить близько 40% американського рівня, витрати на робочу силу майже утричі менші, ніж у США, трапляються також більш низькі рівні цін на сировину та енергоресурси.

Крім дешевої сировини, енергії та робочої сили, явною перевагою вкладення західного капіталу в інноваційну сферу України є високорозвинений науковий потенціал і пріоритет в ряді напрямків технології та науки.

Поряд із загальною суперечністю в мотивації партнерів, яка пов'язана з проблемою вибору ринків збуту та валютної окупності СП, існують і специфічні суперечності, наприклад, інноваційного характеру. Україна хоче отримати через СП доступ до прогресивних технологій, хоч західні фірми прагнуть реалізувати в СП насамперед технології, які не є найновішими, перестали давати максимальні прибутки на світових ринках, але ще достатньо ефективні, на їх думку, на "ринку продавця" в Україні та інших східноєвропейських країнах.

У цілому рух іноземного капіталу визначається максимальним прибутком, тому основним показником є рентабельність операцій в Україні, яка має бути не меншою за рентабельність у своїй країні чи країнах, де певна фірма має філії. Більше того, отримуваний прибуток повинен бути у вільно конвертованій валюті (ВКВ).

Спільне підприємництво може стати також важливим чинником прискорення процесу виходу сільськогосподарської продукції України та продуктів її переробки на зарубіжний ринок.

Важливою складовою ринку АПК України залишається споживча кооперація, через яку здійснюється понад 60% роздрібного товарообороту на селі. Вона закуповує у сільськогосподарських підприємств усіх форм власності та в населення усі види продукції рослинництва і тваринництва.

За нинішніх умов роль споживчої кооперації в торгівлі зростатиме, особливо у глибинних сільських районах, де розвиток торгівлі перебуває на низькому рівні, насиченість ринку продовольчими і промисловими товарами є недостатньою.

Важливим у ринковій інфраструктурі є подальший розвиток кооперативних ринків. Їх значення зростає з розвитком селянських господарств, розширенням особистих підсобних господарств на селі, завдяки яким збільшується потік сільськогосподарської продукції на сільськогосподарські ринки.

Система кооперативних ринків значно знижує витрати коштів на кожний карбованець товарообігу, зменшує транспортні витрати та поліпшує торговельне обслуговування населення.

Успішне функціонування ринку агропромислової сфери в Україні вимагає також подальшого розвитку інформаційної служби, маркетингових служб, особливо реклами вітчизняних товарів, яка є необхідним елементом конкуренції та боротьби за ринок збуту.

75. Закон України „Про оплату праці” визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання (далі – підприємства), а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Законодавство про оплату праці грунтується на Конституції України і складається з Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці", Закону України "Про колективні договори і угоди", Закону України "Про підприємства в Україні" та інших актів законодавства України.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата – це винагорода, обчислена як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності і умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці і господарської діяльності підприємства.

В основу організацій оплати праці на підприємствах покладено три взаємопов’язаних і взаємозалежних елементи: тарифну систему, нормування праці та форми оплати праці. Тарифну систему складають з тарифних сіток, тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифнокваліфікаційних характеристик (довідники).

Тарифна система оплата праці – це сукупність правил за допомогою яких забезпечується порівняльна оцінка праці, залежно від кваліфікації, умов її виконання , відповідності, значення галузі та інших факторів, що характеризують якісну сторону праці.

Розрізняють два види заробітної плати – основну і додаткову.

Основна заробітна плата– це винагорода за виконану роботу згідно з встановленими нормами праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) та відрядних розцінок для працівників і посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за роботу, виконану понад встановлених норм, за трудові успіхи і винахідництво та особливі умови праці. Вона складається з доплат, надбавок, гарантійних та компенсаційних виплат, передбачених чинним законодавством, премій, пов’язаних з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад встановлених зазначеними актами норм.

У сільськогосподарських підприємствах застосовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну. Існують різновиди цих форм, які називають системами оплати праці: проста погодинна, погодинно-преміальна, пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна та акордна. В умовах ринкової економіки набули розповсюдження форми оплати праці за кінцевий результат – в процентах до одержаного доходу або прибутку.

Система оплати праці – це сукупність правил, які вимагають співвідношення між мірою праці і мірою винагороди працівників.

Погодинна форма оплати праці – це оплата праці, яка залежить від кількості відпрацьованих годин і тарифної ставки (окладу) за одну годину.

Погодинно-преміальна система оплати праці – це різновид погодинної оплати праці, при якій понад заробітної плати, належної понад фактично відпрацьований час, сплачується преміальна винагорода за досягнення високих кількісних і якісних показників.

