Етапи розвитку соціологічної науки

Становлення соціології,її відокремлення від філософії відносять до 2-ої половини 19 ст.

Об’єктивною основою для становлення соціології як науки стали економічні та політичні потреби суспільства в систематизації та накопиченні соціальнихтфактів. Суб’єктивний процес становлення соціології стимулювання прагненням здолати описовість,умоглядність та абстрактність науки про суспільство.

Огюст Конт. Ним була вперше зроблена спроба систематизації со­ціальних явищ, побудови соціологічної теорії, створення «позитивної науки».

Функціоналізм - вивчати все по частинах.

У соціальному аналізі Конт виділяє два напрями: соціальну статику (дослідження соціального порядку) і соціальну динаміку (дослідження соціальних процесів і змін).

Знання лю­дини і людства, вважав О. Конт, проходять три стадії: теологіч­ну (релігійну), метафізичну та позитивну, тобто наукову.

Позитивізм соціологічний це програмні методологічні і світоглядні установки, які було сформульовано Сен-Сімоном, а основні концепції розроблено в працях Конта, Міля, Спенсера.

Головне спрямування пози­тивізму - відмова від умоглядних міркувань про. суспільство, створення позитивної соціальної теорії, яка повинна була стати доказовою і загальнозначущою, як природничі теорії.

Характерними рисами раннього позитивізму були натура­лізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменологія.

Феноменалізм - суб'єктивно-ідеалістичне вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей.

Система наук, за Контом, становить ієрархію, яка відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від низького до високого, від загального до специфічного.

Специфіка соціологічного підходу до суспільного життя полягає в тому, що він становить теоретичне дослідження законів соціальних явищ за допомогою загально-наукового методу, а не філософської рефлексії.

Герберт Спенсер: поклав в основу соціології ідею еволюції. Суть еволюції він вбачав у переході від гомогенності до гетерогенності, зростаючої зв'язаності. За Спенсером, соціальний організм складається з трьох головних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя, і розподільної.

Дюркгейм: поділяв соціальні факти на морфологічні, які складають «матеріальний субстрат» суспільства (щільність на­селення наявність шляхів сполучення, характер поселень тощо) і духовні, нематеріальні факти, «колективні уявлення», які ста­новлять у сукупності колективну або суспільну свідомість. Теоретико-методологічною концепцією Дюркгейма, був так званий соці­ологізм. Наділяв суспіль­ство рисами фізичної та моральної переваги над індивідами, а потім ототожнював його з Богом.

Соціологізм поєднує в собі два аспекти: онтологічний і методологічний.

Георг Зіммель був засновником так званої формальної соціології. Розрізняють три етапи духовної еволюції Зіммеля: 1 - натуралістичний, 2 - неокантіанський, 3 етап визначається розробленням ідеї життя.

Формальна соціологія - інтегральна частина загальнофілософської і культурно-філософської концепції Зіммєля, її основні поняття - зміст (історично зумовлені цілі, мотиви, спонукан­ня людських взаємодій) і форма (універсальний спосіб втілення і реалізації історично змінюючих змістів).

Паретто Вільфредо виклав свою теоретичну концепцію в «Трактаті всезагальної соціології». Висхідним пунктом соціологічної теорії Паретто була концепція нелогічної дії. Відмовившись від раціо­налізму філософії Просвітительства, підкреслював ір­раціональний і алогічний характер людської поведінки, яка чітко проявлялась, на його думку, у ході історії. Він розглядає суспільство як систему, що знаходить­ся в стані динамічної рівноваги. Поділ на здібну до управління еліту і нееліту Паретто вважає істотною рисою всіх людських сус­пільств, а коловорот еліт, тобто їх стабілізацію і наступну дегра­дацію — рушійною силою суспільного розвитку, що лежить в основі всіх історичних подій.

Тьоніс Фердинанд. Соціологія Тьоніса — один з перших досвідів побудови системи формальних, «чистих» ка­тегорій, соціології, що дозволяє аналізувати будь-які соціальні явища в минулому і теперішньому, а також — тенденція соціаль­них змін. Він поділяє соціологію на загальну і спеціальну.

Вебер Макс - основоположник соціології і теорії соціальної дії. Соціальна філософія, яка була покладена Вебером в осно­ву історичної соціології, найбільш чітке втілення отримала в пра­ці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904-1905 рр.). Го­ловною ідеєю веберівської соціальної філософії є ідея економіч­ної раціональності.

Сорокін Питирим Олександрович - кри­тикував пануючу в США емпіричну тенденцію і розвивав вчення. про інтегральну соціологію, яка охоплювала всі соціальні аспек­ти культури.

Важливою рисою на початку XIX ст. стало формування, в Росії сильної марксистської традиції (школи). Згідно з марк­сизмом соціологія - вчення про суспільство та закони його роз­витку. Марксом і Енгельсом була створено теорію історичного матеріалізму. Основоположники марксизму виділили визначаль­ну матеріальну основу суспільства — виробничі відносини, ква­ліфікували розвиток суспільства як природний історичний про­цес зміни суспільно-економічних формацій.

На початку XX ст. соціологія у світовому масштабі остаточно утвердилась як наука з соціологічними за­конами, категоріями, функціями та методами.

Соціальна структура суспільства та соціальні інститути

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою індивідів, соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Соціальний статус — нижче або вище становище індивіда, що позначає його місце в ієрархії соц. структури суспільства. Бувають формалізовані (закріплені законами) і неформалізовані (мають нечіткий характер)

Підструктури: соціально-класова, соціально-тнічна, соціально-професійна, соціально-демографічна, соціально-територіальна.

Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення.

Стратифікація — це розташування індивідів і груп зверху вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, рівня освіти, обсягу влади, професійному престижі.

Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

Стратифікація - це процес розшарування індивідів за статусною ієрархією: керованість доходів; рівень освіти; доступ до влади; престиж професії.

Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями.

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя.

Маргіналізація — втрата особистістю належності до певної соц. групи без входження до іншої.

Соціальний інститут – відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності людей.

В рамках інституту соціальна взаємодія між людьми набуває гарантовано-регулярного, само відтворюючого характеру.

За виконуваними завданнями інститути є:

Економічні — виробництво та перерозподіл благ та послуг, організація та поділ праці, тощо.

Політичні — встановлення, виконання та підтримання влади.

Культурно-виховні — створення, укріплення та розвиток культури.

Суспільні (вузько-соціальні) — організовані добровільним об'єднанням.

Релігійні — регулювання стосунків людини та трансцендентних сил.

Стратифікаційні — визначають розміщення позицій та ресурсів.

Родинні - пов'язані зі шлюбом, сім'єю, соціалізацією молоді.

Функції соціальних інститутів: 1) закріплення і відтворення суспільних відносин; 2) регулятивна; 3) інтеграційна; 4) транслюючи; 5) комунікативна; 6) латентні (приховані). Дисфункція - шкідлива функція.