2.В) Сенека (4 до н.Е. - 65 н.Е.). Світом править закон долі, його слід дотримуватись і виконувати. „Долі ведуть того, хто хоче, і тягнуть того, хто не хоче".

Люди за природою (за долею) споріднені як зі Всесвітом, так і між собою: у них спільна матерія і спільна причина - розум. „Розум - ніщо інше, як частина божественного духу, вміщена в тіло людей". Він ріднить людей із Богом і відрізняє від тварин і рослин.

Зміст і сутність бажань і пристрастей людини позначається на її тілі мірою його духовності, морально-етичною благодійністю. Тому тіло є віддзеркаленням її духу, темним і злим, якщо пристрасті суто матеріальні, світлим і добрим, якщо в ньому панує чистий дух небесної благодаті. Його чистота визначається спрямованістю на вічне і нетлінне, нетілесне (і не тілесне). Тіло - темниця і пута душі, якщо її дух прикутий до нього; навпаки, світлиця, якщо дух має вищі устремління - моральні, образно кажучи - небесні. Не церква і не жерці наближають людину до духовних висот, „всередині нас знаходиться дух святий, що слідкує за нами і спрямовує нас серед добра; залежно від того, як ми його пестимо, він оберігає і нас: без Бога не можна стати чесною людиною".

Раб в людині, людина як раб - це її тілесна природа; дух - „носій начал гордості, честі, мужності, великодушності, дарованих усім людським істотам, яким би не було їхнє суспільне становище", а тому „немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне".

Як позбутись рабського стану душі і духу? Для цього потрібно, по-перше, не йти за „вожаками стада", по-друге - за натовпом, по-третє, йти за велінням обов'язку, визначеного розумом, оскільки він - об'єктивний, автономний і загальний, а не просто спільний для значної більшості. Навпаки, „схвалення натовпу - доказ повної неспроможності. Предметом нашого дослідження має бути питання про те, який спосіб дій найбільше гідний людини, а не про те, який зустрічається найчастіше; про те, що робить нас здатними володіти вічним щастям, а не про те, що схвалюється черню, цією найгіршою тлумачницею істини... Про духовне достоїнство зобов'язаний судити дух".

Нарешті, досить актуальна і для нашого сьогодення проблема: „Кого вважати багатим? У чому суть багатства?" -Сенека відповідав таким чином: „Для мудреця багатство відіграє службову роль, а для дурнів - вирішальну; мудрець зовсім не піддається впливу багатства, для вас (дурнів - Ж. В.) багатство є всім".

Плотін (203 - 269рр.). Все існує як Першоєдине, в основі якого - визначальна ідея Блага. Отже, все потрібно пізнавати як благо-подібне.

Перед людиною постає альтернатива: або вона спрямовує свої устремління на буття, або ж на небуття. За першого варіанту вона обирає Благо, за другого - зло.

„Дух - перша енергія Блага і перша його сутність; Благо перебуває нерухомо в собі самому, а Дух діє і немовби живе довкола Блага.

Душа, в свою чергу, знаходиться довкола Духу, неначе огортаючи його, і, вдивляючись в Дух, в його глибинах прозріває Благо".

За другого варіанту душа впадає в темряву зла, презентованого матерією. Чому матерія є абсолютним злом? І що таке зло? „Це субстанція, що перебуває нижче будь-яких образів, видів і форм, мір і меж, яка не має в собі нічого благого, тому отримує порядок і вид ззовні, яка відноситься до сущих речей як жалюгідна подоба до прообразу і яка і є сутність зла, - якщо тільки у зла взагалі може бути яка-небудь сутність. І ось якраз цю субстанцію, відому під словом „матерія", відшукує наш розум і вказує на неї як на перше зло, зло саме по собі. Тілесна природа настільки зла, наскільки причетна до матерії"".

Ознаки зла, що йдуть від матерії, такі: безмірність, безмежність і похідні від них. Ось чому „первинна темрява" - безмірність від постійної мінливості, а „вторинне - те, що потьмяніло. Тому зло, яке проявляється у вигляді невігластва і безмірності душі, є зло вторинне, а не зло саме по собі: адже й доброчесність - це не перше Благо, а тільки причетне до Блага, благоподібне".

3. а) Виходячи з того, що середньовічний період досить тривалий (охоплює ІІ-III — ХІІІ-ХIVст.ст.), характерні особливості духовного розвитку суспільства цього періоду доцільно розділити таким чином: філософська патристика та схоластична філософія.

Отже, філософську патристику (філософію „батьків" церкви) визначають такі риси:

1) теоцентризм - Бог є центром і джерелом блага, краси, буття, а теологія - основою філософії та всіх інших наук;

2) креаціонізм - Бог створив світ із нічого, а тому створене, змінюючись, трансформується в „ніщойність", себто у світ душі й духу, світлом чого є слово, яке є Бог і Людина водночас;

3) провіденціалізм - Бог править світом на правах його творця, а тому визначає його долю і напрям пізнавально - пошукової духовної діяльності людини;

4) персоналізм - розуміння людини як „персони", залежної в собі істоти, проте достатньої для богопізнання, а тому відкритої лише богові - для благодаті святого духу або ж суду божого;

5) ревеляціонізм - пізнання Божого замислу і промислу через його одкровення в священних книгах.

