Прискорення виходу на ринок

На розвиток інноваційної діяльності не впливають ні тип держави, ні політичні режими. Так, інноваційна діяльність успішно розвивається і у федеративних державах (США, Німеччина), і в унітарних (Франція), і в умовах конституційної монархії (Вели-кобританія, Нідерланди, Іспанія), а також при комуністичному режимі Китаю [40]. Хоч насправді кожна з цих держав зуміла по-будувати свою національну інноваційну систему, встановила ме-жі цієї діяльності, розробила ефективну стратегію, здійснила під-тримку розвитку інфраструктури, стимулювала та фінансувала фундаментальні дослідження.

Лідером світового економічного розвитку, утримуючи перевагу над іншими країнами за масштабами господарства, рівнем його розвитку, науковим потенціалом і ефективністю його застосуван-ня, є США. Ця держава вступає в третє тисячоліття на вершині своєї могутності. В основі цього лежать:

• стабільність і стійкість американської політичної системи;

• ефективний механізм економічного зростання і науково-технічного прогресу та розвинена система соціального забезпе-чення;

• збалансована військова міць;

• лідерство США в системі міжнародних інститутів [32].

Наприкінці ХХ ст. частка США у світовому виробництві зме-ншилась. Це було наслідком зростання виробництва інших роз-винених країн, насамперед ЄС, Японії, нових індустріальних. Нині США є могутньою державою серед інших сильних партне-рів, яка має великі можливості для подальшого стабільного зростання.

Основним чинником зростання технологічних й інноваційних переваг американських виробників є досягнення НТП, що їх ге-нерує найпотужніший у світі науково-технічний потенціал. Ця держава активно залучає інші країни світу до наукового співробі-тництва, хоч виділяє великі кошти у сферу НТП, оскільки вже не може забезпечити першість з усіх напрямів розвитку науки і техніки.

Загальновизнано, що інноваційна модель розвитку потребує витрат на фінансування науки не менше 2 % ВВП. Країни, які до-сягли високих темпів економічного зростання за рахунок іннова-ційного чинника, відповідають цій вимозі.

Американська економіка саме нині характеризується як «но- ва економіка». Але спад темпів зростання у 2001 р., зниження споживчого попиту, зменшення курсу акцій високотехнологічних компаній деякі дослідники характеризують як кризовий стан цієї держави. Проте це не зменшує значення нових технологій, а на-впаки підтверджує циклічний характер розвитку економіки. Саме радикальні інновації порушують рівновагу, але створюють пере-думови для подальшого розвитку на новій технологічній основі.

У зв’язку з посиленням міжнародної конкуренції була пере-глянута стратегія американської інноваційної політики, яка базу-ється на таких національних пріоритетах: • забезпечення лідерства на всіх напрямах наукових знань; • відповідність фундаментальних наук національним цілям;

• розвиток партнерства держави, промисловості й академічних кіл з метою розширення капіталовкладень у фундаментальні та інженерно-технічні науки; • ефективне використання матеріальних, людських, фінансо-вих ресурсів;

• підготовка вчених, інженерів високого класу;

• підвищення рівня науково-технічних знань населення США [32].

З кінця 90-х років держава поряд із приватним капіталом зо-бов’язана фінансувати створення новітніх цивільних технологій, які відповідають світовим стандартам. У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможно-сті США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [31]:

здійснення довгострокової політики стимулювання цивіль-них НДДКР у передових сферах науки і технології;

створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

активізація формування і діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у зв’язку з можливостями бюджету;

сприяння промисловості в розвитку технологій;

заохочення розвитку, комерціалізації і використання техно-логій;

інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бю-джету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів порів-няно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, ста-новив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професіям, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулю-ванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефекти-вного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжу-ється високоефективне партнерство держави і приватного секто-ру у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу.

Глобалізація в інноваційній сфері виявляється в зростанні пи-томої ваги зарубіжного фінансування наукових досліджень у роз-винутих й індустріальних країнах, а також посиленні процесів злиття та об’єднання технологічних компаній. Корпорації від-кривають такі дослідницькі наукові підрозділи, щоб удосконали-ти продукцію компанії відповідно до місцевих особливостей; розробити товари та технології для потреб місцевого ринку; під-тримати і модернізувати технологічну базу компанії за кордоном; використати глобальний науково-дослідний потенціал.

