Глава 1. Теорія сукупних доходів населення і соціальна політика держави

1.1. Зміст соціальної політики держави та моделі

Державна політика доходів полягає в перерозподілі їх через держбюджет шляхом диференційованого оподатковування різних груп одержувачів доходу й соціальних виплат. При цьому значна частка національного доходу переходить від верств населення з високими доходами до шарів з низькими доходами.

Соціальні трансферти - це система заходів грошової або натуральної допомоги незаможним, не пов'язаної з їхньою участю в господарській діяльності в цей час або в минулому. Метою соціальних трансфертів є гуманізація відносин у суспільстві, запобігання росту злочинності, а також підтримка внутрішнього попиту.

Механізм соціальних трансфертів включає вилучення у формі податків частини доходів у середньо- і високоприбуткових верств населення й виплату посібників найбільш нужденним і інвалідам, а також допомога по безробіттю.

Найбільш ефективним засобом державного регулювання заробітної плати в країнах з ринковою економікою є визначення гарантованого мінімуму (ставки оплати праці за 1 годину роботи). Наприклад, мінімальна погодинна оплата праці в США з 1997 р. становить 5,15 долара, у Великобританії - 3,60 фунтів стерлінгів.

Саме виходячи з мінімальних розмірів оплати праці й ведуться переговори між керівниками компаній і профспілками про висновок колективних договорів на різних рівнях, починаючи від підприємств і закінчаючи галузями. У цих документах також обмовляються різні премії й доплати, диференціація заробітної плати по галузях, залежно від рівня кваліфікації.

Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту споживання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, ніж сім'я більшої чисельності. Виникає своєрідна “економія від масштабу сім’ї не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчування 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності буде дорівнювати вартості харчування, помноженої на n[4, c. 154-155].

Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.

Фактична інформація про бідні прошарки населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення: молодих і пристаркуватих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій.

Залежно від відповідності доходів прожитковому мінімуму нужденна частина населення має право на одержання соціальної допомоги. При цьому в країнах з ринковою економікою практикується строго виборчий підхід до визначення осіб, що дійсно бідують у цій допомозі. В основі цього підходу лежать різні процедури перевірки, серед критеріїв яких - рівень доходу, розміри особистого майна, стан здоров'я, родинний стан і т.д.

Отже, основним інструментом оцінки, прогнозування й регулювання величини, структури й динаміки рівня життя є споживчі бюджети населення.

Практикуються два роди бюджетів: нормативні, які є результатом спеціальних досліджень, і фактичні, отримані в результаті статистичних даних.

Нормативні бюджети підрозділяються на раціональні, розраховані на задоволення раціональних потреб, і мінімальні, що забезпечують елементарні на даному етапі розвитку суспільства умови життя, що підтримують працездатність і здоров'я людей[9, c. 137-138].

На основі закордонного і вітчизняного досвіду можна зробити висновок щодо необхідності формування національної моделі механізму регулювання рівня доходів населення з врахуванням позитивних і негативних наслідків ринкової трансформації економіки. Цей механізм має включати як загальні важелі регулювання доходів населення, так і спеціальні для сільських жителів: загальні – встановлення мінімальних рівнів заробітної плати і пенсій, соціальні трансферти і страхування, кредитна підтримка окремих груп населення тощо; спеціальні – встановлення мінімального рівня ставок орендної плати за земельні ділянки і майно населення, державна підтримка фермерських господарств, інвестування розвитку соціальної сфери села, податкові пільги для вітчизняних товаровиробників тощо.