- •1. Поняття та сутність науки конституційного права зарубіжних країн
- •2. Предмет науки конституційного права зарубіжних країн
- •3. Зародження, розвиток та основні етапи становлення науки конституційного права зарубіжних країн
- •4. Методологія та особливості зарубіжної науки конституційного права
- •5. Співвідношення конституційного права зарубіжних країн з іншиминауками
- •6. Функції науки конституційного права зарубіжних країн
- •7. Поняття галузі конституційного права за рубежем
- •8. Предмет галузі конституційного права в зарубіжних країнах
- •9. Методи конституційно-правовового регулювання суспільних відносин в зарубіжних країнах
- •10. Суб’єкти конституційно-правових відносин в зарубіжних країнах
- •11. Поняття та особливості конституційно-правової відповідальності
- •12. Поняття та види джерел конституційного права зарубіжних країн
- •13. Система галузі конституційного права
- •14. Загальна характеристика та класифікація конституційно-правових норм
- •15. Формалізовані та неформалізовані джерела конституційного права
- •16. Конституція, як головне джерело конституційного права зарубіжних країн
- •17. Класифікація конституцій
- •18. Порядок прийнятя конституцій
- •19. Порядок внесення змін та доповнень до конституції в зарубіжних країнах
- •20. Особливості еволюції та сучасні моделі зарубіжних конституцій
- •21. Конституційні, органічні та звичайні закони як джерела конституційного права в зарубіжних країнах
- •22. Внутрішньо-державні та міжнародно-правові договори та їх значення в конституційному регулюванні
- •23. Види спеціальних нпа як джерел конституційного права
- •24. Судові прециденти як джерела конституційного права в джерелах англосаксонської системи права
- •25. Акти тлумачення та доктринальні джерела конституційного права
- •26. Конституційно-правовий звичай та конституційно-правова угода як джерела конституційного права
- •28. Права та свободи в теорії конституціоналізму
- •33. Правові гарантії реалізації та захисту конституційних прав і свобод громадян в зк
- •34. Поняття та характерні риси інституту громадянства в зк
- •35. Способи набуття громадянства в зк
- •36. Підстави припинення громадянства за рубежем
- •37. Поняття та види політичних партій
- •38. Політико-партійні систеи за рубежем
- •40. Проблеми фінансування діяльності політичних партій з рубежем
- •41. Юридична інституціоналізація політичних партій в зк
- •42. Конституційно-правові засоби прямої демократії в зк
- •43. Поняття та джерела виборчого права за рубежем
- •44. Принципи виборчого права в зк
- •45. Основні стадії виборчого процесу в зк
- •46. Поняття та загальна характеристика виборчих ситем
- •47. Мажоритарна виборча система та її різновиди
- •48. Особливості проведення виборів за пропорційною виборчою системою
- •49. Поняття ьа класифікація референдумів в зк
- •50. Поняття та «форма держави» втеорії конституційного права
- •51. Форма державного правління в зк, загальна характеристика та види
- •52. Монрхія як форма державного правління, її види
- •53. Республіка як форма державного правлінняя, її види
43. Поняття та джерела виборчого права за рубежем
В об’єктивному розумінні термін «виборче право» – це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження ре_
зультатів і порушень на виборах).
У суб’єктивному сенсі виборче право складається з активного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) – це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Це означає, що право голосу використовується під час голосування на виборах державних смоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і публічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, оби_
ратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.
Перш за все, звернемо увагу на те, що чимало питань, які стосуються виборів, регулюються на конституційному рівні. Якщо у конституціях, прийнятих до Другої світової війни, виборчі норми вміщувалися, як правило, у розділах, присвячених правам і свободам громадян, а також вищим органам держави (наприклад, Конституція Норвегії 1814 р. містить згадані норми у розділі “С. Права громадян і законодавча влада”; Конституція Австрії 1920 р. і Конституція Ірландії 1937 р. – у розділах, присвячених парламенту і президенту), то у повоєнних Основних законах ряду держав (наприклад, Туркменістану 1992 р., Узбекистану 1992 р.) є спеціальні розділи. Новою тенденцією є і розширення предмета конституційного регулювання: у новітніх конституціях усе частіше закріплюються спосіб визначення результатів голосування (наприклад, ч. 2 ст. 60 Конституції Естонії; п.5 ст. 50 Конституції Люксембургу), підстави не тільки невиборності, а й несумісності посад (наприклад, п. 2 ст. 30; п. 1 ст. 51 Конституції Греції; п. 1 ст. 68 Конституції Болгарії; п. 1 ст. 67 Конституції Іспанії; ч.4 ст. 63 Конституції Македонії та ін.).
У конституціях більшості зарубіжних країн спеціально застерігається регламентація інституту виборів (ст. 26 Конституції Австрії, ст. 10 Конституції Болгарії, ст. 31 Конституції Данії). До того ж в Іспанії (ст. 81 Конституції) і Молдові (ст. 61 Конституції) порядок загальних виборів регламентується органічним законом, а в Киргизстані (ст. 54 Конституції) навіть конституційним законом. В окремих державах (Аргентина, Бельгія, Єгипет, Камерун, Мадагаскар, Філіппіни, Франція) для цього приймаються виборчі кодекси – це комплексні акти, в яких міститься основна маса норм даного інституту. Звісно, і вони не є вичерпними. Зійшлемося на такому прикладі. У Франції паралельно із Виборчим кодексом діють закон від 6 листопада 1962 р. і декрет від 14 березня 1964 р., які стосуються порядку обрання президента країни; Закон від 7 липня 1977 р., присвячений виборам представників Франції до Європарламенту, закони від 30 грудня 1985 р. і 15 січня 1990 р., пов’язані з фінансуванням виборчих кампаній і політичних партій. У ряді держав джерелами виборчого права є також судові прецеденти, акти тлумачення права, звичаї.
