- •1.1. Здоров’я душі в усвідомленні мислителів стрижневої доби і європейського Відродження
- •1.2.Розвиток ідей душевного здоров’я в давній українській людинознавчій культурі
- •1.3. Виникнення психогігієни
- •1.4. Рух психогігієністів світу
- •Теоретичні і практичні основи становлення педагогічної психогігієни
- •Розроблення педагогічних основ психогігієнічного знання у зарубіжних
- •2.2. Психогігієнічний зміст педології
- •2.3. Суперечності педолого-педагогічної практики і психогігієнічний напрямок їх подолання
- •2.4. Сучасний стан розробленості проблем педагогічної психогігієни
- •Лекція з Культурно-етнічні виміри психогігієни виховання і навчання
- •1. Взаємозумовленість і протиріччя родинно-суспільного виховання
- •3.2. Природні і штучні ідеали самоспіввіднесення дитини
- •3.3. Роль освіти
- •3.4. Заохочувально-спонукальні механізми освітньої процесуальності
- •Лекція 4 Основи індивідуальної психорегуляції
- •4.1. Вікова періодизація психорегуляційних етапів
- •4.2. Лімінальна (порогова) динаміка індивідуального сенсу
- •4.3. Розвиток адаптивності дітей і підлітків
- •4.4. Формування психогігієнічної позиції педагога
- •Лекція 5 Методики психогігієнічного нормування і контролю
- •5.1. Оцінка референтної і вікової психогенності
- •5.2. Педагогічна критеріальність якості психічного здоров’я
- •5.3. Методика психогігієнічного прогнозування і програмування
- •5.4. Методи та прийоми виховання культури психічної самооцінки й самоконтролю
- •Висновки
3.2. Природні і штучні ідеали самоспіввіднесення дитини
Розглядаючи норму як основу культури, в тому числі психічної культури особистості, ми виходимо з таких її сутнісних ознак, як цілісність, повнота, спадкоємність і безперешкодність сукупної творчої діяльності суспільства і людини в ньому, що забезпечують стан оптимуму життєдіяльності всього суспільного механізму.
Серцевиною, ядром виховної норми у педагогічній культурі кожного народу є його виховний ідеал.
Формування і втілення виховного ідеалу і виховної норми є ненастанний процес, що зберігає свою спадкоємність з покоління в покоління. Слід відзначити, що кожне наступне покоління несе в собі риси виховного ідеалу, що його продукували, про який мріяли попередні. Цю закономірність підкреслював іспанський дослідник Х.Ортега-і-Гассет: «Суверенність некваліфікованої одиниці як такої, як загального типу, перестала бути правовою ідеєю чи ідеалом, а стала психологічним станом, притаманним пересічній людині. І добре відмітьте: коли щось бувши ідеалом, переходить у дійсність, воно неминуче перестає бути ідеалом. Вивітрюються престиж і владна магія, властивості, якими ідеал впливає на людину» [66, с. 145].
Отже, ідеал, що став дійсністю, є станом норми, дотримання якої є життєвою необхідністю, що визначає можливість самого існування суспільства. За усталеною термінологією це поняття визначається як «моральна норма», проте з огляду на те, що моральна норма не може бути досягнута інакше, як засобами виховання або самовиховання і підтримувана ними, цілком обґрунтованим, на наш погляд, є вживання терміну – виховна норма, що позначає міру моральної вихованості, якої прагне досягти або яку бажає підтримувати суспільство і держава.
Виховна норма виступає одночасно нормою упорядкування психічної діяльності дитини педагогічними засобами. Тому у психічній нормі відображається узагальнений зміст мети виховання і визначеного цією метою виховного ідеалу, сформованого відповідним родинно-суспільним гомеостазом.
На питання про те, якими мають бути методологічні засади виховної норми, українська педагогічна теорія дала відповідь вже на початку XX століття. Це підтверджує цілісність і повнота суспільно-педагогічних та психофізіологічних засад, які були охоплені визначним педагогом і психологом Я.Ф.Чепігою для обґрунтування подальшого розвитку української виховної системи,
Закономірності національного виховання, розроблені вченим, випливають з потреби народного розвитку вийти з пригніченого стану несамостійності, досягти культурної незалежності, рівної націям, що таку незалежність здобули. Отже, мова йде про відновлення психічної достатності людини і – в першу чергу – підростаючого покоління. «Кожний народ, – відзначає Я.Ф.Чепіга, – щодалі все більше працює в цім напрямку, силкуючись знайти ті правдиві й відповідні підвалини, які могли б скласти раціональну, природну виховничу систему. В такій системі народи бачать рятунок і охорону свого існування. Байдужість до вимог часу, до внутрішніх природних потреб дитини, байдужість до національно-виховних обов’язків є першим ступенем до асимілювання нації, до національного самогубства (...).
