1. Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово “адвокатура” походить від латинського “advocare”, “advocatus”(“закликати”, “запрошений”).

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура у тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту. Так, у Кафрів позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. В Туреччині існували, так звані, муфтії – знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні права заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: “робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим. Віддавайте право сиротам і захищайте вдів”.

Грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого – це народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільної професією. Існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форм; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістрів: консулів, преторів або цензорів.

За часів імперії римська адвокатура зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської процесії яке вільної. Адвокати стали представниками стану (ordo), піл яким розумілося лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Всі адвокати поділялися на два розряди:

1. штатних(stetuta)

2. позаштатних (supernumerarii).

Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката і ранг судової інстанції.

У середні віки (V –XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліцензіата прав (юридичну освіту) виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід н був обов’язковим. У Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю. У Англії особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримували звання “внутрішніх адвокатів” (іnher barristers), оскільки вони не мала права виступати в судах. Ще через п’ять років навчання вони перетворювалася на “зовнішніх” (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах:

• подання юридичних порад;

• захист у суді;

• складання судових паперів.

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового представництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування з судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.

Упродовж ХVІ-ХІХ століть адвокатура поступово стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії – наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування.

Зазнала змін і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платною за особисту послугу і перетворилась на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчий стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих деревах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідна адвокатура. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію.

Перетворившись на професію, адвокатура залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком розпочинається її організація. Організація республіканської адвокатури ґрунтується на принципах:

• відокремлення правозаступництва від судового представництва;

• відносної її безоплатності.

У ХХ столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворились на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.