58. Штандортна теорія Вебера

Німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868—1958) сформулював першу цілісну теорію розміщення промислового виробництва у монографії "Теорія розміщення промисловості", 1909). Він увів поняття "фактор розміщення” ("штандортний фактор") як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення. Переважно оптимальним є таке розташування об'єкта, за якого витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації — зосередження промисловості у певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається "агломераційним ефектом").

За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення — мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Така модель мала низку сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як фактор інерції розміщення (впливу старих виробничих потужностей на розміщення нових); величина ринкових (збутових) зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактора замінено поняттям інфраструктури.

Основна ціль – визначити головні фактори розміщення виробництва й закономірності, по яких вони діють, у математичній формі.

Основне припущення: задана господарсько відособлена територіальна область, що не має яких-небудь зв'язків з іншими територіями; відсутні риси господарства, успадковані від минулих епох; задано: розміщення сировинної бази, центри споживання промислової продукції й обсяги попиту; рівні зарплати й інтенсивності праці фіксуються й залишаються постійними, що приводить до сталості питомих витрат на оплату праці в кожному місці; трудові ресурси не мобільні, але необмежені.

Розглянуто єдиний вид транспорту – залізничний; виробництво розглядається як єдиний процес, не розділений на окремі стадії, і не явно використані положення економічної рівноваги. Після аналізу сукупності факторів розміщення (витрати на землю, основний капітал, сировина й енергоресурси, праця, транспорт, відсоток на позиковий капітал й амортизацію) Вебер виділив 2 основи фактору – транспортні витрати (транспортна орієнтація) і витрати на робочу силу (орієнтація на трудові ресурси). Похідний 3-й фактор, що враховує регіональні сили, – агломерація.

Для моделювання штандортної теорії як основний був узятий транспортний фактор, що визначає формування вихідної схеми оптимального розміщення виробництва; тоді розходження у витратах на працю будуть представляти перше відхилення від оптимального по транспортних витратах розміщення, а сукупність агломераційних факторів – друге, що також порушує вихідну схему. В аналізі транспортних витрат важливу роль зіграло поділ ресурсів на локалізовані матеріали і матеріали повсюдного розміщення. Штандортна теорія стала однією з найважливіших частин у класичній теорії розміщення виробництва.