Відрядна форма оплати праці має наступні системи: пряма відрядна, преміальна, прогресивна, акордна, бригадна.

Пряма відрядна система– це система при застосуванні якої заробіток нараховується тільки за виконану роботу (виготовлену продукцію). При цій системі оплати розцінки за одиницю продукції (роботи) є незмінними, а розмір заробітної плати залежить від виробітку (чим вищий він, тим вища і оплата, тобто в даному випадку спостерігається пряма залежність). Цю оплату праці застосовують в основному в промислових цехах сільськогосподарських підприємств, а також у будівництві.

Відрядно-преміальна система – це різновид відрядної форми оплати праці, при якій понад заробітної плати, належної за виконану роботу виплачується премія. Таку систему оплати практикують у ремонтних майстернях, автопарку, а також у рослинництві й тих галузях тваринництва, де продукція надходить протягом року.

Відрядно-прогресивна система оплати праці- це різновид відрядної форми оплати праці, при якій робота, виконана в межах встановлених норм, оплачується за звичайними розцінками, а частина роботи, виконаної понад норму, - за прогресивно-зростаючими розцінками і в залежності від проценту перевиконання норм.

Акордна система оплати праці – це різновид відрядної системи, при якій норма і розцінка для виконавця або групи виконавців встановлюється не за кожною операцією, а на весь комплекс робіт. Протягом року працівникам видають аванс, обчислений за відрядними розцінками за обсяг виконаних робіт у рослинництві або кількість тварин, які доглядають.

Відрядна бригадна система оплати праці – це оплата, яку визначають шляхом множення розцінки за одиницю роботи на фактично виконаний обсяг робіт бригадою.

Важливо також відрізняти номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, одержаних за годину, день, тиждень, тощо; реальна – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну плату. Іншими словами, реальна заробітна плата – це купівельна спроможність номінальної заробітної плати.

77. Під преміюванням розуміється виплата працівникам грошових сум понад основний заробіток з метою стимулювання результатів праці та їх заохочення.

Преміювання здійснюється в двох формах:

- преміювання, передбачене системою оплати праці;

- преміювання як вид заохочення (поза системою оплати праці).

У тих випадках, коли для працівників передбачена виплата премії за досягнення заздалегідь встановлених виробничих показників, що входять до системи оплати праці, має місце почасово-преміальна або відрядно-преміальна система.

При введенні таких систем на підприємстві приймаються локальні положення про преміювання, які затверджуються власником за погодженням з профкомом. У положеннях встановлюються конкретні показники, умови преміювання, коло працівників, що мають отримати премію, розмір премії (звичайно конкретний відсоток до посадового окладу), підстави для зниження і позбавлення премії. За цільовим призначенням премії в рамках системи оплати праці поділяються на два види: премії за основні результати господарської діяльності і премії за поліпшення окремих сторін виробничої діяльності (спеціальні системи преміювання – за впровадження нової техніки, технології; за економію енергоресурсів і т. ін.).

Зниження (позбавлення) премії проводиться за спеціальними підставами, а саме: за порушення виробничої, технологічної дисципліни; повернення продукції внаслідок незадовільної якості; прогул; появу на роботі в нетверезому стані; розкрадання на роботі. При преміальній системі оплати праці працівник має суб’єктивне право вимагати виплати премії при досягненні запланованих показників, а власник зобов’язаний виплатити суму премії.

Одноразове заохочення здійснюється без встановлення показників. Воно повністю залежить від суб’єктивного волевиявлення власника або уповноваженого ним органу. У працівника немає суб’єктивного права на таке заохочення.

Винагорода за підсумками роботи за рік – особливий вид преміювання, встановлений з 1965 р. з метою поліпшити матеріальну зацікавленість працівників у підвищенні ефективності виробництва і поліпшенні якості продукції, а також закріпити кадри на виробництві (див. Рекомендации: Утв. пост. Госкомтруда СССР и ВСЦПС от 10 августа 1983 г. // Бюллетень Госкомтруда СССР. – 1983. – №11).

Умови і розміри винагороди встановлюються в спеціальному положенні. У розмірі премії враховується стаж роботи на даному підприємстві. У повному розмірі така премія виплачується працівникам, котрі працювали весь календарний рік. Винагорода виплачується після підведення підсумків господарської діяльності підприємства за рік на зборах трудового колективу. Позбавлення премії проводиться за конкретні упущення в роботі, перелік яких встановлюється в локальному положенні.

