5.2. Фактори економічного зростання України

Які ж суспільні фактори економічного розвитку необхідно активізувати, щоб призупинити деградацію національної економіки і забезпечити в кінцевому рахунку її розвиток?

Фактор 1. В умовах сучасного індустріального, а частково постіндустріального виробництва основним напрямком подальшого розвитку суспільної трудової діяльності повинна бути не стільки диференціація і спеціалізація праці і виробництва (хоча це невід'ємні елементи зростання ефективності виробництва), скільки їх інтеграція і диверсифікація. Лише у достатній мірі інтегроване і диверсифіковане виробництво може найбільш гнучко реагувати на швидкі зміни ринкової кон'юнктури. Найбільш підходящою організаційною формою для вказаного напрямку розвитку виробництва є корпорації у формі концернів або консорціумів. Найбільш гнучко реагують на швидкі зміни ринкової кон’юнктури і за рахунок цього досягають високого рівня ефективності гнучкі виробничі системи і підприємства малого і середнього бізнесу, які повинні стати складовими ланками процесу інтеграції і диверсифікації виробництва.

Фактор 2. Активізація таких суспільних процесів як де-концентрація, децентралізація і демонополізація виробництва. Це сьогодні усвідомлюють і практики і теоретики. Очевидно, що ці процеси повинні піти по шляху утворення акціонерних товариств корпоративного типу і поступового, розтягнутого на тривалий час (можливо десятиріччя) демонтажу системи галузевих міністерств як основних органів управління адміністративною економікою. На жаль, сучасний досвід деконцентрації, децентралізації і демонополізації виробництва свідчить про те, що у цій справі переважає революційний підхід. Між тим, демонополізацію (як і деконпенграцію і децентралізацію, які лежать в основі демонополізації) слід здійснювати еволюційним шляхом, поступово, в міру визрівання об’єктивних економічних та інших умов. “Кавалерійським” наскоком можна лише зруйнувати економіку, що успішно і робиться під гаслами “розбудови”.

Фактор 3. Розвиток західних економік (про це мова йшла в одній з попередніх глав), здійснюється у напрямку від приватизації до одержавлення, точніше зміщується акцент у бік посилення процесів одержавлення на основі поглиблення процесів приватизації (персоніфікації власності). Такий напрямок їх розвитку зумовлений усім ходом історії. Розвиток же вітчизняної економіки, всупереч об’єктивним світовим тенденціям, екстремістами у галузі ринкових реформ скеровується у зворотному напрямку. Це проявляється у настирливих спробах процеси приватизації і роздержавлення здійснювати у тотальному масштабі. При цьому випускається з поля зору одна дуже важлива обставина, а саме: ні приватна, ні державна власність на засоби виробництва самі по собі не можуть розглядатися як більш або менш ефективні. Наприклад, відомі десятки країн з пануванням класичної приватної власності, економіка яких характеризується надзвичайно низьким рівнем ефективності. Та чи інша форма власності на засоби виробництва повинна розглядатися лише як економічне середовище соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни. Це, по-перше. По-друге, більш або менш ефективною є не та чи інша форма власності, а їх певний синтез, який для різних конкретних умов може бути різним. І, по-третє, ефективною є лише така економіка, у якій створені усі необхідні економічні, політичні і юридичні умови для переходу від однієї форми власності до другої (і не обов’язково від державної до приватної, а і навпаки). Цих трьох фундаментальних моментів, доказаних теорією і перевірених багатовіковою практикою розвитку світової економіки, ніяк не хочуть визнати деякі вітчизняні ультра-ідеологи приватної власності, які наполягають на тотальній приватизації економіки (тотальному роздержавленні), стверджуючи, що саме так, одним махом, усі економічні проблеми можна вирішити.

Висновок. Реформування власності слід проводити не за вимогами і вказівками із Заходу, навіть якщо вони виходять з таких авторитетних установ як міжнародний валютний фонд, а виходячи з тих конкретних умов, у яких розвивається економіка, враховуючи при цьому об’єктивні світові тенденції в цій галузі. Саме такий підхід дає право стверджувати, що сучасному рівню розвитку вітчизняної економіки відповідають, по-перше, така приватизація власності, яка привела б до формування не індивідуально-приватної, а корпоративно-приватної власності (звичайно, при створенні відповідних секторів і інших форм приватної власності, але не в якості пануючих). По-друге, приватизація, яка б здійснювалася еволюційними (природними), а не революційними (примусовими) методами. По-третє, приватизація, яка б у кінцевому рахунку привела до утворення приватного сектору економіки в якості доповнюючого і альтернативного державному (а не на заміну останнього або за його рахунок). По-четверте, сформований таким чином приватний сектор повинен бути інтегрованим у систему державного сектору, питома вага і значення якого у вітчизняній економіці в силу відомих історичних умов повинна бути значно більшою, ніж навіть в найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах.

