Парламентська

• Парламент формує уряд, який перед ним і відповідає

• Президент обирається парламентом або спеціальною колегією

• Систему органів державної влади очолює прем’єр-міністр. Який має значні повноваження

3.презид-парл

4..Парл-презид

40. Президентське правління, його суть, особливості.

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право "вето" — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави й глава уряду) зумовлені в основному широкою соціальною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але у випадку порушення президентом конституції він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності при дотриманні особливої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впроваджена в США, а також дуже поширена в країнах Латинської Америки.

41.Парламентська система правління.

днією з різновидів монархії є парламентська.

Парламентська монархія характеризується наступними основними ознаками:

• уряд формується з представників певної партії (чи партій) отримали більшість голосів на виборах до парламенту;

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;

• в законодавчій, виконавчій та судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;

• законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

• уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін

Головна ознака парламентарної монархії - політична відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність.

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, які належать до тих партіям, які володіють більшістю голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом про свою діяльність.

Положення глави держави в парламентській республіці віддалено нагадує положення монарха в парламентарних монархіях, його функції глави держави носять чисто номінальний, формальний характер (замість слабкого короля ми спостерігаємо при цій формі слабкої главу держави), більшою реальною владою в країні має глава уряду - прем'єр-міністр (у ФРН - канцлер).

Глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою.

Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами і т.д.

Глава уряду (прем'єр-міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило, главою держави. Він формує очолюваний ним уряд, що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що будь-який уряд лише тоді правомочний здійснювати управління державою, коли воно користується довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, яка реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особистості, створює справедливі умови людського гуртожитку, засноване на засадах правової законності.

42.Сутнісні характеристики політичних режимів, їх типологія.

Держ. Режим—це система методів і засобів здійснення державної влади.

Арістотель 6 форм державного правління:

1. Монархія

2. Аристократія

3. Політія

4. Тиранія

5. Олігархія

6. Демократія

Типологія Моска

1. Автократичний - передбачає існування аристократа

2. Ліберальний - закон ґрунтується на згоді більшості громадян

Тоталітаризм

5 Ознак за к.Фрідріхом:

1. Офіційна ідеологія, якої всі зобов’язані дотримуватись і яка закликає до кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства.

2. Єдина масова партія

3. Повний контроль партій і бюрократії над збройними силами та громад організаціями

4. Повний контроль над засобами комунікації

5. Система тероризую чого поліц устрою з використанням фізичного і психологічного впливу

Спільно з Бжінським додав 6 ознаку

6. Централізоване управління всією економікою

Види:

• Німецький нац.соціалізм (правий, лівий)

• Італійський фашизм

• Радянський комунізм

Авторитарний

1. Народ відсторонений від формування органів державної влади

2. Існує монополія влади

3. Централізація влади

4. Заборона політичної опозиції

5. Відсутній розподіл влади

6. Економічна свобода

7. Допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій

Демократичний

1. Народ бере участь у формуванні органів державної влади

2. Виборний шлях формування органів державної влади

3. Змагальний характер формування органів державної влади

4. Наявність багатьох партій

5. Забезпечення прав і свобод людини

6. Наявність контролю за діяльністю влади з боку населення

43.Тоталітарний політичний режим.

5 Ознак за к.Фрідріхом:

7. Офіційна ідеологія, якої всі зобов’язані дотримуватись і яка закликає до кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства.

8. Єдина масова партія

9. Повний контроль партій і бюрократії над збройними силами та громад організаціями

10. Повний контроль над засобами комунікації

11. Система тероризую чого поліц устрою з використанням фізичного і психологічного впливу

Спільно з Бжінським додав 6 ознаку

12. Централізоване управління всією економікою

Види:

• Німецький нац.соціалізм (правий, лівий)

• Італійський фашизм

• Радянський комунізм

44.Авторитарний політичний режим.

Авторитаризмом (франц. autoritarisme, від лат. autoritas — вплив, влада) називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму, зокрема автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, відмова від тотального контролю над суспільством, єдиної загальнообов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається недержавний сектор економіки, держава безпосередньо не втручається в економічні процеси. Пом'якшені варіанти авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадсько-політичних організацій, проведення виборів до представницьких органів влади. Однак при цьому домінує виконавча влада, апарат правлячої партії зрощується з державним апаратом, переважають силові методи правління. Це означає наявність за авторитарного політичного режиму громадянського суспільства, підпорядкованого державі. За авторитаризму громадянське суспільство не контролює державу.

