Основні представники

• Клод Леві Строс (антропологія)

• Роман Якобсон (лінгвістика)

• Ролан Барт

• Мішель Фуко

• Жак Лакан (психоаналіз)

• Жан Піаже (психологія)

• Ніколя Бурбакі (математика)

• Жерар Женетт (література)

17. Теорія стилю. Стиль письменника, стиль твору, стиль епохи. "Загальні" й індивідуальні стилі.

Теорія трьох стилів — традиційне для Європи доби Відродження і бароко вчення про поділ мови на три стилі («слоги»): високий, середній і низький.

Успадкована з античних часів, зокрема через александрійську філологічну школу.

В Україні розроблялась у XVII-XVIII ст. викладачами Києво-Могилян. академії, найґрунтовніше — Теофаном Прокоповичем (курси «Про мистецтво поетики», 1705; «Про риторичне мистецтво», 1706), його послідовниками Митрофаном Довгалевським (курс поетики «Сад поетичний», 1736), Георгієм Кониським (курс «Правила поетичного мистецтва», 1746) та ін.

Поділ на стилі передбачав обов’язкову залежність між предметом викладу, тематикою і добором мовних засобів та жанрів.

Певною мірою він перетинався зі структурно-типологічним поділом літературної мови на слов’яноруську, книжну українську і живу народну (див. Староукраїнська мова).

Теорія трьох стилів була використана і розвинена Михайлом Ломоносовим на матеріалі російської літературної мови XVIII ст. Вона втратила актуальність у процесі формування української літературної мови, коли три традиційні стилі («слоги») занепали, а основними одиницями стильової диференціації стали структурно-функціональні стилі.

Термін «стиль» походить від латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше — інди­відуальні особливості творчості письменника загалом. По­няття стилю сьогодні є багатогранним, а в багатьох аспек­тах — невизначеним. Про стиль говорять не лише в літе­ратурознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. В різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо). У літературознавстві багато­значність поняття також спостерігається: дослідники розгля­дають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль пись­менника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вва­жають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті — лише про «вели­кі» стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.

 

Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого облич­чя» окремого письменника. 

Стиль літературного твору пов'язаний не лише зі «зміс­том душі» його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст.

Деякі вчені розглядають індивідуальний письменниць­кий стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. В. Жир-мунський писав: «У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесни­ми засобами, але не такий, що вичерпується словами». Все це — носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.

Стиль — це явище цілісне. За висловом В. Жирмунсько-го, поняття стилю «...означає не тільки фактичне спів­існування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв'язок, що існує між окремими прийомами». І хоча стиль пов'язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, не­обхідно вбачати в стилі також і зв'язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. Той же В. Жирмунський стверджує: «Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами». Тому-то стиль як явище форми «неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору».

Індивідуальний стиль — явище неповторне. Він є свід­ченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор «Фауста» застосовує термін «мане­ра», а для «найгірших» — «наслідування». Тим, чим для Ґете є «стиль», для В. Бєлінського є «склад» (рос. — слог), — у XIX столітті це поширене поняття було синонімічним стилю. Склад, за висловом Бєлінського, — «...це сам талант, сама думка. Склад — це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особи­стість, як характер <...>. За почерком упізнають руку лю­дини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини — за складом упізнають великого пись­менника, як за пензлем — картину великого живописця». Схожу думку висловлює і Антон Чехов: «Якщо в автора немає „складу", він ніколи не буде письменником».

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є, — це мій стиль», — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Фло­бер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.