Види лікарських помилок
Медичні помилки поділяються на:
деонтологічні,
діагностичні
лікувальні.
В основі деонтологічних помилок лежить порушення принципів належної поведінки лікаря щодо хворого, тобто недотримання лікарем етики лікарської практики.
Основними причинами діагностичних помилок є:
— ігнорування або невміле використання анамнезу;
— неповне обстеження пацієнта;
— помилкове трактування клінічних даних;
— помилкова оцінка рентгенологічного та лабораторного дослідження;
—недбалість і поспіх в обстеженні;
—неправильне формулювання діагнозу.
Лікувальні помилки пов’язані з неправильними клінічними діагнозами. Як наслідок таких діагнозів хворому призначається лікування, що не відповідає істинному характеру захворювання, і в той же час не проводиться показана і необхідна терапія.
Порушення медичними працівниками можна умовно поділити на дві групи:
1)Технічні. Це ті випадки,коли під час операцій в порожнинах знайшли сторонні предмети. До технічних порушень медичних систер належить помилкове введення лікарського препарату внаслідок переплутування пацієнтів або лікарського засобу. Іноді недосвідчений лікар призначає пацієнту внутрішньовенне введення лікувального «коктейлю», інгредієнти якого несумісні між собою.
2)Тактовні. До таких порушень належать будь-які нетактовні дії,відносно пацієнта . Наприклад,звертання до пацієнта «хворий», «бабусь», «дідусь», є свідченням порушення такту. Доцільно до дорослих пацієнтів звертатись на ім’я та по батькові,до дітей-на ім’я.
Неналежне виконання професійних обов’язків та юридична відповідальність
Будь-який лікар не вільний від професійних помилок, також, як і представник будь-якої спеціальності. Однак слід пам’ятати, що під поняття «лікарська помилка» не слід підводити неналежне виконання професійних обов’язків, що тягне за собою настання юридичної відповідальності.
Щодо лікарських помилок, що тягнуть відповідальність, найбільш застосовними є такі її види, як кримінальна (покладається на фізичних осіб) та цивільно-правова, тобто майнова (покладається як на громадян, так і на організації).
Якщо шкода заподіяна працівником клініки, то пацієнт може використовувати кілька можливостей для захисту своїх порушених прав — подати позовну заяву:
—проти конкретної фізичної особи (лікаря), з боку якого, на його думку, мало місце нанесення шкоди, — кримінальна справа;
—проти клініки — цивільна та кримінальна справа;
—проти обох, залучаючи клініку як співвідповідача, — цивільна та кримінальна справа.
На практиці багато позовів подаються проти установ охорони здоров’я. Відповідальність медичного закладу базується на обов’язку надавати медичну допомогу пацієнтам та обов’язку нести солідарну відповідальність за недбалість своїх співробітників.
Підбиваючи підсумки викладеному у даному розділі матеріалу слід наголосити, що заходами запобігання виникненню скарг і кримінальних "лікарських справ" є висока професійна підготовка спеціалістів, добра організація і чітка робота всіх підрозділів медичної служби при достатньому матеріально-технічному їх забезпеченні, систематичний контроль за якістю роботи на всіх етапах надання медичної допомоги, висока трудова дисципліна, чітке виконання службових обов'язків кожним працівником і дотримання ним норм лікарської етики і деонтології.
Від якості виконання усіх цих положень багато в чому залежить ефективність роботи лікувально-профілактичного закладу, а також кожного медичного працівника.
Цивільний кодекс України. Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою: 1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. 2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника. 3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шко- ду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.
Кримінальним кодексом України зазначено, що для настання відповідальності за вчинений злочин необхідні 3 умови: умисел, вина та причиновий зв’язок між діями медичного працівника й наслідками для здоров’я чи життя людини. Тобто дії медичного працівника в конкретному випадку були об’єктивно неправильними, такими, що суперечили загальновизнаним і загальноприйнятим правилам медицини. При цьому медичний працівник залежно від отриманої освіти та займаної посади повинен був усвідомлювати, що дії його є неправильними і тому можуть заподіяти шкоду хворому. Ці об’єктивно неправильні дії сприяли настанню несприятливих наслідків — смерті хворого або заподіянню істотної шкоди його здоров’ю.
