1.3. Патопсихологічні параметри психічного дизонтогенеза

 В. В. Лебединський / 10 /, грунтуючись на цих поглядах Л. С. Виготського (які не втратили своєї актуальності й донині), виділив чотири патопсихологических параметри, що визначають характер психічного дизонтогенеза. На його думку, те, як саме буде порушуватися психічний розвиток в кожному конкретному випадку, залежить від:

1) функціональної локалізації порушення;

2) часу поразки;

3) співвідношення первинного та вторинного дефектів;

4) характеру порушення міжфункціональних взаємодій у процесі аномального системогенеза.

Перший параметр пов'язаний з функціональною локалізацією порушення. Так як мозкова організація психічних функцій має складне системне будова, то порушення різних структур мозку будуть мати різні наслідки. У зв'язку з цим виділяють загальний і приватний дефект.

Загальний дефект пов'язаний з порушенням регуляторних систем як коркових, так і підкоркових. Порушення підкіркових регуляторних систем (в першу чергу ретикулярної формації, базальних ядер) призводять до зниження рівня неспання, порушень психічної активності, патології потягу, елементарним емоційним розладам. При порушеннях кіркових регуляторних систем (дисфункції діяльності лобових часток мозку, наприклад) відзначається недостатність цілеспрямованості, програмування, контролю, яка обумовлює дефекти інтелектуальної діяльності та порушення більш складних, специфічно людських емоційних утворень (вищих почуттів).

Приватний дефект пов'язаний з порушенням діяльності різних аналізаторів (в першу чергу їх кіркових відділів). Приватний дефект призводить до дефицитарности окремих функцій Гнозис, праксису, мови.

Є певна ієрархія загальних і приватних порушень. Загальний дефект, пов'язаний з порушенням регуляторних функцій, впливає в тій чи іншій мірі на всі сторони психічного розвитку. Порушення приватних функцій більш парціальних і нерідко можуть компенсуватися за рахунок збереженій регуляторних та інших приватних систем.

Другий параметр психічного дизонтогенеза пов'язаний з часом ураження. Характер аномалії розвитку буде різним у залежності від того, коли виникло пошкодження нервової системи.

Ще Л. С. Виготський вказував, що чим раніше відбулося ураження нервової системи, тим імовірніше явище недорозвинення психіки. Чим пізніше виникло порушення нервової системи, тим більш характерні явища пошкодження з розпадом структури психічних функцій.

Така закономірність визначається не стільки хронологічним моментом, скільки тривалістю періоду розвитку тієї чи іншої функції. Пошкоджуються частіше функціональні системи з відносно коротким тимчасовим циклом розвитку (функції, що мають підкіркову локалізацію, формування яких в онтогенезі завершується відносно рано). Коркові ж функції, що мають більш тривалий період розвитку, при ранньому впливі шкідливості частіше або стійко недорозвиваються, або затримуються у своєму розвитку.

Ймовірність ураження тієї чи іншої функції пов'язана також з наявністю сенситивних періодів у розвитку. Як відомо, сенситивні періоди характеризуються найбільшою інтенсивністю розвитку функції. Однак, в силу слабкості, нестійкості формується функції, вони є і найбільш уразливими по відношенню до різних вредностям. Тому, якщо час ураження нервової системи припадає на період, сенситивний для розвитку будь-якої функції, то саме ця функція в першу чергу і наражається на небезпеку недорозвинення чи пошкодження.

У психічному розвитку дитини виділяються періоди, в яких більшість психофізичних систем знаходяться в сенситивний стані, і періоди, для яких характерна достатня стійкість психічних функцій. Основними сенситивними періодами дитинства є, як відомо, віки 0-3 роки та 11-15 років. Саме в ці періоди найбільш інтенсивно розвиваються всі сторони психіки та особистості дитини. Тому саме в ці періоди найбільш велика ймовірність психічних порушень. Період від 4 до 11 років є найбільш стійким по відношенню до різних вредностям.

Третій параметр психічного дизонтогенеза характеризує взаємини між первинним і вторинним дефектом. Як вже зазначалося раніше, Л. С. Виготський у складній структурі дефекту, що характеризує порушення психічного розвитку, виділяв первинні (що випливають безпосередньо з біологічного характеру хвороби) і вторинні симптоми. Останні виникають опосередковано, в процесі аномального соціального розвитку. Саме вторинні порушення, що мають соціальну природу, на думку Л. С. Виготського, повинні ставати об'єктом психолого-педагогічного вивчення та корекції.

У процесі розвитку змінюється ієрархія між первинними і вторинними порушеннями. На перших порах основною перешкодою до розвитку, навчання й виховання є біологічно обумовлений первинний дефект. Первинний дефект може мати характер недорозвинення або пошкодження. Може спостерігатися і поєднання цих порушень. Наприклад, при олігофренії може мати місце недорозвинення коркових систем і пошкодження підкіркових.

