3. Образ майстра як своєрідний концепт твору

Розглянемо поняття образу. Словник літературознавчих термінів подає таке тлумачення: «образ художній – це особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, – на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять» або, за більш сучасним визначенням, художній образ це «категорія художньої гносеології, завершений і знаково виражений результат художнього пізнання». Будь-який твір художньої літератури насичений образами. Художні образи в літературі включають в себе й тропи, й символи, й персонажі, «образом називають будь-яке явище, творчо відтворене в художньому творі».

Головним героєм твору «Острів у вічності», є вісімдесятилітній письменник, Майстер. Точніше, його Душа, бо сам Майстер – автор роману «Острів у вічності» – з волі Володимира Дрозда сходить «із потяга живих» і починає жити «згустком ніким ніколи не дослідженої, безіменної, небесної, не земної енергії».

Ця енергія людської душі – жива органічна частина Космічного Розуму, Всесвітньої Душі, в існування, у реальність якої В. Дрозд вірив.

Він був упевнений, що йому, як і кожній людині, судилося стати крихітною частиною складного духовного сплаву, котрий нарощується кожною новою людською душею, кожним індивідуально витвореним духовним світом. Головне для нього як письменника – творити нову реальність, виплекати плід інтелектуально-художньої творчості як логічний результат інтенсивного духовного самоздійснення. Це означало для В.Дрозда «рости душею», доростати впродовж усіх своїх земних днів «до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів». Тому так зосереджено й напружено працювала його душа, бо вірив, що тільки в глибинному усамітненні душа здатна піднятися над світом реальності та вийти на високий рівень розмови із самим Богом.

Уявляв собі появу на цьому грішному світі нової людини божественним актом, унаслідок якого частка Божого світла, маленький його промінчик оселяється в людській душі. Але як нелегко людині пронести крізь усе своє життя це сяєво Боже, не погасити його в суєті мирського життя, а навпаки, розпалювати цей духовний вогонь постійним самовдосконаленням, нарощуючи духовну енергію задля повернення її після смерті до небесної скарбниці Бога. Письменник розвивав ідею нерозривності, єдності земного і небесного світів, яку, цю органічну єдність, забезпечує людська душа.

В. Дрозд найбільше цінував той стан, коли поринав у солодку самотину й душа наповнювалася передчуттям споріднення з тим вищим духовним сплавом, котрий він іменував Творчим Початком. Митець цей стан уважав «осяянням душі, озарінням душі». Його душа не раз переживала моменти, коли народжувалося відчуття подоланості стіни між ним, митцем, і Богом, коли він міг утішатися радісним злиттям своєї душі зі світом Божим.

Герой твору Володимира Дрозда «Острів у вічності» не має ні імені, ні прізвища, він – Майстер. При цьому в спогадах Майстра оживають образи матері, батька, інші біографічні подробиці, які максимально уподібнюють Майстра до автора твору, але водночас складають із автора і його героя ще одну бінарну опозицію. На перший погляд, автор роману «Острів у вічності» цілком ототожнював себе з Майстром; однак роман не перетворився на автобіографічне есе з елементами фантастики, у головного героя твору не з′явилися відомі нам ім′я і прізвище, оскільки Володимир Дрозд чітко визначив дистанцію між наратором і персонажем, хоча безоглядно віддав своєму героєві-двійникові всі заповітні думи, всі потаємні спогади, всі інтимні переживання. Саме ця дистанція, визначена між наратором і персонажем, дозволила авторові роману реалізувати агіографічний принцип моделювання картини світу і людини у світі через створення ідеалізованого іконного образу духовних митарств і пошуків Майстра, безіменного, але унікального носія творчої само усвідомленої енергії, здатної творити мікрокосм незнищенної людської душі .

Безіменний герой роману Володимира Дрозда «Острів у вічності», попри свою унікальність, уособлює світовідчуття будь-якої сучасної людини, схильної осягати проблему смерті й особистого безсмертя у гносеологічному та етичному аспектах. Низка колізій із життя Майстра дає уявлення і про те, що умоглядно-раціональне вирішення проблеми особистого безсмертя майже завжди апелює і живиться глибинною людською екзистенцією У житті Майстра примара смерті присутня від початку його земної дороги (в романі це образ могили, яка передчасно забирає матір героя, це мотив смерті маленької дівчинки-племінниці Майстра тощо), однак ця примара смерті функціонує як дивний позитивний чинник, що поглиблює сенс людського життя, ушляхетнює його, а в даному контексті витворює з простого селянського парубка творця інтелектуальних цінностей.