Змагання нації повинно знаходити відгомін в такім самім змаганні окремої особи, воля якої повинна виникати з волі всієї нації або народу, як рухи окремого члена виникають з добра і користі всього організму. І те, що роблю я, робить другий, третій, десятий, все це на користь одному національному організмові; кожний повинен робити для однієї мети – для національного добробуту, і тільки в ній вбачати своє щастя.
Добробут же народу, як на наше глибоке переконання, цілком залежить від цілості його природи, його духовних і фізичних сил та від нормального їх розвитку. Зберегти ж і розвинути їх можна тільки справжнім раціональним вихованням – вихованням, що ґрунтується на психофізичних особливостях нації та на природі людини, що не псуватиме і не ламатиме законів її» [177, с. 9-10].
Як бачимо, методологічні засади української педагогічної теорії, одним з виразників і розробників якої був Я.Ф.Чепіга, ґрунтувалась на психофізіологічному вивченні духовних і фізичних потреб людини і народу, відображаючи цим основи створення гармонії у взаєминах особистості і суспільства, повноцінного розвитку національного організму і людини в ньому.
Спадкоємність основних положень природовідповідності національного виховання і освіти дала змогу Я.Ф.Чепізі розвинути і цим самим створити умови для наукового розв’язання фундаментальних психолого-педагогічних закономірностей виховного нормоутворення.
До них належить ідея збереження людської природи і набуття нею досконалості в процесі виховання і освіти, які мають узгоджуватись з людською мораллю, соціально-економічними умовами життя народу, що є продуктом творчості усіх попередніх поколінь. Передача їх набутків, що здійснюється освітньо-виховною системою, на думку вченого, має охоплювати не лише зовнішні виміри свідомого, але й інстинктивні імпульси, внутрішні прагнення людського організму, які становлять собою основу вдосконалення індивідуальної природи дитини, її природних здібностей, вияву творчої сили, національного таланту і генія. На наш погляд, на цьому ґрунтується можливість культурного саморозвитку і самовиховання, здатність любити і охороняти себе, свої природні сили, зберігати і застосовувати набутий у дошкільному дитинстві досвід для подальшої творчості в удосконаленні власної природи засобами шкільної освіти.
Концепція особистості людини, створена Я.Ф.Чепігою, полягає у побудові свого «Я» на ясно вже сформованому уявленні про минуле своїх батьків. Від них, як стверджує педагог, вона бере вже підготовлені батьками форми життя, які удосконалює власною творчістю.
Справедливість цього положення полягає в тому, що в індивідуальному психофізичному бутті кожної дитини, а пізніше – дорослої людини має виявитись вся багатоманітність спадково накопичуваних інстинктивних імпульсів, що усвідомлюються у процесі самопізнання і освіти. Якщо ж виховання й освіта стримуватимуть цей вияв, то його ослаблення позначиться й на якості передачі властивостей, що були підготовлені нащадкові незліченним, існуючим не одне тисячоліття, гармонійно взаємодоповнювальним колективом предків – нацією.
Крім шкоди, завданої таким освітнім стримуванням вияву природних властивостей сучасної дитини, в неї ослаблюється здатність до подальшої трансформації цих прадавніх основ єства майбутнім поколінням. З цього випливає важливий педагогічний висновок: виховною нормою духовного розвитку дитини є оволодіння нею рідною мовою, історичною пам’яттю та культурою свого народу.
Механізм даного процесу ґрунтується на пробудженні глибоких морально-естетичних почуттів. Ця закономірність була виявлена і докладно розроблена В.О.Сухомлинським, який відзначав: «Ми надаємо дуже великого значення тому, щоб моральна ідея, розкрита перед розумом і серцем вихованця в яскравих, хвилюючих словах, живих образах, пробуджувала глибокі морально-естетичні почуття. Почуття – духовна енергія того, що ми називаємо життям переконань, яке виявляється в яскравих, морально насичених вчинках» [178, с. 122-123].
Почуття, що живлять духовну енергію, виявляються в діяльності людини, яка, за В.О.Сухомлинським, засобами практичної педагогіки має бути поєднана з доброчесністю, злитися воєдино й утворити цілісність. Така доброчесна діяльність має бути хвилюючою, привабливою, принадною у своїй як виховній, так і у суспільній нормі.
Яскравість виховної норми насамперед забезпечується культурою: літературою, мистецтвом. Проте сама дійсність, неопосередкована творчістю письменника, митця, найчастіше виявляється самоцінним середовищем для утворення виховної норми. Її мірою виступають вчинки, дії значущих для дитини, підлітка, юнака, дорослої людини, осіб: державних діячів, підлітків-ровесників, письменників, акторів, керівників, вчителів, служителів культу, лікарів, вчених. В той же час суспільна норма як похідна від сукупного мікросоціального виховного середовища значною мірою залежить не тільки від зразків поведінки значущих для дитини, підлітка, юнака, дорослої людини осіб, що є дійовим втіленням моральних норм суспільства, але й від поширеності тих чи інших способів діяльності («роблю, як усі»).
