Основна задача побудова системи моніторингу довкілля ґрунтується на сучасній концепції моніторингу яка враховує «діагноз–прогноз–проект–впровадження»
Дослідження проблеми моніторингу вимагає передусім звернення до словникових дефініцій.
Так, у словнику термінів і понять законотворчої діяльності подано визначення моніторингу (англ. monitoring – контроль, віл лат. monitor – той, хто попереджає, застерігає, радник, консультант) як регулярного спостереження за станом суспільних, правових, соціальних, природних і технічних процесів з метою їх оцінки, контролю та прогнозування. Моніторинг здійснюється на глобальному, регіональному й локальному рівнях. Отримана інформація використовується при підготовці законів, інших нормативно-правових актів, рішень тощо, що приймаються державними органами, політичними партіями, громадськими
організаціями. Моніторинг є складовим компонентом процесу прийняття рішення у складному й слабко прогнозованому світі. Орієнтований на виявлення відхилень від реалізації програми та корекцію у процесі її
розробки й реалізації, моніторинг пов’язується з оцінкою ефектів реалізації певних типів рішень, а отже, спрямовується на оцінку інновацій у
суспільстві. Користувачів результатами моніторингу науковці чітко поділяють на два типи: спеціалісти (керівники та їхні помічники) різних сфер, а також громадські організації і політичні партії; професіонали, які мають схожі альтернативні погляди на досліджувані процеси. При цьому важливо, щоб інформація про досліджувані явища та процеси мала стратегічний характер, оскільки вона покликана забезпечити не лише більш менш довготривалий прогноз, а й співвіднесеність досліджуваного явища з іншими об’єктами. Отже, очевидно, що моніторингова процедура передбачає стан - дартизацію процедур та показників для забезпечення можливості розуміння та правильної
інтерпретації інформації всіма зацікавленими особами. Разом з тим результати моніторингу можуть слугувати об’єктом подальшої обробки та аналізу, націлених на пошуки нових закономірностей. Дотримуючись такого трактування у своєму дослідженні, автор вважає, що ефективність та результативність проведення органами державної влади неупередженого щорічного моніорингу розвиненості громадянського суспільства безпосередньо залежить від об’єктивності використання певної низки процедур. Розглянемо основні з них.
Соціальна діагностика. Як складова та різновид соціальних технологій вона спрямовується на оцінку: фактичного стану об’єкта технологізації, конкретної ситуації, проблемної характеристики. Оскільки результатом її застосування є опис об’єкта відповідно до системи заданих показників, то очевидно, що необхідною умовою її застосування є наявність
норм, нормативів, орієнтирів діагностовано сфери життєдіяльності.
Ця технологія є першою складовою циклу «діагноз-прогноз-проект-впровадження», запропонованого науковцями-теоретиками сфери державного управління. Однак вважається, що у цьому циклі мають відображатися не лише результати («діагноз», «прогноз», «проект», «впровадження»), а й динамічні процеси досягнення цих результатів, а саме: «діагностика», «прогнозування», «проектування», причому «впровадження» має бути доповнене результатом, є «управлінські рішення». Отже, з урахуванням запропонованих уточнень цикл моніторингу розвиненості громадянського
суспільства має набути такого вигляду (рис. 2).
Діагностика (діагноз)
Прогнозування(прогноз)
Проектування(проект)
Впровадження
(управлінські рішення)
Рис.2. Цикл моніторингу розвиненості
громадського суспільства
Не викликає жодного сумніву, що соціальна діагностика, що є одночасно і процедурою, і соціальною технологією, і методологічним інструментом, має стати передумовою соціо-інженерної діяльності ОДВ, спрямованої на формування та оптимізацію громадянського суспільства як соціальної системи. Це необхідно передусім для отримання управлінськими органами необхідних не лише теоретичних, а й емпіричних знань.
Необхідно чітко розмежовувати соціальну діагностику та соціальне обслідування, яке спрямовуєтьсянавивчення, оглядтаперевіркуобмежених у просторі та часі соціальних суб’єктів чи явищ. Як правило, отримані внаслідок соціального обслідування результати не піддаються науковому узагальненню, оскільки використовуються лише з практичними цілями.
Виділені науковцями елементи соціальної діагностики, автор вважає за доцільне застосувати у процесі моніторингу активності НДО:
– оцінка стану досліджуваного соціального об’єкта, тобто ГО, чи характеристик його діяльності на основі попередньо визначених показників (є підґрунтям для подальшого аналізу);
– визначення еталонного (нормативного) стану об’єкта та характеристик його діяльності. З цією метою застосовуються такі три підходи:
–нормативний – еталонним визнається негативний стан об’єкта, який аналізується крізь призму цілей управління; ситуаційний – еталонним є стан об’єкта, що як адекватний ситуації, в якій функціонує об’єкт, реалізує управлінськіпрограми;
–ситуаційно-нормативний – еталонним визнається стан об’єкта, що відповідає як цілям діяльності соціальної системи, так і реальній ситуації;
–виявлення невідповідності між еталонним та реальним станом досліджуваного об’єкта.
При цьому автор вважає, що підготовка відповідних управлінських рішень має бути виділена як окремий елемент. Соціальній діагностиці як універсальній соціальній технології притаманні всі визначальні вимоги процесу технологізації, оскільки у ній чітко виділяються такі процедури: попереднє знайомство з досліджуваним об’єктом, постановка завдання, визначення стану діагностованих ситуацій та їхніх параметрів, добір показників, методик; вимірювання та аналіз показників; формулювання висновків, підготовка остаточного заключення-діагнозу.
