Словник

Абнегація - самозречення.

Авансувати - дістати підвищення по службі.

Ад'юнкт - нижчий судовий чин, помічник відповідальної особи.

Акцептант - особа, що зобов'язується спла­тити за пред'явленим документом, векселем.

Банувати - сумувати, тужити.

Бунда - верхній одяг з сукна.

Ванькир - невелика кімнатка, відгородже­на від більшої кімнати.

Вельон - довга жіноча вуаль, серпанок.

Війт - староста сільської громади.

Гарувати - терпіти, страждати.

Гіпотека - іпотека, застава нерухомого май­на для одержання позики.

Гостинець - битий шлях, шосе.

Гратулювати - вітати, поздоровляти.

Двірець - вокзал, залізнична станція.

Дідич - поміщик, землевласник.

Елев - учень.

Конципієнт - практикант у адвоката.

Коц - грубе вовняне вкривало.

Крейцар - дрібна розмінна монета в Авст­роУгорщині.

Маршалок - повітовий, голова повітової ради в Галичині за часів Австрії.

Меценас - адвокат, судовий оборонець.

Мораторій - відстрочка платежів.

Морг - понад півгектара землі.

Парох - парафіяльний піп.

Перепудитися - налякатися.

Преліпотент - (пленіпотент)  уповноваже­ний від громади (у справах майна).

Преціози - коштовності.

Пропінатор - корчмар. 

Пропінація - торгівля спиртними напоя­ми, монополька.

Рекурс - касаційна скарга, апеляція до ви­щих інстанцій.

Реставрація - ресторан.

Ринський - грошова одиниця в АвстроУгорщині.

Рустикальний - сільський.

Санація - оздоровлення, чистка.

Сепаратка - окремий кабінет, кімната.

Стрій - одяг.

Субвенції - асигнування.

Супліка - прохання.

Термін  тут:- судовий процес.

Толерувати - терпіти, виносити.

Туман - дурень.

Урльоп - відпустка.

Ферії - канікули, вакації.

Фільварок - панський маєток із господар­чими будівлями.

Форлядунок - судова повістка, виклик до суду. 

Цвікер - пенсне.

Шопа (шопка) - великий сарай.

Шувар - лепеха, татарське зілля.

Ярмурка - шапочка з м'якої матерії без околички, яка щільно прилягає до голови.

Характеристика образів-персонажів.

Євген Рафалович

У повісті «Перехресні стежки» письменник виписав образ інтелігента, головною метою якого було покласти своє життя на жертовник щастя людського.

Саме з цією метою адвокат Євгеній Рафалович після закінчення Львівського університету приїжджає в невеличке повітове містечко працювати на благо селян.

Молодий адвокат мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й створити політичну організацію в повіті, запросити сюди помалу інтелігенцію, заснувати хоч невеличкий, та енергійний центр національного життя. Ці наміри додавали йому сил у важкій канцелярській праці і у спілкуванні з не дуже приємними людьми, якими були його колеги.

Сама повість розпочинається сценою успішного закінчення захисту адвокатом селян, яким загрожувала тюрма за «аграрний бунт». Більше того, Рафалович повів справу так, що у селян зародилася надія відібрати у поміщика через суд самочинно захоплені ним пасовиська. Відразу зав'язується конфлікт: боротьба між селянами, на боці яких стоїть молодий адвокат, та землевласниками.

Хоч представники влади натякали, що ніяких заворушень не потрібно в повіті, однак адвокат повів свою справу рішучо і безкомпромісно.

Рафалович боляче сприймав контрасти, що впадали в око при порівнянні життя людей в хаті і в кам'яниці. Він бачив причини страшного убозтва села, бачив ворогів села, які живляться людською працею. Адвокат під час роботи часто бував у селі, бачив гнітючі картини селянського життя, і це змушувало його замислитися над шляхами допомоги простим людям. Його думки ніби кристалізувалися в реченні-зітханні: «Ах, як багато праці потрібно!»

Ця праця стала для нього справою життя, заради якої він приніс у жертву навіть особисте щастя.

Рафалович вирішив спочатку поліпшити економічне становище селян, а потім вчити їх політичної свідомості. Євген Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.

Подання скарг до прокуратури і надсилання статей до газети нічого не дали, і Рафалович вирішив організувати селян на масові виступи проти своїх визискувачів. Розгортаючи політичну діяльність на селі, адвокат «мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам'яну гору з наміром зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: «Все одно! Мушу двигнути!».

Євгеній прагнув розвинути в народі почуття солідарності. Але це страшенно важко. Прикладом цьому може служити зустріч із селянином, який заблукав у лісі і не міг потрапити до свого села. Ця зустріч набула для Рафаловича символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народа?» А слова адвоката: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» становлять ідейну основу повісті.