Таким чином, суспільна, моральна, виховна і психічна норми, утворювані родинно-суспільним гомеостазом, відображають дійсний стан його взаємоузгодженості і рівноваги, в той час як суспільні, моральні і виховні ідеали, вироблені в ньому, свідчать про усвідомлені потреби його розвитку, здатність до самоорганізації власного руху з метою врегулювання реальних і перспективних дисгармоній. Ієрархія педагогічних взаємозалежностей мети, ідеалів та норм представлена нами у рис. 3.2.
Як видно з наведеного рис. 3.2, природна мета родинно-суспільного гомеостазу, що полягає у самозбереженні, самовідтворенні і самоздійсненні, є відображенням його рушійних сил – природних потреб, які ґрунтуються на змінюваності світу і процесуальності власної самості, виникають завдяки цьому руху.
Штучні цілі як втілення окремого: – матеріального; – організмічного; – протиприродного |
|
Природна мета родинно-суспільного гомеостазу: – самозбереження; – самовідтворення; – самоздійснення |
|
Рушійні сили: – природні потреби; – змінюваність світу; – процесуальність власної самості |
|||
|
|
|
|
|
|||
Штучні ідеали: – матеріальні; – організмічні; – протиприродні |
|
Суспільні ідеали як втілення майбутнього |
Моральні ідеали як збереження рівноваги |
||||
Виховні ідеали |
|||||||
|
|
|
|
|
|||
Штучні норми: – аморальні; – асоціальні; – саморуйнівні |
|
Суспільно-моральні норми |
|||||
Виховна норма як втілення суспільно-моральних ідеалів |
|||||||
|
|
|
|
|
|||
Психофізична патологія |
|
Психофізична норма |
Психічна норма |
||||
Фізична норма |
|||||||
|
|
|
|
|
|||
Психофізичні дисгармонії |
|
Психофізична цілісність людської спільноти |
Духовно-душевна (психічна) сфера |
||||
Матеріально-організмічна (фізична) сфера |
|||||||
|
|
|
|
|
|
|
|
Рис. 3.2. Ієрархія педагогічних взаємозалежностей мети, ідеалів та норм родинно-суспільного гомеостазу
Суспільно-моральні ідеали втілюють у собі як передбачення майбутнього, наближення до нього, антиципацію оволодіння ним, так і взірці якнайповнішого використання досвіду нації у збереженні рівноваги міжособистісних і внутрішньосуспільних взаємин. Цим самим утворення виховних ідеалів можливе на основі вибору і узагальнення суспільно-моральних ідеалів, вироблених суспільством. Аналогічною є взаємозалежність суспільно-моральних і виховних норм, що становлять собою продукт втілення суспільно-моральних ідеалів. Психічна норма, таким чином, є поєднанням психофізичного оптимуму людини, зокрема дитини, підлітка, із втіленням виховного впливу у виховній нормі, детермінованій родинно-суспільним гомеостазом. При цьому штучні цілі як відображення окремого (матеріального, організмічного, протиприродного) втілюються у штучних ідеалах та нормах психофізичної патології і виявах відповідних дисгармоній.
В результаті проведеного дослідження нам вдалось зробити таке визначення: виховний ідеал становить собою певну модель досконалості людини, що відображає в собі мету відповідної виховної системи. У природному розвитку кожної нації функція створення виховного ідеалу належить її культурі, яка в свою чергу є продуктом родинно-суспільного гомеостазу, зокрема мистецтву, літературі, політиці. Гуманітарне знання, зокрема педагогічна наука, виявляє й узагальнює цю модель і створює інфраструктуру засобів її реалізації у педагогічній практиці.
Історія педагогіки зберегла велику кількість прикладів того, як наднаціональні утворення перебирали на себе функції створення, пропаганди і утвердження виховного ідеалу владними засобами. Штучність утворених ідеалів залишала його творцям тільки можливості покладатись на силові засоби його втілення. Природний, навіть у пригніченому стані, розвиток національної культури у кожному такому випадку виправляв недоладності штучного виховного зразка, тривалість існування якого вимірювалась обсягом наявних зусиль, їх потужністю і ресурсом часу, на який цих сил вистачало. Як приклад більшої або меншої штучності виховного ідеалу можна навести ідеал спартанця, єзуїта, радянської людини у відповідних виховних системах. Кожний виховний ідеал неодмінно відображає в собі певну світоглядну систему, яка й визначає методологічні засади відповідної педагогічної теорії.
Вивчення сучасного стану освітньо-виховної практики дозволило встановити, що в умовах сучасної України різноманітні політичні сили, релігійні конфесії та комерційні угруповання вільно конкурують за підпорядкування своєму впливові освітніх і виховних закладів. Порівняно незначна кількість конфліктів на межі зіткнення їх інтересів пояснюється насамперед індиферентністю суспільства і процесами перетікання частини дітей, учнів та студентів відповідно до світоглядних та кон’юнктурних установок їх та їхніх батьків до відповідних виховних та освітніх закладів.