Так, американські компанії мають близько 200 закордонних дослідницьких організацій, перш за все в Японії, Великобри-танії, Канаді, Франції, Німеччині. А серед нових індустріаль-них країн найбільша кількість цих організацій розміщена в Сінгапурі, на Тайвані, у Китаї і в Індії. У свою чергу, багато таких організацій відкривається і в США та інших високороз-винених країнах світу.

Для побудови динамічнішої економіки, яка базується на знан-нях і забезпечить країнам ЄС світове лідерство, у 2000 р. були об’єднані їхні національні інноваційні системи в єдину мережу. Одночасно з цим проголошена концепція створення єдиного до-слідницького простору в Європі з метою об’єднання зусиль уче-них різних країн. Інноваційні системи країн—членів ЄС досягли величезних успіхів, сформувавши новий

світовий економічний центр.

Інноваційною стратегією країн—членів Європейського Союзу є концентрація фінансових ресурсів на основних напрямах, які охоплюють [46]:

— створення єдиної для всіх країн—членів ЄС бази даних, які акумулюють і регламентують комплекс мінімально необхідних процедур, формальностей для створення підприємств;

- підтримку малих і середніх підприємств із метою правово-го захисту від незаконного копіювання розроблених технологій чи процедур;

— створення механізму фінансової підтримки малих та середніх підприємств, надання їм допомоги в патентуванні, ураховуючи досвід роботи національних та європейських патентних бюро;

— удосконалення системи фінансування інноваційної діяль-ності підприємств; — уведення досконалішого податкового механізму, що дає певні пільги підприємствам — розробникам і виробникам інно-ваційної продукції;

— створення на підприємствах і в компаніях умов, які стимулюють підвищення освітнього рівня працівників.

Досвід Японії з досягнення високої конкурентоспроможності характеризувався вченими як «економічне чудо» внаслідок швидкого економічного зростання, надзвичайно гнучкої присто-сованості до змін міжнародного ринку і здатності творчо й ефек-тивно здійснювати інноваційну діяльність. Тому серед високоро-звинених країн світу особливо виділяється інноваційна стратегія Японії, яка була сформована в умовах післявоєнного невисокого технічного рівня на основі принципів концентрації засобів та сил успішно застосовується протягом багатьох десятиліть. З 1990 р. витрати Японії на НДДКР є найвищими у світі й у 2000 р. досягли близько 3 % ВВП. НДДКР у цій країні мають такі особливості: активна роль держави в загальній координації нау-ково-дослідних робіт; широкомасштабні державні програми НДДКР; вагоме фінансування приватними компаніями приклад-них досліджень і дослідно-конструкторських розробок; найбіль-ша у світі кількість заявок на отримання патентів; найвищий у світі рівень імпорту об’єктів інтелектуальної власності.

Багато відомих економістів указують на пряму залежність між витратами на НДДКР та інноваційним процесом, а також конку-рентоспроможністю. Інші заперечують цей факт, стверджуючи, що збільшення витрат на науку і технологію не веде автоматично до підвищення конкурентоспроможності. Так, японські компанії, які витрачають менше коштів на НДДКР, іноді мають ефективніші результати. Набула поширення думка, що японські підприємства досягли успіхів завдяки трансферту технологій, особливо амери-канських, але в останні роки ця країна нарощує обсяги експорту об’єктів інтелектуальної власності. Одна тільки компанія «Хітачі» має 53 000 патентів, зареєстрованих як у своїй країні, так і за ко-рдоном, щорічно подаючи заявки на 10 000 нових патентів.

Найслабшою ланкою в інноваційній діяльності Японії в сере-дині 90-х років учені вважають недостатнє фінансування фундаментальних досліджень та недосконалу систему освіти. Тому основні напрямки інноваційної політики такі:

- підтримання дослідників та вдосконалення науково-технічної бази;

-реформування сфери освіти та створення нової сучасної ін-фраструктури; -збільшення фінансування ефективних досліджень;

- усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субси-дування, захист інтелектуальної власності;

- підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва;

-підвищення якості освіти в технічних вузах;

- посилення зв’язків між приватним сектором і університетами.