Що ж до схоластичної філософії, то її, крім наведених вище, вирізняють такі властивості.

1.Глобалістика в постановці й обґрунтуванні питань, що стосуються основ світобуття, а також духовних засад життя особистості.

2.Сакралізація духу як тієї субстанції в людині, яка робить її богоподібною.

3.Обґрунтування духовного характеру суспільного життя і, як наслідок, прав церкви на управління суспільством і державою.

4.Утвердження відповідального свободомислення, що й вишколило (scholion - те, що виникає із школи) логіку доведень майже до стану досконалості.

5.Домінування морально-етичної проблематики в якості предмета дослідження єдиного об'єкта пізнання - Бога, докази буття якого мали підкріпити силу безумовної віри в нього.

3.б) Головною для цього періоду (він мав свої підрозділи) була проблема універсалій - загальних понять. „Авторитети" розділились на номіналістів і реалістів.

Номіналісти (потеп - ім'я, назва) вважали, що загальним поняттям ніщо поза сферою мислення, яку вони обслуговують, не відповідає. Тобто, універсали - суть категорії мислення, що не мають онтологічного об'єктивного статусу. Відтак реальність - це виключна прерогатива речового світу.

Реалісти (realis - речовий, дійсний) стверджували, що універсаліям: 1) відповідає загальна об'єктивна сутність, відмінна від емпіричних одиничних речей (ідея у Платона, Благо у Плотіна, Бог у Августина та ін.) і 2) вони є об'єктивно значимими, оскільки через них і в них відображена сутність речей.

Дискусія велась довкола п'яти основних універсалій: роду, виду, підвиду, сутнісної властивості (субстанції) і несуттєвої ознаки - акциденції.

Інакше кажучи, і філософія, і релігія досліджують один і той же об'єкт - первинну духовну основу світу, яка є також основою морально визначеної поведінки людини, тобто, реальність людського буття тотожна реальності духовної субстанції в ньому.

„Реальність" людини полягає в наявності в ній розумної волі. Світотворчість Бога відбувається в такій послідовності: „Бог є творець всього; спершу він за своєю милістю створив субстанції всесвіту, який належало створити; потім за своєю величчю вирішив наділити дарами кожну з них відповідно до їх стану. Із цих субстанцій саме природу людини він підпорядкував розумній волі. Адже не тому є воля, що вона є саме воля, а тому, що вона є розумна воля. Насправді, знищ розумну волю - і людини не буде. Але не навпаки, так що, якщо ти знищиш людину, то не буде й розумної волі; вона виявляється не тільки в людині, але і в ангелі, і в самому Богові". Це і є „класичний реалізм", або ж „об'єктивний ідеалізм".

Засновником номіналізму є Росцелін (бл. 1050-1120 рр.), який вважав, що статус об'єктивно-реального буття належить виключно окремим одиничним речам. Поняття лише позначають речі, є їх іменами, навіть своєрідними „звуками голосу", що опосередковано відносяться до речей, а тому не відображають їх сутнісні ознаки. Подібне вчення, звичайно, заперечувало об'єктивне буття Бога як духовної субстанції, тому було заборонено церквою як єретичне, фактично-язичницьке. Адже Росцелін, не будучи атеїстом, вимушений був триіпостасну монотеїстичну сутність Бога представити суто натуралістично - у вигляді трьох богів, тобто політеїстично („тритеїзм").

3. в) до найвидатніших представників філософської патристики слід віднести Тертуліана (160-222 рр.) і Августина Блаженного (354-440 рр.). Тертуліан вважав, що антична філософія позбавила людину душевного спокою. Філософи шукають істину і в цьому знаходять сенс свого буття. Тому філософія знижує життєву потенцію людини і має бути замінена на віру: „По відношенню правила віри не знати нічого означає знати все". Філософія, таким чином, не повинна втручатись у справи релігії, остання ж може її використовувати для пояснення, а не дослідження.

Душа збігається за формою з тілом, інакше не можна було б щось пізнати. У першому панує влада афективних пристрастей і бажань, другому - духовні цінності, побудовані на вірі в Бога і запереченні права на лукавство розуму людини, спокушеної хіттю, будувати виправ дальні теорії цій хіті.

Перед людиною два шляхи - свобода і гріх. Вибір залежить від неї самої. Обираючи віру, людина обирає свободу від гріха; якщо навпаки - право на гріх і його виправдання.

Августин Блаженний зазначав, що філософія є не стільки мудрість, скільки любов до неї. Людина має право на пошук, але власного начала: „Звідки я прийшов сюди?" І має