За сучасних умов авторитарними є політичні режими у так званих суперпрезидент-ських республіках, які переважають у країнах Латинської Америки, та монократичних республіках, шо переважають в Африці. Елементи авторитаризму досить виразно проявляються в багатьох колишніх республіках СРСР, які стали незалежними державами, зокрема в Росії, Білорусі, Туркменистані, Узбекистані, Казахстані. Республіки з президентською і особливо змішаною (президентсько-парламентарною) формами правління взагалі тяжіють до авторитаризму глави держави — президента. Це пов'язано як з обранням президента на загальних виборах, що надає йому рис харизматичного лідера і дозволяє виступати від імені всього народу, так і з наданням йому широких повноважень.

45.Зміст поняття “демократія”. Основні принципи. Особливості демократії різних історичних епох.

Дефініції демократії:

• Етимологічне

Демократія – влада народу, обрана народом і для народу ( Лінкольн)

• Нормативне Демократія – ідеал, який ґрунтується на загальнолюдських цінностях ( свобода, рівність ,повага до моральної гідності)

• Емпіричнийй.

Демократія- це правління, яке не відповідає дійсності.

Даль пропонує замінити демократію на поліархію.

4 Випадки розуміння:

• влада народу

• форма устрою будь-якої організації

• ідеал суспільного устрою і відповідні світогляд і система цінностей

• рух за народовладдя

Поділяється на:

1. пряма ( громадяни беруть участь у підготовці та ухваленні рішень) Форми прямої демократії:

   • ініціатива - процес прямого законотворення

   • референдум

   • відкликання ( усунення особи з посади)

2. плебісцитна можливість політичного впливу громадян порівняно обмежена, надається право голосувати за той чи інший проект, але громадяни його не готують.

3. Представницька ( колективна) вибір громадянами в органи влади своїх представників, які повинні виражати їхні інтереси

Демократія – інституціалізація політичного порядку на основі реалізації владних відносин, вирішальної ролі більшості, що виявляється на виборах, водночас забезпечує права меншості та громад права людини

Принципи демократії

1. Свобода і політична рівність

2. Політичний плюралізм

3. Вибори

4. Гласність

5. Поділ влади

6. Незалежний контроль

7. Рішення приймаються за волею більшості обов’язковою гарантією права меншості на опозицію

Умови, при яких можливе існування демократії за Далем:

• Контроль за рішенням уряду покладається на офіційних осіб, які обираються народом. Ці офіційні особи обираються на виборах. Виключається будь-який примус.

• Все доросле населення має право обирати і претендувати на офіційні посади, право вільно висловлювати свою думки, не побоюючись переслідувань, право отримувати інформацію з альтернативних джерел, що захищені законом, громадяни мають право створювати незалежні асоціації і організації ( включаючи політичні партії та групи інтересів).

Стабільність демократії забезпечується таким чинниками:

1. Високий рівень відповідальності уряду перед своїми виборцями;

2. Уряди завжди відгукуються на вимоги та врахування преференцій тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади;

3. Дії уряду – відповідність з бажаннями громадян.

Черчилль : « Демократія – погана форма правління, але кращої людство не вигадало на сьогоднішній день.»

Демократичне державне правління має довготривалу історію і грунтується на вагомих теоретичних засадах. У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». Склалося це поняття ще у Стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи. У середні віки в центрі суспільно-політичної думки перебувала ідея найбільш досконалої форми правління, заснованої на • ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найбільш придатною для забезпечення єдності суспільства формою правління. Пануючою формою державного правління в ті часи була абсолютна монархія, несумісна з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язана з розвитком капіталізму й ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділялась ідеям природного права й договірного походження держави.

46.Сучасні концепції демократії.

Теорії демократії

1. Плюралістична Ґрунтується на працях Трумена, Бентлі тощо. Критикує інститут класичної демократії – більшість Демократія – це форма правління, яка дозволяє багатоманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси і знаходити у конкурентній боротьбі компромісні рішення. Призначення демократії – стимулювати багатоманітності плюралізму, надання всім громадянам права відкрито відстоювати і висловлювати свої інтереси, об’єднуватись в різні групи, щоб відстоювати свої інтереси шляхом суперництва і компромісу. Держава – арбітр, що гарантує дотримання законів, застосування чесних правил гри. Загальні положення:

   • Суспільство складається з багато численних груп. Група – це головний суб’єкт політики, визначається конкуренцією між групами за вплив на прийняття рішень .

   • В суспільстві існують різноманітні незалежні від уряду центри влади.

   • Держава – нейтральний арбітр між суперниками, групами інтересів.

2. Репреезентативна Р.Дарендорф Демократія – це не правління народу, це правління обраних народом людей, які правлять за своїм власним курсом.

Відносини населенням та владою- різний контроль.

А) електоральний контроль ( вибори)

Б) інституційний контроль

В) конституційні обмеження ( чітка компетенція органів влади)

Демократія - компонент відповідного представництва правління, яке втілюється через парламентаризм.

3. Елітарна Шумпетер Демократія – правління народу за згодою народу. Розвиток демократії пов'язаний із створенням ефективного дієвого механізму рекрутування еліти, яка під контрольована населенню.