Існуюча система відчула в особі адвоката. Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгена — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) — вселивши надію і віру, других (можновладців) — налякавши.

Щоб рельєфніше, драматичніше зобразити діяльність головного героя, автор повісті вводить у твір любовну сюжетну лінію. Виявляється, що вже десять років Рафалович має у серці «незагоєну рану». Сталося розлучення Євгена зі своєю коханою Реґіною Твардовською. Рафалович дізнався про примусове одруження його коханої з якимось чоловіком. Після тяжких страждань Євген поїхав в невелике місто, де поринув у роботу. Він так і не одружився.

Євген не знав, що в місті, куди він переїхав працювати, і живе його колишня кохана, тепер уже жінка судового чиновника Стальського.

Сцени зустрічей Євгена і Реґіни сповнені глибокими емоціями і ліризмом. Рафалович хотів навіть забрати Реґіну і клявся покинути політичну діяльність. Реґіна повелася достойно: вона розуміла, що цим він собі лише зашкодить. І справді, сам Євген через мить розкаявся у сказаному.

Хоч Реґіна вже давно жінка іншого чоловіка, вона весь час пам'ятала про свою велику любов і у відповідальний момент вирішила допомогти адвокату: віддати саквояжик із своїми коштовностями для організації політичної діяльності.

Незважаючи на численні перепони повітового начальства, Рафалович досяг мети — скликав віче. Але відразу був схоплений за нібито ним вчинений злочин. Адвокат заспокоює всіх присутніх: «Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду...»

Невдовзі адвокат був на свободі завдяки спростуванню злочинних фактів, і він подав заяву на скликання нового віча.

На цьому письменник закінчує повість, залишаючи сюжет відкритим, спрямованим на майбутнє. Бо зрозуміло: основні події розгортатимуться за межами цього твору.

Не дивлячись на те, що молодий адвокат знаходить щастя в боротьбі, в його образі чимало трагічного. Трагізм Франкового героя має кілька відтінків. Він — і в самотності Євгена, не завжди зрозумілого тому народові, якого хоче вивести з неволі; і в обмеженості цього самого народу; і в потребі чималих зусиль для досягнення мети; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя.

Інші образи Поряд з позитивними образами виведено цілу низку негативних персонажів, які повстали проти дій Рафаловича: зажерливий шляхтич, пан маршалок Брикольський, староста, суддя Страхотський, Шнадельский і ціла зграя інших людців, що жили за рахунок селянства.

Щоб убити зародки громадського руху, староста заарештовує Рафаловича на очах у селян, які зібралися на багатолюдне віче. Повернувшись із в'язниці через два місяці, Рафалович знову прийшов до старости за дозволом скликати селянське віче. У роздумах Рафаловича автор висловлює свої тривожні думки і турботи про народ.

Повість «Перехресні стежки» позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Автор «Перехресних стежок» з глибоким психологізмом розкрив образи Рафаловича, Реґіни, Стальського, Варана та інших персонажів.

Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму — крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.

Баран з його нав'язливою ідеєю врятування людей від антихриста — це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне — психопатології.

Із хворобливим затьмаренням підсвідомості зустрічаємося в сценах твору, де з'являється Реґіна Стальська.

Письменник також цікавиться сферою ірраціонального: з цього приводу варто згадати віщий сон Рафаловича напередодні загибелі Реґіни. Йому примарилася «втоплена нещаслива жінка» — і сон збувся, Реґіна трагічно загинула.

Найзагадковіша постать у повісті Франка «Перехресні стежки» — «незвичайний лихвар» Вагман. З моменту першої своєї появи цей «високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами» привертає увагу читачів.

Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе «добродієм добродіїв». Це означає, що він тримає в залежності не простих людей, а багатіїв.

Несподіваним для адвоката була пропозиція допомогти. Вагман нікого не боїться: «Законами мені нічого не вдіють, — пояснює Вагман свою невразливість. — Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон».

Метою «незвичайного лихваря» було бажання «повикурювати тих панків із сіл». Сказавши ці слова Євгенові, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.

Сумна історія, повідана Євгенові отцем Зваричем, проливає світло на поведінку Вагмана: староста домігся, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. Особисте нещастя перетворило Вагмана з «хлопської п'явки» в «добродія добродіїв».

Образом Вагмана Іван Франко намагався знайти способи розв'язання існуючих суперечностей. Вагман і Рафалович розуміють один одного. Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян українців, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) паралельне єврейське віче, щоб у потрібну мить надати Рафаловичу трибуну, а селянам — «майданчик».

