12. Дати визначення лекції та лекційні майстерності

Значне місце у підготовці фахівців з вищою освітою належить лекціям. Лекція - чіткий, системний виклад окремої наукової проблеми або теми. Мета лекції полягає в допомозі студентам оволодіти методами самостійної роботи з підручниками, посібниками, першоджерелами. Лекція - один з найважливіших чинників в організації навчальної діяльності студентів.

Провідна роль лекції у викладанні навчальних дисциплін кафедри пов'язана з їх змістовим аспектом, організаційними засадами та методичними особливостями.

Основний зміст лекції становлять центральні методологічні, теоретичні і практичні проблеми. Розкривають у лекції не всі питання теми, а найважливіші, найсуттєвіші, що вимагають наукового обгрунтування.

У нормативно-директивних документах, які визначають зміст і організацію навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах України, обґрунтовано головні вимоги до лекцій, реалізація яких дає змогу повною мірою використовувати значні навчальні й виховні можливості цієї форми навчання, підвищити вплив кожної лекції на свідомість і почуття студентів.

Процес навчання у вищій школі реалізують у межах різноманітної цілісної системи організаційних форм і методів навчання. Кожна форма розв'язує своє спеціальне завдання, але сукупність форм і методів навчання створює єдиний дидактичний комплекс, функціонування якого підпорядковано об'єктивним психолого-педагогічним закономірностям навчального процесу.

Лекція — методологічна й організаційна основа для всіх навчальних занять, зокрема й самостійних (методологічна, тому що вводить студента в науку загалом, надає навчальному курсу концептуальносгі; організаційна — тому що решта форм навчальних занять так чи інакше "зав'язані" на лекцію, найчастіше логічно заплановані після неї, спираються на неї змістовно і тематично. її основна дидактична мета — формування орієнтувальної теоретичної основи для подальшого засвоєння студентами навчального матеріалу.

Як основна ланка дидактичного циклу навчання, виконує наукові, виховні й світоглядні функції, вводить студента у творчу лабораторію лектора.

Лекція (лат. lectio — читання) - систематичне, наукове і послідовне викладення навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмету, методів науки. Лекції бувають навчальними (одна з основних форм навчального процесу й один з основних методів викладання у ВНЗ) і публічними (одна із основних форм пропаганди й поширювання політичних і наукових знань). Лекція — традиційна форма навчання у вищих навчальних закладах.

Лекції й диспути були основною формою навчання уже в середньовічних університетах і виглядали як читання церковних першоджерел з докладними коментарями до них.

Для сучасного етапу розвитку освіти в Україні характерні інтенсивні пошуки нового в теорії та практиці навчання. Триває процес апробації нових активних форм і методів, що активізують навчально-пізнавальну діяльність студентів.

Науково-педагогічним працівникам відомо, що за своєю дидактичною сутністю лекція постає і як організаційна форма навчання — специфічний спосіб взаємодії викладача і студента, у межах якого реалізують різноманітний зміст і різні методи викладання, і як метод — викладання навчального матеріалу в систематичній та послідовній формі.

На сучасному етапі проводять різні теоретичні та експериментальні пошуки збільшення впливу лекції на активізацію самостійного оволодіння знаннями.

Розвиток лекційної форми від класичної інформаційної до лекції проблемного характеру (лекція-діалог, лекція-прес-конференція тощо) відтворює реальні форми взаємодії викладача і студента, які обговорюють теоретичні питання.

З допомогою таких лекцій педагог закладає перехід від простої передачі інформації до активного засвоєння змісту навчання із залученням механізмів теоретичного мислення і всієї структури психічних функцій. У цьому процесі зростає роль діалогічної взаємодії і спілкування під час лекції, посилюється значення соціального контексту у формуванні професійно важливих якостей особистості майбутнього спеціаліста.

