2.Становлення і розвиток педагогіки вищої школи у вітчизняній науці та закордоном.

У 1991 р. український народ отримав історичну можливість свого національного відродження й утвердження у світовому співтоваристві. Це дало поштовх зростанню уваги до спадщини минулого, до набутого століттями духовного багатства.

Загальновідомо, що період Київської Русі був надзвичайно багатий на розквіт науки, освіти, культури, мистецтва, літератури. Монгольська навала XIII ст. перервала культурний розвій держави, а Західна Європа тим часом продовжувала розвиток мережі навчальних закладів, обігнавши Україну десь майже років на 400.

У XII—XIV ст. у Західній Європі поступово виникають так звані універсальні школи, що збирали молодих людей, які праг­нули здобути знання з багатьох дисциплін, а не лише з вузького ремесла. Для захисту своїх прав учителі й студенти (спудеї) об´єд­нувалися у своєрідні корпорації (цехи). Подібні об´єднання-корпорації поступово переростали в університети і вища освіта в цей час якраз і була представлена класичними середньовічними уні­верситетами. Назва походить від латинського слова universitas, що означає об´єднання, сукупність, корпорація, "середньовічна гільдія", яка об´єднує за прикладом цеху і студентів, і викладачів. Ще одна назва — Alma mater (мати-годувальниця). Керівник уні­верситету "ректор" — начальник цеху.

Прототипами європейських університетів були навчальні за­клади, близькі до вищих, такі як "Атенеум" (в окремих джере­лах "Антенеум") у Стародавньому Римі (II—III ст. н. е.), де ви­вчалися філософія, риторика, архітектура, медицина. Одним з таких освітніх закладів була також відкрита в 425 р. н. е. в Кон­стантинополі вища школа під назвою "Аудиторій".

До кінця XVI ст. в Європі було 63 університети. Більшість із них мали інтернаціональний характер. Університети* які при­ймали студентів із будь-яких держав, називалися studium generate, а ті, в яких навчалися лише місцеві мешканці, — studiumparticulare. Останні давали не універсальні, а вузькоспеціалізовані знання, не мали права присуджувати вчені ступені й не забезпечували привілеїв.

Діяльність навчальних закладів Західної Європи була відомою в українських землях. Ці відомості поширювалися через студентів-мандрівників, піснярів та ін. У західноєвропейських уні­верситетах того часу навчалося чимало українців. Так, з Болон­ським університетом пов´язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Дрогобича (Котермака). У Падуанському університеті у XVII ст. навчалися українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Сєдовський, Павло Боїм; Іван Курцевич-Булига (товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного), С. Морозенко (згодом полковник і соратник Богдана Хмельницького) та ін. Вихован­цями Краківського університету було багато синів українського народу — Григорій Чуй-Русина, Севастян Клеповик, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. Нерідко українці — вихованці західноєвропейських університетів, ставали засновни­ками вищих шкіл в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вищої освіти в Україні.

Український народ завжди прагнув до розвитку й піднесення освіти й культури. Поступово, починаючи з XV ст., освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI—XVII ст., а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. Кінець XVI й початок XVII ст. позначилися пробуджен­ням "сплячого генія" українського народу.

Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у місті Острозі засну­вав вищу школу — Острозьку греко-слов´яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України увійшла як Острозька акаде­мія. За декілька десятків років функціонування академія підго­тувала 500 випускників, багато з яких стали організаторами й реорганізаторами вже існуючих шкіл, відігравши таким чином чималу роль у поширенні освіти серед українського та інших на родів. Острозька академія була не лише навчальним і науковим закладом, а й літературним та книговидавничим центром. Тут побачило світ перше повне кириличне видання Святого письма — знаменита Острозька Біблія (1581 p.). Тривалий час точилася дискусія щодо статусу Острозької академії: чи можна називати її вищою? Професор A.M. Алексюк вважає, що розглядати це пи­тання необхідно з урахуванням історичного періоду її існування. На той час, порівняно з іншими школами, Острозька академія стояла вище. Проте донині це питання залишається відкритим. Дослідники історії розвитку освіти ще на початку 70-х років XX ст. висловлювали припущення, що школи "вищого типу" існували ще за часів Київської Русі. Є також думка, що перша вища школа в Києві була заснована 1037 р. у храмі Святої Софії. Вона готувала кадри "вищого духовенства і феодальної знаті". Частина дослідників схильна залишатися на позиції, згідно з якою першим вищим навчальним закладом на терені східного слов´янства була Києво-Могилянська академія.