Процес поглиблення освітньо-виховних стереотипів за спеціалізацією ідеологічних доктрин несе в собі відкладений у часі психогенний потенціал майбутніх зіткнень, конфліктів і криз.
Аналіз концепцій, навчальних планів та програм освітньої діяльності навчальних закладів різних типів і форм власності у зіставленні з наслідками навчально-виховної роботи дозволив виявити значну невідповідність між проголошуваним і реально здійснюваним. Альтернативні форми освіти, що цим визначенням підкреслюють вторинність своєї субстанції, друге єство освітнього організму, разом з тим уособлюють роздвоєність ідеалу, а значить, особистості в сучасній системі виховання. «Альтер его» як друге «Я» існує до того часу, поки є перше так само, як відображення або тінь людини не може існувати без неї самої.
Як аналог тіньової економіки в галузі народної освіти альтернативне навчання забезпечує амбіційно-прагматичні ціпі своїх творців і зникає разом з ними або із втратою їх інтересу до цієї діяльності.
Ідеї поліфонічності, поліваріативності, формування загальнолюдських цінностей, «глобальної освіти», які виражають педагогічні абстракт невизначеності цілей та ідеалів, цим самим справляють руйнівний вплив на окресленість і ясність суспільно-моральної, а відтак і виховної та психічної норми.
Економічна кон’юнктура суспільної свідомості 1994-2000 років створила власний паліатив виховного ідеалу, що полягає у підготовці дитини до життя в умовах ринкової економіки. Одна з умов існування людини цим самим перетворюється на самодостатню мету виховання, обмежуючи пошук і усвідомлення інших сенсів буття.
Помітною є тенденція, характерна як для державної освітньої галузі, так і для її альтернативно-тіньових відгалужень, що полягає в уникненні ясного, чіткого і повного розв’язання проблеми місця конкретної мети діяльності освітніх закладів у системі загальносуспільних освітньо-виховних цілей, закономірна відсутність їх усвідомлення. Натомість виявляється гіпертрофована увага до різноманітності педагогічних технологій, методик навчання, розробок окремих, спеціалізованих способів педагогічного впливу, прийомів і дій. Як наслідок, сформована в даних умовах дитина здобуває окремі фрагменти знань досить глибоко, але не оволодіває їх цілісністю, уміє дещо краще за інших, але не може знайти цьому вмінню належне застосування, крім вияву в самому освітньому закладі, через нетривалий час втрачає або ж, навпаки, абсолютизує його.
У ході дослідження ми провели вивчення професійних установок вчителів, вихователів, керівників освітніх закладів м. Києва, Київської, Чернігівської та Донецької областей. Нас цікавило виявлення особистісних підходів педагогічних працівників до проблеми визначення ідеалів самоспіввіднесення дітей і підлітків. Вивчення було проведено у формі завдань педагогам визначити особисту позицію, яка сприяла б взаємоузгодженню суперечностей багатоманітності суспільних підходів до окреслення виховних орієнтирів.
Систематизовані результати виконання цього завдання дали змогу виділити п’ять таких професійно-особистісних позицій:
1. Професійно-особистісна позиція «Данина даності» полягає у примиренні підходів, які взаємно виключають одне одного, сприйманні й відтворенні усталених деформацій суспільної свідомості.
2. Професійно-особистісна позиція «Запозичення запозиченого». Спроби знайти орієнтири шляхом перенесення їх з досвіду інших народів, країн, державних утворень.
Ця тенденція виражає низку методологічних помилок, зумовлених неможливістю перенесення і застосування цілісності освітньо-виховного досвіду іншої нації як багатофакторного культурно-історичного утворення. При цьому не береться до уваги неповторність кожного досвіду, індивідуальна відповідність провідній меті та природним потребам конкретного родинно-суспільного гомеостазу. Перенесення видимих, зовнішніх форм організації педагогічної діяльності, як правило, не приносить успіху і призводить до розчарування. З іншого боку, механічне запозичення духовно-інтелектуального продукту у сфері виховання ослаблює власні творчі можливості, призводить до применшення самобутності виховуваних дітей і підлітків, уніфікації особистості («Для інших найкраща закордонна система не підходить!», «То це ж не ті діти!»), стимулює розвиток прихованого в часі стану професійної фрустрації і внутрішньої кризи.
У зв’язку з цим слід відзначити, що, як підтверджено матеріалами нашого дослідження, виховні системи, які просувались у своєму розвитку з переважанням самостійних способів визначення і вирішення власних проблем, достовірно переважають інші за якістю педагогічних результатів.