4. Партисипаторна Демократія – універсальний принцип організації у всіх сферах життя. Громадяни під час електоральних змагань мають брати участь у референдумах, мають бути задіяні до постановки і прийняття політ .рішень.

5. Ринкова Доунс, Вільдавський. ототожнюють політичний процес з обміном в умовах конкуренції на ринку. Обмін голосів виборців за певний політичний курс.Уряд-продавець.

6. Делегативна Донел ґрунтується на межі соціально-економічних криз

7. Поліархії (Роберт Даль) Демократичний режим – поліархія.(влада здійснюється не усім народом, а багатьма(більшістю))). демократія – ідеал, до якого треба прагнути, але не можна досягнути.

47.Хвилі демократизації за Хантінгтоном в праці “Третя хвиля. Демократизація в кінці хх ст.”

Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826- 1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу"; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії під впливом підсумків другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована підсумками війни, і стала на шлях демократії. Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, "змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни "третього світу", де утвердилися - здебільшого через військові перевороти - авторитарні режими. Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників. Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії. Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї. Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації. Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини. П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем. Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробка нової конституції й нового виборчого закону; б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії; г) скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція; д) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між державою та партією; е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільством проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових економічних та політичних інтересах.

48.Політична еліта, її роль, структура, функції.

Політична еліта - меншість суспільства, яка є достатньо самостійною, відносно привілейованою групою осіб, які наділені визначними психологічними, соціальними й політичними якостями, беруть безпосередню участь у прийнятті та виконанні рішень, пов'язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.

Головні риси політичної еліти

• відносна самостійність по відношенню до суспільства;

• вищий соціальний статус у політичній сфері і престижність соціального становища;

• політична влада та орієнтування на владу;

• відносне співпадіння мети й інтересів, групова свідомість;

• сила волі і харизматичність, тяжіння до лідерської ролі;

• здатність приймати важливі державні рішення і готовність нести за них відповідальність;

• односпрямованість вектора кар’єрних устремлінь;

• спільна ідентифікація осіб, які належать до еліти.

Існування політичної еліти в суспільстві обумовлене такими факторами:

• фізична, психологічна і соціальна нерівність людей, які мають неоднакові здібності, можливості й бажання брати пряму участь у політиці;

• необхідність розподілу праці, зокрема потреба в професійному й компетентному виконанні обов’язків політичного керівництва суспільством;

• висока значимість управлінських обов’язків для суспільства, з якою пов’язана необхідність відповідним чином стимулювати таку працю;

• широка можливість використання управлінської діяльності для отримання соціальних привілеїв, оскільки вона прямо пов’язана з розподілом цінностей;

• мала політична активність більшості, оскільки основна діяльність більшості громадян лежить поза політикою, в якій вони недостатньо компетентні.

Функції політичної еліти

• стратегічна; - розробка стратегій і тактики розвитку суспільства, визначенні політ програми дій

• організаторська;(мобілізаційна) – практичне здійснення визначеного курсу

• комунікативна; здійснення комунікації між владою і масами

• інтегративна; забезпечення цілісності і єдності суспільства, стійкості його політ систем, уникненні конфліктів, досягнення консенсусу.

Структура:

• правляча еліта - найвпливовіша група осіб, яка володіє високими посадами і позиціями в політичних інститутах, справляє вирішальний вплив на прийняття державно-політичних рішень

• Опозиційна еліта - група найвпливовіших осіб з опозиційних партій та рухів, члени так званих тіньових кабінетів, опоненти офіційного урядового курсу з фінансово-промислових і бізнес структур, критично налаштовані авторитетні представники творчої інтелігенції, вчені.

• Навколоелітне середовище – група людей, що включає активних у політичному і громадському життя, яка протистоїть політичній еліті вцілому.

• Контреліта - група людей, що включає активістів політичного та громадського життя, яка протистоїть політичній еліті загалом

49.Класичні концепції еліти в. Парето та г. Моски.

Моска

Будь-яке суспільство поділяється на 2 класи:

• Правлячих

• Керованих

Перший, завжди менш численний, виконує усі політичні функції, монополізує владу і насолоджується тими перевагами, що дає влада, тоді як другий, більш численний клас, керується і контролюється першим Всі правлячі класи мріють стати спадковими.

