Система права

Система права — це об'єднання і розподіл правового матеріалу в певній послідовності.

Найпростіший елемент системи права — норма права. Норми пра­ва об'єднуються в правові інститути - групу норм, що регулюють однорідні відносини (наприклад, норми матеріального або процесу­ального права). Наступним елементом є розподіл на підгалузі й галу­зі права. Галузі права — комплекс норм, які певним чином впливають на однорідні суспільні відносини. Для кожної галузі права характер­ний свій предмет, метод, принципи, суб'єкти й об'єкти правового регу­лювання суспільних відносин.

Предмет правового регулювання — це якісно однорідна група сус­пільних відносин, що піддаються впливу за допомогою права.

Мета механізму правового регулювання — забезпечення безпере­шкодного руху інтересів суб'єктів до цінностей, тобто гарантованість їх справедливого, задоволення.

Істотне значення для розуміння сутності правового регулюван­ня тих чи інших суспільних відносин має предмет або сфера право­вого регулювання. Сфера правового регулювання постійно змінюєть­ся, причому із різною швидкістю. Залежить цей процес від стабільнос­ті суспільства і його інститутів.

Умовно можна виділити наступні стадії правового регулювання:

• стадія «усвідомлення» необхідності правового регулювання;

• стадія «впровадження» правових норм, що регулюють суспіль­ні відносини;

• стадія «дії» і реалізації правових норм.

У першій стадії держава і суспільство приходять до висновку про необ­хідність зміни, заборони і/або контролю правовідносин, шо розвиваються, у зв'язку із чим настає енергійніш процес створення правових норм.

Для другої стадії характерне здійснення визначених правовими нормами правочинностей у встановлених межах.

Останньою стадією досягається мета правового регулювання.

Відповідно до цих стадій виділяють і елементи правового регулю­вання: норми права, правовідносини, що виникають на основі чинних норм, акти реалізації юридичних прав і обов'язків. Ефективність пра­вового регулювання суспільних відносин оцінюють за наслідками дії норм на суспільні відносини, що складаються (результати практично­го втілення норм в життя).

Щлі і завдання сусігільетва й держави для їх успішної реалізації за допомогою правового регулювання отримують, за загальним пра­вилом, конкретизацію й деталізацію в галузях національного права (законодавства). Так, така мета, як відновлення законності, покарання винного за здійснення суспільно небезпечного діяння, попередження скоєння злочинів, вирішується в рамках кримінального права; в еко­логічному праві — це створення й підтримка сприятливого середови­ща проживання; у медичному — збереження, підтримка й зміцнення здоров'я громадян і суспільства в цілому.

Метод правового регулювання — специфічний, найбільш раціональ­ний спосіб дії на суспільні відносини.

Розрізняють наступні методи правового регулювання:

• імперативний (примусовий);

• диспозитивний (добровільний).

Імперативний метод - це метод владних розпоряджень, який ха­рактерний, перш за все, для владних відносин. У застосуванні до ме­дичної діяльності — це правовідносини з приводу виконання владних розпоряджень медичними організаціяші, спрямованими на забезпе­чення якості, недопущення некомпетентних осіб до заняття медич­ною практикою (.ліцензування, стандарттоація, сертифікація) та інші.

Диспозитивний метод передбачає юридичну рівність учасників правовідносин. Стосовно медтгчної діяльності — це правовідносини, що виникають між суб'єктами з прігеоду надання медичних послуг тощо.

їх пов'язують із двома блоками правовтгх норм і правових галу­зей або двома правовігми режимами: публічним (адміністративне пра­во, процесуальні галузі й ін.) і приватним (цивільне право й ін.).

До публічного права відносять норми, шститути, галузі, що регулюють відносини людини з владою на користь держави. Особі «нав'язується» суворо визначена поведінка (основний метод — імперативний).

До приватного права відносять норми, інститути, галузі, що регулю­ють відносини суб'єктів між собою (основний метод — диспозитивний).

Метод правового регулювання — це дуже містке поняття, що ха­рактеризується безліччю компонентів: порядком встановлення права й обов'язків суб'єктів відповідних правовідносин, ступенем визначе­ності їх прав, ступенем автономності дій тощо.

Залежно від поєднання вказаних характеристик у теорії права ви­діляють також такі методи (типи) правового регулювання, як:

• дозвіл,

• забов'язання,

• заборона.

Дозвіл пов'язують найчастіше з цивільно-правовим регулюван­ням. Забов'язання виступає як адміністративно-правовий тип регулю­вання. Заборони найчастіше пов'язують із кримінальним правом.

Проте з подібної класифікації зовсім не витікає, що дозвіл власти­ва їй тільки цивільному праву, забов'язання — адміністративному, а за­борона — кримінальному. Усі ці типи правового регулювання виявля­ються в різних галузях права у своїх специфічних взаємних зв'язках і поєднаннях. Відмінності, таким чином, між галузями права можна ви­значити за ступенем і питомою вагою практичного використання того чи іншого засобу.

Принципи — це об'єктивні властивості права, які кореняться в його змісті. Принципи права діють як прямий вплив на суспільні відноси­ни, що підлягають врегулюванню, так і опосередкований, коли визна­чають застосування конкретних норм, доповнюючи зміст їх гіпотез.

У теорії під принципами права розуміють основні ідеї, початкові по­ложення або провідні засади процесу формування, розвитку й функ­ціонування права.