Науково-педагогічні працівники зобов'язані домогтися практичного втілення низки вимог, що характеризують сучасну ефективну лекцію як організовану форму, активний метод і психологічну технологію спільної освітньої діяльності зі студентами:

■ високий науково-теоретичний і соціально-культурний рівень лекції;

■ триланкова структура кожної лекції: вступ (завдання і план роботи), основна частина (дедуктивна або індуктивна побудова змістового викладу) і висновки (підсумки, узагальнення, рекомендації);

■ жвава і цікава подача змісту лекції, що посилюється чіткістю вимови, граматичною та стилістичною правильністю живого мовлення лектора, а також умілим використанням допоміжних засобів — інтонації, міміки, жестів;

■ повідомлення на лекції не лише теоретичних знань (теорії, закони, закономірності, поняття тощо), а й соціально-унормованої (плани, проекти, програми, технології, методики) та культурно-ціннісної інформації (ідеї, ідеали, переконання, оцінки, вірування, мотиви та ін.);

■ економне використання лекційного часу завдяки вибору оптимального темпу викладення освітнього змісту, підготовки проблемних запитань студентам задля налагодження оперативного зворотного зв'язку, щоб бачити, як відбувається процес розуміння у студентській аудиторії; • широке застосування графічно-символічних засобів (моделі, схеми, таблиці, креслення, символи, графіки, формули) для підтвердження чи спростування будь-якої значущої теоретичної засади або повного методологічного положення;

■ професійна робота з психоемоційним настроєм аудиторії на тлі повного душевного втілення лектора як фахівця-науковця, громадянина та особистості за принципом "тут і тепер".

Педагогічна майстерність характеризує високий рівень педагогічної діяльності. А.С.Макаренко стверджував: "Педагогічна майстерність - це високе мистецтво навчання і виховання, що постійно вдосконалюється, доступне кожному педагогу, основу якого складають професійні знання, вміння і здібності." Професійні знання викладача ВНЗ - це бездоганне знання змісту предмету, який він викладає, та його методики, знання психології і педагогіки, логіки, принципів, форм і методів навчання і виховання, знання індивідуально-психологічних особливостей студентів. Педагогічна майстерність грунтується на педагогічних здібностях, сутність яких можна розкрити схемою 8.

До цього слід додати побажання наявності почуття гумору, вміння швидко і адекватно реагувати на проблемні педагогічні ситуації та попереджувати конфлікти.

У викладацькій діяльності змістовність мовлення набуває виключного значення, адже одним з головних чинників ефективності навчання у вищій школі постає зміст інформації, що надходить від викладача до студента.

Особливості наукового стилю мовлення

У навчальному процесі вищої школи, зазвичай, використовується науковий стиль мовлення, для якого характерними є такі риси як науковість, послідовність, доказовість, виділення головного, логічність, об'єктивність, узагальненість. У науковій мові головну роль відіграє правильне використання категоріально-термінологічного апарату наукової дисципліни.

Сутність педагогічних здібностей

З цих позицій вимоги до стилю мовлення викладача можна доповнити вимогами до комунікативних якостей культури мовлення, окреслених відомим педагогом і лінгвістом В. Головіним :

o правильність - відповідність мови мовній нормі;

o точність - сувора відповідність слів предметам, що їх означають, явищам дійсності;

o чистота мови - мова, в якій немає елементів, чужих літературній мові та елементів, що відкидаються нормами моралі;

o виразність - особливості структури мови, що викликають увагу та інтерес слухача;

o доцільність - підбір та організація мовних засобів, що роблять мову такою, яка відповідає меті та умовам спілкування;

o багатство - різноманітність мовних засобів.

Для прикладу багатства мови наведемо дані про кількість слів, які використовували у своїй творчості: С. Єсенін - понад 18 тисяч; Сервантес - понад 17 тисяч; М. Гоголь - понад 10 тисяч.

Але про багатство мови свідчить не тільки кількість вживаних слів. "Молода була вже немолода", - так охарактеризували Ільф і Петров наречену Остапа Бендера. Зіткнення різних значень слова у цьому висловлюванні породжує комізм: виникає гра слів, в основі якої їхня багатозначність.

