3. Національна ідея в суспільно-політичному русі України

Ідея народності стала важливим кроком у суспільноCполітичному поступі України. Провідні верстви українського суспільства пройнялися повагою до українства. Його мова, життя, побут і творчість уже не сприймалися освіченим українським дворянством як «занадто прості й грубі». Ідея народності допомогла їм усвідомити свою єдність, подивитися на себе як на самобутній народ із ге роїчним минулим, високою культурою, вишуканою мовою й загальнолюдськими ідеалами. Під впливом ідеї народності кращі представники провідних верств українства усвідомили, що народом є не тільки вони, а й простий люд.

Українське шляхетство почало вкладати нове розуміння і в поняття «батьківщина». Тепер воно означало: усі землі, заселені нашим народом. А тим часом у Європі стали поширюватися ідеї Великої французької революції і, зокрема, ідея «прав народу» — культурних і політичних. Під її впливом українські патріоти дуже швидко усвідомили, що ці права нероздільні, а всією повнотою культурних прав можна скористатися, лише здобувши права політичні.

Усвідомивши потребу доповнити культурні права українського народу політичними, тодішнє українське громадянство перейшло від ідеї народності до національної ідеї. Її центральним питанням стало відродження власної держави як головного політичного права кожного народу, а також головного політичного знаряддя захисту всіх

своїх прав та інтересів.

Поширення ідей просвітництва в Західній Україні

Отже, першою до справи національного відродження в Західній Україні долучилася когорта просвітників. У 80Cх роках ХVІІІ ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львівський університет, де працювали відомі науковці. Серед них П. Лодій — відомий ученийCправознавець, який пізніше став першим деканом юридичного факультету Петербурзького університету.

Із відкриттям духовної семінарії, яка згодом стала учительською, у 90Cх роках ХVІІІ ст. в Ужгороді також сформувався помітний просвітницький центр. Серед його діячів — І. Базилович — перший історик Закарпаття, М. Лучкай — автор першої в Австрійській імперії граматики української мови.

Багато зробив для національного відродження Закарпаття священик Олександр Духнович, склавши молитовник рідною мовою. А завдяки його навчальній літературі українська мова увійшла до програм шкільної освіти Закарпаття.

Він написав для школи перший український буквар і підручники з граматики та географії, посібник для вчителів.

Найпотужнішим центром західноукраїнського просвітництва на початку ХІХ ст. став Перемишль — центр грекоCкатолицької єпархії. Тут знаходилася семінарія, багаті бібліотеки, українська друкарня, а головне — проживали найосвіченіші представники українського духівництва. Вони перетворили Перемишль на центр розвитку національної свідомості на Заході України, подібний тому,

яким був Харків. Під опікою перемишльського грекоCкатолицького єпископа Михайла Левицького та безпосереднім керівництвом його помічника в шкільних справах Івана Могильницького сформувався гурток патріотично налаштваних грекоCкатолицьких священиків. Серед них такі яскраві постаті, як Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський. Майже всі вони були пов’язані з віденським інтелектуальним середовищем, яке гуртувалося навколо церкви Святої Варвари. Тому цей гурток називали віденськоCперемишльським.

У 1816 р. в Перемишлі почало діяти освітнє Товариство галицьких грекокатолицьких священиків. Воно ставило за мету поширювати серед селян нескладні релігійні тексти, поради щодо ведення господарства, написані україн

ською мовою.

ГрекоCкатолицькі священики спрямували свою діяльність насамперед на розширення мережі парафіяльних шкіл і права викладання українською мовою. У 1818 р. товариство заснувало дяківську школу, у якій дяки — тодішні педагоги — навчалися необхідних для викладання знань. Того ж року товариство домоглося ведення навчання рідною мовою в початкових школах. ГрекоCкатолицьке церковне керівництво отримало дозвіл наглядати за тими школами, у яких грекоCкатолики становили більшість. Зусиллями членів товариства до 1832 р. було відкрито понад 400 початкових шкіл, видано кілька підручників і молитовників.

Члени віденськоCперемишльського просвітницького гуртка наполягали натому, що русини — це представники окремого слов’янського народу, який розмовляє тією ж мовою, якою спілкується селянство України. Вони доводили, що їхня мова не є діалектами польської чи російської, ані їхньою сумішшю. Разом із тим гуртківці вважали її мовою простолюдинів, якою треба писати тільки для селян. Навіть свої брошури галицькі просвітяни не наважувалися писати живим галицьким діалектом української мови, а змішували його з книжними церковнослов’янськими поняттями, використовували мовні звороти, властиві польській