Частки, співзвучні з іншими частинами мови

Чимало часток, які звучанням збігаються з іншими частинами мови: і — зі сполучником сурядності; як, хоч, чи, мов, наче, немов, неначе, мовби — зі сполучниками підрядності; точно, справді, рівно — із прислівниками; саме — із займенником (але з наголосом на другому складі). Тому завжди треба з'ясовувати, яку роль у реченні відіграє слово, застосовувати визначення частин мови. Наприклад у реченні: Тільки і дишемо було, як наїде гостей (Марко Вовчок) і нічого не з'єднує, а лише підсилює наступне слово. Тому це не сполучник, а частка.

45.Вигук — це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.

Вигук – це особлива частина мови, яка виражає емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх. Вигук не називає, а краще сказати, зображає різні почуття, емоції, спонукання та акустичні (звуконаслідувальні) уявлення мовців. Напр.: фе!, тю!, ой-ой-ой!, цить!, добридень!, перепрошую!, дякую!, ура!, тік-так!, дрр!, га-га-га! і под. Від самостійних частин мови вигук відрізняється своїм специфічним значенням – зображенням емоційної, чуттєвої сфери. Від службових – тим, що не виконує функцій зв’язку слів і речень. За походженням вигуки поділяються на первинні і вторинні. 

• Первинні: о!, ой!, ей!, ах!, ух! 

• Вторинні (похідні від інших частин мови): господи!, страх!, гвалт!, гляди!, диви!, спасибі!, браво!

За значенням вигуки поділяються на: 

• емоційні: ах!, овва!, ой боже!, матінко моя! Виражають емоції, почуття, реакцію мовця на факти дійсності; 

• спонукальні: геть!, гайда!, цить!, годі!, марш!, тсс!, стоп!, цабе!, брись!, вйо! і под. Виражають спонукання людей або тварин до дії; 

• мовний етикет: здрастуйте!, прощайте!, прошу!, спасибі!, даруйте!, будьте здорові! і под. Виражають привітання, побажання, прохання, подяку тощо. 

• звуконаслідувальні – звуки, шуми різних явищ природи, звукові сигнали тварин, птахів: брязь!, грюк!, кап-кап!, ку-ку!, ме-е-е! і под.

У мові вигуки виступають як замінники речень, на письмі обов’язково відокремлюються розділовими знаками (комами або знаком оклику), а в усному мовленні мають спеціальну інформацію. Правопис та особливості вживання вигуків

1. Звуконаслідувальні вигуки, які передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: а-а-а, му-у-у, ой-ой-ой, ха-ха-ха і под. Якщо вигук не передає повторюваних або протяжних звуків, він пишеться разом: овва, кукуріку, кудкудак, бабах, тарарах і под. 2. У вторинних вигуках з кількох слів усі складові частини пишуться окремо: от тобі й на! оце так! на добре здоров’я! гарно дякую! до побачення! будь ласка і под. Винятки: а) одним словом пишуться вигуки: ану, анумо, ануте.                б) через дефіс – їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну. 3. Вигуки вживаються лише в розмовному і художньому стилях, рідко – у публіцистиці. У науковому та офіційно-діловому стилях вони не вживаються. 4. У реченні вигуки відокремлюються комою або знаком оклику на початку або в кінці речення: Не жартуйте наді мною, будь ласка.  До побачення! Вирушаю в дорогу. Ай- ай-ай! Як це сталося? 5. У середині речення, як правило, вигук з обох боків виділяється тире: Коли це гусак як закричить – ґе-ґе-ґе! – та й по воді крилами. 6. Вжиті в переносному значенні, вигуки можуть у реченні виступати в ролі присудка, підмета або додатка.  Напр.: А човен хить-хить під вербою – присудок.  Тисячоголосе “ура” котилося над площею – підмет.  Не кажи “гоп”, поки не перескочиш – додаток.  У таких випадках вигуки не виділяються розділовими знаками.

СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ВИГУКА

У реченні вигуки синтаксично не пов'язуються з іншими словами ті не є членами речення. Вони або становлять окреме нерозкладне речення, або є вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками (Вибачте, котра година?; Ой, що тут вібувається?).

Якщо вигук набуває у реченні значення іменника, він може виступити у ролі підмета чи додатка (підмет: Саме ось це ой, що він промовляв раз за разом, і привело мене сюди; присудок: А він мені все ой та ой).

Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова ("Кап-кап"- почулося за вікном).