Критерії для зарахування:

• Військовий принцип

• Релігійність

• Спадковість(аристократичне походження)

• Здатність керувати

3 Класи, за допомогою яких клас досягає оновлення:

• Успадкування

• Вибір

• Кооптація(доручення)

2 Тенденції

• Будь-який клас хоче стати спадковим(аристократичний)

• Нові сили прагнуть оновлення за рахунок найздатніших до управління і найактивніших(демократичний)

Еліта, за В. Парето, поділяється на правлячу та контреліту. Правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, має харизматичні якості лідера. Контреліта є потенційною елітою за здібностями, особистими якостями, яка позбавлена можливості приймати політичні рішення. На його думку, є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», для яких характерними є такі якості, як відкритість, рішучість у прийнятті рішень, спирання на силові, авторитарні методи володарювання і управління. «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. На відміну від них, другий тип еліти — «лисиці», вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі. В. Парето був автором теорії кругообігу еліт. На його думку, соціальні зміни в суспільстві є наслідком боротьби та «циркуляції» еліт. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку. Стабільність та поступальність у розвитку суспільства може бути забезпечена при пропорційному припливі у владу представників і першого, і другого типу еліт. Крім того, В. Парето стверджує, що еліти мають тенденцію до занепаду, а нееліти спроможні до виробництва потенційно елітарних елементів. Це обумовлене тим, що приналежність до еліти не наслідується, бо не всі діти мають надзвичайні здібності своїх батьків. Тому постійно відбувається заміна старих еліт новими, які частіше за все становлять представники нижчих шарів суспільства. Необхідність таких змін визначається тим, що колишні еліти гублять свою енергію, яка дала б можливість завоювати і утримати владу. Таким чином, усі соціальні перетворення В. Парето пояснює «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людини між двома групами — елітою та іншими громадянами. Безперервна «циркуляція еліт» сприяє врівноваженню соціальної системи у тій мірі, в якій вона забезпечує приплив «кращих», «достойних». Крім того, «циркуляція еліт» тягне за собою циркуляцію ідей.

50.Р. Міхельс про олігархію.

демократія, аби зберегти себе й досягти відомої стабільності”, змушена створювати організацію, що пов’язано з виділенням еліти – активної меншості, якій маса мусить довіритися через неможливість її прямого контролю над цією меншістю. Тому демократія неминуче перетворюється в олігархію.

Зміст його

закону можна витлумачити в такій спосіб: у будь-якій організації,

незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її

діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона

наділяє владою й привілеями лідерів, у той же час даючи їм можливість не

бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За

будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її

гарантом може бути суперництво олігархій.

51.Сучасні концепції еліти. Еліта та демократія.

концепції демократичного елітизму, елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»4. Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. «правління, схвалене народом». Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію (від грецьк. poly — багато і arche — влада). Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них — першорядної ваги). Перший критерій — альтимет-ричний». За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Другий критерій — мерітократичний: критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це. З цією метою Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну (засновану на виборності, відборі, підборі. — П.Ш.) поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг)»5. Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти.. Вони грунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демо7 кратичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо. головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи. ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916— 1962). доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано він містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу.

52.Політичне лідерство. Типологія політичних лідерів.

Політичне лідерство - процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Лідер (англ. leader —ведучий)

Політичний лідер - особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Функції лідера

• інтегративна (узгодження й об’єднання спільних ідей, цінностей і ідеалів);

• орієнтаційна (вироблення політичного курсу й програми діяльності);

• інструменталістська (проведення політичного курсу й вироблення механізму);

• мобілізаційна (проявляється в умовах глибоких перетворень у суспільстві);

• соціального арбітражу й патронажу (в умовах надмірного засилля й сваволі чиновників);

• легітимації політичного порядку.

• вираження інтересів спільності

• - новаторська

• - інтегративна

• - організаторська

• - комунікативна

Вебер типологія

• -традиційне-харизматичне-раціональнолегальне

Традиційне лідерство грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Харизматичне лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу..

Залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство американський політичний психолог М. Дж. Херманн виокремлює чотири образи лідерства:

Лідерів-"прапороносців" вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

Образ "служителя" засвоює політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці.

Для лідера-"торговця" важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти "купують" його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери-"пожежники" "гасять пожежу", тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

53.Політичні партії: суть, ознаки, функції.

3 Підходи до розуміння сутності політичних партій:

1)доктринальний

Партія – це група людей, які ідеологічно пов’язані між собою.

2) марксиський

Партія – представник і захисник певного класу.

3) інституційний

Партія – політичний інститут, головним завданням якого є завоювання, утримання й виконання державної влади. ( Міхельс, Дюверже)

Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири основних елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він:

по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини.

по-друге, партія – це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут.

по-третє, метою партії є завоювання і здійснення влади.

по-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – аж до членства або активної участі в ній.

Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

 політичне представництво соціальних інтересів;

 соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

 розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

 боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

 участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

 участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

 політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

 формування громадської думки;

 політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

 підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

54.Причини виникнення та етапи розвитку політичних партій.

Партія - ( з латин. – частина цілого, частка)

Політ. партія – це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі у її реалізації.

