4.2. Взаємозв’язок понять „знання” та „досвід”

Традиційно проблема пізнавального соціального досвіду на науковому рівні вирішувалася лише в межах філософії, зокрема, гносеологією. Соціальний досвід можна визначити як сукупність практично набутих соціальними суб’єктами (індивідами, соціальними групами, класами, різними суспільствами) у процесі їхньої історичної взаємодії знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо.

Знання є складовою соціального досвіду. Особливості взаємозв’язку знання та соціального досвіду полягають у такому:

1. Соціальний досвід є практично-духовний, чим відрізняється від знання, оскільки є продуктом безпосередньої соціально-практичної, а знання – гносеологічної діяльності. Тому духовне освоєння світу в знанні є завжди опосередкованим практично-духовним його освоєнням у досвіді.

2. Досвід і знання (тобто ставлення до світу із знанням та з відповідним досвідом спілкування) різняться між собою рівнем відображення об’єктивної дійсності. Одне й те саме суспільно набуте різними соціальними суб’єктами, наприклад, окремими людьми, знання може бути засвоєне на різному рівні, що позначається на характері їхнього власного ставлення до світу.

3. Для оцінення досвіду і знання використовують різні критерії. Якщо знання можна розглядати як достатнє чи недостатнє або як істинне чи хибне (помилкове, у такому разі воно вже не знання, а лише його ілюзія), то досвід оцінюється як свій або чужий, позитивний чи негативний, практичний, історичний тощо.

4. Досвід, на відміну від знання, не є рефлективним, тому не може бути зверненим сам на себе. Скажімо, знання може бути і про саме знання (знанням знання), але в досвіді цього не буває, він просто виражається у своєму функціонуванні через розвиток практичних здібностей, тобто здібностей взагалі щось робити.

5. Для знання предмет знання існує в ідеальній формі, для досвіду – в реальній. Досвід не можна розглядати як щось абстрактне, або ідеальне, а знання завжди є таким.

6. На відміну від знання досвід є несистематичним, непослідовним, не потребує доказовості і обґрунтованості. Він потребує перевірки не на істинність, а лише на практичну ефективність.

7. Знання структурується на емпіричне та теоретичне, а досвід може структуруватися лише за родом діяльності взагалі.

8. Знання структурується на чуттєвий та раціональний рівні відображення дійсності, а досвід не має такої форми, хоча чуттєве й раціональне ставлення до світу притаманне людині.

9. Досвід ніколи не буває абстрактним, на відміну від вираженого в поняттях знання. Коли досвід виражається в поняттях, то перестає бути досвідом і перетворюється в знання.

10. Хоча досвід становить практичну, об’єктивну (з точки зору гносеології) основу знання і завжди опосередковує процес пізнання, проте історична об’єктивність досвіду є соціальною ознакою його суб’єктивності. Через це фактично для знання він суб’єктивний не тільки за формою, а й за змістом.

Таким чином, знання є немовби надбудовою досвіду і перебуває в постійній відносній незалежності від нього.

П.Бергер і Т.Лукман, зазначають, що соціальних досвід розподіляється і засвоюється відповідно до індивідуальних можливостей і здібностей індивіда та його соціальної позиції. Первинна соціалізація завершується тоді, коли в свідомості індивіда виникає образ „генералізованого іншого” (Дж.Мід), тобто коли виникає взаємозв’язок між об’єктивними і суб’єктивними реальностями.

Особливе місце у праці П.Бергера і Т.Лукмана „Соціальне конструювання реальності” відведено аналізу соціального запасу знання. Соціальний запас знання передається з покоління у покоління та доступний для індивіда у повсякденному житті. Індивід живе у повсякденному світі, маючи специфічні системи знань. Крім того, він знає, що інші поділяють щонайменше частину цього знання, і що вони знають, що індивід це знає. Тому на взаємодію індивіда з іншими індивідами у повсякденному житті постійно здійснює вплив спільна причетність до доступного їм соціального запасу знання.