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА

 У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв'язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків і стоять поряд з ними чи після них. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо. Пор.: «Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок.— Шу... шу... шу...— починав він іздалека,— шу... шу... шу...— одзивалось тут коло неї,— шу... шу... шу...— шепотіло все разом...» (М. Коцюбинський);

«Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м'яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп...» (І. Цюпа); «...Се жайворонки. ...Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.,. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...» (М. Коцюбинський). Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв'язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями. Дехто з мовознавців ставить під сумнів тезу про те, що звуконаслідувальні слова є безпосереднім звуковим виявом реального світу: явищ, дій, предметів природи і вважає їх лише матеріалізованим у звуковому вигляді певної мови відображенням звукових ознак дійсності через уявлення мовця.

У зв'язку з реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, так само, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення — судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб'єктивного ставлення до об'єктивного світу. Так, наприклад, звуконаслідування хлюп-хлюп співвідноситься з ситуацією, що позначається реченням Вода хлюпає. Ця об'єктивно існуюча ситуація не має ніякого зв'язку зі світом емоцій мовця. Отже, з вигуками звуконаслідувальні слова єднає реченнєва природа і відрізняє те, що вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією. Не збігаються звуконаслідувальні слова з вигуками і за іншими параметрами. Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам» тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: « — Гуляй, душа, без кунтуша! — Та бух! по столу кулаком...» (Панас Мирний); «Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці; Ви підходите — націляєтесь.— Бах!— і нема гагари» (Остап Вишня); « — Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук» (Г. Тютюнник).

46.Синтаксис  — розділ граматики, що вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.

Предметом вивчення в синтаксисі є: словоформа (член речення), словосполучення, просте і складне речення, складне синтаксичне ціле (текст).

Словоформа — це мінімальна синтаксична одиниця, яка бере участь у формуванні словосполучення і речення.

Словосполучення — синтаксична одиниця, що створюється поєднанням двох або більше повнозначних слів основі підрядного зв'язку — узгодження, керування або прилягання.

Одне із слів у словосполученні є головним (стрижневим), а друге — граматично залежним, підпорядкованим головному.

Відмінність між словом і словосполученням полягає в тому, що

 1) словосполучення має складнішу від слова будову: воно утворюється з двох (або більше) повнозначних слів, одно з яких є головним (стрижневим), а друге — залежним;

2) виконуючи номінативну функцію мови, словосполучення, на відміну від слова, дає розгорнуте найменування предметам і явищам, розчленоване на окремі компоненти: позначає предмет і його ознаку {довгий день, вечірня пора), предмет і кількісний вияв, об'ємний вимір, вміст речовини {два дні, тонна цукру, пляшка молока), ознаку і предметний вияв її {добрий серцем, широкий у плечах, ласий до грошей), дію та об'єкт її вияву, спрямованості тощо (орати трактором, подякувати другові), дію і її І ознаку, ступінь вияву, просторові, часові та інші характеристики її {бігти швидко, працювати надміру, іти полем, V повідомити звечора, відставати через хворобу) та інші, (значення яких виражаються на основі семантико-синтаксич-чнюсвідношень між поєднуваними словами.

За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні і прислівникові.

Іменні словосполучення — це словосполучення, утворювані іменником, прикметником, числівником або займенником. Словосполучення з іменником у ролі головного слова можуть містити залежне слово, виражене прикметником (білий сніг, дружня розмова), займенником (весь край, щось невідоме), числівником (три класи, дев'ятий день), іменником (дума про козака, сторінка підручника, місто-герой), прислівником (листи здалека), неозначною формою дієслова (думка поїхати), дієприслівником (читати лежачи).

Дієслівні словосполучення — це словосполучення, утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприкметником і дієприслівником).

Залежним словом у дієслівному словосполученні може виступати: відмінкова або прийменниково-відмінкова форма іменника (будувати міст, увійти в форму, зроблено запис, сідаєш у вагон, пройшов відстань, стань у ряд, записаний пером, втілений у життя, ставши пілотом, їдучи до столиці), займенника (пізнати себе, спитав у нього, звернений до всіх, запросивши декого), числівника (поділити на три, вирахувавши із ста), прислівника (вирішити негайно, виконую систематично, дозволений недавно, піднявши догори) або неозначеної форми дієслова (пропонувати заспівати, сів відпочити, запрограмований розпізнавати звуки, задумавши учитися).