Зачатки пол.партій: станові угрупування – феодальне та рабовласницьке суспільство( виражали інтереси різних соціальних груп, боротьба за владу). В сучасному розумінні кін.18-поч.19 ст.

Основні причини формування:

1) формування парламенту і парламентаризму;

2)розширення виборчих прав;

3)необхідність вираження і регулювання суспільних інтересів

4) диференціація і поляризація соціальної структури суспільств.

Етапи розвитку політичних партій(за Вебером):

3 етапи історичного становлення сучасних історичних партій ( характерна для країн Європи):

1) (16-17 ст) – аристократичні угрупування (об’єднували невелику кількість тогочасних пол. Еліт)

2) (18- поч19 ст) – закриті політичні клуби (орієнтувались на залучення впливових людей)

Характерні риси:

• Зародок формальної структури на основі спільних політичних поглядів

• Зростає роль ідеології

3) (19- 20 ст.) – сучасні політичні партії ( 1860-1880 р – в Європі. Початок 20 ст – в інших)

3 періоди:

1. (до 17 р)поява нових партій соціально-демократичної спрямованості

2. (до закін.ІІ світової війни) – виникнення комуністичних, фашистських партій; зміни у між партійних відносинах.

3. (до суч.днів) – поява політ партій у країнах, які стали незалежними; домінування масових політичних партій. Риси масових політичних партій: членська база і чітка організаційна структура.

Угрупування на подобі партій виникли ще за часів Арістотеля, які він так і називав – партіями. В стародавньому Римі – аристократичні угрупування – популісти і оптимати.

Приклад партій, які пройшли всі 3 етапи - в Британії – вігів і торі ( з’явились у 1698 році)

У Західній Україні. 1882 р – політ.робіт. партія класу пролетарій, 1890 – перша Українська Радикальна партія.

55.Типологія політичних партій та їх функції у суспільстві.

Дюверже

Бінарна типологія( в основі історична логіка розвитку)

1. Кадрові ( з 19 ст відроджуються)

   1. Виникають з виборчих комітетів

   2. Небагато чисельність

   3. Вільне членство

   4. Опираються на професійну політичну і фінансову еліту

   5. Орієнтація на виборчі функції

   6. Приклад: республіканські і демократичні партії в США

2. Масові

   1. Ьагаточисельність

   2. Ідеологічна орієнтованість

   3. Жорстка організація

   4. Оформлення членських квитків, сплата членських внесків

   5. Зв'язок політ апарату з

   6. Виникають на принципі політичного руху

Блондель

3 Типи масових партій:

1. Представницькі західного типу

2. Комуністичні

3. Популістські

Шарло, Сарторі

Виділяють третій тип партій – універсальний(партій виборців, хапац всіх)

• Виникають навколо одного лідера

• Нефіксоване членство

• Потенційний Кількісний склад

• Особливий тип лідера-інтелектуала

• Відсутність жостко фіксованих соціальних інтересів

Приклад: соціально-демократичні

За місцем і роллю у політичній системі:

• Правлячі

• Опозиційні

• Нелегальні

За місцем у загальному спектрі політичних систем:

• Праві

• Центриські

• Ліві

За методом політичних дій і ставленням до опонентів

• Помірковані

• Радикальні

• Екстремістські

За способом функціонування

• Демократичні

• Авторитарні ( в Україні..Батьківщина)

За репрезентативністю

• Загальнонаціональні

• Регіональні

56.Місце і роль партій в політичній системі суспільства.

57.Партійні системи, їх характеристика.

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:

1. однопартійна;

2. з партією-гегемоном;

3. з домінуючою партією;

4. двопартійна;

5. поміркованого плюралізму;

6. поляризованого плюралізму;

7. атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем.

Однопартійна система - це така система, в якій

8. або неможливе навіть номінальне існування інших партій;

9. або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;

10. або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Однопартійна система не виключає існування й декількох номінальних партій, але тільки за однією з них постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії - партії-гегемона (Польська Народна Республіка).

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії, де Ліберально- демократична партія була правлячою майже 40 років (до 1993 р.).

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем:

• багатопартійна система

• двопартійна система (біпартизм)

• система двох з половиною партій

І. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновиди:

система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних - Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламентарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Різновидом системи поміркованого плюралізму є двоблокова система, коли багатопартійна система функціонує на державному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домінували два партійних блоки - демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуністів - у лівій.

система поляризованого плюралізму озачає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркованого плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для і перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує до системи поляризованого плюралізму.

II. Двопартійна система виступає тоді, коли визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії, так як у США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії - Демократична й Республіканська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

III. Трипартійна система (система двох з половиною партій) виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду.

69.Основні принципи політичної доктрини лібералізму.

Лібералізм – визнання парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод.

Цінності: індивідуалізм; прив власність, як основа свободи; парламентаризм; правова держава; мнімальне втручання держави; пріоритет особи над державою.

