2. Методи правового регулювання екологічних відносин.

В юридичній літературі виділяють два основних методи правового регулювання: диспозитивний, який характеризується автономією і рівноправ’ям сторін відносин, що регулюються; імперативний, що базується на владно-імперативній основі.

Для екологічного права характерним є змішаний метод правового регулювання, який включає у себе диспозитивні і імперативні способи і прийоми правового регулювання екологічних відносин. Змішаний метод правового регулювання відповідного кола суспільних відносин обумовлений самим їх характером.

Диспозитивний метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних відносин, відносин щодо сумісного використання природних об’єктів, при розв’язанні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків різних видів тощо. В умовах розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин отримуватиме більш широке застосування, звужуючи сферу використання імперативного методу. Оптимальне поєднання двох методів правового регулювання екологічних відносин — єдино вірний шлях належного правового регулювання. Однак при всій важливості диспозитивного методу в регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання імперативного методу регулювання цих відносин. Екологічна система розвивається за законами природи, тому управління у галузі екології повинно бути науково обґрунтованим, тобто таким, яке не припускає порушення природних і правових імперативів. Не всі екологічні питання можуть вирішити самі власники природних об’єктів або природокористувачі, наприклад, при виникненні надзвичайних екологічних ситуацій, коли йдеться про вжиття термінових заходів щодо переселення людей у безпечні регіони, ліквідацію наслідків аварій, які призвели до забруднення природного середовища, при здійсненні необхідних охоронних екологічних заходів тощо. У такому разі слід переважно використовувати владні приписи, обов’язкові для виконання. Нерідко власниками природних ресурсів, природокористувачами припускаються порушення екологічних нормативів, стандартів, лімітів на використання цих ресурсів, тому приписи контролюючих органів про усунення виявлених недоліків є обов’язковими для виконання особами, яким вони адресовані. У цих випадках владний метод є виправданим.

Отже, метод правового регулювання екологічних відносин ба-зується на поєднанні імперативних та диспозитивних способів та прийомів впливу норм екологічного законодавства на суб’єктів та-ких відносин.

3. Принципи екологічного права.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавст­ва дає змогу виділити такі найважливіші принципи:

• системності та комплексності у регулюванні екологічних відно­син. Цей принцип є визначальним для науково обґрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірнос­тями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середо­вище».

• пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля. Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»;

• сталого розвитку як основи гармонійного розв 'язання соціаль­них, економічних і екологічних проблем. Цей принцип проголошує що охорона навколишнього природного сере­довища, раціональне використання природних ресурсів, забезпе­чення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку країни.

• запобігання екологічній шкоді. На реалізацію цьо­го принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища, екологічні вимоги зако­нодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

• раціонального використання природних ресурсів. Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів; недопущення у про­цесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

• особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

• доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації. Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992 р.) забез­печення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави.

• платності спеціального природокористування. Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокорис­тування й охорони довкілля.

• поєднання прав і обов 'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права. Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкцій;

— міжнародного екологічного співробітництва. Ці принципові засади національного екологічного права сти­мулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва Ук­раїни з іншими державами у рамках екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних ор­ганізацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.