Прислівникові   словосполучення  — це словосполучення, утворювані прислівником. Залежним словом при прислівнику може бути: прислівник міри або ступеня (надзвичайно гарно, особливо старанно, зовсім недавно) або прийменниково-відмінкова форма іменника (далеко від Батьківщини, сумно за домівкою).

Стосовно синтаксичних об’єктів немає єдиної думки. Сучасна наука синтаксичними одиницями найчастіше називає словосполучення, просте речення, складне речення, висловлення. Об’єктами синтаксису є також слово (лексема) і форма слова, однак їх розглядають не тільки синтаксис, а й лексика і морфологія; тому їх характеризують лише з погляду синтаксичних властивостей. Нерідко до синтаксичних одиниць відносять і складне синтаксичне ціле. Останнім часом в українському мовознавстві набуває поширення вчення про три синтаксичні одиниці — речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю (компонент речення або словосполучення). Оскільки мінімальні синтаксичні одиниці переважно є компонентами, що репрезентують найвищі морфологічні одиниці (частини мови та сукупність їх форм), то синтаксис у граматичній системі мови розглядають як вищий граматичний рівень, що перебуває над морфологічним. Типи синтаксичних одиниць В українській лінгвістиці виділяють три основні синтаксичні одиниці: речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю. Речення. Є предикативною (лат. prаedicatum — сказане) одиницею, оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спонукальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідноситься з дійсністю. Воно є основною і найбільшою синтаксичною одиницею в мовній системі, напр.: Вийшла в поле руська сила, корогвами поле вкрила (І. Франко); Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? (Леся Українка); Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча (А. Малишко); Тоді, схилившись наді мною, сиділа ніжна Мавка цілу ніч (П. Воронько). Словосполучення. Непредикативна синтаксична одиниця, яка лише в складі речення як одиниці повідомлення є його компонентом. Речення (як предикативна одиниця) і словосполучення (як непредикативна одиниця) різняться кількісним складом компонентів (реченням може бути й одне слово), пор.: Світає; Вечір; Тихо; слухати музику; сонячний ранок; батько і мати. Мінімальна синтаксична одиниця. Функціонує лише в межах речення чи словосполучення, тобто є їхнім складником. Її виділяють з урахуванням синтаксичних зв’язків та семантико-синтаксичних (смислових) відношень. У формально-синтаксичній структурі простого речення мінімальними одиницями є члени речення, у семантико-синтаксичній — синтаксеми. Члени речення виділяють на основі синтаксичних зв’язків, а синтаксеми — на основі семантико-синтаксичних відношень. Синтаксичні одиниці перебувають в ієрархічних зв’язках. Вершиною цієї ієрархії є речення, якому підпорядковані словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця. Відмінності між синтаксичними одиницями зумовлені передусім граматично, оскільки за змістом вони можуть бути лексично тотожними, пор.: Упорядковували землю (речення) — упорядковування землі (словосполучення) — землевпорядкування (мінімальна синтаксична одиниця, наприклад, у реченні У селищі здійснювались роботи із землевпорядкування). Найбільшою мірою така співвідносність виявляється в простому і складному реченнях, меншою мірою — у словосполученні і реченні, напр.: вечірня прогулянка до міста (словосполучення) — Увечері прогулювались до міста (просте речення) — Коли настав вечір, прогулювались до міста (складне речення). У наведених прикладах різні синтаксичні одиниці називають ту саму подію і диференціюються лише за граматичними відмінностями. Синтаксичні одиниці мають лексичні (мовленнєві, індивідуальні) і граматичні (мовні, загальні) значення. Розглянемо два ряди словосполучень: 1) сонячний ранок, високий будинок, зелена трава; 2) писати листа, читати книгу, бачити море. Кожне з наведених слово-  сполучень має своє лексичне значення, що зумовлене лексичними значеннями слів, які його утворюють. Окрім того, обидва ряди словосполучень різняться граматичним значенням: предмет і його ознака (перший ряд), дія і предмет, на який вона переходить (другий ряд). Речення Робітники працюють, Учні вчаться, відрізняючись індивідуальним змістом, мають спільне граматичне значення —  «суб’єкт і його діяльність». Отже, синтаксична семантика — це типова семантика, спільне значення синтаксичних одиниць однакової будови.