Отже, відповідно до Кримінального кодексу України особа підлягає кримінальній відповідальності лише за ті небезпечні наслідки, щодо яких встановлена його вина. Кримінальна відповідальність за невинне заподіяння шкоди не допускається.
Заподіяння тяжкої або середньої тяжкості шкоди через необережність має місце тоді, коли:
—дії чи бездіяльність лікаря, що спричинили шкоду, відбуваються або допускаються винним навмисне і при цьому він передбачає спричинення шкоди потерпілому, але легковажно сподівається йому запобігти або не передбачає, хоча повинен був і міг передбачити;
—дії або бездіяльність і заподіяна шкода вчинені або допущені через необережність.
Латинське прислів'я свідчить: "Errare humanum est" - "Кожній людині властиво помилятися". Не є виключенням і медичні працівники. Тут достатньо важлива роль належить детальному розгляду і вивченню подібних помилок усередині лікарських колективів. Це необхідно з метою визначення основної причини - не виключено, що мова йде про об'єктивний характер причини лікарської помилкиУ житті людини, незалежно від специфіки її професії, зустрічаються ситуації, коли стаються ті або інші явища, які не залежать від самої людини, на хід і виникнення яких вона практично не може вплинути. Не є виключенням і сфера медицини.
З погляду медичного права нещасний випадок — це дефект надання медичної допомоги, пов'язаний з випадковим збігом обставин, які лікар, діючи правомірно, в рамках посадових інструкцій і відповідно до прийнятих у медицині методів і способів лікування (діагностики), не міг передбачати і запобігти. Такий підхід до визначення нещасного випадку дозволить кваліфікувати подібний несприятливий результат медичного втручання і провести якісний правовий аналіз. Характерна особливість нещасного випадку в порівнянні з лікарською помилкою - правомірність дій лікаря, тобто відсутність в його діях критерію помилковості. В той же час, за результуючим чинником, це все ж таки дефект надання медичної допомоги.
Лікарські помилки і нещасні випадки потрібно диференціювати з недосвідченими діями, які свідчать про відсутність у лікаря елементарних, обов'язкових для нього знань.
Недосвідченість — це невміння у випадках типової хвороби і за звичайних обставин зробити на підставі існуючих наукових даних правильний висновок, тобто встановити відповідний, правильний діагноз. Недосвідченість часто виходить за межі лікарської помилки і кваліфікується за певних умов як професійний злочин.
Характеризуючи приклади нещасних випадків у медичній практиці, можна зазначити найбільш типові. До них належать:
— незвична анатомічна будова або вроджені аномалії будови того або іншого органу (важливий чинник при проведенні інвазивних діагностичних досліджень, що супроводжуються проникненням крізь тілесну оболонку людини);
— атипове протікання захворювання у пацієнта, пов'язане з індивідуальними особливостями організму;
— алергічні і токсичні реакції на діагностичні маніпуляції і введення лікарських засобів;
— раптові зміни показників артеріального тиску (шок, колапс) в результаті індивідуальної психологічної або емоційної реакції на оперативне втручання (маніпуляцію) та ін.
Важливість вивчення і визначення нещасного випадку в практиці медичного права пов'язана з необхідністю визначення правомірності дій медиків і оцінки їх впливу на несприятливий результат втручання.
Найважливішими умовами, які сприяють усуненню недоліків у діяльності лікаря, є чітка організація роботи лікувального закладу, постійне удосконалення професійних знань, критична оцінка помилок, виховання високих моральних принципів і почуття відповідальності за виконання своїх службових обов'язків.
Міжнародний кодекс медичної етики,
прийнятий Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації у 1948 p., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 pp., - документ, що визначає критерії неетичності в поведінці медичного працівника, а також обов'язку лікаря по відношенню до хворого і один до одного. Важливим є положення, при якому "завжди, коли обстеження або лікування вимагають знань, що перевищують його здібності, він повинен запросити інших лікарів, що мають відповідну кваліфікацію". Яскраво виражений правовий характер, колегіальний принцип прийняття рішень у ряді випадків у клінічній медицині базується саме на такому етичному положенні.