Отже, національна інноваційна система Японії перебуває на високому рівні розвитку, проте, як зазначають дослідники, май-бутнє її залежатиме від того, наскільки структурна перебудова економіки Японії сприятиме науково-технічному прогресу [52].

Основні риси «нової економіки» починають з’являтися в нових індустріальних країнах. Економіка, що динамічно розвивається, переважає в Азії; Китай і Індія цілком можуть стати альтернатив-ними центрами сплеску економічного розвитку [23]. Навіть у та-кій небагатій (з великою кількістю невирішених проблем) країні, як Індія, швидко розвиваються сегменти «нової економіки».

Так, здійснивши структурні реформи, створивши потужну ін-новаційну інфраструктуру з використанням істотних пільг, спі-льних наукових підприємств, досягши значних успіхів в освітній сфері, а також в інформаційній індустрії, Індія посідає п’яте міс-це у світі за темпами економічного зростання. У цій країні успі-шно функціонують 13 технопарків, які мають право на безмитний вивіз товарів, створення іноземних підприємств, звільнення від сплати податку на прибуток (на 10 років), допомогу в отриманні експортних ліцензій тощо. Крім того, прямі інвестиції індійських компаній із програмування тільки в Кремнієвій долині оціню-ються у 25 млрд дол. Серед них — компанія «Сан майкросис-тем», яка входить в еліту «нової економіки» США [114].

Важливе значення у фінансуванні нових підприємців та тех-нологій в Індії має венчурний капітал. Уряд ще в 70—80-ті роки намагався стимулювати створення ризикованих фондів, але аку-мулювання коштів відбувалося за рахунок держави. У середині 90-х років було введено положення про регулювання іноземних інвестицій венчурного капіталу в Індії, згідно з яким звільнено ці капітали від податків. Такі кроки уряду дали поштовх до активі-зації формування фондів венчурного капіталу (VCFs), що поси-лило потік вітчизняного капіталу у венчурні компанії. До початку 2000 р. у VCFs надійшло більш як 500 млн дол., що дало змогу збільшити загальний обсяг засобів із приватних джерел до 1,3 млрд дол. Якщо в 1996—1998 рр. в Індії було зареєстровано 8 вітчизняних фондів, то у 2000—2001 рр. їх налічувалось більш як 30 [95].

Фахівці вважають, що розвиток венчурного капіталу в Індії став таким значним завдяки мережі технологічних парків програмних продуктів. Найбільшим серед цих структур є парк «Бангалоре», який виконує роль координаційного і методологічного центру надання допомоги всім високотехнологічним компаніям регіону і є центром розвитку «нової економіки» в Індії. На території цього парку створені бізнес-інкубатори з підготовки спеціалістів у сфе-рі програмного забезпечення; зосереджені глобальні компанії та велика кількість малих підприємств, які працюють у галузі інфор-маційних технологій, наукові центри, а також більшість індійсь-ких фондів венчурного капіталу. Як наслідок ефективної діяль-ності цього парку — 38 % у загальному експорті програмних продуктів Індії у 2000 р. Південнокорейська економіка теж зуміла протягом короткого проміжку часу досягти високого ступеня розвитку і наприкінці 90-х років почала опановувати сучасні телекомунікації та запро-вадила широку інформатизацію. Це було досягнуто шляхом зрос-тання фінансування НДДКР; налагодження стратегічного парт-нерства з провідними компаніями світу; забезпечення доступу до кредитних ресурсів; розвитку венчурного фінансування; зміц-нення конкурентної політики; створення потужного підприємни-цького сектору тощо.

Високих темпів розвитку набула і китайська економіка, основна стратегічна спрямованість якої полягає в забезпеченні зростання «нової економіки». За оцінками західних експертів, кількість корис-тувачів Інтернету лише за останній рік може збільшитись утричі і становити понад 30 млн осіб. Серед експортерів третьої категорії американських суперкомп’ютерів потужністю більше ніж 2 тис. MTOPS (незважаючи на експортний контроль США) найбільший обсяг поставок припадає на Китай. Ця країна мобілізує всі зусилля, щоб протистояти західним компаніям, створює сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій, відшукує резерви для збіль-шення фінансування в людський капітал. Існують спільні риси нових індустріальних країн, з допомогою яких вони зуміли досягти значних інноваційних переваг на світовій арені, а саме: • створення підприємницького сектору. Стимулювання розвитку малого бізнесу;

• доступність фінансових засобів для інноваційної діяльності. Стрімке зростання венчурної індустрії;

• стимулювання наукових досліджень, підтримка державами фундаментальних досліджень;

• залучення іноземних інвестицій у всіх їхніх формах, ство-рення спільних дослідницьких організацій;

• вкладення інвестицій у людський капітал.