47.Словосполучення – це синтаксично-семантична єдність, утворена за нормами мови з двох або більшої кількості повнозначних слів, що виражає у лексично членній формі назву предмета, поняття чи уявлення. Словосполучення є складною номінативною одиницею мови, що виникла внаслідок об'єднання двох або трьох і більше повнозначних слів. Компоненти словосполучення зв'язані за змістом, але граматично нерівноправні. Один із них підпорядковуючий (стрижневе слово),і другий залежний, наприклад: новий костюм, написати листа, надзвичайно швидко. Словосполучення є окремим об'єктом синтаксису. Ці мінімальні синтаксичні одиниці входять до комунікативних засобів мови тільки в складі речення як його безпосередні компоненти і виступають у ролі головних і другорядних членів. Словосполучення і речення – це різні синтаксичні категорії. На відміну від речення словосполучення не є самостійною одиницею мовного спілкування. Словосполучення є засобом називання (номінації) предметів, явищ, процесів тощо. Словосполученням не властива інтонація закінченості, вони не мають ні категорії особи, ні часу, ні модальності. Об'єктом тієї частини синтаксису, де вивчаються словосполучення, е вільні словосполучення. У цих словосполученнях зберігаються самостійні лексичні значення всіх повнозначних слів (будувати хату, нестерпна спека, часи радості, очистити води рік). У більшості випадків словосполучення творяться як засіб найменування і зберігають цю функцію і синтаксичну єдність у реченні. Слід відрізняти від словосполучень сполучення слів, що виникають у реченні, а саме: а) сполучення підмета і присудка – предикативне сполучення слів: Байдужа ніч за шибкою пливе; б) сполучення відокремлених членів речення з пояснюваним словом – напівпредикативні сполучення слів: Крига, гладенька й міцна, засклила насупроти школи болото; в) об'єднані сурядним зв'язком однорідні члени речення: Там було сонце, рух, люди; г) члени речення, з'єднані приєднувальним зв'язком: Схилився юнак над водою та й дивиться; Зробили ми вже багато, а недоліки є – і серйозні. Предикативні, напівпредикативні, сурядні і приєднувальні зв’язки починаються в синтаксисі речення. До словосполучень не можна відносити фразеологізми (бити байдики) та синтаксично нерозкладні_конструкції (два океани, жінка похилого віку) Основними типами синтаксичного зв'язку є сурядність і підрядність. Сурядність – це такий зв’язок, коли у словосполученні члени речення виступають як синтаксично рівноправні, незалежні один від одного: Вмерли в місті гомони і звуки, згасли думи і пісні старі. Підрядність – це такий зв'язок, коли один із синтаксично нерівноправних елементів (членів речення) залежить від іншого: ливарний цех, звичайний гамір, берег затоки, говорити фальцетом, не рівно гойдатися. Моделі словосполучень – це синтаксичні об'єднання з типовими для них формами підрядного зв'язку, які є характерними для якогось лексико-граматичного розряду слів, але індиферентними до конкретних виразників їх. Так, серед продуктивних у сучасній українській літературній мові моделей є модель «іменник у називному відмінку плюс іменник у родовому відмінку». Вона може бути виражена сполукою слів найрізноманітніших класів, наприклад: голос матері, порада друга, сіль землі, герой космосу і т. д. Просте словосполучення – де семантико-синтаксичне об'єднання двох повнозначних слів одне стрижневе, а друге залежне: комуністичне будівництво, покажчик літератури, малювати картину, вітер з Дніпра, говорити голосно. Складним називається словосполучення, утворене з трьох, чотирьох і більше повнозначних слів. Модель простого словосполучення є основою всякого складною словосполучення. Семантика простого словосполучення в складному словосполученні уточнюється одним або кількома словами. Відношення лексичного значення залежного слова до семантики стрижневого слова є семантичною основою будь-якого словосполучення. Наприклад: прославлені радянські артилеристи (прославлені артилеристи – радянські артилеристи), розповідь про подвиг земляки (розповідь про подвиг – подвиг земляка), молода дівчина з довгою косою (молода дівчина - дівчина з косою – з довгою