Роман Володимира Дрозда підводить читача до розуміння людської особистості як категорії релігійно-духовної, як носія та творця над особистісних цінностей, життя якого визначається не лише боротьбою за самозбереження, а також і прагнення до самозростання та самовизначення.

Майстру з твору М. Булгакова «Майстер і Маргарита» надали довічне проживання в чомусь затишному та позитивному, і аж ніяк не в пеклі. Та й словосполучення «диявол нагородив його пеклом» радше буде сприйматися людьми як іронія, викликаючи неоднозначне ставлення, бо всі звикли, що нагорода – це щось заслужене важкою працею, і має позитивне значення.

Направляючись до «тиші», дарованої в нагороду дияволом, Майстер та Маргарита пересікли міст та річку, яка текла під ним, а далі… Далі Майстру «тишу, спокій» описує Маргарита, наголошуючи, що він має отримувати насолоду від беззвуччя та подивитися на свою вічну домівку, яку йому надали в нагороду. Вона йому повідомляє, що ввечорі до нього приходитимуть та гратимуть, і після цієї гри Майстер буде засинати. Ковпак, який він надягатиме, буде засаленим та вічним, однак Маргарита каже Майстру, що він засинатиме із усмішкою на вустах. Маргарита визнає, що, насолодившись цим, Майстер стане мудрим, проте прогнати її вже не зуміє. Чому? Тому що вона берегтиме його сон. Загалом, виходить досить прийнятна картина. Застосовуючи «білий» піар, Маргариті вдалося ввести в оману як самого Майстра, так і читачів, запевнивши, що Воланд нагородив чимось добрим, і обом героям у «тиші, спокої» буде затишно.

Заручившись, Маргарита надалі узяла під особистий контроль процес перетворення цього сну на реальність. І яку ж «тишу» читачі побачили у віщому сні? Місточок виявився корявим, річка під ним – мутною. Такою ж мутною, як і все довкруги – безнадійне, смутне, під похмурим небом ранньої весни. Воланд обіцяв майстру вишні, які у цвіті, але натомість у віщому сні «безрадостные, нищенские, полуголые деревья». Між ними – «бревенчатое зданьице, не то оно – отдельная кухня, не то баня, не то черт знает что». Тобто саме чорт знає, що це. І ось, двері цього «вічного дому» відкриваються, і «появляется он. Довольно далеко, но он отчетливо виден. Оборван он, не разберешь, во что он одет. Волосы всклокочены, небрит. Глаза больные, встревоженные».

Невже Майстр став таким саме від процесу насолоди «тишею»? Що ж тоді таке «тиша» за дияволом? Виходить, що «тиша» за Воландом – це коли все тихо довкруги, але настільки тихо, що «ни дуновения ветерка, ни шевеления облака и ни живой души. Вот адское место для живого человека!», «захлебываясь в неживом воздухе, Маргарита по кочкам побежала к нему и в это время проснулась». І ось це Маргарита наприкінці роману описує Майстру як «беззвуччя», яким йому доведеться насолоджуватися цілу вічність.

Декому після прочитання опису такої справжньої диявольської тиші, яка змальовується автором уві сні Маргарити, захочеться резюмувати, що в тихому омуті чорти водяться. І вони, як виявляється в кінці роману, таки дійсно там водяться. Бо хто ж тоді приходитиме до Майстра кожного вечора, гратиме для нього та танцюватиме? Рекламуючи героям свою «тишу», диявол наголошує на тому, що підготував для них найкраще майбутнє.

Для Володимира Дрозда душі його роду й народу – це своєрідне листя землі, яке шелестить на вітрах Часу, і мета письменника – почути ці голоси-шелести, озвучити їх образним словом і передати наступним поколінням. Його уява відроджувала й народжувала великий світ українського буття, котрий зосередився в його рідному краї, там, «де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай», там, де минуло його дитинство, де ще пам’ятають його прадіда, коваля Семирозума, якому письменник дав ім’я Нестор, а прізвище – Терпило.