Механізми виникнення вторинних порушень можуть бути різні. Вдруге недорозвиваються ті функції, які безпосередньо пов'язані з пошкодженою (недорозвинення усного мовлення при пошкодженні діяльності слухового аналізатора, наприклад). У цьому випадку говорять про специфічний недорозвиненні. Специфічність недорозвитку зменшується в міру віддалення основного дефекту. Чим складніше і опосередковано психічний процес, тим більше різних факторів може призвести до подібному результату вторинних порушень. Наприклад, при різних первинних сенсорних, моторних, емоційних чи мовних дефектах, поряд зі специфічними вторинними дефектами, як правило, виникає затримка психічного розвитку.

Напрямок вторинного недорозвитку, за висловом Л. С. Виготського, може бути «знизу вгору» або «зверху вниз». Основним є напрямок «знизу вгору», коли порушення більш елементарних функцій веде до недорозвинення більш складних. Проте можливий і протилежний варіант: дефект вищих функцій служить причиною того, що не відбувається перебудова базальних функцій, «підтягування» їх на більш високий рівень функціонування, як це трапляється при нормальному варіанті розвитку. Тоді і говорять про дефект «зверху вниз». Наприклад, при олігофренії саме недорозвинення мислення є причиною того, що потенційно більш зберіганню гнозис і праксис не досягають оптимального рівня розвитку.

Важливим фактором виникнення вторинних порушень служить соціальна депривація. Дефект, перешкоджаючи нормальному спілкуванню, гальмує придбання знань і умінь і призводить до вторинної мікросоціальної і педагогічної занедбаності, а також до порушення розвитку особистісної сфери. Якщо вчасно не вжито заходів щодо психолого-педагогічної корекції цих соціальних «нашарувань», то в подальшому картина порушення крім занедбаності посилюється виникненням негативного ставлення особистості до процесу навчання і виховання взагалі. Таке негативне ставлення до школи, до педагогів в свою чергу є одним з провідних факторів у формуванні порушення поведінки у підлітків.

Таким чином, якщо на перших порах перешкодою до навчання і виховання дитини є первинний дефект, то в подальшому саме вторинні порушення психічного і особистісного розвитку починають визначати більш широке коло психологічних вікових проблем і перешкоджати адекватної соціальної адаптації. Тому рання психолого-педагогічна діагностика та корекція дефекту в чому покращує прогноз формування особистості та соціальної компенсації дітей з порушеннями психічних функцій.

Четвертий параметр дизонтогенеза пов'язаний з порушенням міжфункціональних взаємодій у процесі аномального системогенеза.

Сучасні уявлення про системний характер психіки дозволяють говорити про те, що в процесі психічного розвитку виникнення нових якостей є результатом перебудови внутрішньосистемних відносин. У нормальному онтогенезі виділяють кілька типів міжфункціональних відносин. До них відносяться: явища тимчасової незалежності функцій, асоціативні та ієрархічні зв'язки. Перші два типи характерні для ранніх етапів онтогенезу, а ієрархічні зв'язки, які є найбільш складними, формуються в процесі усложняющейся предметної діяльності і спілкування. У нормі ці типи зв'язків відображають рівні функціональної організації психічних процесів.

При патології відзначається порушення міжфункціональних зв'язків, що приводить до порушення загального ходу психічного розвитку.

Тимчасова незалежність перетворюється на ізоляцію. Ізольовані функції, позбавлені впливу з боку інших психічних функцій, стереотіпізіруются, «зациклюються» у своєму розвитку. Так, наприклад, при деяких формах олігофренії (при гідроцефалії) може зустрічатися хороша механічна пам'ять і мову. Однак через порушення мислення ці функції виступають ізольовано, не набувають характеру осмислених і опосередкованих, тому залишаються на більш низькому рівні реалізації.

Асоціативні зв'язки при порушеннях діяльності ЦНС можуть стати інертними, внаслідок чого виникає їх патологічна фіксація, труднощі ускладнення, переходу до ієрархічних зв'язків. У пізнавальній сфері патологічна фіксація проявляється у вигляді різних інертних стереотипів, в особистісній сфері частіше зустрічаються афективні фіксації. Наприклад, у нормі страхи є найбільш типовими афективними проявами у віці 3-10 років. При патології страхи, фіксуючись, поширюються і на більш пізні вікові періоди і гальмують психічний розвиток. Патологічна фіксація приводить і до порушення своєчасної інволюції більш ранніх форм психічної діяльності, також сповільнюючи цим психічний розвиток.

В більшій мірі при патології страждає розвиток складних ієрархічних зв'язків. Ці зв'язки виявляються недорозвиненими, нестійкими, при найменших утрудненнях відзначається їх регрес. Наприклад, у дітей із затримкою психічного розвитку, вже освоїли усний рахунок, при будь-якому утрудненні відзначається повернення до рахунку на пальцях. Такі явища зустрічаються й у здорових людей при занадто складному завданні або при перевтомі, однак вони носять тимчасовий характер. У випадках, коли регресії обумовлені порушенням психічних функцій, вони носять стійкий характер і вимагають спеціальної корекції.

Механізми ізоляції, патологічної фіксації, порушення інволюції ряду психічних функцій, тимчасові і стійкі регресії відіграють велику роль у формуванні асинхронії психічного розвитку.