косою), пам'ять про героїв громадянської війни (пам'ять про героїв – героїв війни – громадянські війни). Розширення словосполучень залежними компонентами може бути відносно необмеженим, а згортання має структурні обмеження, наприклад: в радісному захваті калатати тим важким дзвоником у тісному коридорі, хлопець з карими очима (пор. хлопець з очима}. Вживання залежного компонента в словосполученні залежить від семантики стрижневого слова і може бути обов'язковим або факультативним. Смислова неповнота стрижневого слова спричиняється до обов'язкової сполучуваності його із залежним. Залежно від того, до якої морфологічної лексично самостійної одиниці належить стрижневе слово, словосполучення поділяються на три групи моделей: дієслівні, іменні і прислівникові. Цей принцип поділу словосполучень (його називають формально-граматичним) конкретизує кількісний принцип. Кожен з цих структурних типів словосполучень розгалужується на види і підвиди. У дієслівних словосполученнях дієслово в ролі стрижневого слова сполучаться: 1) з іменником у непрямих відмінках без прийменника і з прийменником (виконати доручення, писати на адресуй, 2) з інфінітивом (просити приїхати, учитися малювати). 3) з прислівником (двічі нагородити, добре малювати), 4) із займенником без прийменника і :І прийменником (шані/вати його, червоніти за нього). В іменних словосполученнях виділяються такі підтипи: іменникові (субстантивні), прикметникові (ад'єктивні), займенникові і числівникові. У субстантивних словосполученнях стрижневим словом є іменник, який сполучається: 1) з іменником у непрямих відмінках без прийменника і з прийменником (тези доповіді, мрії про землю), 2) з прикметником (найвищі показники), 3) з порядковим числівником (перший день, двадцяте сторіччя), 4) з займенником, співвідносним з прикметником (моя книга, цей день), 5) з дієприкметником (замерзлий ставок, пожовкла трава), 6) з "прислівником (прогулянка втрьох, читання вголос), 7) з інфінітивом (уміння говорити, бажання вчитися). В ад’єктивних словосполученнях у ролі стрижневого слова виступає прикметник, який сполучається: 1) з іменником у непрямих відмінках з прийменником і без прийменника (повний снаги, запальний з дитинства), 2) з прислівником (дуже цікавий, надто гарячий), 3) з інфінітивом (готовий виконати, здатний працювати). У займенникових словосполученнях стрижневим словом є займенник, який сполучається: 1) з прикметником (щось нове, хтось у білому), 2) з іменником (хтось із студентів), .3) з займенником (хтось із вас, той із них). У числівникових словосполученнях стрижневим словом є числівник. Він сполучається: 1) з іменником (двадцятий за списком), 2) з числівником (перші два, один з чотирьох), 3) з прислівником (третій справа). В адвербіальних (від лат. adverbium – прислівник) словосполученнях стрижневим словом є прислівник. Він сполучається: 1) з прислівником (досить повільно), 2) з іменником (далеко на небосхилі, вгорі над головою), Закономірності поширення повнозначних частин мови та форми вираження засобів синтаксичного зв'язку між компонентами словосполучень в українській, російській і білоруській мовах однакові. Наприклад: світло для людей, хата без даху (українська мова); свет для людей, хата без крыши (російська мова); святло для людзей, хата без даху (білоруська мова). Однак у цих близько споріднених братніх мовах однакові семантичні структури у багатьох випадках виражаються різними слово-сполучними моделями. Об'єктні відношення виражають залежність предмета від дії, спрямованої, на нього, або від стану: захоплюватися шахами, зустрічатися з товаришем, змагання з ланкою. Обставинні відношення вказують на залежність пояснюючого слова, що виражає значення способу дії, місця і часу» причини, мети тощо, від стригкщішз;, голосно кричати, повернутися вночі, нагримати зопалу, сказати навмисно. Смислові відношення між компонентами словосполучень залежать не тільки від того, до яких частин мови вони належать, a з-під лексичних значень стрижневого і залежного слова, наприклад: пробити кулею, милуватися лугом (об'єктні відношення); вилетіти кулсіо, іти лугом (обстапиіші відношення).