Аналіз світової освітньої практики дозволив встановити поширеність феномену «запозичення запозиченого», який в цілому по суті гальмує розвиток цивілізації. Причини його гальмівної дії полягають у нівелюванні природної унікальності, виникненні споживацьких тенденцій замість напруження механізмів творчості, пригніченні ініціативи виконавців, позбавлених можливості реалізувати себе у задумі і результатах його втілення.
Яскравим і відносно недавнім прикладом впливу цього феномену стала й освітня галузь України, що у 1992-1993 роках запозичила загальний підхід і найголовніші положення стратегічної програми США щодо розвитку освіти у XXI столітті в Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»). Зворотність цього запозичення полягає в тому, що автори американської програми при її підготовці широко використали підходи, як декларовані, так і здійснювані в колишньому СРСР, до якого входила і Україна з розвинутим освітнім потенціалом. На момент запозичення п’ять із семи поставлених в американському документі стратегічних цілей були практично досягнуті Україною в складі колишнього СРСР більш як десятиліття тому (кінець 70-х – початок 80-х років).
3. Професійно-особистісна позиція «Скажіть, яке суспільство ми будуємо?», що містить у собі власне педагогічний еквівалент – «Скажіть, кого ми виховуємо?»
Ця позиція, як і варіанти поставленого запитання, відзначаються багатозначністю, що відображає:
– прагнення поставити того, кому воно адресоване, у безвихідне становище і, скориставшись цим, утвердити власну точку зору; – індиферентність того, хто його ставить, до участі у розв’язанні цієї проблеми:
– стереотип примату суспільства над людиною (перший, суспільно орієнтований варіант) і стереотип однозначності у сприйманні суспільного замовлення, що вбачає у педагогові майстерного (нетворчого) виконавця, умільця у володінні педагогічним інструментарієм при заданих параметрах виховної мети (другий, педагогічно орієнтований варіант).
Розв’язання цієї проблеми полягає у відповіді на поставлені запитання цілісною системою гуманітарних знань, що має важливе значення для спрямовування засобів освіти і виховання на досягнення загальносуспільної виховної мети.
4. Професійно-особистісні позиції «Загальнолюдські цінності» і «Суперменство».
Це дві протилежні тенденції у знаходженні готової відповіді на питання, що стосуються змісту виховання і сутності виховного ідеалу, їх походження як і ареал обігу належить відповідно суспільній свідомості Росії та США, охоплюючи частково й суспільну свідомість країн, на які спрямована їх культурна інтервенція. Спільність цих протилежностей виявляється у спробі винайти універсальний субстрат впливу на людину; у першому випадку шляхом встановлення «загального компоненту» людського єства, що ставить того, хто ним володіє, в центр серед інших, як це логічно передбачає кожне узагальнення, а в другому – більш відвертим культивуванням психофізичної вищості однієї людини над іншою в образі надлюдини. Обов’язковою властивістю «надлюдини» є її володіння «загальнолюдськими цінностями», які полягають в обслуговуванні базального компоненту потреб людини – її потреби в збереженні свого життя. Це володіння потребою у самозбереженні, спільної для всіх, виявляється в місії «супермена» захищати слабших від напасників, допомагати їм у бідах, в які вони потрапляють, рятувати від несподіваних загроз. «Благородство» і «безкорисливість» надлюдини, по-перше, підкреслюють моральну нижчість, непередбачливість тих, кого рятують, по-друге, утверджують залежність від цього благородства, за яке ніхто не зможе адекватно віддячити, по-третє, роблять очевидною загальну слабкість всіх людей у порівнянні з силою і достоїнствами американського ідеалу.
Звернення до ідеї «загальнолюдських цінностей» на практиці є універсалізацією людини, позбавленням її індивідуальної неповторності, що дає підставу з «центру», з позиції «супермена», надлюдини накинути свій зміст її діяльності і життя.
Ці ідеї, призначені на функціонування насамперед у міжнаціональному і міжнародному просторі, відображають експансіонізм ідеологічних доктрин, покладених із основу виховної мети. Методологічна неприродність цих утворень у першому випадку полягає у невідповідності ідеї загальнолюдських цінностей закономірному ускладненню людини і її культури в процесі свого розвитку, що відповідно поглиблює внутрішні відмінності, завдяки яким тільки й можлива індивідуальність людини і самобутність нації. Тому категорія загального в людській природі може стосуватись здебільшого найпростіших відправлень її життєдіяльності, більшою мірою наближаючись до базальних психічних функцій і фізіологічних процесів.
Очевидною є і методологічна штучність побудови виховного ідеалу надлюдини як ступеня перевершення всіх інших замість самої себе.
Для з’ясування методологічних основ співвіднесення цінностей в їх значенні для людини нами була розроблена структура ціннісних співвідношень, що подана у рис. 3.3.