Цікавими у повісті є стосунки двох євреїв — бурмістра і Вагмана. Вони дискутують з приводу проблеми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з українцями. Якщо бурмістр тяжів до «німецьких жидів», то Вагман належав до жидів-старовірів. Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман припускає можливість таких. Боячись єврейських погромів в Галичині (такі погроми були в Росії), бурмістр прагне зректися своєї національності, щоб знайти іншу батьківщину.

Як бачимо, гостру проблему співжиття корінних і некорінних націй Вагман розглядає з позицій здорового глузду. Його ідеалом є власна єврейська держава. Він вважає, що «можна бути жидом і любити той край, де народився, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв'язаний з усіма споминами нашого життя». 

Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.

Спільної мови вони не знаходять хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити маєток, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. На думку лихваря, маючи маєток, можна допомагати краще.

Цікавим для читача є образ селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі. Цим образом Франко розкриває долю свого народу, що не знає, куди йому йти. У цьому вболіванні за народну долю - весь пафос повісті «Перехресні стежки».

Євген Рафалович - це розважлива, поміркована людина, чесна і відповідальна у своїх вчинках. Це людина,  яка  відмовляється від особистого щастя в ім'я праці для народу, він  працює  на власну  силу  без  приналежності до якоїсь організації, він наполегливий у досягненні своєї мети. Він виходець з бідних низів суспільства, великою ціною здобув освіту, став  адвокатом і в міру своїх сил став служити прозрінню свого бідного народу, як і І.Франко.

Регіна - убога сирота, 10 років мусить терпіти знущання, чисто садиські  експерименти  з  боку  чоловіка. Прототипом  для створення цього жіночого образу послужило третє кохання  поета: Целіна Журовська, яку поет довго і глибоко кохав. (Народилася в Трусковці, мешкала в Дрогобичі.

Рафалович і Регіна. Надзвичайно цікаво у «Перехресних стежках» виписана історія стосунків Євге­нія Рафаловича і Реґіни Твардовської. Як уже було сказано, в ній відбилися пери­петії тривалих і дуже складних за сюжетом стосунків Івана Франка й Ольги Рошкевич. А крім того, дослідники давно помітили зв'язок між повістю «Перехресні стежки»  і ліричною драмою «Зів'яле листя». Про це, зокрема, писав Микола Ільницький: «Зів'яле листя», цей світовий шедевр драми закоханого серця, було основою для розкриття глибини внутрішніх переживань персонажів «Перехрес­них стежок»; « у тексті обох творів можна виявити цілу низку співпадань, які характеризують стан головного героя, розвиток його настроїв, переживань, рефлексій...».

Стальський - дрібний  урядовець.  В  той  час,  коли  здорове суспільство відвернулося  б  від  нього,  то  гниле галицьке суспільство дало йому значну посаду в суді, він  користується поблажливістю  начальства. Можемо  сказати,  що це уроджений садист. Це прогниле суспільство породжує блазня, а прекрасну і благородну, не позбавлену  світлих  і  громадських  ідеалів Регіну умертвляє ще за життя.

Дві сюжетні лінії

Сюжет «Перехресних стежок» має два плани  любов і боротьба. Обидві ці лінії безпосередньо пов'язані з молодим адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який прибуває в галицьке повітове місто, маючи цілком ясні життєві цілі: стати народним захисником, розворушити «темне царство», підштовхнути селян до політичної боротьби за соціальні й національні права. До жорстокої протидії з боку влади Євгеній готував себе заздалегідь, проте він ніяк не міг сподіватися, що «перехресні стежки» життя зведуть його з Реґіною  його юнацькою любов'ю, тепер  заміжньою жінкою, при­реченою на приниження й безстрокову домашню тюрму.

Така зав'язка сюжету Франкового твору. Розв'язок же дві: любовна лінія приходить до трагічного фіналу (смерть Реґіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини. Він успішно захищає селян у суді; пише статті до віденсь­ких опозиційних видань, привертаючи увагу до галицького беззаконня; скликає народне віче; заронює в обережні селянські голови ідею ство­рення політичної організації; запроваджує в своїй адвокатській конторі українську мову...

Обидві сюжетні лінії не існують у повісті порізно; вони майстерно переплетені, сповнені подієвої динаміки і гостроти психологічних колізій.

