Адвокатура України у 1922 – 1931 роках. Керівні органи адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 року

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, дер­жавних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв’язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.

З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адво­катуру не привели до успіху.

Адвокатура України у період 1931 – 1939 років

Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).

22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.

Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність адвокатури у період 1939 – 1962 років

Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між ро-  ботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано  Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком’юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов’язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов’язкові до вико­нання колегіями адвокатів директиви.

У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надан­ня юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.

Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.

У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов’язана з приходом до влади М. С Хрущова.

У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийня­ли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися при­ватною адвокатською практикою.

Правове становище адвокатури України у період 1962 – 1980 років

У 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положен­ня про адвокатуру в УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвока­тура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об’єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатсь­кою діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи… коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв’язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допита­ний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв’язку з виконан­ням обов’язків захисника в даній справі».

У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств, установ, рад­госпів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.

Конституція СРСР, яка була прийнята у 1977 p., включала статтю, в якій йшлося про адвокатуру (ст. 161), а 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР «Про адвокатуру».

Згідно зі ст. 159 Конституції (Основного Закону) України, прийнятої на поза­черговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р., для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно.

У Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури давалося в описовій формі: «Адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій». У той же час, у ст. 2 цього Закону йшлося про організацію та поря­док діяльності, права та обов’язки адвокатів. Стаття 7 Закону закріплювала засади адвокатської таємниці: «Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше нада­вав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв’язку з наданням юридичної допомоги».

Положення про адвокатуру Української СРСР 1980 р. в цілому повторювало Закон «Про адвокатуру в СРСР» (1979 p.).