Учені виділяють три моделі розвитку постіндустріального суспільства: національну, індійську, ізраїльсько-скандинавську.

Національна модель характеризується продажем товарів та послуг на внутрішній ринок. А всередині моделі виділяють такі групи, як комп’ютерна комерція, soft-бізнес, який орієнтується на національних клієнтів тощо. Індійська ґрунтується на побудові офшорного бізнесу у сфері програмування, який полягає в отриманні пропозицій в інтернет-послугах. Ці моделі використовуються в більшості нових індуст-ріальних країн. Звичайно, вони мають і недоліки, основний з яких — це неможливість досягнути світового лідерства у сфері нових технологій.

Ізраїльсько-скандинавська модель характеризується експор-том наукомісткої продукції та послуг на міжнародний ринок. Цим шляхом скористалась Фінляндія, яка визнана фахівцями Всесвітнього економічного форуму найконкурентоспроможні-шою країною у світі. Крім того, цю модель використовували європейські країни, такі як Швеція, Ісландія, Норвегія, які за рівнем інтернетизації посідають найвищі місця у світі. Вагомих успіхів досягнуто Ізраїлем. Ця країна експортує високотехнологічну продукцію на світові ринки, причому її частка в загальному екс-порті зростає. Фінансування приватних наукових досліджень здійснюється теж венчурним капіталом, який успішно розвива-ється завдяки державній підтримці. Прогрес у технологіях, системах телекомунікацій та інформації, фінансовому секторі спричинив формування єдиного світового ринку товарів, капіталу і праці. Позиції будь-якої країни в геопо-літичній конкуренції у ХХІ ст. будуть визначати освіта, розвиток науки, можливості інформаційного середовища, здатність націо-нальної системи генерувати високу інноваційну активність. Основні засади стратегії інноваційного розвитку України ви-кладено в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку. У ній передбачено механізм стимулювання інновацій-ної діяльності, створення дієвої структури державного управлін-ня наукою.

Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення сталого її розвитку. Головні цілі науково-технічного та інноваційного розвитку України полягають у підвищенні ролі наукових та технологічних чинників під час подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку; створенні ефективних механізмів збереження, ефективного використання національно-го науково-технологічного потенціалу; технологічному переоб-ладнанні промисловості; збільшенні експортного потенціалу за рахунок наукоємних галузей виробництва; органічному вклю-ченні інноваційних чинників до процесу соціально-економічного розвитку держави; відродженні творчої діяльності; розвитку лю-дини як особистості тощо.

Відповідно до Концепції з метою підвищення інноваційної ак-тивності здійснено комплекс заходів, спрямованих на розвиток інфраструктури, законодавчого і нормативно-правового забезпе-чення інноваційної діяльності, економічних і фінансових механі-змів її активізації. Ужиті заходи сприяли активізації інноваційної діяльності в Україні. За останні роки дещо поліпшилась робота підприємств та організацій, пов’язана зі створенням зразків нової техніки та оновленням продукції машинобудування. У 2001 р. кількість створених уперше в країні зразків нових типів машин, устатку-вання, апаратів, приладів збільшилась порівняно з 2000 р. на 9 %, з 1999 р. — на 37,2 %, а з 1998 р. — на 36,2 %. Проте, володіючи значним науково-технічним потенціалом, підприємства мають низький показник інноваційної активності — близько 17 %. Не-достатня результативність інноваційної діяльності й у сфері екс-порту наукомісткої продукції. Якщо останнім часом питома вага цивільної інноваційної продукції Китаю в загальному обсязі зро-сла до 6 %, то України — знизилась до десятої частини відсотка.