Соціологічна діагностика, синонімічна соціальній діагностиці, є специфічною діяльністю соціолога, основна мета якої полягає не лише в аналізі стану соціальних об’єктів та процесів, а й у виявленні проблем їх функціонування й розвитку. Саме тому соціологічна діагностика, передбачаючи колективне обслідування вивчення стану справ у організації з метою визначення «больових точок» і виявлення проблем, широко застосовується у практиці соціально–інженерної діяльності та у сфері управлінського консультування. Цікавими, на думку, є виділені вченими не лише спільні характеристики соціологічної діагностики та дослідної діяльності (зорієнтованість на отримування інформації; використання наукових знань; вивчення та аналіз стану досліджуваного об’єкта), а й їх відмінні риси.
У вигляді таблиці:
Таблиця 1.
Відомості між дослідницькою діяльністю та соціологічною діагностикою
Дослідна діяльність |
Соціологічна діагностика |
Мета–отримання нових знань про об’єкт |
Мета–«фотографування» реального стану об’єкта відповідно до заданих параметрів, його оцінка порівняно з нормальним чи еталонним станом, прогнозування подальшого функціонування(поведінки) об’єкта |
Спрямування–пояснення, розуміння, інтерпретації отриманої інформації |
Спрямування–виявлення проблем у реальному стані об’єкта |
Отримання достовірної інформації про об’єкт–мета |
Отримання достовірної інформації про об’єкт–засіб для прийняття рішення про необхідність впливу на нього і призначення спрямованості цього впливу |
Соціальне прогнозування.
Воно розуміється науковцями як дослідження перспектив соціальних процесів та явищ з метою підвищення рівня наукового обґрунтування й ефективності соціального планування та управління. У своєму дослідженні автор розуміє соціальне прогнозування, по-перше, як прогнози, пов’язані зі структурними, ціннісними, організаційно-управлінськими, часовими й просторовими змінами досліджуваного об’єкта; по-друге, як зміни у структурі соціальних потреб громадянського суспільства та його соціальної організації й управління ним; по-третє, як зміни в життєвому середовищі громадянського
cуспільства.
Вважаємо, що для моніторингу розвиненості громадянського суспільства необхідно застосовувати такі науково виділені взаємопов’язані способи соціального прогнозування, що являють собою органічну єдність:
• екстраполяція в майбутнє сучасних тенденцій та закономірностей розвитку громадянського суспільства, передбачаючи, що ці тенденції збережуться на певну перспективу;
• експертна оцінка можливого чи бажаного стану того чи іншого явища;
• моделювання прогнозованих явищ на основі низки показників, сценаріїв можливого чи бажаного розвитку подій.
Соціальне прогнозування включає практично всі технології соціальних досліджень: вивчення документальних джерел та спеціальної літератури, проведення спостережень, опитування громадян та експертів, експеримент постановки та постфактум, схематичне й математичне
моделювання. Крімцього, загальноприйнятою є класифікація технологій за показником рівня їх формалізації:
інтуїтивні (експертні), що поділяються на групи індивідуальних (технології інтерв’ю, аналітичні записки, написання сценарію тощо) та колективних (технології анкетування, обговорення комісією, колективне генерування ідей тощо) експертних оцінок;
формалізовані (фактографічні), що поділяються на групи екстраполяційних (технології найменших квадратів, можливого моделювання і адаптивного згладжування), системно-структурних (технології ієрархічного функціонального моделювання, морфологічного аналізу, матричного моделювання, структурної аналогії), асоціативних (технологіїімітаційногомоделювання та історико-логічного аналізу) технологій та технологій випереджальної інформації (технології аналізу потоків публікацій, оцінок значущих нововведень, аналізу патентної чи аналогічної інформації).
Необхідно зазначити, що використання однієї чи кількох технологій створюють основу для передпрогнозної орієнтації (розробка програми дослідження, побудова стартової (базової) моделі, моделі прогнозного фонду, пошукових та нормативних прогнозних моделей, їх верифікації (перевірка на достовірність);
підготовки рекомендацій з метою підвищення фективності управління соціальними процесами а основі зіставлення даних прогнозного пошуку
та нормативів.
Соціальне проектування.
Виходячи ізсловникової дефініції, ним позначається одинз видів діяльності, спрямованої на формуванняоб’ємно-інформаційного проекту створюваногооб’єкта. Іншими словами, соціальний проект єописом найсуттєвіших властивостей об’єкту крізьпризму чітко визначеного завдання з використанням нормативно-організаційної документаціїта стандартів діяльності, що регламентуютьфункціонування досліджуваного об’єкта.
Соціальне проектування виконує певніспецифічні функції, що сприяють розвитку соціального об’єкта: формування цілей тавирішуваних об’єктом завдань; моделюваннята прогноз побудови, функціонування і розвитку об’єкта; проведення соціально-пошуковихробіт, прив’язку об’єкта до конкретної території; реалізація проекту, його супровід та контрольрозробників за його виконанням. Необхіднозазначити, що проектування такого типу вимагаєобов’язкового виконання соціальних завдань івключаємірине лише соціально-діагностичного, ай організаційно-управлінського (технологічного) забезпечення.