21. Територіальний поділ праці – головні умови спеціалізації економічних районів
Територіальний поділ праці (ТПП) - це об´єктивний процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням. Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна)..
Основне поняття суспільний поділ праці - це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Це один із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів.
Розглядаючи територіальний поділ праці як об´єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв´язку двох його сторін - спеціалізації та обміну товарів.
Спеціалізація - проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання.
Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні.
Ю. Саушкін виділив шість різновидів територіального поділу праці:
генеральний ТПП - розвивається між державами і великими економічними районами. Наприклад, між Росією і Україною за експортом нафти і газу; між країнами Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) та Україною за експортом бавовни, газу тощо;
внутрішньорайонний - між промисловими вузлами й містами. Як правило, в одному з них розташовується головне підприємство, в іншому - його філії;
навколо економічного центру (міста, концерну, комбінату). Тут може відбуватись взаємна кооперація ТПП. Крім цього, за рахунок організації приміського сільського господарства, - постачання його продукції економічному центру;
постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз´єднані. Наприклад: вилов риби - переробка - консервування, копчення, соління; впрошування бавовни - виготовлення пряжі, тканини, пошив одяїу;
фазовий - одна і та ж сама продукція (наприклад, овочі, фрукти) надходять до центрів з різних місць протягом року;
епізодичний - райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.
За науково-технічного прогресу територіальний поділ праці набуває низки специфічних рис:
- ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури;
- прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.
22. Спеціалізація економічних районів та методики її оцінки
Серед галузей господарської діяльності, що формують комплекс економічного району, головна роль належить галузям спеціалізації. Ці галузі визначають господарський напрямок району і основні риси територіальних відмінностей між районами. Щодо визначення спеціалізації господарства районних комплексів серед науковців існує декілька точок зору. Більшість вчених вважає, що спеціалізацію економічних районів найповніше характеризують показниками територіального зосередження або локалізації виробництва в їх межах Друга точка зору вчених зводиться до переконання, що спеціалізація території визначається показниками обсягу міжрайонного обміну продукцією.Зважаючи на наведене вище, вивчення спеціалізації економічних районів є одним із головних завдань наукового аналізу їх господарсько-виробничих комплексів. Основою спеціалізації господарської діяльності району виступає об'єктивний процес територіального поділу праці, який проявляється в закріпленні певних галузей виробництва за територіями Враховуючи позитивні і негативні сторони у виробничій діяльності в районах, є можливості виявити найбільш ефективні напрями територіальної спеціалізації, яка формується у тісному зв'язку з принципами розміщення продуктивних сил на певних етапах розвитку їх територіальної організації.
Практика доводить, що процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів необхідно чітко розмежувати на поняття: "територіальна спеціалізація" і "внутрігалузева спеціалізація." Ці два поняття виступають як самостійні процеси суспільного поділу праці.
Територіальна спеціалізація перш за все вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.
Внутрігалузева спеціалізація пов'язана з деталізацією виробничого процесу, що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.
Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовують такі показники:
коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі;
коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;
коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі Коефіцієнт рівня районної спеціалізації галузі являє собою співвідношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні. Він визначається за формулою:
де: К рс - коефіцієнт рівня районної спеціалізації;
В ПВГР, - питома вага галузі району у виробництві продукції; В ПВГК - питома вага галузі країни у виробництві цієї ж продукції
Таким же чином визначають коефіцієнт міжрайонної товарної продукції даної галузі.
Ефективній спеціалізації сприяє кооперація, яка органічно пов'язана з розвитком спеціалізації виробництва. Головна умова кооперування - широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно виокремлених виробництв. Залежно від виду спеціалізації розрізняють предметне, подетальне і технологічне кооперування..
Рівень кооперації визначається такими показниками:
часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі;
кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів;
загальним обсягом, вартістю і середнім радіусам перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.
Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Еип), яку визначають за формулою:
де: Сг С2 - певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування;
Тг Т, - транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування;
# - річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.
Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує перш за все роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв'язків. У підручниках і навчальних посібниках існують поняття "міжрайонний обмін" і "міжрайонний поділ праці". Ці поняття не є ідентичними. Обмін безпосередньо пов'язаний з виробництвом товарів, він має винятково важливе значення для встановлення зв'язків між різними районами. Саме тому важлива роль виробництва, а не обміну, має бути визначальною для зарахування окремих галузей до групи виробничої спеціалізації. За допомогою різних показників практика і досвід аналізу спеціалізації економічних районів дає можливість зробити певні висновки про те, що оцінювати цей процес доцільно на основі таких критеріїв:
роль галузі району у міжрайонному поділі праці;
товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрірайонному споживанні;
роль галузі у виробництві даної продукції в районі.
Оптимальний варіант спеціалізації економічних районів має досягатися за рахунок її ефективності, тобто мінімізації приведених витрат з врахуванням транспортних витрат:
де Вприв - приведені витрати і-го виробництва; С - повна собівартість і-го виробництва;
Т. - транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу і-го виробництва;
К. - обсяг витрат (капіталовкладень) на проведення спеціалізації;
Е - нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень.
Річний економічний ефект (Е іч) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за такою формулою:
де: В ,В2- приведені витрати за порівнювальними варіантами;
N - фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після проведення спеціалізації.
Строк окупності витрат визначається за формулою:
де К- обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації; Ф - вартість основних фондів, які вивільняються після проведення спеціалізації, що можуть бути реалізовані.
. В процесі аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників, до яких належать:
собівартість виробленої продукції;
питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції;
використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення;
транспортні витрати на доставку продукції в райони її споживання (використання).
При проведенні регіональних досліджень користуються порівняльними ознаками ефективності виробництва. Таким чином, характеризуючи економічний стан окремих районів України можна встановити, що собівартість окремих видів продукції в економічних районах є досить різною. Порівнюючи собівартість (витрати) виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом. Це співвідношення витрат (або прибутку) виробництва на одиницю продукції в економічному районі до того ж показника в країні:
де і- індекс (показник) ефективності спеціалізованого економічного району;
Вр - витрати виробництва на одиницю продукції в спеціалізованому районі;
Вк - витрати виробництва на одиницю продукції в країні
Цей індекс характеризує, на скільки середньорайонні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції більші або менші, ніж в середньому по країні.А. Пробст (1965 р.) для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району запропонував таку формулу:
де П2 і Т2 - відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;
П. і Т. - собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району
Таким чином, ефективність спеціалізації буде найвища у тих підприємств, які знаходяться найближче до центрів виробництва продукції.. Вартість їх перевезення може бути вищою за собівартість, тому розраховуються витрати на перевезення і визначається межа доцільності таких перевезень.
Визначення зон перевезення продукції необхідне для оптимального розвитку спеціалізації районів і міжрайонного обміну товарами. При стратегічному плануванні розвитку виробничих районних комплексів мають враховуватися обсяги перспектив виробництва продукції і обсяги можливого вивозу товарів окремих галузей. При цьому треба дотримуватись принципу оптимального розвитку і гармонійного поєднання виробництва всіх наявних галузей в економічному районі. Якщо спеціалізація районів переходить за раціональні її межі, вона може виявитися збитковою як для економічного району, так і для народного господарства країни.
У ринкових умовах господарювання, в процесі подальшої приватизації промислово-виробничих об'єктів, важливо визначити довгострокову перспективу як забезпечення виробництва власною сировинною базою, так і можливості реалізації продукції споживачам. Це об'єктивний процес, який пов'язаний з динамічним розвитком продуктивних сил, особливо з освоєнням нових видів товарів, розвитком та розширенням сировинної бази, яка є в економічному районі.
Спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв'язків, оскільки кожний економічний район є органічною часткою всього народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції. Ефективність міжрайонних виробничих зв'язків великою мірою залежить від правильного напрямку спеціалізації районів і наукового обґрунтування планування обсягів міжрайонного обміну товарами. Ліквідація нераціональних перевезень, зустрічних товаро-вантажних потоків, а також раціональне комплексне розміщення виробництв в економічних районах є головним завданням науковців і практиків, які займаються цими питаннями.