2 Див.: Воскрекасенко с. Нотатки про сатиру д. Білоуса // Вітчизна. 1952, № б.

Бурляй Ю. Художнє багатство сатири // Питання української радянської літератури: Літературно-критичні статті. К., 1958. Вип. IV.

письменства були, як відомо, тогочасні постанови ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У в гал-узі літератури та мистецтва.

Використовуючи гасло «боротьби» за високу ідейність проти «занепадництва», «наклепів» на радянську дійсність тощо, комуністичні ідеологи спрямовували митців на шлях служіння номенклатурі, злочинному тоталітарному режиму. Треба завважити, вони й не приховували цієї політики. В постанові ЦК ВКП(б) «Про репертуар драматичних те­атрів і заходи до його поліпшення» (1946) без будь-яких евфемізмів наголошується: завдання театрів — «активно пропагувати політику радянської держави, яка є життєвою основою радянського ладу» '.

У контексті подібних керівних вимог бачиться постанова ЦК КП(б)У «Про журнал сатири і гумору «Перець» (1946), яка була прямим відгуком на директивну статтю в газеті «Правда» «Про пошлі писання одного журналу» (1946 24 серп.). Здавалось би, постанова, присвячена журналові українських сатириків, мала б відіграти позитивну роль у розвитку і журналу, і сатлрико-гумористичного жанру, до того ж у ній критикувались «незначні твори і сюжети», «твори низької ідейної та літературної якості», говорилось про потребу -використання «гострої зброї сатири та гумору» в боротьбі проти «розкрадачів громадської властності» й т. п. Та, виявляється, це всього лиш звична для таких матеріалів фразеологія, головне ж — міцно тримати журнал у руках партійного керівництва і вказати на його, як і сатири загалом, місце в системі комуністично-пропагандистських заходів і кампаній. Адже, за словами постанови, «всякий радянський журнал повинен бути в першу чергу політичне цілеспрямованим органом боротьби за комуністичне суспіль­ство, за виховання широких мас радянського народу в дусі ідеології більшовизму» ².

Партійні настанови відповідно трансформувались крити­кою, яка намагалась надати їм вигляду теоретичних посту­латів. Діючи в дусі партійних настанов, критика виробляла псевдотеоретичні «правила», обов'язкові для сатири і гумо­ру. Йшлося про зведення негативних явищ до рівня дрібних недопіків, що, мовляв, подекуди трапляються в житті, 'про обов'язковість протиставлення негативному позитивного, про «дозування» сміху, тобто речі, цілковито несумісні із самою естетичною природою сатири. Це стає аж надто очевидним після ознайомлення з докорами критика одному з майстрів сміху за невміння чи небажання «чітко окреслити

' Вітчизна. 1946. № 9. С. 6. ² Там само. С. 32.

274

межі негативного, показати його справжнє місце в нашому суспільному організмі, довести його винятковість і поодино­кість, тимчасовість і нехарактерність» '.

Такі й подібні приписи легко реалізувалися у сатирі, для якої ставало звичним удаватись до приглушення грома­дянського викривального пафосу, до різних, прямих і опосе­редкованих. засобів применшення об'єктів висміювання, зву­ження меж Їх існування в житті тощо. Наприклад, у загалом дотепному гумористичному вірші С. Олійника «Каланча» — про пожежника, байдужого до всіляких новацій у районі, і халепу, в яку через це він потрапив,— «резюме»-повчання витримане саме в обмежувальному плані: «Нас цей факт поодинокий Вчить, шановні читачі: Не дивись на світ широ­кий Зі своєї каланчі!» Не виходить на широкий простір узагальнень і В. Іванович у байці «Пень», спрямованій проти бундючних працівників громадського добробуту. Мо­раль твору — класичний приклад здрібнення недоліку: «Хоч не типове це. Але і в наші дні Трапляються, на жаль. Такі вельможні пні».

