13. Відносини Київської Русі з кочівниками. Монголо-татарське завоювання

На території України були такі кочові плеиена як половці печеніги чорні колу боки.монголи , кримські татари ногайці..Стосунки між кочівниками і Київською Руссю не могли бути тільки ворожими. Обидві культури, і осіла, і кочова, мали одна в одній потребу і не могли постійно воювати. Хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150 ~-200-тисячне військо онука Чингісхана — Батия. Руські князі знали про підготовку цього по-ходу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237— 1238 pp. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 p., після майже річного відпочинку, монголо-татарське військо, незважаючи на героїзм русичів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів оволоділо Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200 — 300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З-понад 40 мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, якихось 5 — 6.Протягом наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, вони засновують нову державу у складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав свої послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори й визнання себе за верховного правителя. 3 того часу Київська Русь як незалежна держава перестає існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста.

15.Галицько-Волинське князівство:особливості історичного розвитку.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників: 1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів); 2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга; 3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264); 4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів

:I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.)

.II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу