Психологія: Навч.Посібник / Статінова н.П. Та ін.. – к.: кнтеу, 1999. Сімейне виховання та сімейна педагогіка

Виховувати – це не значить вигодовувати та виняньчувати... Треба дати ще напрямок розуму і серцю. В.О.Сухомлинський

Організація Об’єднаних Націй оголосила 1994 рік Міжнародним роком сім’ї. З того часу вона веде широку програму руху до процвітаючого демократичного суспільства на планеті, головним лозунгом якої є побудова найменшої структури демократії у серці кожного суспільства. Ця програма адресована кожній родині на нашій планеті. Вона звернена і до нас, жителів України, до тих, хто переживає економічну, психологічну кризу, але має оптимізм та віру не тільки вижити, але й бути щасливими, мати прекрасну сім’ю.

В усі часи основні функції сім’ї формувалися навколо головної – виховання дітей. Через цю визначаючу функцію прокладалися шляхи підтримки основ культури, історії традицій народу.

Проходять роки, але вічними залишаються проблеми створення, життя сім’ї.

Як і у чому може допомогти педагогіка у сімейному вихованні? Як і у чому педагогіка і психологія можуть допомогти у створенні щасливої родини? Які традиції української родини? Ці питання розглядаються у даному розділі.

12.1. Соціально-психологічна характеристика сучасної сім’ї

Сім’я – це мала група, заснована на шлюбі або кровній спорідненості, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою та моральною відповідальністю (Философский энциклопедический словарь. – М., 1983. – С. 602). Проте це не тільки група родичів, які живуть разом і мають спільні інтереси. Сім’я – це провідний соціальний інститут, у якому відбувається процес соціалізації, виховання підростаючого покоління. Тут дитина пізнає навколишній світ, тут у неї формуються характер, світогляд, естетичний смак, розвиваються здібності. Батьки, як перші вихователі, можуть зробити для становлення особистості більше, ніж хто-небудь.

У нашому стрімкому світі, який постійно змінюється, сім’я продовжує залишатися головною цінністю та має великий запас міцності, хоча і існують думки про те, що, можливо, традиційна сім’я піде в минуле через те, що збільшується кількість незареєстрованих шлюбів, розлучень, зменшується кількість дітей у сім’ї і т.ін.

Проте у цивілізованому світі більшість людей прагне свідомо створити союз двох партнерів, які хочуть бути разом. Люди перебувають у зареєстрованому або цивільному шлюбі, разом ведуть господарство, виховують дітей, вважають, що родину треба створювати тоді, коли її можна матеріально забезпечити. У розвинених країнах (Англія, Швеція, Німеччина та ін.) люди одружуються досить пізно. У США, Канаді, Японії та інших країнах ведеться суттєва підготовка молодих до подружнього життя, до виховання дітей.

Кардинальна зміна парадигми розгляду можливих шляхів виживання родини, окремої людини та й усього людства у цілому полягає у переході від концепції боротьби до концепції гендерного консенсусу – органічного поєднання жіночого та чоловічого основ на всіх етапах діяльності, партнерських відносин між жінкою та чоловіком. Отже, є два партнери, дві людини, які будують спільне життя і не розподіляють сімейних обов’язків: хто няньчить дітей, хто готує обід. Сьогодні можна вважати прийнятим у ряді країн (Канада, Швеція та ін.), що нічого поганого немає у тому, що чоловік може залишитися вдома няньчити дітей, а жінка, яка більше заробляє, в цей час буде працювати. Домашня праця розподіляється не за примусом, а за домовленістю, завдяки чому жінки мають можливість досягати успіхів у політиці, бізнесі, науці, мистецтві тощо.

У наш час психологи виділяють два основних типи сім’ї –домінаторна (тоталітарна); партнерська (демократична).

Домінаторна сім’я (тоталітарна)

Партнерська сім’я (демократична)

зловживання владою; відсутність рівноправності усіх членів родини, а особливо дітей; наявність у родині суворих правил, що носять примусовий характер; економічні «труднощі» не розподі­ляються між членами родини; відсутність поваги до особистого життя членів родини та інших людей; конфлікти вирішуються за прин­ципом: один виграв – інший програв; члени родини беруть участь у прийнятті рішень; батьківські обов’язки не розподі­ляються; дисципліна підтримується завдяки силі або приниженню; допущених помилок не визнають, вибачення не просять, майже відсутні сміх та радість, але зате присутній страх.

корпоративна структура, рівні можливості; відсутність секретів і таємниць; гнучкі правила розпорядку життя; розподіл економічної відпові­дальності; домашня робота та обов’язки розподі­ляються на основах рівноправності; повага до особистого життя членів родини; конфлікти вирішуються на принципах компромісу; основою дисципліни є повага та довіра; батьківські обов’язки рівномірно розподілені; члени родини відчувають себе у безпеці; сім’я – джерело радості, діти у ній – бажані.