Етапи: аристократичний, демократичний, неолібералізм.

Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення.Для них свобода - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.

Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні: представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, забезпечення свободи совісті, забезпечення незалежності суддів, створення суду присяжних.

Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.

Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм.

Мова йде про реальне забезпечення соціальних прав людей на:

• працю

• відпочинок

• добробут

• охорону здоров'я

• освіту

Сучасний лібералізм два напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем.

Один з цих напрямів тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода) - одній з течій неоконсерватизму. Для нього характерні

• абсолютизація індивідуальної свободи

• заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини

• прихильність до вільного ринку.

Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники - американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму - це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям - соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.

70.Основний зміст та принципи консерватизму.

Консерватизм передбачає: підтримку існуючих форм соц

структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Цінності: держава, як цінність; держ створ умови для розвитку людини; культ моральності і традицій, авторитет церкви та сімї; свобода і відповідальність; здоровий глузд і скептицизм; поступовість і обережність; послідовність розвитку.

Неоконсерватизм передбачає: ринкові відносини сприяють розвитку суспільства – невтручання держави; обмеж соц роль держави; демократія розуміється, як поєдн влади народу та еліти.

Назва доктрини консерватизм означає "охороняти", "зберігати", з'явилась вона пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768-1848) почав видавати журнал "Консерватор".

Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Аксіомою консерватизму є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Для консерваторів держава - це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки. Центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Політика консерваторів передбачає

обмеження втручання держави в економіку

скорочення її соціальних витрат.

В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі.

Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Є декілька різновидів кoнсерватизму:

• традиціоналізм

• лібертаризм

• неоконсерватизм.

Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму.

Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме.

Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

71.Сутність та призначення виборів, їх типи.

Вибори – це спосіб зміни правлячої влади через волевиявлення населення, інструмент легітимації та стабілізації влади; виявлення розстановки політичних сил, визначення ступеня довіри до партій та їх програм.

Функції виборів

• Здійснення політичної соціалізації, засвоєння політичних цінностей

• Це форма контролю за правлячою елітою

• Це спосіб формування влади і правління за чітко визначеною системою.

• Закріплений в конституції та інших н па відносно регулярний та періодичний процес обрання влади.

Класифікація

Залежно від предмету обрання

• Президентські

• Парламентські

• Муніципальні(місцеві)

З огляду на причину проведення

• Чергові( у зв’язку із закінченням повноважень)

• Позачергові ( внаслідок дострокового припинення виборними органами своєї діяльності)

• Додаткові ( для поповнення представницького органу при вибутті 1 чи кілька представників виборчого органу, лише для мажоритарних виборчих систем)

Виборче право – це сукупність норм, які регулюють порядок і умови формування виборчих органів; суб’єктивне право осіб на участь у виборах.

Види:

1. Активне – це встановлене законом право громадян брати участь у виборах органів державної влади, насамперед шляхом голосування

2. Пасивне – балотуватися на відповідні посади, право бути обраним

Принципи виборчого права

1. Все загальність ( право у виборах надається всіх повнолітнім громадянам)

2. Рівного виборчого права (кожен виборець має 1 голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних правах)

3. Безпосередність виборів(пряме голосування). Непряме голосування має місце тоді, коли є посередник.1)непрямі вибори (США) ( комісія виборців) 2)багатоступеневі вибори(Китай) ( громадяни обирають тільки найнижчий щабель, вищі- самі обираються)

4. Таємне голосування

За законом вибори в Україні є вільними і відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори повинні сприяти стабільності в суспільстві.

Виборчий ценз – обмеження, які встановлюються для участі у виборах.

Види: віковий, осілості, статі, майновий та інші.

72.Основні принципи демократичних виборів.

1. Обов'язковість виборів означає, що вибори є єдино легітимним способом формування державної влади.

2. Періодичність виборів, дозволяє гарантувати змінність виборних осіб за підсумками голосування.

3. Загальність виборчого права. Цей принцип означає, що всі громадяни, які досягли віку соціально-політичної дієздатності, незалежно від їхньої статі, раси, національності, соціального становища, релігійних і політичних переконань, мають право вибирати (активне виборче право) і бути обраними (пасивне виборче право) в органи влади. Вік соціально-політичної дієздатності визначається законом. У більшості держав громадяни отримують виборчі права з вісімнадцяти років. Це свого роду обмеження принципу всезагальності виборчого права - ценз. Існують і інші цензи, які обмежують виборче право (особливо пасивне) додатковими умовами.

Ценз осідлості - виборцем чи кандидатом може стати лише той, хто прожив в даній місцевості (країні) не менше встановленого законом терміну. Наприклад, для парламентських виборів у США встановлено обмеження в один місяць, в Норвегії - не менше десяти років, в Ірландії цей ценз виражений у вимозі мати місце для сина.

Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.

Віковий ценз для реалізації пасивного виборчого права, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п'яти років, а депутатом Державної Думи - не молодший двадцяти одного року.

Майновий ценз - володіння майном або фіксованою величиною доходу. У сучасному світі у відкритій формі подібний ценз зустрічається рідко. Часто кандидат, щоб бути зареєстрованим, зобов'язаний внести майнову заставу.

Ценз статі, обмежуючий участь жінок у виборах, зберігається у деяких мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії.

4. Альтернативність вибору передбачає наявність двох і більше претендентів на владу і змагальність між ними. Немає сенсу проводити вибори з одного кандидата, однак, і при видимій альтернативності виборів ця умова може бути не виконана. Наприклад, реально на владу претендує один кандидат, а інші запрошуються ним для створення демократичного антуражу. Дійсно вільні і чесні вибори вимагають надання реальних можливостей для презентації своїх програм усіх кандидатів.

Це означає:

• рівна кількість голосів для усіх виборців. Найчастіше ця вимога виражена у формулі "Одна людина - один голос". В деяких країнах кожен виборець може наділятися декількома голосами. Наприклад, на виборах депутатів Державної Думи Росії виборець володіє двома голосами, що пояснюється використанням змішаної системи голосування;

• від однакової кількості виборців вибирається однакова кількість депутатів, що вимагає утворення приблизно рівних за чисельністю виборних округів. У цьому випадку голоси виборців мають однакову "вагу".

Принцип рівності виборців спостерігається не завжди. Наприклад, перша Державна Дума Російської імперії (вибори відбулися у 1906 р.) формувалася за становим принципом. Виборці були поділені на чотири курії: землевласники (великі поміщики); міщани, що володіли нерухомістю; селяни-домогосподарі і робітники. Норма представництва від курій була різною. Найбільша кількість депутатів була обрана від першої курії, хоч найбільша кількість виборців була представлена робітничою курією. У теперішній час у деяких державах допускається відхилення від принципу рівності виборців з метою гарантувати представництво таких груп суспільства, які інакше взагалі не зможуть

5. Рівні права кандидатів дозволяють реалізувати пасивне виборче право громадянина. Всі кандидати повинні мати однакову можливість для висування, агітації, доступу до засобів масової інформації. Виходячи з цього, законодавством багатьох країн передбачено обмеження виборчих витрат і суми приватних пожертвувань у фонд кандидатів, часткове державне фінансування виборчої кампанії зареєстрованих учасників. Використання подібної практики переслідує й іншу мету - обмеження лобізму стосовно політичних партій (кандидатів), які перемогли, з боку субсидуючих груп. Держава бере на себе фінансування або усіх зареєстрованих кандидатів, або тих, хто володіє певним рівнем громадської підтримки.

6. Дотримання закону при проведенні виборів на усіх стадіях.

7. Вільне волевиявлення виборців і гарантії таємниці голосування. Таємниця голосування необхідна для того, щоб уникнути можливого переслідування виборців збоку державних органів і громадських об'єднань за політичними мотивами. Більше того, громадянин має право не ходити на вибори (принцип добровільного голосування). Тим самим він виражає своє ставлення до політичних процесів, що визначається словом абсентеїзм. Абсентеїзм став досить частим явищем. Однак це негативно впливає на політичне життя, тому що вибори, на які з'явилася меншість виборців, не відображають реальної політичної картини. Може перемогти не та партія, чию програму підтримує більшість суспільства, а та, яка зуміла за рахунок партійної дисципліни забезпечити явку своїх небагаточисленних прибічників на вибори. В абсентеїзму є ще один негативний аспект - при низькій активності виборців вибори можуть бути визнані як такими, що не відбулися. В цьому випадку призначаються нові вибори, що значно збільшує витрати на організацію виборів.

8. Прозорість виборів дозволяє забезпечити відкритий характер виборів і довір'я до них. Даний принцип реалізується в наданні громадськості права спостерігати за виборчим процесом через інститут спостерігачів (в тому числі міжнародних) та ЗМІ, а також права знати, від кого і звідки кандидати і партії отримують гроші та скільки їх витрачають на виборчу кампанію

73.Виборчі системи: типи та характеристика.

В широкому розумінні: система суспільних відносин, пов’язаних із виборами органів публічної влади.

У вузькому розумінні: виборча система – це спосіб визначення того, хто з кандидатів, які балотувались, обраний на посаду, які політичні партії допущені до розподілу мандатів і яким чином встановлюється їх діяльність і кількість. Сукупність правил і процедур, які визначають результати виборів.

Виборчі системи залежать від стабільності партійної системи, характеру політичного режиу, партійної системи, культури політичної еліти і громадян.

Види:

1. Мажоритарна. в основі – принцип більшості.