Фактор 4. У значній мірі задовільне функціонування національної економіки залежить від ступені розвитку таких специфічних суспільних процесів як капіталізація і соціалізація. Під першим прийнято розуміти створення умов для всебічного розвитку виробництва, а під другим - для всебічного розвитку людини (у професіональному, соціальному, інтелектуальному, духовному та інших аспектах). Аналіз світового досвіду розвитку вказаних процесів і характеру їх поєднання, свідчить, що у найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах економіка розвивається у напрямкувід капіталізації до соціалізації, тобто має місце посилення соціалізації виробництва і економіки в цілому (в цьому розумінні, і лише тільки в цьому, ми маємо справу з формуванням елементів так званої соціалістичної економіки). Умови формування і функціонування вітчизняної економіки склалися так, що в ній вектор розвитку вказаних процесів має зворотну скерованість: ми робимо зараз спроби посилити капіталізацію економіки (правда, не досить успішні в силу цілого ряду причин, однією з яких є високий рівень інфляції), тобто здійснити перехід від соціалізації до капіталізації. В цьому розумінні можна говорити, що ми стали на шлях капіталістичного розвитку і створення основ капіталістичного виробництва. Сучасні найбільш розвинуті країни вже пройшли цей етап і вступили у так звану посткапіталістичну епоху. Отже, і тут Україна пішла всупереч світовим економічним тенденціям, створюючи для своєї економіки додаткові труднощі на перспективу.

Те, що зараз необхідно йти по шляху капіталізації вітчизняної економіки (маючи на увазі саме розвиток виробництва), не викликає сумніву (інакше неможлива буде її наступна соціалізація). Проте, викликають сумнів самі методи капіталізації. Аналіз вітчизняного досвіду розвитку процесів капіталізації дає підстави стверджувати, що нині Україна надто великі надії покладає на зовнішні фактори економічного розвитку (такі як допомога, кредити західних держав, іноземні інвестиції тощо). Це, на наш погляд, хибна орієнтація. Основна увага повинна бути приділена використанню таких методів капіталізації виробництва, які найбільше відповідають сучасному рівню і характеру розвитку вітчизняної економіки. А таким фактором є не екологічний, не праця у її фізичному розумінні і, навіть, не капітал як такий (хоча ефективне їх використання не знімається з порядку денного), а інтелектуальний потенціал суспільства, або як його прийнято називати - інтелектуальний капітал.

На жаль, сучасне вітчизняне виробництво ще дуже і дуже слабо використовує інтелектуальні фактори економічного розвитку. Воно у більшій мірі спирається на традиційну (фізичну), ніж інтелектуальну працю. І в цьому розумінні можна говорити, що воно знаходиться на докапіталістичній ступені своєї історичної еволюції. Урядові органи (як законодавчі, так і виконавчі) в силу відомих політичних і економічних умов, надто великі надії покладають на ринкові фактори розвитку і явно недооцінюють роль факторів інтелектуальних. При цьому зовсім випускається з уваги, що ринок (як і власність) - це лише певне економічне середовище (і не більше) розвитку суспільного виробництва. Сам по собі (без відповідної організації і регулювання) він такий же малоефективний, як і сама по собі приватна власність. В результаті, не здійснивши реального “переходу до ринку”, досягли обвальної деінтелектуалізації суспільства. А це на десятки років затягує процес стабілізації економіки, а в кінцевому рахунку її соціалізацію.

Є ще один аспект цієї проблеми, на який варто звернути серйозну увагу. Інтелектуальна сфера економіки (наука, освіта, культура, наукові організації підприємств, галузей, держави і т.д.), на відміну від традиційної сфери, найменше пристосована до ринкового регулювання. Тому вона повинна регулюватися у більшій мірі позаринковими методами (в першу чергу державою). Держава повинна забезпечувати її пріоритетне фінансування.