Цілісності |
Особистість |
Індивідуальні цілі |
Цінності |
Нація |
Духовні цінності |
||
Людство |
Загальнолюдські цінності |
||
Природа (органічний світ) |
Природні загальноорганічні цінності |
||
Матеріальне (неорганічне) середовище |
Матеріальні цінності |
Рис. 3.3. Структура ціннісних співідношень людини
Як видно з наведеного рис. 3.3, співвіднесеність цінностей у значенні їх для людини визначається не кількісними параметрами (чисельністю, величиною), а якісними, що характеризуються більшою індивідуалізованістю «сенсу-для-себе». З цієї самої причини людство не може бути більш значущою для людини цілісністю, ніж нація. Невизнання цього, наприклад, у космополітичному світобаченні, що нехтує національними цінностями, є одночасно невизнанням духовних цінностей інших націй, з яких це людство складається.
Розроблена структура дозволила у ході дослідження встановити ціннісну співвіднесеність змісту, мети та ідеалів, що визначаються професійно-особистісними позиціями педагогічних працівників.
5. Професійно-особистісна позиція «Як ми».
Природною є тенденція зафіксувати власний образ засобами виховання у майбутніх поколіннях, якомога точніше відтворюючи непорушність минулого. Разом з цим закладається і збереження тих протиріч, які були для нього характерні.
Результати узагальнення професійно-особистісних позицій педагогічних працівників дозволили зробити висновок про те, що важливим засобом практичного розв’язання сучасних суперечностей, їх локалізації і запобігання передачі їх у часі нащадкам є андрагогічний напрямок виховання учителів, вихователів, керівників освітніх закладів у поєднанні з рецепцією обновлюваного змісту виховної мети та суспільно-моральних ідеалів у суспільстві. Фундаментальною закономірністю трансформації педагогічної думки кожної епохи є процес переоцінки цінностей, який є джерелом якісного розвитку. Важливим фактором досягнення гармонії у цьому контексті є застосування психогігієнічного принципу рівноваги між стабільністю і змінами. Розроблені методологічні засади встановлення взаємозалежностей виховної і психічної норми, механізмів трансформації виховного ідеалу у виховну та психічну норму у поєднанні з проведеним узагальненням професійно-особистісних позицій педагогічних працівників дали змогу визначити основний зміст ідеалів дитячого самоспіввіднесення і виявити їх психогігієнічне значення.
Для визначення основного змісту ідеалів дитячого самоспіввіднесення було проведено анкетування учнів 5-6 класів (11-12 річного віку) середніх шкіл м. Києва, міст Ірпеня, Кагарлика і Фастова Київської області, м. Шахтарська Донецької області, м. Харкова. Всього зібрано 936 анкет з відповідями на запитання «Яка людина є зразком для тебе з тих, кого ти бачив (бачила) або про кого ти читав (читала) або чув (чула)?». Узагальнені результати класифікації проведеного анкетування подані у табл. 3.4.
Як видно з наведеної табл. 3.4, сукупний вплив мікросоціального середовища на вибір ідеалів самоспіввіднесення дітей було виявлено у 332 випадках або в 35,5% випадків від їх загальної кількості (батьки; сестри, брати, ровесники, знайомі; дідусі, бабусі, інші члени родини; учителі). Цей вплив за своєю значущістю для особистості в незначній мірі перевищує вплив телебачення, персонажі якого обрані в ролі ідеалів дитини в 315 або 33,7% випадків, що тільки на 17 або 1,8% менше, ніж значущість цілісного мікросоціального середовища.
Слід відзначити, що аналіз анкетування виявив вплив літературних і мистецьких образів, розповідей про професії, цікавих прикладів з життя і позапрофесійної діяльності людини (полювання, бджільництво, рятування людей від стихії тощо), навіяних родиною, учителями, знайомими. Казкові образи також важко було розподібнити за їх джерелом: це могла бути розповідь батька, бабусі, учителя або безпосереднє літературне читання за їх порадою. Тому вплив, зумовлений співвіднесенням із професіями, видами діяльності та сприйманням літературних творів, який складає в цілому 289 або 30,9% всіх випадків, ми вважаємо за доцільне віднести до чинників опосередкованого родинно-суспільного впливу.
Одержані в результаті проведеного дослідження співвідношення достовірно підтвердили теоретично розроблені положення про зрівноважувальну місію родинно-суспільного гомеостазу. При цьому, враховуючи структуру ціннісних співвіднесень людини, виявилась необхідність у проведенні деяких уточнень. Так, узагальнений психолого-педагогічний аналіз змісту телепередач, доступних населенню України, зокрема регіонів, де проводилось анкетування (м. Київ, Київська, Донецька області і м. Харків), був проведений нами методом співвіднесення з ієрархічними рівнями потреб (за А.Маслоу [47, с. 190].
Вивчення велось з грудня 1991 року по липень 1997 року. За цей час було узагальнено враження 167 підлітків і юнаків 15-19-річного віку. Оцінка захоплення і сили справленого враження, проведена за 6-бальною шкалою дала можливість скласти їх рейтинг за умовним національним походженням (типом культури країни-виробника).