Розгортання двох сюжетних ліній стисло можна представити так:

	Лінія любові	Лінія боротьби
Експозиція	Розмови Євгенія Рафаловича зі Стальським; розповіді Стальського про свою дру­жину.	Приїзд Євгенія до «акустич­ного міста» і його візити до «гонораціорів міста».
Зав'язка	Поява «чорної дами» (роз­діл IV), дивна реакція Є. Р. на неї. Історія любові Єв­генія і Реґіни (розділи XIIIXVII).	Перші суперечки Є. Р. (з бургомістром Рессельбергом, наростання конфлікту зі Стальським). Плани Є. Р. (розділV).
Розвиток дії	Зустріч Євгенія і Реґіни у до­мі Стальського (розділ XX). Наростання драми втрати ідеалу; мотив неможли­вості «украденого щастя» (розділи XXIXXVI).	Є. Р. починає втілювати за­думане. Його робота з селя­нами; сумніви і їх подолан­ня. Поїздка Є. Р. у Буркотин і Гумниськ (розділи XXVII,XXIXXXXVIII, XLIII).
	Знущання Стальського над Реґіною. її страждання і від­чай, спогади й дивні моно­логи наодинці з собою; кон­траст символів: діамантова корона  і товчене скло (розділи LIILIII).	Зустрічі з селянами і свя­щениками, участь у судово­му процесі. Сутичка зі Шнадельським у корчмі. Ідея на­родного віче і політичної організації. Вороги Рафаловича і їхні дії (маршалок Брикальський, граф Кшивотульський, Шварц). Інтриги Стальського. Божевільний Баран  і його «місія» по­рятунку людей від «анти­христа» (Рафаловича). Сто­сунки Є. Р.з Вагманом. Підготовка до віче і опір старости.
Кульмінація	Несподівана поява Реґіни у Євгенія; ще одна можливістьнеможливість «украде­ного щастя» (розділ LIV ).	Віче, арешт Євгенія, спроба звинуватити його у вбивстві Стальського. Убивство Вагмана Шварцом і Шнадельським.
Розв'язка	Помста Реґіни Стальському і її смерть.	Звільнення Є. Р. Нові пер­спективи боротьби.

 

«Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?»

В останній розмові з Євгенієм Регіна запитує його, чи правда, що зав­тра має відбутися «хлопське зібрання». Рафалович одразу запалюється: «Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдни­ками...» (с. 180181). Реґіна реагує на ці слова «з жалем»  їй ясно, що «серце ...тягне» Євгенія до «високих цілей», до ідеалу, якому все більше підпорядковується його життя.

Ідеал — це заповітна й вирішальна життєва мета людини. Про наміри молодого адвоката йдеться вже в V розділі повісті. Рафалович знайомиться з «гонораціорами міста», швидко пересвідчується, що потрапив у «каламутне озеро», — і визначає для себе лінію власної поведінки, формулює свій жит­тєвий план: «Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політич­ну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства» (с. 16).

Власне, до повітового міста Євгеній Рафалович прибув з готовим пла­ном. Ми небагато дізнаємося про ті його десять років, які минули з часу розлуки з Регіною, коли Євгеній ще був студентом Львівського універси­тету, — але один характерний штрих вартий спеціальної згадки: «Він (Ра­фалович. — В.П.) належав до того покоління, що виховалося вже під впли­вом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов» (с. 42).Тобто, герой І. Франка і сам І. Франко — люди одного покоління. Мо­лодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей, і в цьому сенсі Рафалович може бути названий його alter ego.

Чи досягає поставленої цілі Євгеній Рафалович?

Частково — так. У всякому разі, йому вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча Система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здат­ного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія  народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам)  вселивши надію і віру, других (владу) — налякавши.

Власне, надію і віру селянам повернути не так і легко. Красномовни­ми в цьому сенсі є сцени розмов Євгенія із буркотинськими селянами, яким він радить відкупити в пана Брикальського «всі панські ґрунти з двором і з лісами» (розділ XVIII.  с. 57). Селяни негайно насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захис­ника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це пригнічує; він дорікає співрозмовникам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але рук усе ж не опускає. «Треба провести їх че­рез школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа»,  робить він висновок і вирішує поїхати в Буркотин. Задля тієї ж «життєвої осві­ти», яку не замінить «книжкова освіта».

Щоправда, перед поїздкою у нього ще буде зустріч із «властителем Буркотина» Брикальським,  той на крилах прилетить до адвоката, аби розповісти йому про вірнопідданство селян, які не тільки не бажають при­стати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його (Рафаловича) «бунтівницької агітації». Ми вже знаємо, яку хвилю розча­рування викликав у Євгенія цей епізод: це саме тоді він кинувся до Регіни зі словами про свою готовність податися за море, кинувши «прокляте гніздо», хлопів, панів, суди, своє адвокатство...

Проте все ж то була тільки хвиля...

Якого болю завдала вона Євгенієвій душі, свідчить внутрішній моно­лог героя повісті у розділі XXIX, де йдеться про його приїзд у Бабинці до отця Зварича. Саме тут автор формулює той моральний імператив, який змушує Євгенія стати над образою і розчаруваннями. Так, «його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру» (с. 89),  але Рафалович все ж думає не так про темноту селян, готових до самообману, як про потребу праці на суспільній ниві. «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?»  ось ці слова і є тією формулою, яка виражає зміст морального імперативу Рафаловича.