Типи словосполучень. За характером відношень між компонентами

словосполучення поділяються на такі типи: 1) атрибутивні, 2) об’єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні.

Атрибутивні відношення – предмети та їх ознаки. При атрибутивних

відношеннях залежний компонент ССП в межах речення завжди є означенням.

Об’єктні відношення виникають при семантико-граматичній взаємодії

компонентів словосполучення.

Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, де залежна

форма позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови).

Обставинні відношення – дії (або ознаки) і обставини, що

характеризують дії (або ознаки).

Способи підрядного зв'язку в словосполученнях

Між словами в підрядних словосполученнях можливі три способи зв'язку: узгодження, керування й прилягання.

При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного.

Наприклад, у словосполученні рідна земля залежне слово рідна стоїть у тому ж називному відмінку, жіночому роді й однині, що й головне слово земля. Якщо змінимо форму го­ловного слова на землею, то відразу треба міняти й форму за­лежного слова на рідною. Так само й у словосполученні ти думаєш залежне слово думаєш стоїть у другій особі однини, як і головне ти. Якщо змінимо ти на займенник третьої особи множини вони, то доведеться змінити й форму залежного сло­ва на думають.

У предикативних підрядних словосполученнях, якщо залежне слово (присудок) виражене дієсловом, для словоформ У теперішньому й майбутньому часах та в наказовому способі згодження відбувається в особі й числі (я думаю, ти думаєш,студенти думають, ти думай, ви думайте), а в минулому часі та умовному способі — у роді (в однині) й числі (він думав, вона думала, вони думали, ми подумали

б). Узгодження в роді, числі і, як правило, у відмінку відбувається тоді, коли залеж­не слово виражене прикметником (він добрий, вона добра, вони добрі, він був добрим і добрий, вона була доброю і добра), дієприкметником (стіна побілена, стіни побілені), порядковим числів­ником (він перший, вона перша) чи займенником із прикмет­никовим значенням (справа наша, дім наш).

У непредикативних підрядних словосполученнях із голов­ним словом узгоджуються в роді (в однині), числі й відмінку залежні слова, виражені прикметниками (тепла зустріч, теп­лої зустрічі, теплих зустрічей), дієприкметниками (продумана відповідь, продуманої відповіді), порядковими числівниками (перший ряд, у першому ряду), кількісними числівниками в не­прямих відмінках (трьох днів, трьома днями), займенниками з прикметниковим значенням (моя порада, моєї поради, моїми порадами).

У словосполученні із залежним словом-прикладкою обо­в'язковим є лише узгодження у відмінку: місто Черкаси, до міста Черкас, за містом Черкасами; мати-природа, матері-при-роди, з матір 'ю-природою.

При керуванні залежне слово (іменник, займенник з особовим значенням) завжди стоїть у певному непрямому відмінку (з прийменником або без нього) незалежно від форми голов­ного слова.

Наприклад, у словосполученні любити Вітчизну залежне слово Вітчизну стоїть у знахідному відмінку. Як би ми не змінювали форму головного слова (люблю, любимо, люблять, любили, любитимуть, любіть і т. д.), від цього відмінок залеж­ного слова (Вітчизну) не зміниться. У словосполученні любов до людей залежне слово до людей стоїть у родовому відмінку з прийменником; і як би ми не змінювали форму головного слова — любові, з любов 'ю, про любов і т. д. — залежне так і стоятиме в цьому самому відмінку з прийменником.

Керування може здійснюватися без прийменників (сіяти пшеницю, цікавитися літературою, дякувати вчителеві, слова підтримки, його думка, старший віком) і за допомогою прий­менників (дбати про дітей, називати на ім 'я. Залежно від того, якою мірою лексичне значення головно­го слова потребує при собі залежного, розрізняють:

сильне керування — головне слово не може обходитися без залежного чи залежних слів: зустріти товариша, вимагати відшкодування, добігти до фінішу, опадання листя, відповідь товаришам, сповнений мудрості, повідомити громадськість про небезпеку, переробити насіння на олію;

слабке керування — головне слово може вживатися й без u  залежних слів: працювати в полі, повертатися з роботи, продукція без браку, змужнілий у праці, хворий на грип.

При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова). До головного воно приєднується лише за змістом.

Наприклад, у словосполученнях прибув удосвіта, глибоко стурбований, дуже показовий залежні слова виражені при­слівниками удосвіта, глибоко, дуже; у словосполученні розмов­ляємо йдучи — дієприслівником йдучи;

приїхали перевіряти — неозначеною формою дієслова перевіряти. Ці залежні слова не мають ні роду, ні числа, ні відмінка, ні часу, ні особи. Отже, граматично вони ніяк не можуть пристосовуватися до голов­ного слова.

Головним словом, до якого прилягають незмінювані сло^ ва, найчастіше буває дієслово (у будь-якій формі): почуватися добре, поспішай повільно, чітко усвідомлений, зроблено поспіхом, проаналізувавши ґрунтовно, ідуть не поспішаючи, намагався допомогти.

Способом прилягання іноді приєднуються прикладки до означуваного слова: станція П'ятихатки, на станції П'яти-хатки; журнал «Всесвіт», у журналі «Всесвіт».