Такі засади притаманні як праву в цілому, так і окремим галузям, інститутам. Правові принципи відображають сутність змісту, соціаль­ну спрямованість і особливості правового регулювання. Вони дозволя­ють краще розуміти сенс правового регулювання даних суспільних від­носин, правильно розуміти й застосовувати конкретні правові норми.

Принципи права враховуються і при виявленні прогалин у зако­нодавстві. Ця обставина має особливо важливе значення, оскільки пе­реважно дозволенний характер правового регулювання припускає можливість появи правовідносин, які не врегульовані жодною право­вою нормою. їх оформлення, оцінка й вирішення конфліктних ситуа­цій, можливі на основі загальних принципів права.

Таким чином, принципи права багато в чому детерміновані про­цесами, що відбуваються в суспільстві, тобто носять об'єктивний ха­рактер. Завдання ж галузевої науки полягає у виявленні принципів, що зароджуються, їх вивченні й систематизації. Разом із тим і самі принципи грають роль орієнтирів у формуванні і поступальному роз­витку права. Так, певна правова ідея, пройшовши тернистий шлях розвитку, може трансформуватися в правовий принцип, а він, у свою чергу, втілитися в норму права. Принципи права нерідко отримують пряме закріплення в нормах права. Після такого закріплення вони ста­ють нормами-принципами.

У теорії права також прийнято поділяти принципи права на за-гальноправові, міжгалузеві, галузеві, а також властиві окремим право­вим шститутам.

Загальноправові принципи поширюються на всю систему пра­ва. До них відносять принципи соціальної справедливості, гуманізму, рівноправ'я, законності, єдності юридичних прав і обов'язків.

Міжгалузеві правові принципи властиві двом блокам правового ре­гулювання: приватному і публічному. Цих принципів значно більше.

До них можна віднести принцип змагальності, диспозитивності (мож­ливість розпоряджатися засобами захисту), автономії волі та інші.

Проте використання одного складу принципів різними галузями права ще не означає, що зміст кожного принципу, їх прояв у конкрет­ній галузі права ідентичний. У кожній групі суспільних відносин вони певним чином перетворюються, отримують певну специфіку, харак­терну для цієї групи суспільних відносин.

Як і загальноправові принципи, міжгалузеві принципи розпо­всюджуються на широке коло суспільних відносин. У кожній окремій групі суспільних відносин і галузі права або групі галузей міжгалузе­ві принципи отримують свій розвиток і набувають певної специфіки.

Галузеві принципи права поширюють свою дію на конкретні галузі права — цивільне, адміністративне, трудове та ін.

Система галузі права формується в результаті опосередкування нормами права фактично існуючих суспільних відносин. Вона зумов­лена характером, специфікою й взаємними зв'язками тих суспільних відносин, які утворюються в реальному житті.

Будь-яка галузь права складається з інститутів і норм, що перебува­ють між собою в певному зв'язку й залежності. Ці зв'язки зумовлені як самими суспідьнігми відносинами та їх специфікою, так і внутрішні­ми закономірностями розвитку права й групування його норматтгвно-го матеріал^^- у відповідні інспггути.

Правовий інститут — це певна система норм із загальними прин-ципами, яка регулює однорідні суспільні відносини, що являють со­бою самостійну відособлену групу всередині галузі права.

У той же час правові шститути будь-якої галузі права не охоплю­ють правовим регулюванням усі фактичні суспільні відносини, оскіль­ки не все з існуючих норм можна згрупувати в самостійні й відособле­ні підрозділи. Ряд із них, у зв'язку із цим, регулюється нормами пра­ва, що не входять у правові інститути. І, нарешті, необхідно пам'ятати, що деякі з відносин даного виду взагалі не врегульовані нормами пра­ва внаслідок відставання законодавства від вимог життя.

Існує також частина відносин, що не потребує на даному етапі й у певних умовах правового регулювання. Проте це не виключає можли­вості, а в ряді випадків — необхідності розробки відповідних напрямів для подальшого правового врегулювання в рамках тієї або іншої галу­зі права (законодавства).

Систему права не слід змішувати з поняттям правова система. Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юри­дичних засобів, призначених для регулювання суспільних відно­син, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого ре­гулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, за­конодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, право­порядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об'єктивними закономірнос­тями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що по­стійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх орга­нізаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів право­вої системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни України, інозем­ці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи — комер­ційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільнос­ті та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що сис­тематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділен­ня суб'єктів права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, право­ва культура;

• зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1. інсттттгійну — суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, шо створює систему, чинник усієї правової системи;

2. нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, шо об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правовтгх актах;

3. ідеологічну — іграворозуміння кожної .людини, її правосвідо­мість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4. функціональну — правотворчість, правореалізація, правозас-тосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5. комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсис­тем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, закон­ність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий ха­рактер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища:

правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію.

Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементу­ючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент пра­вової системи. Законність і правопорядок — обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функ­ціонувати.

У сучасному світі існують: романо-германська (нормативно-законодавча) правова система, у якій на першому місці стоїть закон (країни континентальної Європи); англосаксонська правова система, у якій велике значення має судова, юридична практика, тобто прецедент (Велика Британія); релігійно-традиційна правова система, у якій визна­чальну роль відіграють релігія і звичаєве право (мусульманське право).