В Острозькій академії навчали учнів усіх предметів "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифме­тика, геометрія, музика, астрономія). Тут вивчали дисципліни, пов´язані з медициною, філософією, богослов´ям та ін. Для ви­кладацької роботи в академії запрошували вчених із західноєвро­пейських університетів.

Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) розпочався про­цес занепаду Острозької академії, і в 1624 р. вона припинила існу­вання, оскільки внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич відкрила на її базі єзуїтську колегію.

З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад розпочала нову сторінку в історії вищої школи нашої держави.

Україна за географічним положенням належить до європейсь­ких країн, тому розвиток культури в Європі XV—XVI ст., коли відбувалося повернення до кращих традицій античного мистец­тва і літератури, що згодом дістав назву Ренесанс, або Відроджен­ня, справив благодатний вплив на культуру українського наро­ду. У межах загальнокультурного процесу європейських країн розвивалися письменство, шкільництво, почала складатися сис­тема освіти: монастирські школи, школи при соборах та універ­ситети.

Все ж прагнення українського народу до розвитку освіти не вдавалося знищити. У вересні 1820 р. у Чернігівській губернії було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук. Ініціатором ви­никнення цього закладу були Олександр Безбородько (1747— 1799) і його родичі. Гімназія вищих наук функціонувала 13 років. Протягом цього часу відбулося вісім випусків. Майже 100 випуск­ників здобули добру освіту. У гімназії навчалися М.В. Гоголь, Є.П. Гребінка, В.М. Забіла, Н.В. Кукольник, український етно­граф О.С. Афанасьев (Чужбинський), байкар Л.І. Глібов, україн­ський етнограф, фольклорист К.М. Сементовський.

З роками імперська влада почала звинувачувати викладачів гімназії у вільнодумстві, що слугувало причиною різних реорга­нізацій. Останній випуск гімназистів відбувся у 1837 р. Та й за такий короткий термін існування Ніжинська гімназія вищих наук стала помітним явищем в освітньо-культурному житті ук­раїнського народу.

Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу — 1661 чи 1784 p., більшість дослідників зупиняється на даті 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, був під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом — польською. Проте з роками в університеті почали перемагати українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

Львівський університет відіграв і продовжує відігравати ве­личезну роль у становленні незалежності України, утвердженні національної ідентичності українського народу. Це визнаний науковий центр у західному регіоні нашої держави.

У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що вхо­дила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники універси­тету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобо­жанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835—1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — поет, історик, ректор цьо­го ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854—1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імуно­лог Ілля Мечніков (1845—1916). З Харківським університетом пов´язані імена його відомих у майбутньому вихованців, зокре ма історика і етнографа Миколи Костомарова (1817—1885), пси­холога Дмитра Узнадзе (1886—1950) та багатьох інших.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський фа­культет з історико-філологічним і фізико-математичним від­діленнями. Діяльність Київського університету в центрі Украї­ни стала визначальним етапом у розвитку освіти, науки і куль­тури країни. Першим ректором університету був видатний вчений-природознавець, письменник, фольклорист, історик Михай­ло Максимович (1804—1873). З Київським університетом пов´я­зана діяльність багато відомих вчених, письменників, поетів, громадських діячів, які принесли славу Україні. Це історик, ар­хеолог, етнограф Володимир Антонович (1834—1908); історик Дмитро Багалій (1857—1932); літературознавець, фольклорист, історик, філософ, публіцист, громадський і культурний діяч Ми­хайло Драгоманов (1841—1895); історик, фольклорист, етнограф Митрофан Довнар-Запольський (1867—1934); український пи­сьменник, театральний і громадський діяч Михайло Старицький (1840—1904); історик Іван Лучицький (1845—1918) та багато інших.

Нині Київський національний університет імені Тараса Шев­ченка є провідним центром розвитку науки і культури в Україні.

У травні 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одесь­кий університет, який називався Новоросійським університетом. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар МЛ. Пирогов та генерал-губернатор Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді Південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Та й взагалі він став центром науки і культури півдня України. Багато вихованців і педагогів Одеського університету стали його окрасою, зробили значний внесок у розвиток вітчиз­няної науки. У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Буковина, розташована у передгір´ях Карпат, була під протекторатом різних країн — Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз´єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається цент­ром розвитку освіти і науки на Буковині.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Украї­ні свідчить, що кінець XVIII і все XIX ст. позначилися активним становленням і розвитком наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіо­нах держави. Ними були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у XX ст.