48.РЕЧЕННЯ ЯК ОСНОВНА ОДИНИЦЯ СИНТАКСИСУ Реченням називається мінімальна інтонаційно і граматично оформлена одиниця мовного спілкування, що формує і виражає окрему, відносно закінчену думку і відношення змісту цієї думки до дійсності. Будь-яке судження виражається у формі речення, однак не всяке речення виражає судження. Речення, що виражають питання або спонукання, містять не судження, а якісь інші форми думки. Втілюючи думку, речення разом з тим може виражати ріпи і емоції і волевиявлення. Наприклад: Де ти бродиш, моя_доле; Хай перетвориться на сад радянська наша земля Те, про що говориться в реченні, може бути виражене в плані ствердження, заперечення, вірогідності, невірогідності, непевності і тощо. Наприклад: На обрії вставало червоне сонце; Повік не забуде Вітчизна гвардійців своїх молодих; В ліщині, справді, були сліди недавнього бою. Однак основною функцією речення є функція комунікативна, тобто функція повідомлення про явища дійсності. Основними ознаками речення є смислова закінченість, предикативність, модальність, інтонаційна закінченість, наявність граматичного і смислового зв'язку всіх його компонентів, наявність головних членів (головного члена). Речення характеризується відносною закінченістю висловленої думки і в мовному потоці становить частину розгорнутого повідомлення. У ньому виявляються смислові ознаки, невластиві словам і словосполученням, із яких воно складається. Так, наприклад, у реченнях Над безлюдною околицею, мерехтіла зорі; У березнячку пересвистувались зелені синички, безшумно перелітали з дерева на дерево. Смислове значення чітко окреслене, потреби в словесному поповненні висловленої думки як у першому, так і в другому випадках немає. Кожне з цих речень може становити частину розгорнутого повідомлення, утворену з кількох комунікативних одиниць. Двоскладні речення співвідносні з логічними судженнями. Речення, його основні ознаки

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність   мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність        висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, — дівчата русокосі їм бажають щастя у труді.

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).

ТИПИ РЕЧЕНЬ Речення класифікують за такими ознаками: 1) за функцією та емоційним забарвленням; 2) за структурою; 3) за характером вираженого ставлення до дійсності. За функцією(за метою висловлювання) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні. Розповідними називаються речення, що містять у собі повідомлення про будь-який факт дійсності, явище, подію, відповідь на поставлене питання тощо: За характером питань питальні речення можна поділити на такі групи: Власне-питальні, що містять у собі питання, яке неодмінно вимагає відповіді: Риторично-питальні, що містять у собі твердження або заперечення і не вимагають відповіді: Питально-спонукальні, що містять у собі спонукання, виражене через питання: Чому з тобою нам не поєднати дружбу? Спонукальними називаються речення, що виражають наказ, просьбу, заклик, пораду та інші волевиявлення: Чуєш, не вмирай, пташко, живи і виводь свою пісню; Ти за орлиним летом стеж, пізнай в душі народу зміни. Окличними називаються розповідні, питальні й спонукальні речення, що виражають емоційні реакції мовця і вимовляються з особливою окличною інтонацією. Окличні речення поділяються на такі три групи: а) розповідно-окличні; б) питально-окличні; в) спонукально-окличні. За структурними ознаками речення поділяються на прості й складні. Просте речення містить у собі одну предикативну одиницю.  Двоскладне речення має два граматичні центри – підмет і присудок (або групу підмета і групу присудка). Односкладне речення має один граматичний центр, тобто один головний член (поширений або непоширений), співвідносний або з підметом, або з присудком. Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів – підмета і присудка (односкладне – з єдиного головного члена). Поширеним називається речення, в якому, поряд з головними (головним), є другорядні члени. Повним називається речення, в якому наявні всі члени, необхідні для даної структури. Речення, в якому немає формально необхідного головного або другорядного члена, що легко виявляється з контексту або підказується обстановкою мовлення, називається неповним, наприклад: На широкій лаві – сивовусий кобзар з бандурою. Поруч з ним хлопець років тринадцяти.

Загальна характеристика головних членів речення. Основним формально-синтаксичним типом простого речення є двоскладні речення, структурну основу яких становлять два головні члени – підмет і присудок.  Диференційною ознакою їх виділення є входження до предикативної основи речення, що є необхідним мінімумом для його функціонування.