Дані рейтингу подані у табл. 3.5.
Таблиця 3.5
Дані про рейтинг захоплюваності і сили впливу телефільмів різного національного походження на 15-19-річних підлітків і юнаків України
Позитивний рейтинг |
Бали |
Негативний рейтинг |
Бали |
Американські фільми |
6 |
Білоруські фільми |
-6 |
Французькі фільми |
6 |
Українські фільми |
-6 |
Італійські фільми |
6 |
Російські фільми |
-5 |
Іспанські фільми |
5 |
Молдавські фільми |
-5 |
Індійські фільми |
5 |
Польські фільми |
-4 |
Китайські фільми |
5 |
Чеські фільми |
-4 |
Англійські фільми |
5 |
Канадські фільми |
-3 |
В’єтнамські фільми |
5 |
Японські фільми |
-2 |
Угорські фільми |
4 |
Мексиканські фільми |
-1 |
Казахські фільми |
3 |
Бразильські фільми |
-1 |
Німецькі фільми |
1 |
|
|
Як видно з наведеної табл. 3.5, найбільшою популярністю серед хлопчиків (підлітків і юнаків) 15-19-річного віку користувались американські, французькі та італійські фільми. Виявлено, що загальна кількість переглянутих ними фільмів становила від 3936 до 4745, що в середньому за період 1991-1997 рр. склало 2 фільми на день. Застосування методу психологічного співвіднесення одержаних вражень від фільмів з найвищим рейтингом (1-3 позиції) з ієрархією потреб А.Маслоу дозволило виявити картину домінантних потреб, що зазнають збудження в результаті сприймання їх підлітками і юнаками. Результати проведеного зіставлення подано у табл. 3.6.
Таблиця 3.6
Дані про рівні телевізійного збудження базальних потреб підлітків і юнаків (за ієрархією А.Маслоу)
Загальна кількість реципієнтів |
Потреби самоактуалізації |
Потреби самооцінки |
Потреби в любові і визнанні |
Потреби в безпеці |
Фізіологічні потреби |
|||||
Всього |
% |
Всього |
% |
Всього |
% |
Всього |
% |
Всього |
% |
|
167 |
8 |
4,8 |
19 |
11,4 |
24 |
14,4 |
67 |
40,1 |
49 |
29,3 |
З табл. 3.6 видно, що вивчення рівнів телевізійного збудження базальних потреб підлітків і юнаків виявило як домінанту їх інтересу потребу в безпеці, актуальну для цього віку. Оцінка одержаних вражень, які були викладені в опитувальних листах і потім піддані класифікації за ієрархією потреб А.Маслоу, свідчить про значне переважання нижчих рівнів (фізіологічні потреби, потреби у безпеці) – 116 листів або 69,5% від загальної кількості – над вищими, які виділили опитані реципієнти.
Одержані дані дозволили уточнити психологічний зміст ідеалів самоспіввіднесення підлітків і юнаків, які виходили за межі родинно-суспільного гомеостазу даної нації, шляхом вивчення найбільш актуальних періодів розвитку – пубертатного та постпубертатного. Отже, за своєю сутністю дослідженню була піддана розгорнута картина ціннісних виборів не національного, а загальнолюдського рівня, вплив якої базувався на спільних для всіх людей потребах: фізіологічних, потребі у безпеці; частково – любові та визнанні. З одного боку, це свідчило про депривованість цих потреб, – індивідуально значущих для даного періоду розвитку, у власному родинно-суспільному гомеостазі, а з іншого – вказувало на переважне самоспіввіднесення з ідеалами інших культур, умов життя, нереальних для свого втілення у мікросоціальному середовищі реципієнтів.
Такі ідеали, природні для соціуму, який їх створив, становили собою штучне утворення при перенесенні їх в інший суспільно-культурний контекст. Домінування їх у світосприйманні дітей і підлітків зумовлювало собою появу суперечностей в поведінці, стани напруження і фрустрації внаслідок неможливості реалізації себе в сприйнятому образі. Запобіганню цим станам сприяла поява підліткових субкультурних утворень, в яких учні старших класів відтворювали штучну атмосферу, притаманну для побутування штучних для даного родинно-суспільного гомеостазу ідеалів. При цьому підліток виконував різні рольові функції у різних середовищах. Так, «Шварценеггер» підліткового субкультурного утворення, переходив у роль скривдженого «мазунчика» в родині, де були старші брати, а серед учителів, що викладали в класі, намагався здобути славу «хазяїна»: ремонтував шкільні меблі, лагодив обладнання тощо.
Здатність до сприймання і перетворення мінливих вражень і образів, адекватність їх використання у різних ситуаціях і мікросоціальних умовах відображає адаптивні можливості дітей і підлітків і є одним з важливих психолого-педагогічних показників стану їх психічного здоров’я. Для вивчення цього феномену застосовувалась розроблена нами методика оцінки вираженості рольових функцій учнів і її змінюваності.