Отже, мовлення, - це струнка система засобів спілкування, приведена в динаміку. А мова і мовлення підвладні різним впливам, зокрема, збідненню та забрудненню. Забруднюють мову діалектні слова, професіоналізми, простонародні слова, вульгаризми, мовні штампи, непотрібні слова. Нанизування їх в мові свідчить про бідність літературного словникового запасу.

Доцільність мови - це така організація мовних засобів, яка понад усе підходить для конкретної ситуації висловлювання, відповідає меті та завданням спілкування, сприяє установленню контакту між тим, хто говорить, та тим, хто слухає. Мова - це пов'язане ціле, і кожне слово в ній, будь-яка конструкція повинні бути цілеспрямовані, стилістично доцільні

Точність і ясність мовлення - взаємно пов'язані. Точність надає мові ясності, а ясність є наслідком точності. Критерій точності висловлювання визначається і його правильністю. Слово повинне бути адекватне висловленому ним поняттю. Захоплення книжковими словами, вживання надуманих термінів стає причиною псевдонауковості мовлення. Причиною неясності висловлювання може стати неправильний порядок слів у реченні. Яскравим прикладом подібного може бути речення: "Велосипед розбив трамвай".

Дослідженнями А.П. Овчіннікової та С.К. Хаджирадєвої доведено, що змістовність мовлення залежить від багатьох умов, які впливають на різноманітність форм подачі матеріалу. Так, у газеті найчастіше представлені жанри з мінімальною інформативністю. Хронікальна інформація містить відповіді на три питання: що? де? коли? У більш розповсюдженій інформації можна знайти відповіді на більшу кількість запитань: хто? де? коли? чому? для чого? Можна сказати, що багатослів'я є недоліком мовлення незалежно від стилю та жанру. Зайві слова наносять шкоди інформативності мови, затінюючи головну думку висловлювання. Лаконізм, як і точність слововживання, виховується важко. Багатослів'я часто поєднується з пустослів'ям. "Наш командир ще за 25 хвилин до своєї смерті був живим" - ця фраза із пісні, складеної солдатами французького маршала Ля Паліса, який загинув у 1525 ропі. Від його імені і виник термін "ляпалісіада", зміст якого окреслений попередньою фразою.

Педагогу-оратору слід знати, що багатослів'я може набувати форми плеоназму - надлишку. Плеоназмом називається вживання у вимові близьких за змістом і тому зайвих сліз ("головна суть", "темний морок", "передчувати заздалегідь" тощо). Однак до плеоназму іноді вдаються спеціально: "думав довгу думку", "сум-нудьга". Різновидом плеоназму є тавтологія - повторне позначення іншими словами вже названого поняття ("запитати питання", "незвичайний феномен", "мізерні дрібниці", "юний вундеркінд"). Тавтологія свідчить про те, що той, хто говорить, не розуміє точного смислу запозиченого слова.

Важливою умовою лекторської майстерності викладача є стислість мовлення. Вживання складних речень - характерна ознака книжкових стилів. При усному викладі лекції бажано використовувати більш прості речення, однак міркування філософського характеру потребують ускладненого синтаксису.

Лектор в аудиторії повинен турбуватися про те, щоб мова не порушувала логічних законів . Зокрема, закону тотожності: предмет думки в межах одного міркування повинен залишатися незмінним. Закон вимагає, щоб у процесі міркування одне знання про предмет не замінювалось іншим. Цей закон спрямований проти такого недоліку в мові як невизначеність, неконкретність міркувань. Ці недоліки стають причиною такої помилки як "заміна тези": почавши говорити про одне, у процесі міркування людина непомітно для себе починає говорити про щось інше.

Закон протиріччя: не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких стверджує, а інше заперечує те ж саме і в той же час.

Закон виключення третього: якщо є два протилежних одне одному судження про предмет, то одне з них істинне, а інше - ні, між ними не може бути середнього, тобто такого судження, яке було б істинним у тому ж відношенні.

Закон достатнього обгрунтування: для того щоб визнати судження істинним, слід обгрунтувати свою точку зору, потрібно довести істинність висунутих положень, послідовність та аргументованість висловлювань. Вага доказів покладається на того, хто стверджує.