 

49. Підмет є першим компонентом структурної схеми, виражається називним відмінком і має значення семантичного суб'єкта.

З огляду на структуру підмети класифікують на прості і складені. Основним засобом вираження підмета є іменник у називному відмінку. Регулярно виконують функцію під¬мета субстантивовані слова і вирази.

Присудок і його типи

Другим головним членом двоскладного речення є при¬судок. За формальною та семантичною складністю і роллю в реченні жоден член речення не може зрівнятися з присудком; дія граматичних категорій при¬судка охоплює ціле речення й визначає його специфіку.

За морфологічними параметрами присудки поділяють на дієслівні та іменні, за вираженням модально-часових зна¬чень – на прості, складені та подвійні (складні) присудки.

Простий дієслівний присудок. Це найтиповіша форма присудка двоскладного речення, оскільки саме дієслово є найбільш пристосованою формою для вираження присудка.

Складені (двохелементні) присудки. Термін «складе¬ний присудок» у такому значенні, в якому його використовують нині, запровадив Ф. Буслаєв. Ураховуючи структуру складеного присудка, його по¬діляють на два типи: складений дієслівний та складений іменний.

Складений дієслівний присудок складається з до¬поміжного дієслова, що виконує функцію зв'язки, та ін¬фінітива.

Складений іменний присудок складається з дієсло¬ва-зв'язки та іменної частини. Цей присудок різноманіт¬ний за морфологічним вираженням. Компонентами його є предикативне ім'я, виражене іменем будь-якої форми в поєднанні з особовими формами дієслова-зв'язки.

Складний (подвійний) присудок становить таку конс¬трукцію, обидва повнозначні компоненти якої перебува¬ють з підметом у подвійному предикативному зв'язку. Перший компонент подвійного присудка – особова форма повнозначного дієслова на означення руху, стану чи діяльності, другий – найчас¬тіше прикметник чи його еквівалент. Подвійними (складними) присудками є лише та¬кі, що стосуються підметів – назв осіб. Якщо ж функцію підмета виконують назви неістот, то присудки є складеними іменними.

Отже, в українській мові регулярно функціонують простий і складений дієслівні присудки, складений імен¬ний присудок. Рідше використовується складний (подвій¬ний) присудок.

Традиційна класифікація другорядних членів речення. Семантико-граматичні ознаки другорядних членів речення.

1. Означенням називається синтаксично залежний від займенника чи будь-якого субстантивованого слова другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов'язується з ним синтаксичним зв'язком керування чи прилягання.

Основні значення означення: значення якісної ознаки предмета; значення ознаки за дією; значення ознаки дії; значення ознаки предмета за його стосунками до іншого предмета та ін.

Всі виділені значення, вміщені в одному залежному компоненті, за способом вираження поділяються на узгоджувані  та неузгоджувані.

Прикладка    є     структурно-семантичним  різновидом  означення. Вона може означати характеристику особи за прфесією, родом занять; характеристику особи за національною належністю; характеристику особи за соціальним походженням та ін.

 

2.Додаток. З формального боку у сучасній українській літературній мові розрізняється два різновиди додатка – прямий і непрямий. Це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить дія або доповнює уявлення про предмет. Він може позначати об'єкт, на який переходить дія предмета; об'єкт чуття, думки, мовлення,  бажання, прагнення доповнити дію, доповнення уявлення про якості чи властивості та ін.

Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія: Прямий додаток є конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному дієслові.

Непрямий додаток. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного.

Розрізняється два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий.

 

3.Обставина. Вживання обставин як другорядних членів речення випливає не з лексико-граматичної природи ядра підрядного словосполучення, яке вони пояснюють, а з конкретної потреби охарактеризувати дію щодо способу, часу, місця, причини, умови, міри і ступеня її перебігу. Основу граматичного зв'язку обставин з тим членом речення, який вони характеризують, становить прилягання. Обставина – другорядний член речення, який указує на спосіб здійснення дії, її якість або інтенсивність, а також місце, час, причину, мету, умову, з якими пов'язана дія або вияв ознаки. Обставини можуть відноситися як до окремого члена (валентно    зумовлені    компоненти    реченнєвої структури), так і до основи речення в цілому (детермінанти).

Значення обставин різноманітні. За найбільш загальними семантичними ознаками виділяють: обставини способу дії, міри і ступеня, місця. часу, причини, мети, умови, допусту, наслідку.

 

50.Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.