У Концепції визначені пріоритетні напрями науково-технологічної та інноваційної діяльності й удосконалення механізму інноваційного розвитку, які передбачають:

1. Підвищення рівня та розширення сфери НДДКР, у тому числі способом систематичного підвищення частки витрат на науку в держбюджеті. Мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на нау-ку було заплановано довести у 2000 р. до 1,7 % ВВП, у 2003 р. — до 2,5 %. Проте намічені показники не були досягнуті, що і при-звело до зниження інноваційної активності суб’єктів господарю-вання, зменшення наукового потенціалу.

2. Розвиток фундаментальних досліджень, які мають особливе значення для переходу економіки на інноваційну модель. Однак витрати на наукові дослідження і розробки за пріоритетними на-прямами розвитку науки і техніки становили у 2001 р. лише 304,3 млн грн, або 11,4 % загального обсягу науково-технічних робіт, що є вкрай недостатнім.

3. Оптимізацію структури установ та господарюючих суб’єктів, що діють у науково-технічній сфері. Проте не забезпечено регу-лювання ринку інновацій та не захищено розвиток малого венчу-рного бізнесу.

4. Формування в суспільстві методів сприяння інноваціям че-рез упровадження нових освітніх програм і розвитку системи безперервної освіти. Але витрати на освіту (у відсотках до ВВП) в Україні в десятки разів нижчі, ніж у розвинутих країнах світу, і поступаються новим індустріальним країнам.

5. Створення засад для розвитку науково-технічної діяльності підприємств і посередницьких організацій, які сприяють активі-зації інноваційної діяльності, установленню зв’язків між науково-дослідною сферою і виробництвом. Утім, розвиток структур вен-чурного капіталу так і не знайшов законодавчої підтримки в Україні, хоч світовий досвід показує, що це найефективніша фо-рма комерціалізації нововведень.

6. Створення інноваційних структур, які сприятимуть упрова-дженню нових технологій у виробництво в Україні. Законодавчо обумовлений розвиток інноваційної інфраструктури. Створено багато технопарків, інкубаторів, інноваційних центрів, проте че-рез відсутність доступу до джерел фінансування та ефективних стимулів їхнього функціонування не забезпечено відповідного інноваційного прориву. Суб’єкти технопарків, які здійснюють інноваційні проекти, звільнені від оподаткування прибутку та ПДВ, але щоб вижити, змушені провадити діяльність далеку від інноваційної. Так, створено Асоціацію «Технологічний парк “Енерго- і матеріалозберігаюча фото- та мікроелектронна техні-ка. Нетрадиційні джерела енергії”», що складається з чотирьох акціонерних товариств, одного державного підприємства та наці-онального університету й інкубатора. Однак не залучено ніяких фінансових структур, малих форм господарювання, не забезпече-но механізму передання технологій, тому чи будуть швидко впроваджуватись інновації у виробництво?

7. Удосконалення організаційно-економічного механізму між-народного трансферту технологій, а також експорту вітчизняних технологій. Нині ще не створена цілісна система захисту інтелек-туальної власності та залучення її в господарський обіг, не забез-печено дієве державне регулювання технологічного ринку в Україні. Про це свідчать низьке іноземне патентування, надзви-чайно малий відсоток іноземних джерел фінансування інновацій-ної діяльності, структура експорту та імпорту високотехнологіч-ної продукції тощо.

8. Сприяння розвитку винахідництва та забезпечення надійно-го патентного захисту результатів прикладних НДДКР у державі та за кордоном. Хоч в останні роки спостерігається тенденція зростання винахідницької активності, але це за рахунок зростан-ня чисельності національних заявників, тоді як коефіцієнт вина-хідницької активності порівняно з провідними країнами невисо-кий (у 20 разів нижчий, ніж у Японії).

9. Стимулювання інноваційної діяльності, що має забезпечу-ватись способом застосування пільг всього циклу інноваційного процесу — від фундаментальних досліджень до впровадження у виробництво — за умов використання інновацій для збільшення обсягу та підвищення якості виробленої продукції. Крім того, диференціація розмірів податкових пільг залежно від активності в інноваційному процесі конкретних підприємств, організацій і окремих осіб за умов щорічного збільшення ними витрат на НДДКР не менш як на 25 %. Звільнення від оподаткування тієї частини прибутку, що спрямовується суб’єктами до Державного фонду фундаментальних досліджень, галузевих інноваційних фондів, а також на виконання НДДКР за міжнародними, загаль-нодержавними програмами та проектами. Звільнення від оподат-кування коштів, спрямованих на підвищення кваліфікації і пере-підготовку кадрів. Але ці пільги не були долучені до Закону України «Про інноваційну діяльність».

