Виробничі відносини

Можна собі уявити, як ускладнюються ці відносини у розвину­тому індустріальному суспільстві, коли йдеться про виробництво мільйонів найменувань різноманітної продукції, про різнорідні інтереси та погреби членів суспільства, про неоднаковий соціаль­но-економічний стан окремих груп населення, а отже, і різні мож­ливості придбання ними необхідних благ і послуг'. Щоб еко­номічні відносини систематизувати і представити як логічну цілісну систему, економісти, як правило, їх класифікують за ха­рактером функціонування і ролі у суспільному виробництві, виділяючи такі групи:

• соціально-економічні відносини;

• конкретно-економічні відносини;

• загальні організаційно-економічні відносини.

Соціально-економічні відносини іноді представляють як відно­сини "людина-людина". Наприклад, привласнення виробленого продукту, розподіл між людьми створених матеріальних і духов­них благ. Це виробничі відносини. Вони виражають ті соціально-економічні стосунки, які виникають між: людьми з приводу вироб­ництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Дана система відносин найповніше відображає соціальну сто­рону економіки і показує:

* хто володіє економічною владою, тобто привласнює засоби ви­робництва — вирішальні умови господарської діяльності;

* як, за яких суспільних умов і скільки трудівник працює на се­бе та на інших членів суспільства;

* кому достаються продукти праці суспільства, тобто хто при­власнює результати виробництва.

У господарстві кожної країни є також відносини, які можна представити як "виробництво-виробництво". Вони виникають у процесі обміну засобами виробництва, трудової діяльності, коо­перації праці, фінансових результатів тощо. Ці економічні відно­сини стосуються організації виробництва, тому їх називають ор­ганізаційно-економічними. Система даних відносин фактично охоплює весь господарський механізм, за допомогою якого здійс­нюється регулювання національного господарства.

У сукупності організаційно-економічних відносин можна ви­ділити:

• конкретно-економічні відносини — це господарський механізм окремих галузей промисловості, будівництва, сільського гос­подарства тощо. У кожній з них він має свої особливості і вивчається безпосередньо конкретно-економічними науками;

• загальні організаційно-економічні відносини — сукупність форм і методів господарювання, властивих усім галузям господар­ства, а також економіці в цілому. Це, наприклад, ринкова си­стема організації виробництва, теоретичні моделі поведінки фірм і споживачів у ринковому середовищі, типи і форми кон­куренції, кредитно-фінансовий механізм та ін. Загальногос­подарські відносини не можуть бути охоплені окремими кон­кретно-економічними дисциплінами. Вони вивчаються на­укою, яка називається економічною теорією. Таким чином, економічна теорія вивчає соціально-економічні відносини та загальні організаційно-економічні відносини.

1. 2 Система економічних знань. Політична економія

Економічні відносини різноаспектні. Окремі їх сторони вивча­ються системою економічних наук, а саме:

- політичною економією;

- мікроекономікою;

- макроекономікою;

- історією економічних вчень.

Політична економія акцентує увагу на вивченні соціально-економічних відносин. Це суспільна наука про закони вироб­ництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ на різних етапах розвитку людського суспільства.

Ще класики буржуазної політичної економії вважали, що еко­номічна наука має вивчати виробництво, розподіл, обмін і спожи­вання послуг, причому з точку зору не лише майнових зв'язків, а й суспільних відносин між людьми, особливо в галузі розподілу. Неупереджений суто науковий підхід дав змогу А.Сміту і Д.Рікардо проникнути в таємниці походження багатства в капіталістич­ному суспільстві. Вони виявили, що прибуток капіталістів втілює неоплачену працю найманих робітників. Д.Рікардо відкрив еко­номічний закон, який виражає співвідношення між: оплаченою працею (заробітною платою) і неоплаченою (прибутком капіталіста). Згідно цього закону прибуток "буде високим або низьким в тій самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата".

Про необхідність соціально-економічної спрямованості політекономічних досліджень, поряд з класиками, зазначали й інші еко­номісти. Так, відомий російський вчений В.Мілютін стверджував, що предметом політичної економії є не вивчення багатства взагалі, а матеріальний добробут людини. А так як на його думку, наука має служити народу, то, розглядаючи матеріальний добробут лю­дини, можна визначити правильний напрям економічних дос­ліджень, а саме: винайти засоби для полегшення страждань народу.

Особливо слід виділити марксистський напрям у політичній економії. Марксистське вчення в економічній науці виходить з того, що в реальному житті не існує виробництва взагалі, що в кожну історичну епоху розвиваються певні способи виробницт­ва, характерні особливості яких визначаються специфічними соціально-економічними відносинами. Отже, щоб з'ясувати суть та природу того чи іншого способу виробництва, необхідно розкри­ти властиву саме йому специфічну систему соціально-еко­номічних відносин.

Така система досліджень, безумовно, мала певні позитивні ре­зультати. Саме К. Маркс дав геніальну характеристику капіталіз­му вільної конкуренції і розробив важливі методологічні принци­пи аналізу соціально-економічної системи. Не виникає сумніву у тому, наприклад, що для виявлення в суспільстві експлуатації і визначення її ступеня, необхідно використати марксистську ме­тодологію аналізу.

Водночас марксистська політична економія має істотні не­доліки. Причому їх не варто приписувати самому К.Марксу. Во­ни стосуються догматичних трактувань марксистського вчення його послідовниками, зокрема в колишніх постсоціалістичних кранах. Ці недоліки марксистської політекономії можна узагальни­ти таким чином:

• ігнорування конкретної господарської практики, що привело науку до надто затеоретизованого стану. Наука, яка намага­ється сформулювати якісь теоретичні положення, що не мають нічого спільного з конкретною господарською практикою, нікому не потрібна.

• фактичне уникнення аналізу тих форм і методів господарю­вання, без яких не може розвиватися суспільство цивілізаційним шляхом. Зокрема, такі прогресивні сучасні форми ор­ганізації економіки, як підприємництво, маркетинг, менедж­мент не лише не вивчалися, а навіть представлялися як ворожі, не сумісні з соціалізмом. Тому не випадково, що в сфері органі­зації економіки ми дуже відстаємо від західних країн.

• предмет марксистської політекономії був занадто заідеологі­зований. Політекономи, як і інші суспільствознавці, нерідко займалися обґрунтуванням і коментарем партійних рішень, замість того, щоб проводити об'єктивні наукові дослідження. Акцентуючи увагу на специфічних явищах, властивих тій чи іншій формації, вони ігнорували те загальнолюдське, загаль­ноекономічне, що вироблене людством. Фактично марксист­ська політекономія протиставляла себе світовій економічній Думці, що завдавало їй величезної шкоди. В умовах командно-адміністративної системи марксистська політична економія стала догматичною і апологетичною.