37. Державна служба та її види

Державна служба – професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і на підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій.

У державній службі виокремлюються два сектори:

• приватний - охоплює функціонування державних органів, установ і підприємств з точки зору допомоги.

• публічний - охоплює функціонування державних органів, установ і підприємств;

Державна служба поділяється на:

• цивільну яка у свою чергу поділяється на державну службу у державних органах влади і державних установах і підприємствах;

• адміністративна яка пов’язана з забезпеченням функціонування державної служби вцілому.

• мілітаризовану (військову і воєнізовану) яка пов’язана з використанням зброї.

Державна служба забезпечується окремим законодавством, яке передбачає:

• правила і процедури набору кадрів,

• навчання,

• проходження ними служби, кар’єри,

• правовий статус державних службовців,

• система заохочень і відповідальності.

38. Державний службовець. Посадова особа

Державний службовець – особа, що перебуває у публічно-правових відносинах з державою і займає в органах, установах і підприємствах держави посаду державної служби для здійснення покладених на неї державою повноважень та одержують заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету.

• Державна служба передбачає наявність рангів, класів чинів.

Залежно від характеру праці державні службовці поділяються на

• Керівників - державні службовці, які мають публічно-правовий статус (посадові особи)

• обслуговуючий персонал - державні службовці, що не мають публічно-правового статусу (непосадові особи).

Посадова особа державного апарату – державний службовець, який уповноважений на виконання управлінської функції, наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно-владні повноваження, приймає обов'язкові для інших осіб визначені законодавством правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.

• Посадова особа публічно-правового статусу регулюється нормами публічного права.

• Статус інших державних службовців регулюється нормами трудового законодавства.

• Діяльність осіб, які посідають виборні посади набуває ознак політичної державної служби.

39. Права і свободи людини та їх класифікація

Права людини – це певні конкретно–історичні можливості, які набувають згодом юридичного характеру,

Права людини - це можливості для набуття людиною матеріальних, соціальних та духовних благ, гарантуються державою

не "права людини“, а "права громадянина"

Права людини- це:

1) внормована її свобода;

2) потреби;

3) інтереси;

4) особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі

В Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2). Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: "Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", і в ст. 24, яка встановлює: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками". Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки.

Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції.

Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України.

Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед в таких конституційних положеннях: людина, її життя і здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави; всі люди вільні і рівні в своїй гідності і правах; права і свободи людини невідчужувані і непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою.

Тому цілкому закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (ст.ст. 21-68). Коло цих прав і свобод більше в порівнянні з попередньою Конституцією, а їх зміст в переважній більшості багатіший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Усю сукупність прав і свобод можна поділити на такі групи: громадянські (особисті); політичні; соціально-економічні; культурні (духовно-гуманітарні).

Вони становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи:

1) так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права не даровані державою, а дані їй самою природою. Серед них - право на життя, фізичну і моральну недоторканність, особисту свободу і безпеку, свободу віросповідання та ін.;

2) права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави - громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства і держави, бути членом політичної партії тощо.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.). Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Це, природно, закономірно й для України як суб'єкта міжнародного і європейського співтовариств і, зокрема, члена Ради Європи.