У Посланні Президента України до Верховної Ради «Європейський вибір», присвяченому визначенню концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002—2011 роки, обґрунтовується необхідність переходу до стратегії розвитку на інноваційній парадигмі модернізації україн-ського суспільства. Стимулювання науково-технологічного роз-витку, реалізація завдань структурно-інноваційної стратегії ма-ють стати визначальними цілями уряду, Верховної Ради, органів виконавчої та представницької влади на місцях [1]. Відповідно до цього стратегічного документа державна науково-технічна та ін-новаційна політика повинна стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором дослі-джень, розробок найсучасніших напрямів науково-технічного прогресу. Зазначається, що необхідно поліпшити фінансування науки, збільшивши бюджетні видатки — не менше як 1,5—1,7 % від ВВП на першому етапі і до 2,0 — 2,5 — на другому. Проте згідно з Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку ці обсяги вже мали бути досягнуті у 2002—2003 рр.

Іншим важливим напрямом, що передбачається в цій стратегії, є зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, поста-чанням їм комп’ютерної техніки, новітнього обладнання, ство-рення належно оснащених регіональних центрів спільного корис-тування. Це надзвичайно актуальне питання, оскільки через різке зниження попиту виробничої сфери на науково-технічну продук-цію погіршилось матеріально-технічне забезпечення науки, від-бувається моральне старіння основних засобів. У 2001 р. капіта-льні вкладення суб’єктів, що виконували НДДКР, становили 79,7 млн грн, або 0,24 % загального їхнього обсягу. Тому без від-чутної державної підтримки не відбудеться необхідне оновлення матеріально-технічної бази науки. А фінансування цієї сфери нижче 2 % ВВП не дасть намічених інноваційних зрушень.

До невідкладних завдань інституційного напряму державної науково-технічної та інноваційної політики, передбачених стра-тегією належать: удосконалення чинної та розроблення нової нор-мативно-законодавчої бази інноваційної сфери, створення сучасної патентно-інформаційної бази з довідково-пошуковим апаратом; приватизація установ науки; удосконалення систем стандартизації та сертифікації, статистики НТП та наближення їх до європейських стандартів; застосування системи стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки і виробництва, а також механізмів регіональної підтримки інноваційної сфери; поглиб-лення міжнародного співробітництва у сфері науки і техніки.

Серед інших напрямів цієї політики — удосконалення та розширення правової бази інноваційної діяльності; заходи для збе-реження кадрового потенціалу науково-технічної сфери; зміц-нення інженерної системи; сприяння інтеграції науки та вироб-ництва; підтримка венчурних фірм. Правові, економічні та орга-нізаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності встановлені Законом України «Про інноваційну діяльність». У ньому визначені форми стимулювання та підтримки інновацій-них процесів. Інноваційними вважаються ті підприємства, що розробляють, виробляють і реалізують інноваційні продукти, продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 % їхнього загального обсягу продукції. Крім того, до іннова-ційних підприємств належать і бізнес-інкубатори, технополіси, технопарки тощо. На нашу думку, незрозумілим є визначення поняття інноваційної діяльності як такої, що спрямована на вико-ристання та комерціалізацію результатів НДДКР. Тоді як етап створення новинок, стимулювання їх появи мав би бути складо-вою цього процесу У Законі Україні «Про інноваційну діяльність» вводиться поняття інноваційного продукту як результату НДДКР, а інновацій-на продукція трактується як нові конкурентоспроможні товари. Тому результатом інноваційної діяльності, згідно з законом, є ін-новаційна продукція. А результатами інноваційних проектів є створення і реалізація інноваційного продукту і (або) інновацій-ної продукції. Тоді чому інновації — це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення?

Отже, інноваційний продукт не обов’язково є інновацією. А інноваційна діяльність не передбачає створення інноваційних продуктів? На наш погляд, потрібно уточнити ці категорії з метою надання суб’єктам інноваційної сфери більш досконалої системи пільг та стимулів, ніж ті, які покладено в її основу.