Питання 24

Етнополітика - наука, яка вивчає взаємини між націями, етносами і державою, у складі якої вони перебувають.

Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує.

Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики.Суб'єкти у етнополітиці взаємодіють і визначають її суть, зміст, способи розв`язання етнонаціональних проблем, тобто держнації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етногрупи), на які спрямована влада державної (титульної) нації корінного етносу.

У ХV-ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності, православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший український магнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язано заснування Запорізької Січі. В числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних та національних прав населення українських і білоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного панування протягом ХІV – першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовжився процес формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціальноїборотьби. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

Правобережна Україна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тут відбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, а й російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуває еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українського селянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви. Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.