Щоправда, часом партійна преса виступала з настанова­ми, що могли породжувати надії на піднесення сатирико-гу-

' мористичного .жанру. Згадаймо редакційну статтю в газеті «Правда» (1952. 7 квіт.) «Перебороти відставання драматургії», в якій було піддано критиці так звану теорію безконфліктності. Відзначення 100-ліття від дня смерті вели­кого сатирика М. Гоголя, напевно, спонукало найвищу пар­тійну номенклатуру до того, щоб внести до звітної доповіді

.ЦК партії відомі, десятки й десятки разів цитовані потім критикою слова про сатиру: «Нам потрібні радянські Гоголі і Щедріни, які б вогнем сатири випікали з життя все нега­тивне, прогниле, омертвіле, все те, що гальмує рух вперед» ². Втім, короткі спалахи кампанійської «боротьби» за повноцін­ні літературу й мистецтво швидко згасали, адже в суспільст­ві незворушно зберігала свої панівні позиції державно-бю­рократична система. Вона визначала, що критикувати, а що оберігати од критики, визнавати негативне типовим чи зво­дити його до рівня випадку, укрупнювати об'єкти сміху чи обмежувати їх вузькими рамками побуту, виробничих нега­раздів у середовищі рядових колгоспників, конторських пра­цівників тощо. Мав рацію М. Годованець, оповідаючи в байці «Сміх на службі» про те, як Сміх утратив своє обличчя

' Мінчин Б. На озброєнні—сміх. Нотатки про сатиру і гумор//Віт-•чизна. 1948. № 11. С. 174.

² Маленков Г. Звітна доповідь XIX з'їздові партії про роботу Центрального Комітету ВКП(б). К-, 1952. С. 73.

275

за умов підневільного перебування у владного господаря. «Не до душі робота ця мені», — зізнається Сміх і продовжує свій викривальний монолог

Чекай вказівки — смійсь, а чи не смійсь Повище взяв, то б'ють за недогоду:

«Не вмієш,—кажуть,—ти сміятись для народу!»

Утратив волю я, всього там бійсь,

Де й ділась гострота і сила,

1 дзвінкість джерелом не била.

Я став нудним орлом

З поламаним крилом..

З ослабленим, щоб не казати поламаним, крилом була й загалом тогочасна сатира. І все ж сатиричні твори тала­новиті, написані громадянськи чесними й сумлінними авто­рами, пробивали собі дорогу до читача. Варто згадати кілька усмішок і фейлетонів Остапа Вишні, як-от: «Дідів прогноз», «Лобогрійка» (збірка «День і ніч», 1950); «Коні не винні», «Тяжка хвороба», «Зоре моя, вечірняя...», «У ніч під Новий рік» («Мудрість колгоспна», 1952); «Лист до чорта в пекло», «Але не в тещі справа...», «Пан-директор» («Фей­летони 1956 року», 1957),—в них вади й недоліки здобува­ють художньо-конкретне висвітлення, дістають гостру, есте­тично переконливу оцінку.

Життєвою та художньою свіжістю вирізняються в потоці інших сатирико-гумористичних видань віршовані збірки С. Олійника. Прикметна одна з особливостей становлення таланту поета-сатирика, що, до речі, відбиває й загальні тенденції розвитку жанру в повоєнні роки. Якщо перші його збірки («Мої земляки», «Наші знайомі», «Ознаки весни») написані переважно в жартівливо-гумористичному тоні. то наступні гостріші, бойовитіші, з потужнішим зарядом сати­ричного сміху.

Дедалі успішніше виступають у жанрі сатиричної поезії Сергій Воскрекасенко (1906-—1979) і Дмитро Білоус (1920 р. н.). Обом їм довелося переборювати «хворобу», що її можна кваліфікувати як «оспівування» бадьоро оптиміс­тичних героїв із виробничої сфери (С. Воскрекасенко) та героїв-комсомольців, поверхових і примітивних (Д. Білоус, особливо солодкавий його гумор у збірці «Веселі обличчя», 1953). Разом з тим С. Воскрекасенко («Хвостата красуня», «Обіцяльник», «Благання») і Д. Білоус («Тітуся-жалібни­ця», «Лука лукавий», «Філька») виступають з творами, в яких піддаються осуду серйозні вади в суспільному житті.

