Розвиток літературних родів та жанрів у першій половині хіх ст.

В українській літературі перших десятиріч ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.

Жанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як зі світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури.

До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (замість прозової - віршова), ліричний вірш, вірш-травестія,до нових – іроїкомічна й травестійна поема («Енеїда» Котляревського, «Горпинида» Білецького-Носенка), побутово-гумористична поема («Вечорниці» Кореницького), історична поема («Палій» Забіли), віршова казка, романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.

Розвиток нових поетичних жанрів значною мірою збагачує також художню форму, прищеплює силабо-тонічну систему віршування. В українській поезії з’являється сонет, тісно пов’язаний з філософською, любовною, пейзажною лірикою, тріолет, гекзаметр, ямб, амфібрахій, анапест.

Помітне місце в українській поезії належить переробкам, переспівам і перекладам зі світової літератури (давньогрецькі і римські автори, обробки античних і біблійних сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети Бюргер, Гете, твори слов’янських поетів, зокрема Жуковського, Пушкіна, Міцкевича), що збагачувало її тематично і художньо.

Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який із перших спроб кінця 20-х років у 30-40-х роках складається у самостійний літературний напрям, формуючи свою родову й жанрово-стильову систему та літературно-естетичну думку.

В естетичному світі нової української літератури відбувається своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій: народної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, переінакшення були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислено в гумористичному плані. Це виразно сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ ст. пов’язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Україні розпочався з середини XVI ст.

Бурлескна традиція не притлумила ліричного струменя в українській поезії, який виник ще в старій літературі. На початку ХVІІІ ст. інтерес до інтимного світу особистості відбивається в любовній ліриці, яка, активно контактуючи з народною ліричною пісенністю, виявляє риси, характерні для сентиментального романсу.

На перші десятиліття ХІХ ст. припадають поява професійного театру та початки нової української драматургії.

Генетично вона цього часу пов’язана з художніми традиціями ХV – ХVІІІ ст., що йдуть від діалогів і декламацій, шкільної драми й вертепу. Ці традиції знаходять своє продовження у ХІХ ст. і живим побутуванням вертепного театру (він був поширеним і за межами України), й існуванням аматорських театрів у поміщицьких маєтках.

Засновником нової драматургії, яка позначена сутнісними рисами нового підходу до ідейно-художнього освоєння дійсності, виступив І.Котляревський зі своєю соціально-побутовою драмою «Наталка Полтавка» (написана у 1818р., надрукована у 1838 р.) та водевілем «Москаль-чарівник» (написаний у 1819 р., опублікований у 1841 р.). Підхопили і розвинули цей напрям М.Костомаров, Г.Квітка-Основ’яненко.

У тогочасних драматичних творах з’являються вже нові риси, що характеризують ідейно-художнє бачення драматургії нового часу, зокрема ознаки просвітительського реалізму. Головною рисою авторської позиції стає свідома орієнтація на життєву вірогідність, правдивість зображуваного.

Наприкінці 30-х років в українській драматургії з’являються романтична драма й трагедія, представлені у творчості М.Костомарова.

Хоча професіональний театр починає діяти в Україні з 1789 р. у Харкові, проте становлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок ХІХ ст. (1803 р. – театр у Києві, 1804 р. – в Одесі, 1810 р. – в Полтаві тощо). На Західній Україні професіональний театр з’являється у 1837 р. На сценах з успіхом ставилися твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка та інших українських авторів.

Формування прози як літературного роду в новий час органічно пов’язане насамперед із розвитком реалізму, зі зверненням до проблем сучасності, позитивним прикладом для української літератури перших десятиліть ХІХ ст. були твори російських авторів (більшість з них були вихідцями з України) на теми українського життя.

Спадкоємцем усіх прогресивних традицій і творцем народної реалістичної повісті в українській літературі 30-40-х років ХІХ ст. виступив Г.Квітка-Основ’яненко

Питання про становлення нової української прози, яка черпає теми й проблематику з живої дійсності, насамперед із народного життя, Квітка-Основ’яненко, як і інші українські письменники перших десятиліть ХІХ ст. пов’язує з необхідністю розвитку літератури рідною мовою.

ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ І СТИЛІ ПОЧАТКУ XIX СТ.

«Українська література в перші десятиріччя XIX ст. одночасно освоювала і класицизм, і сентименталізм, і просвітительський реалізм, і романтизм, переломлюючи їх [...] через магічний кристал національного художнього світобачення».

М.Яценко