Голос легендарного Семирозума він чув іще в дитинстві – долинав цей голос із розповідей односельчан, матері, вселявся в його думки, у його душу й «вимагав» створення, оповідання того, що він, солдат Нестор, із волі самого Бога спостеріг у своєму Краю. Бо наділив його Господь даром чути й розуміти голос землі, голос душі людської, мову рослини, пташини, тварини та правом судити Божим судом людські вчинки.

Багата творча уява В. Дрозда «переселила» ще живого Нестора, прозваного Семирозумом, на небеса, на той Острів вічності, на якому й відбулася його зустріч із Богом. «Зостанешся оком моїм і вухом моїм у краї опісля літ своїх земних, скільки тобі одведено, і будеш ти судом моїм у ділах людських, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім», – так заповів Господь Семирозумові, і той по смерті тіла свого прийняв на душу всі страждання й болі, усі радощі й печалі односельців. Надивився-напереживався Нестор, наповнив по вінця душу кров’ю і стражданням своїх краян і жахнувся від того, як швидко опановується злом людська душа. Розгублений, пригнічений і вражений тим, як шал насильства, жорстокості, кривавої помсти, морального звиродніння охоплює його Край, він вибухає гнівом та образою на Бога, перекладаючи на Господа вину за всі біди і страждання людей Краю. Та Бог терпляче пояснює Несторові-солдату, що шукати винних за трагічні випробування людського роду слід не лише на небесах, а й на землі, бо саме людина разом із Богом творить «усе добро світу і усе зло світу».

Творче життя В. Дрозда було підпорядковане творенню власного світу зі світла своєї душі. Згодом він вкладе до уст самого Бога такі заповідні слова: «Є велика таємниця душі людської, і її належиться відкрити самій людині у поті, крові, муках і радощах земних».

Свої думки, переживання, сподівання й відчуття прозаїк змушений був уже в перших своїх новелах та оповіданнях «загортати» у фольклорно-фантастичні шати, майстерно використовуючи засоби поетики усної народної творчості, у фантастичні народні сюжети, творчо застосовувати народний гумор, особливо ефективно чи не найдавніший жанр – небилицю.

Володимир Дрозд – неперевершений майстер творення своєї власної, оригінальної художньої реальності. Володіючи потужною естетичною енергією, письменник завдяки мистецькому використанню фольклорно-фантастичних елементів – небилиці, міфообразів, розгорнутих міфометафор, алегорій, травестії, легенд, сказань, сміху, гумору, іронії, сатири, гротеску, дотепу, жарту – відкрив безмежні можливості для розгортання образно нестримної новаторської поетики національної словесної творчості. Парадоксальність мислення прозаїка зумовлена його природним даром химерно персоніфікувати елементи народної фантастики, «вирощені» на ґрунті історичного буття його Краю і трансформовані завдяки вигадливій фантазії письменника в конкретну українську дійсність.

Отже, В. Дрозд завжди, упродовж усього свого надзвичайно інтенсивного і плідного творчого життя, був особливо чутливий до змін у суспільній атмосфері, майстерно реагуючи на пониження духовної температури в настроях і почуттях його сучасників. Спостерігаючи переродження людини, особливо номенклатурної, унаслідок ідейно-моральної деформації політичної системи, письменник знаходить новаторські художні засоби, оригінальні форми ідейно-естетичного вираження суті й наслідків моральної та духовної.

Твір глибоко впливає не тільки на почуття, але й на розум людини, збагачує його духовно, допомагає їй пізнати самого себе і своє життєве призначення, укріплює його волю у боротьбі за високі людські ідеали, підвищує суспільну активність людей, робить їх морально чистими та благородними.

У процесі художнього відображення дійсності письменник відбирає найбільш значні і характерні життєві явища, аналізує їх сутність і синтезує в образи у світлі свого естетичного ідеалу. Твір виражає ідеї, думки та почуття автора. Характер цих ідей, аспект художнього зображення життя людини в суспільстві залежать від позиції митця. Кожна людина тисячами ниток зв’язана з певним соціальним середовищем. Хоче вона того чи не хоче, усвідомлює вона те, чи не усвідомлює, але її погляди, смаки, ідеї та ідеали так чи інакше визначаються особливостями цього середовища.

Хронологічно останнім (і вже посмертно) вийшов у світ другий том роману В.Дрозда «Листя землі», але за задумом і за реальним втіленням роман «Острів у вічності» був дійсно останнім художнім полотном видатного українського майстра слова, філософа і фантаста, літописця і провидця.