Основний зміст розробленої методики поданий у рис. 3.4.
Як видно з наведеного рис. 3.4, адаптивність дітей і підлітків як один з інтегральних психолого-педагогічних показників психічного здоров’я особистості передбачає вияв якості, точності, послідовності механізмів психомоторики, втілених у виконанні рольових дій. Водночас дана методика сприяє психічному відтреновуванню переходів від одного штучно придбаного образу до іншого, врегульовуючи тим самим силу зовнішніх емоційних впливів.
Етапи |
Зміст діяльності |
Критерії оцінки |
Інтерпретація результатів |
|
учителя, вихователя |
учнів, вихованців |
|||
1. Спостережувальний |
Інструктування учнів, вихованців: |
Короткий запис змісту: |
|
Показник готовності до рольової поведінки визначається як відношення кількості названих ролей до загальної кількості звичних і несподіваних ситуацій. |
– назвати ситуації, які траплялися у Вашому житті (3-4); |
– звичних ситуацій; |
Кількість звичних ситуацій. |
||
– назвати несподівані ситуації (1-2); |
– несподіваних ситуацій; |
Кількість несподіваних ситуацій. |
||
– назвати свою роль у першому і другому випадку; скільки може бути цих ролей? |
– назв ролей (кількість не обмежується). Головна умова: ролі повинні суттєво відрізнятися одна від одної. |
Кількість названих ролей. |
||
2. Психотренувальний |
Інструктування учнів, вихованців: |
1. Короткий запис змісту: |
|
Показник вираженості рольової діяльності визначається як відношення загальної кількості вгаданих ролей («Здається» і «Ясно») до загальної кількості відгадувальних листів. |
– починаємо гру «Вгадай мене»; |
|
Загальна кількість вгаданих ролей. |
||
– кожен готує роль; |
– назва ролі; |
Загальна кількість відгадувальних листів. |
||
– по черзі показує її (до 3 хв.); |
– її оцінка: «Ясно», «Здається», «Не вгадаю» |
Вгадані ролі з оцінкою «Ясно». |
||
– глядачі повинні на листочку написати назву ролі (1-3 слова) і оцінити виразність: «Ясно», «Здається», «Не вгадаю». |
2. Підготовка і виконання власної ролі. |
|
Якість вираженості визначається як відношення кількості вгаданих ролей з оцінкою «Ясно» до загальної кількості відгадувальних листів. |
|
3. Підсумковий |
На підсумковому етапі відстежується змінюваність показників готовності до рольової поведінки (ПГ), показників вираженості рольової діяльності (ПВ) і якості її вираженості (ЯВ). |
|||
Рис. 3.4. Методика оцінки вираженості рольової поведінки
учнів і її змінюваності
Проведене дослідження механізмів утворення, впливу, трансформації природних та штучних ідеалів самоспіввіднесення дітей і підлітків дозволяє розкрити закономірну психогігієнічну місію родпнно-суспільного гомеостазу. Так, узагальнені результати вивчення ідеалів самоспіввіднесення учнів, наведені у табл. 3.4, виявляють таку тріаду сукупного впливу:
– мікросоціальне середовище (батьки; сестри, брати, ровесники, знайомі; дідусь, бабуся, інші члени родини; учителі) – 332 випадки або 35,5%;
– умовне середовище (співвіднесення із професіями, видами діяльності, персонажами літературних творів тощо) – 289 випадків або 30,9%;
– штучне середовище, створене культурами, умовами життя інших народів, втілене у телевпливах – 315 випадків або 33,7%.
На наш погляд таке співвідношення впливів становить собою педагогічно обґрунтовану психогігієнічну норму, достатню для зрівноважування їх сукупності. Критичне збільшення одного з видів сукупного впливу на дитину призводить до появи спеціалізованої психогенності, що виявляється у вибірковості, неадаптивності поведінки і виникненні переживань, пов’язаних з акцентованістю на певних предметах, явищах, подіях.
Таким чином, психічна норма відображає в собі узагальнений зміст мети виховання і визначені цією метою виховні ідеали. Яскраві, хвилюючі переживання дітей і підлітків збуджують енергетичний потенціал особистості, механізм якого спрямовується і регулюється родинно-суспільним гомеостазом, зокрема закономірностями ієрархії педагогічних взаємозалежностей, його мети, ідеалів і норм. Професійно-особистісні позиції педагогічних працівників при цьому забезпечують здійснення психогігієнічного принципу рівноваги між стабільністю і змінами. Зміст природних і штучних ідеалів самоспіввіднесення дитини регулюється тріадою сукупного впливу мікросоціального, умовного і штучного середовища, пропорційністю якого визначається педагогічно обґрунтована психогігієнічна норма.