У жанрі сатиричного вірша, алегоричного оповідання, що поєднує в собі також елементи байки і казки, в жанрі власне байки виступає Володимир Іванович (1905—1985), автор

276

збірок «Свиня на пасіці» (1950), «Низенько кланяє­мось!..» (1953), «Рекомендована Лисиця» (1954) та ін. Ху­дожня форма його творів — проста, близька до поетичних фольклорних зразків віршована розповідь, у якій з доклад­ною послідовністю розгортається сюжетна дія, що в ній проходять свої «випроби» змальовувані персонажі. Харак­терні з цього боку популярні свого часу вірші поета-сатири­ка «Дефіцитна солома», «Свиня на іменинах», «Забута Шпачиха», «Колобок-женишок». Висміюючи, приміром, у першому з них канцелярсько-бюрократичну тяганину у вирі­шенні елементарної справи, оповідач крок за кроком прово­дить Гусака численними керівними кабінетами, де той має здобути дозвіл придбати «на гніздо соломи». Референт Кач­ка посилає Гусака до Сороки; Сорока —до Чаплі; Чапля ж обурюється: тяганина, бюрократи, мовляв, «Як вони скоти­лись до такого рівня?! Й Гусаку веліла знов... іти до Півня». Одне слово, Гуска вже водить на ряску гусенят, а Гусак «дістає ще й досі На гніздо солому».

У жанрі байки, з її традиційними алегоризмом і поетич­ною епічністю, працює чимала когорта сатириків — П. Сліп-

-чук (збірки «Байки», 1950; «Як дбаєш, так і маєш», 1955);

М. Білецький («Розмова по щирості», 1953); В. Лагоза («Байки», 1955); М. Яровий («Одверто кажучи», 1955);

І. Манжара («Гірка правда», 1956); Ю. Кругляк («Хрін і Лаврін», 1956; «Коротко кажучи», 1959); П. Красюк («Байки та гуморески», 1957); П. Шабатин («Терниця», 1959). Відбувши заслання в сталінських таборах, поверта­ється до праці в улюбленому жанрі М. Годованець і видає «Байки» (1957, I960), збірку «Осел на хаті» (1958), що кладуть початок другому періоду в його творчій біографії.

У байкарському потоці, часто тематично й художньо одноманітному, вигідно вирізняються публікації А. Косма-тенка та П. Ключини.

Анатолій Косматенко (1921—1975), автор збірок «Бай­ки» (1953), «Кручені паничі» і «Нові байки» (1956), ут­верджує байку як жанр, відкритий для сучасності. Тут діють звично традиційні для цього жанру Ведмідь і Лисиця, Вовк, Індик, Віл і Зайчисько, розігруються колізії, що вказують на алегоричний характер дійства, але добір деталей для харак­теристики персонажів, опис обставин, розкриття комічних колізій здійснюються з одвертим тяжінням до вияскравлення У всій системі алегорій життєво-суспільного, «людського» змісту. Приміром, байка А. Косматенка «Комісія» — дотеп­на алегорична розповідь про те, як у 'лісі, з наказу Лева, авральним чином впорядковується все господарство, наво-

• диться зразковий лад, навіть Зайцеві надається давно очіку-

277 •

вана хатка. У цьому випадку ми не потребуємо ні якихось роз'яснень, ні авторських «підказок», адже це загальновідо­мо: так нерідко готуються керівники на місцях до прийому поважних комісій або високих гостей з центру.

Орієнтуючись на класичні традиції Є. Гребінки і Л. Глі-бова, А. Косматенко дбає про піднесення поетичності байки, про гармонійне поєднання в ній елементів умовно-алегорич­ного, життєво-практичного і поетичного характеру. Пошле­мося в цьому зв'язку на тематично близькі (йдеться про легковажність у коханні та. створенні сім'ї) Косматенкові твори «Кіт і Киця», «Лисичка і Вовк», «Вівця і Цап». Досить «картинно», з виразною іронічністю трактує він любов Киць­ки «з першого погляду»:

Молоденька Киця

Як глянула — і закохалася умить.

Запали в серце їй і шерсті переливи,