Лікарська таємниця, як поняття, що знайшло своє віддзеркалення у правових документах з охорони здоров'я, також представлена в Міжнародному кодексі медичної етики. Йдеться про положення Кодексу: "Лікар повинен зберігати абсолютну конфіденційність у всьому, що стосується пацієнтів, які йому довіряються" . У цьому також виявляється зв'язок морально-етичних і правових норм у регулюванні медичної діяльності.
Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря, прийнята Всесвітньою Медичною Асоціацією у 1986 p., визначає пріоритети професійної незалежності лікаря. "Професійна свобода лікаря передбачає свободу від стороннього втручання у лікувальний процес. Завжди і всюди слід охороняти і захищати незалежність професійних медичних й етичних рішень лікаря" - так у Декларації проголошується незалежність лікаря при виконанні професійних обов'язків. Йдеться не про питання адміністративної підлеглості, а, перш за все, про свободу ухвалення рішень щодо користі хворого - тактики і схеми лікування, застосування тих або інших методів, іншими словами - всього того, що спрямоване на благо хворого.
Період демократичних перетворень в Україні характеризується прийняттям низки документів, присвячених морально-етичному і деонтологічному регулюванню медицини.
Звертаємо увагу на ст. 76 Основ законодавства України про охорону здоров'я - "Присяга лікаря" та Клятву лікаря, що затверджена Указом Президента України 15 червня 1992 року. Цю клятву повинні давати усі випускники вищих навчальних закладів України. Отримуючи звання лікаря, випускник присягається "усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, надавати медичну допомогу всім, хто її потребує, зберігати лікарську таємницю, додержуватись правил професійної етики...". Аналіз цього документу дає можливість зробити висновок, що цей акт містить усі важливі норми медичної етики і деонтологічні принципи, враховує міжнародний досвід та етичні норми клятви Гіппократа. А. Савицька зазначала, що головне значення присяги лікаря - це вираз суспільного обов'язку медичних працівників. Обов'язки, закріплені у присязі, є моральні вимоги до професії, що отримали правове закріплення. Як зазначала автор, норми, які передбачають обов'язки лікаря у присязі, поєднують у собі якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу: це такі правові норми, які визначають належну поведінку лікаря у сфері його професійної діяльності не лише з точки зору права, але і моралі.
Етичний Кодекс України Прийнято та підписано на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та X З’їзді Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) в м. Євпаторії 27 вересня 2009 року
Головною метою держави в галузі охорони здоров'я є забезпечення умов для досягнення максимальних термінів природної тривалості життя, високої якості духовного і фізичного здоров'я, ефективної репродукції здорової нації. Держава захищає громадян і оточуюче їх середовище шляхом створення розвиненої законодавчої та нормативно-правової бази, виходячи з Конституції України, міжнародних конвенцій та інших угод про захист прав, здоров'я та гідності людини. Крім того, громадянське суспільство створює додаткові умови безпеки і автономії своїх членів і навколишнього середовища завдяки розробці та впровадженню правил біоетики, що базуються на історичних, традиціях фахової етики та деонтології лікарів і науковців, моральних і релігійних переконаннях, рішеннях міжнародних конвенцій та інших угод про захист прав, здоров'я та гідності людини. Життя і здоров'я людини - головні, фундаментальні цінності. Діяльність лікаря спрямована на їх збереження від моменту зачаття і вимагає від нього гуманного ставлення до людей, поваги до їх автономії, співчуття і співучасті доброзичливості, благодійності і милосердя, терплячості, взаємодовіри, порядності і справедливості. Лікар повинен пам'ятати, що головний-суддя на лікарському шляху - це, насамперед його совість. Ці моральні засади систематизовані в Етичному кодексі лікаря України: з урахуванням положень Загальної декларації про геном людини та права людини та Конвенції про захист прав та гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини. Він адресований представникам практичної медицини: лікарям і науковцям, сфера професійної діяльності яких охоплює пренатальне та постнатальне життя і здоров'я людини, її народження і смерті.