   1. Абсолютної більшості: кандидат, який набрав 50 % + один голос всівх, хто брав участь у голосуванні. Якщо не набере абсолютної більшості, то другий тур між двома кандидатами)

   2. Відносної більшості

Переваги:

1.бюлетні складені зрозуміло і коротко

2.виборці голосують за конкретного кандидата

3. обрані члени парламенту представляють конкретні округи

4. дозволяє балатуватись незалежним кандидатам

Недоліки:

1. Пропадає багато голосів( які були за переможених)

2. Можливість переважання регіональних інтересів над загальнонаціональними

3. Дозволяє пройти партій, яка набрала меншу кількість голосів

4. За системою абсолютної більшості є не результативною.

2. Пропорційна мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним. Голосуємо не за конкретну особу, а за партії та блоки.

Головна перевага - представництво політичних партій у виборних органах відповідно до їх популярності . поч. 20 ст.

Умови використання:

1)вибори – партійні

2) тільки при обранні депутатів

• З жорсткими(закритими)списками – виборець не може втрутитись в розташування кандидатів. Голосує за список в цілому. ( Ізраїль, Португалія, Україна)

• З мякими(відкритими) списками – голосують не тільки за список вцілому, але обов’язково надається перевага конкретному кандидату. ( Бельгія)

• Напівжорсткі списки- виборець має право голосувати як за список в цілому, так і за конкретного кандидата) (Австрія, Італія)

Вважають, що пропорційна виб система- справедливіша!

Виборчий барєр - мінімальний відсоток голосів, який має набрати список , щоб кандидат отримав мандат. ( зараз 3 % , хочуть зробити 5%, щоб зацементувати парламент, не допускати оновлення.

Ізраїль – 1%)

Недоліки:

1. Слабкий зв'язок кандидата з виборцями

2. Голосування проводиться по багатомандатному виборчому органу

3. Залежність депутата від партійної фракції в парламенті

4. Висунення депутатів від позиції партійного апарату??

3)Змішана

Та чи інша комбінація мажоритарної і пропорційної виборчих систем

Види:

1. Структурне – різні палати парламенту обираються за різними системами – одна за мажоритарною, інша за пропорційною ( Німеччина) ( два бюлетні – в одному за партію, в іншому – за кандидата)

2. Лінійне – законом передбачена частина депутатів за мажоритарною. Частина за пропорційною

74.Основні процедури виборчого процесу.

Виборчий процес – це встановлена законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державноїтвладита місцевого самоврядування.

Стадії виборчого процесу:

1. Проголошення і призначення виборів

2. Затвердження або утворення виборчих одиниць(дільниць, округів – національних і націон-територіальних)

3. Створення виборчих органів (ЦВК, дільничих комісій)

4. Складання списку виборців(реєстрація: 1)публічна, обов’язкова(Україна)2)особиста, добровільна)

5. Висунення і реєстрація кандидатів на виборчі посади: 1)самовисунення2)політичними партіями3)громадою

6. Ведення передвиборчої агітації (закінч в переддень виборів)

7. Голосування

8. Підрахування голосів і визначення результатів. Підбиття підсумків виборів.

Підрахунок і публікація в різні дні. Оскарження, суди і таке інше перед публікацією.

Виборча кампанія.

Етапи

1. Висунення і реєстрація кандидата

2. Передвиборча боротьба

3. Голосування

Відмінність між кампанією та процесом : кампанія не визнає початку і закінчення виборів. немає чіткого обмеження в часі.)

Проведення сучасних виборчих кампаній особливо вимагає проведення спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють визначитися з програмами кандидатів, орієнтованими на різні групи виборців, а також вибудувати певні імідж-стратегії. Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засоби:

• реклама в ЗМІ, головна увага відводиться телебаченню (політологи вважають, що 70% іміджу створюється саме за допомогою TV);

• агітаційна кампанія "від дверей до дверей", яка передбачає безпосередню роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

• зустрічі кандидата з виборцями;

• листівкова і плакатна агітація, графіті;

• проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсюдження партійної символіки тощо). Використовуються й інші способи рекламування політиків і партій. Наприклад, республіканці як свій символ часто використовують живих слонів.

Проведення передвиборчої кампанії вимагає значних грошових коштів, які поступають з добровільних пожертвувань, виділяються партіями і частково державою.

Проведення процедури голосування. Сам термін "голосування" прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - "акламація". Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи "за" чи "проти" рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).

Сучасне голосування відбувається різними способами:

• підняттям рук (в невеликих поселеннях при виборах органів місцевого самоврядування);

• найпоширеніший спосіб - на паперових бюлетенях для голосування, коли навпроти прізвища кандидата, що обирається, ставиться певний знак;

• із застосуванням електронних машин шляхом натискування на кнопки або важелі (останній спосіб використовується в США).