55. Конституційно-правовий статус парламенту Республіки Польща(порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат.

Сейм контролює діяльність Ради Міністрів в межах, передбачених Конституцією і законами.

Сейм складається з 460 депутатів. Вибори до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і відбуваються таємним голосуванням.

Сенат складається із 100 сенаторів. Вибори до Сенату є загальними, прямими; проводяться таємним голосуванням.

Обидві палати парламенті вибираються терміном на 4 роки. Після виборів обидві палати обирають своїх керівників - маршалів та їх заступників, які утворюють президії.

Депутатом може стати кожен польський громадянин, який користується громадськими правами в повному обсязі, якій до моменту проведення виборів виповнився 21 рік. Сенатором можна стати у віці не менше 30 років.

Депутати є представниками виборчих округів, в яких вони отримали депутатські мандати. Межі виборчих округів у більшості випадків збігаються з межами одного Повіту або декількох повітів. У великих містах виборчі округи охоплюють менші адміністративні одиниці (гміни, райони).

Під час голосування в парламенті ні депутати, ні сенатори не зв’язані ніякими інструкціями своїх виборців. Конституція зобов’язує членів обох палат парламенту керуватися інтересом Республіки Польща в цілому.

Польська виборча система спирається на принцип партійності. Тому, як у парламентських виборах, так і у виборах місцевої адміністрації (а також у президентських) більше шансів мають ті кандидати, які користуються підтримкою політичних партій. Депутати з однієї і тієї ж партії створюють у Сеймі та Сенаті свої парламентські фракції. Саме у фракціях, як правило, народжуються проекти законів і поправок, оскільки тільки великі групи депутатів в змозі винести нові законопроекти на обговорення Сейму.

Депутати беруть участь у засіданнях Сейму, мають право ставити запитання членам Ради міністрів і вносити інтерпеляції. Депутати засідають у численних комісіях (постійних або спеціальних), створених для розгляду різних питань з області керівництва державою або суспільних проблем. У Сеймі ці питання розглядаються сеймових комісіями Сейму, в Сенаті – сенатськими комісіями

У комісіях обговорюються проекти нових законодавчих актів (голосування по законопроектах в комісіях Сейму – це необхідний етап процесу законодавства, заключним етапом якого є прийняття нового законодавчого акта, обов’язкового для всіх громадян Республіки Польща).

Роботу парламенту, відповідно до закону, координують наступні органи:

-Маршали Сейму і Сенату;

-Президії Сейму і Сенату (маршали і віце-маршали);

-Конвент старійшин (маршали, віце-маршали і голови парламентських фракцій);

-Сеймові і сенатські комісії.

Конституція передбачає можливість функціонування Національних зборів (ст. 114). Це спільне засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під головуванням Маршала Сейму, в його відсутність — Маршала Сенату. Національні збори приймають присягу Президента Республіки перед зайняттям ним посади (ст. 130); заслуховують звернення Президента (ст. 144 п. 8), визначають стійку нездатність Президента Республіки виконувати свої функції внаслідок стану здоров'я (ст. 131 п.4), а також можуть схвалити рішення про притягнення Президента до відповідальності за порушення Конституції, закону. За ці дії Президент несе відповідальність перед Державним Трибуналом.

Національні збори прийняли тепер діючу Конституцію.

Компетенція Сейму закріплена, головнім чином, Конституцією 1997 року та іншими нормативними актами, в тому числі Регламентом Сейму.

Вона є основним критерієм для визначення правового положення і ролі Сейму в державному та політичному житті, його взаємовідносин з іншими державними органами.

До компетенції Сейму належить затвердження програми діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за його діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного трибуналу, Найвищої Палати контролю, обрання Уповноваженого з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних функцій.

Сейм від імені Республіки Польщі приймає рішення про стан війни і укладення миру.

Сейм може приймати постанову про стан війни тільки в разі збройного нападу на територію Республіки Польща або в разі необхідності виконання міжнародних договорів про сумісну оборону від агресії. Якщо Сейм не може зібратися на засідання, рішення про стан війни приймає Президент Республіки.

Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає Конституцію, конституційні закони (разом із Сенатом та Президентом), постанови.

Конституція широко, без будь-яких обмежень (які є, наприклад, в конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює повноваження Сейму в законодавчій галузі. "Сейм, — говориться у ст.120 Конституції, — приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не передбачає іншого". Так само Сейм приймає постанови, коли закон чи постанова Сейму не передбачає іншого.

Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону або внесення змін у чинний закон, яку обов'язково повинен розглянути Сейм, мають, відповідно до ст. 113 Конституції, депутати, Сенат, Президент та Рада Міністрів.

56. Конституційно-правовий статус парламенту ФРН (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавча влада належить двопалатному парламенту. Хоча деякі фахівці і вважають за краще називати парламент ФРН - однопалатним. Верхня палата - Бундесрат (Союзна рада), нижня - Бундестаг. Бундесрат - це вузька колегія, що складається з 41 члена, яка виражає інтереси суб'єктів федерації. Бундесрат, є представництвом земель, але не обирається, а призначається. Кількість представників землі, залежить від чисельності населення землі, але не пропорційно йому. При голосуванні кожна земля має число голосів, рівне числу її представників. Тобто землі не рівноправні. Землі з населенням до 2 млн. чоловік мають 3 голосами, від 2 до 6 млн. - 4 голосами, а понад 6 млн. - п'ятьма. Голоси кожної землі повинні подаватися узгоджено, тому що представники кожної землі діють в Бундесраті за інструкцією свого уряду. Однак на відміну від Бундестагу, Бундесрат не може бути розпущений. У зв'язку з чим, і дозволяються трактування заперечують Бундесрат, як верхню палату парламенту. Бундестаг обирається всім народом Німеччини. Правом голосу володіє будь-який громадянин Німеччини, якому вже виповнилося 18 років. Пасивним виборчим правом володіє людина, яка як мінімум один рік є громадянином Німеччини і вже досяг 18-річного віку. Половина депутатів Бундестагу обирається в округах за мажоритарною системою відносної більшості шляхом прямого голосування. Інша половина - за партійними списками, що виставляються в кожній землі за пропорційною системою. Бундестаг обирається на чотири роки шляхом загальних, прямих, рівних, вільних виборів при таємному голосуванні. Як такого поняття «сесія парламенту» у німецькому праві немає. Бундестаг вважається які у стані постійної сесії. Кожному виборцеві ФРН надається два голоси. Перший - для виборів депутата по виборчому округу, другий - для виборів по земельних списками. У ФРН використовується загороджувальний 5%-ий поріг. Партія, яка зібрала менше 5% «других голосів», ділить представництва в парламенті. Все-таки вирішальними є «другі голоси» виборців. Таким чином, малі партії опиняються в дуже невигідному становищі, т.к. для отримання місць в парламенті необхідно або набрати більше 5% у рамках країни, або перемогти, щонайменше, в трьох одномандатних округах. Якщо партія здобуде перемогу у більшій кількості виборчих округів, ніж це передбачено 5%-им бар'єром «других голосів», то вона отримує додаткові «перехідні» мандати. У таких випадках у Бундестазі виявляється більше депутатів, ніж встановлені законом 656 членів. Підводячи підсумки цієї глави ми можемо зробити висновок, що у Федеративній Республіці Німеччини формування верхньої палати відбувається за допомогою призначення, тобто не має виборного управління. Нижня палата парламенту - Бундестаг обирається за змішаною виборчою системою (328 депутатів обрані в одномандатних округах, решта - за партійними списками земель). Пропорційна система з земельними списками має на меті, щоб усі партії були розподілені пропорційно поданим за них голосам. Досвід показує, що найменша невідповідність між волевиявленням електорату і розподілом мандатів у парламенті проявляється у державах, що використовують модифіковану пропорційну систему з «національним округом», до яких відноситься Німеччина. З іншого боку, прямий вибір кандидата від виборчого округу дає громадянину шанс, вибрати певного політика.

57. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у Росії. Згідно Конституції (п.2 ст.5) республіка (держава) має свою конституцію і законодавство. Край, область, місто федерального значення, автономна область, автономний округ - свій статут і законодавство. Діюча Конституція прийнята на референдумі 12 грудня 1993 р. До цього діяли радянські конституції 1918, 1925, 1937 і 1978 рр. Центральне місце у федеральній політичній системі Конституція РФ відводить главі держави - Президенту РФ. Згідно Основному Закону (ст.80) Президент РФ є гарантом Конституції РФ, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається на 4 роки на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Одна і та ж особа не може посідати посаду Президента більше двох термінів підряд. Конституція РФ наділює Президента обширними повноваженнями у всіх сферах державного життя. Депутати Державної Думи обираються строком на 4 роки. Конституція передбачає можливість дострокового розпуску Державної Думи Президентом РФ у випадках триразового відхилення представленої Президентом кандидатури Голови Уряду РФ, а також повторного протягом 3 місяців виразу нею недовір'я Уряду РФ. [1, с.638] В Росії 31 березня 1992 р. був підписаний Федеральний Договір, чим вдалося вирішити ряд питань національно-державного характеру. Практика державного пристрою Росії після розпаду СРСР отримала такі форми федеральної державності, як "асиметрична федерація" (суб'єкти усередині федерації мають різний політико-правовий статус), "жорстка і "м'яка" федерації". В Конституції РФ 1993 р. Росія проголошена як симетрична федерація, проте на ділі вона такою не є. Так, 15 лютого 1994 р. був укладений Договір між Російською Федерацією і Татарстаном "Про розмежування предметів ведення і взаємне делегування повноважень між органами державної влади Російської Федерації і державної влади Республіки Татарстан", по якому Татарстан виступає як асоційований член Російської Федерації (держава, з'єднана з РФ). Встановлення оптимальних форм державної організації багатонаціонального суспільства - це проблема не тільки сучасної Росії. Навіть стабільна політична система, розвинуті форми демократії, високий рівень добробуту населення не рятують поліетнічні держави від міжнаціональних конфліктів. Дійсно, в Росії формально існує напівпрезидентська республіка, суть якої полягає у ряді парламентських обмежень ролі глави держави, зокрема, відносно призначення прем'єр-міністра і відповідальності уряду. Проте сам Президент Російської Федерації володіє вельми широкими повноваженнями в законодавчій і виконавчій сферах, хоча за Конституцією країни він поставлений над гілками влади як верховний арбітр. Цілком можливо, що в майбутньому запанує думка про необхідність внесення відповідних поправок в Основний закон для досягнення розумного балансу між ними. Відносно оцінки форми державного (територіального) пристрою російської держави практично не спостерігається розбіжностей. Сама назва країни - Російська Федерація - припускає складний її склад, пов'язаний з наявністю державних утворень, які володіють певною самостійністю. Своєрідність Російської Федерації носить унікальний характер вже з огляду на те, що її суб'єкти мають різну юридичну природу і представлені в ній трьома видами а) національно-державними утвореннями - у вигляді республік (держав); б) територіально-державними утвореннями у вигляді країв, областей і міст федерального значення; в) національно-територіальними державними утвореннями у вигляді автономної області і автономних округів. Різнопідпорядкованість суб'єктів Російської Федерації, по суті, відображається в їх асиметричності, незважаючи на конституційні положення, що закріплюють рівноправність всіх державних утворень у складі Росії. Так, республіки визначені в Конституції як держави і мають свою власну конституцію, тоді як решта суб'єктів (краї, області, міста федерального значення, автономні утворення) має право на статути. Ряд автономних округів (точніше, 9 з 10) входять до складу краю або області, що породжує численні юридичні колізії і правові конфлікти. Непрямим підтвердженням фактичної нерівності суб'єктів РФ служила практика підписання спеціальних договорів між Росією і її окремими складовими частинами з приводу розмежування предметів ведення і договорів про основи відносин між краями і областями, з одного боку, і автономними округами, що входять в їх склад, - з іншого. В даний час продовжується процес, пов'язаний з так званим посиленням "вертикалі влади" і що відображає бажання керівництва Росії укріпити єдину державу, покінчити з правовим іншим регіональним сепаратизмом, забезпечити свою територіальну цілісність, правову і соціальну захищеність всіх громадян. В результаті у Росії склалася специфічна федеративна система, якій притаманні такі риси: змішаний етнотериторіальний характер побудови федерації, що таїть у собі потенціальні етноконфлікти й "етновичавлювання"; асиметричність масштабів федеральних одиниць і, відповідно, неоднакову вагу голосів населення, що проживає у них; нерівність статусів суб'єктів федерації (відмінності між республіками і "простими губерніями", наявність суб'єктів федерації, які водночас входять до складу інших суб'єктів); економічна, соціальна й політична диференціація регіонів, які значно відрізняються один від одного умовами життя і праці громадян, ступенем ефективності соціальної інфраструктури, питомою вагою та роллю демократичних інститутів і процедур, рівнем політичної активності і характером політичних переваг електорату; дотаційність більшості суб'єктів федерації, а отже, їх залежність від субвенцій федеральної влади; провінційний централізм, тобто відтворення (в гіршому варіанті) на регіональному рівні існуючих відносин центр - регіони;

58. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у США.Сполучені Штати Америки - федеративна держава. Суб'єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею - м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Ріко і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та ін.) є «асоційованими державами» із США. Вони мають обрані парламенти і президентів. Пуерто-Ріко вважається «державою, що вільно приєдналася». Закони США мають тут верховенство як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників - тільки делегата з правом дорадчого голосу. В прямому правлінні находяться також острови Східне Самоа га Віргінські острови, які мають статус територій США.Штати - державні утворення, але вони не володіють державним суверенітетом і не мають права виходу із США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Америки.Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті здійснює лігіслатура (як правило однопалатна), виконавчу - обраний населенням губернатор, судову - Верховний Суд та інші суди штату.Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встановленої компетенції свої повноваження реалізують штати та їх органи.

59. Конституційно-правова природа федералізму та особливості у ФРН.Федеральні землі - це не провінції, а держави із власною державноювладою. Вони мають свою власну земельну конституцію, яка повиннавідповідати принципам республіканської, демократичної, соціальної іправової держави у відповідності до Основного закону. В Основному законі повноваження федерації були встановлені відповідно до

того, чи положення для земель повинні бути єдиними, чи бажана власнсфера компетенцій. Це чітко спостерігається при розділенні повноваженьфедерації на виключне, конкуруюче і загальне законодавство. Приконкуруючому законодавстві землі мають право приймати закони, якщофедерація не почне сама вирішувати ті ж самі питання за допомогою

законів.Землям передані певні сфери законодавства в рамках федеральних приписів.Сюди належать, наприклад, система вищої освіти, охорона природи іландшафтів, планування місцевості і водний баланс. Ряд іншихнадрегіональних, орієнтованих на майбутнє завдань, які не наводяться вОсновному законі, плануються, регулюються відповідно до законів іфінансуються сьогодні спільно федерацією і землями.У законодавстві землям належать сфери дій, які федерація не виконує абоякі не наведені в Основному законі. Так, переважна частина системиосвіти і культурної політики як вираз “культурного суверенітету”належить до законодавчої компетенції земель. Сюди входять такожкомунальне право і поліцейська система.Серед особливих наслідків федералізму слід відзначити, що у Німеччинірегіональні структури мають власні суди. Конституційний суд кожної землі має розглядати суперечки щодо відповідності земельного права її конституції. Інші судові органи, навпаки, мають уніфікований характер внаслідок їх прямої (а не паралельної, як у Сполучених Штатах Америки) ієрархічної підпорядкованості. Тут будь-які суди є органами земель, крімвищих судів кожної інстанції, які мають федеральний характер.