На Заході преміювання широко застосовується, причому показники включають не виконання норми праці (це забезпечується самою організацією праці), а впровадження нововведень. Застосовується система “відкладених премій”, які можуть виплачуватися і через 5 років залежно від “поведінки” продукції на ринку збуту.

79. Виробничі бригади - це об’єднання працівників однорідних професій (спеціальностей), що займаються виробництвом певного виду продукції (рису, винограду, розсади овочів, свинини, молодняку худоби тощо), та обслуговують окремі галузі.

Виробнича бригада - трудовий колектив робочих однакових або різних професій, спеціальностей, кваліфікації, спільно виконують єдине виробниче завдання і спільно що відповідають за результати праці.

Найважливішими об'єктивними передумовами бригадної роботи слугують організаційно-технічні умови виробництва, тобто такі умови, коли поза бригадної форми ведення виробничого процесу або неможливо, або неефективно. Бригади організують в першу чергу для:

- обслуговування великих і складних виробничих агрегатів (потужних пресів, карусельних токарних верстатів, плавильних печей, коли необхідний працю двох і більше робітників);

- виконання певної роботи в строго обмежені терміни, які один робочий при цьому обсязі роботи витримати не може;

- виконання виробничого завдання, яке не може бути розчленоване на частини для виконання окремими працівниками (наприклад, збирання, налагодження та випробування складних агрегатів);

- організації чіткої і злагодженої роботи основних і допоміжних робітників, якщо продуктивність праці основних робочих значною мірою залежить від роботи допоміжних (наприклад, кранівників та формувальників в ливарних цехах);

- робітників, які не мають постійного місця роботи або точно встановлених обов'язків (наприклад, при виконанні навантажувально-розвантажувальних робіт).

- спільного праці групи робітників з елементами взаємозамінності та суміщення професій, оскільки виявлення індивідуального вироблення кожного стає важким, а закріплення операцій небажано через неоднаковою завантаження робочих (складальні та зварювальні роботи при виготовленні великих машин і агрегатів);

- потокових ліній, конвеєрів коли немає виробничої необхідності в створенні заділів на окремих робочих місцях, хоча вони можливі в силу різного вироблення виконавців, а потрібно лише збільшення виходу продукції з кінцевою операції ;

Проте технічні умови виробництва не визначають однозначного вибору організаційної форми праці. На окремих видах робіт при одних і тих же технічних умовах можлива як бригадна, так і індивідуальна форми. У таких умовах, треба мати на увазі, що бригадна форма створює можливості зміни праці, на основі суміщення професій і функцій підвищує її змістовність, сприяє підвищенню кваліфікації і, в остаточному підсумку, підвищує зацікавленість у працю та у колективних його результати.

На підприємствах машинобудування поширені всі форми колективної організації праці, в тому числі спеціалізовані змінні і наскрізні бригади, комплексні змінні і наскрізні бригади.

9. Система рослинництва визначає склад і співвідношення в підприємстві таких галузей, як рільництво, кормовиробництво, овочівництво, садівництво, а також комплекс заходів щодо їх ведення, який охоплює техніку, технологію та організацію виробництва.

Технологічною основою рослинництва є система землеробства, тобто комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів щодо раціонального використання землі, підвищення врожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості грунту. Система землеробства розробляється з урахуванням умов конкретної природно-економічної зони і включає: організацію земельної території і систему сівозмін; систему удобрення в сівозмінах; систему насінництва; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів; систему обробітку грунту та догляду за посівами; систему меліоративних заходів. Всі ці елементи тісно пов'язані між собою і застосовуються в комплексі.

Організація земельної території і система сівозмін передбачають певний порядок використання землі для створення оптимальних умов росту й розвитку сільськогосподарських культур: використання кращих попередників, найефективніше застосування добрив і засобів захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів. Разом з тим система сівозмін тісно пов'язана із структурою посівних площ господарства, сприяючи вдосконаленню останньої.

Система удобрення у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру і тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства. Вона має забезпечити максимальну ефективність добрив.

Система насінництва пов'язана із застосуванням високоврожайних районованих сортів сільськогосподарських культур відповідно до умов кожної природно-економічної зони.

Система обробітку грунту і догляду за рослинами також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням грунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.

Система захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів повинна включати різні біологічні, агротехнічні та хімічні заходи.

Система меліорації включає різні заходи регулювання водного режиму грунту: осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження тощо.

Раціональна система землеробства має забезпечити якнайповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які найбільшою мірою сприяють ефективному використанню землі в умовах конкретного аграрного підприємства