85. Проблема свободи волі у філософії б. Спінози.

Спіноза формулює тезу про те, що свобода – це пізнана необхідність, і прагне за допомогою раціональних, по суті формальних, «геометричних» методів пізнання пояснити сутність свободи. Всядіяльність людини з необхідністю витікає з природної залежності, котра в свою чергу є модифікацією єдиної абсолютної субстанції. Це прояв механістичного детермінізму.Свободи волі як такої немає, так як людина - частинка природи і являє собою ланку світової детермінації. Субстанція - це єдність волі і необхідності. Вільний тільки Бог, бо всі його дії продиктовані своєї власної необхідністю. Людина ж частина природи, тому вона включена в необхідність, алевона - істота особливого роду, так як крім протяжності володіє атрибутом мислення, розумом. Тим самим свобода волі людини обмежена, вона зводиться по суті справи до розумної поведінки. Свобода і необхідність у людини виступають пов'язаними поняттями, обумовлюючи один одного. Спіноза ввів навіть поняття вільної необхідності. Одним з найбільш сильних проявів волі він вважав прагнення до самопізнання. Воля - це розум, вважав Спіноза.Поведінка людини направляється трьома основними афектами: радістю, смутком, пожадливістю(вожделение), які породжують безліч похідних.Всі афекти грунтуються на інстинкті самозбереження, тому і в цілому в своїй поведінці людина направляється не етично законами добра і зла, а лише прагненням до власної вигоди. Доброчесність - це всього лише прагнення людини зберегти своє існування.Спіноза вважає, що людина - раб своїх пристрастей, афектів, тому вона не вільна, але потім він показує, що людина в змозі вийти з цього рабства і стати вільною, якщо вона складе ясну ідею про свої пристрасті, афекти, тобто пізнає цей стан. В залежності від пізнання своїх афектів різні люди, згідно Спіноза, знаходяться на різному ступені свободи.

85. Основи філософії б. Паскаля.

Головною рисою філософії Б. Паскаля є послідовне, авґустиніанське відстоювання позиції свободи волі людини, як Божої благодаті. Він виступав проти релігійного догматизму і наукового романтизму суспіль. Вже в «Трактаті про пустоту» Б. Паскаль зазначає характерні особливості і відмінності у емпіричних наук і теологічних. Декартівська основа вияв­ляється у запереченні значення «авторитету» в науках, які мають базува­тися на методі логічної дедукції. Навпаки в теології, яка надзвичайно канонізована і стверджена сис­темою вимог, принцип авторитету одкровення виключно необхідний. Ві­чність істин теологічних, божественних не суперечить перманентному прогресу істин, які відкриваються розумом. Наукове дослідження ґрунту­ється на накопиченні знань. Таке накопичення постає як перехід від одних істин до інших. У науковому пізнанні немає місця авторитету і догматиз­му, оскільки предмет наук передбачає поступове проникнення в галузь дослідження, а відтак, передбачає вдосконалення істини. Філософ стверджує, що джерелами знання є розум, досвід та відчуття, яке більше нагадує по­чуття – це пізнання «серцем». У працях Паскаля значного поширення на­буває дедуктивно–аксіоматична побудова знання, як основа гносеологіч­ного раціоналізму. Б. Паскаль деталізує основи і складові такого методу. Найближчий до досконалості є метод «геометричний».