Очевидно, що чисті типи родин можна зустріти не так часто. Проте кожна сім’я має право обрати ту «модель», ті домінанти, що відповідають їх потребам, цінностям, орієнтаціям, а також традиціям.

Українська сім’я сьогодні – це насамперед 14 млн сімей, з них 668 тис. – багатодітні, майже 2,5 млн – молоді сім’ї. Соціологічні дослідження, проведені Українським інститутом соціальних досліджень у 2000 р., показують, що дві третини молодих людей у житті розраховують на власні сили, здібності та знання, кожен третій розраховує на свою молоду сім’ю.

Молодь має досить виражену думку щодо створення сім’ї. Характерним є збіг ціннісних орієнтацій обох членів молодого подружжя: і чоловік, і дружина мають однакову думку щодо кількісного складу ідеальної сім’ї: 64 відсотки як чоловіків, так і жінок вважають, що ідеальною є сім’я з двома дітьми.

Проте сьогоднішня молодь значно прагматичніша. Останнім часом в Україні більшість молодих людей одружуються у віці від 25 до 30 років, які вже мають професію, власний заробіток і психологічно готові до створення сім’ї. Більше ніж половина молодих сімей мають одну дитину, а третина зовсім не мають дітей.

Характеризуючи сучасну українську родину можна виділити й такі її проблеми та особливості:

• свобода при укладанні та розірванні шлюбу;

• збільшення родин, які перебувають у «цивільному» (офіційно не зареєстрованому) шлюбі;

• різке підвищення кількості малозабезпечених родин, диференціація родин, підвищення матеріальної забезпеченості багатьох родин, що природно породжує конфлікти, сварки, неприязнь, заздрість дітей та ін.;

• збільшення бездоглядних дітей; виникнення безпритульності, яка була ліквідована у 30-ті роки;

• поява дитячого рекету;

• залучення дітей до алкоголю, наркотиків, проституції;

• зростання фактів юнацького суїциду (самогубства) та спроб до нього;

• падіння авторитету батьків, зростання конфліктності у родині;

• зростання насильницьких дій у сім’ї, внаслідок чого діти все частіше її залишають.

Не можна не враховувати і те, що в останні роки суттєво змінилася сфера зайнятості батьків. Немало сімей, де батьки працюють у комерційних структурах, мають свої підприємства, фірми. Гроші, матеріальне благополуччя стають все більш важливими факторами існування сім’ї.

З’явилася досить велика кількість матерів-домогосподарок. З одного боку – це позитивний фактор (підвищення уваги до здоров’я, виховання дітей); з іншого – звуження кругозору матері, замикання її інтересів на домашніх проблемах. Усе це може призвести до зниження її авторитету в умовах інформаційного світу. До того ж батько у таких умовах, зайнятий забезпеченням родини, перестає грати роль порадника для дитини. Останній все частіше знаходить друга поза родиною. Збільшується і число родин, де вихованням займаються няні та гувернантки.

Проблеми сім’ї пов’язані і з різкою зміною економічного, соціального фону, в якому вона знаходиться. І, як наслідок, збільшується число розлучень. Дві третини шлюбів розпадаються менше ніж через два роки.

На сучасну сім’ю впливають і традиції, своєрідна модель «пуританської» родини, яка домінувала до початку 80-х років у нашому суспільстві. Вона характеризувалася дивовижною рівноправністю статей. Суспільство довірило жінці найважчу роботу з ремонту доріг, у будівництві, віддало до її рук освіту, медицину, при цьому не звільнивши від домашньої роботи. Чоловіки зайняли провідні «керівні» позиції, взяли реванш у соціальній сфері, у політиці.

Сформувався образ жінки-матері, трудівниці, яка працює, виконує всю домашню роботу, вирішує всі проблеми. І така «модель» сприймалася як норма.

Проте у 90-ті роки в українському суспільстві намітився перехід до партнерської родини. Нерішуче, але входять у наше життя ідеї гендерного підходу, повертаються національні традиції, жінка активніше включається у суспільне, політичне, економічне життя. Державну політику щодо поліпшення становища сім’ї, жінок, молоді та дітей впроваджує у життя Комітет у справах сім’ї та молоді.

Реалізуються державні і регіональні програми підтримки сім’ї: «Діти України», «Планування сім’ї» та ін. Спеціалізовані служби: «Клуби молодої сім’ї», «Родинний дім», «Телефон довіри» та ін. надають сім’ям різноманітні соціальні послуги.