Розділ 2 Організація навчального процесу
Існувало дві «сім`ї» університетських статутів – Болонська і Паризька (або «південна» та «північна»). Болонський і Паризький університет стали прикладами для інших.6
До устрою болонського університету увійшли послідовно наступні складові елементи: університет цитрамонтанів з ректором, університет ультрамонтанів з ректором, університет артистів з ректором, теологічна школа і колегія докторів. Цитрамонтанський та ультрамонтанський університети, які розпадалися на провінції чи «королівства», обирали собі щорічно ректора.7 У ректора були радники: як представники від «королівств», тобто націй, земляцтв, вони ними обиралися. Обидва ректори, разом з їх радниками, складали управління цілого юридичного університету, обидва очолювали загальні зібрання, що складалися зі всіх школярів, або з представників, обраних провінціями. На загальних зборах обиралися нові ректори не місце попередніх, а після вибору ректорів обиралася змішана комісія з чотирьох членів, які називалися синдиками. Вибір ректору здійснювався тільки школярами і ректором ставав тільки школяр, але бували й виключення. В будь-якому випадки ректор повинен був мати духовне звання, так як ректор-мірянин не здатний був здійснити університетську юрисдикцію над духовними членами університету. Право вибору на інші університетські посади також належало школярам8; вони спочатку обирали й професорів, допоки виплата зарплатні професорам не стала обов’язком міста. Але за школярами залишилося обрання викладачів на шість особливих кафедр. На початку 14 століття від юристів відокремилась корпорація артистів, в якій в дійсності панували медики, і ректор був із медиків. Зв'язок цієї корпорації з юристами виявлявся лише в тому, що ліценцію і артисти, і юристи отримували від одного й того ж самого архідиякона, що привілеї, даровані болонському університету імператорами, папами або містом, вважалися надбанням усіх, хто вивчав різні наукові спеціальності, і нарешті, що всі три університети були однаково підпорядковані місту, виступаючи складовою частиною болонської школи. В 14 столітті в Болонському університеті була створена теологічна школа.
Болонський університет – це корпорація іноземних школярів, а колегія докторів, навпаки, була складовою частиною міського устрою і складалась із професорів-міщан. Колегія, у розумінні гуртожитку, в італійських університетах не набула важливого значення.9
В Паризькому університеті організаційна структура складалася із семи юридичних одиниць: трьох факультетів, яких називали вищими (теологічний, юридичний і медичний), та із чотирьох націй, що створювали в сукупності четвертий факультет артистів (згодом – філософський факультет), який вважали нижчим. Чотири нації (французька, англійська, пікардійська і нормандська)10, в свою чергу, розпадалися на «провінції» або «королівства», останні могли поділятися ще й на діецези. На чолі кожної нації стояв прокуратор, а над ними голова факультету артистів – ректор. На чолі інших факультетів стояли декани. Декан обирався на рік, у теологів – на два роки. Активне і пасивне виборче право належали виключно учням, а право голосу мали тільки вчителі. Кожен школяр прикріплювався до вчителя, який і вчив його і був для нього постійним покровителем. Вчителі з вищим науковим ступенем на факультеті артистів називались магістрами, на трьох вищих факультетах – докторами. Ректор чотирьох націй поступово став головою всього університету (завжди був тільки із артистів). Це призводило до його боротьби з кафедральним канцлером. Велике значення мало квартирне питання, тому стало дуже популярною практика створення колегій11 (1257 рік – рік заснування одної з колегій Робертом де Сорбоном. Колегією мали право користуватися ті, що закінчили факультет мистецтв; вони вносили до каси колегії певну суму. На чолі стояв пріор та його чотири товарищи. В приміщенні Сорбонни були великі зали, якими користувався факультет теології. Так як він був основним факультетом, то через деякий час Сорбонною почали називати весь Паризький університет).12
Навчання починалось з п’ятнадцяти років. Прослухавши певну кількість курсів на факультеті вільних мистецтв (артистичному), студент ставав спочатку бакалавром, а потім й магістром мистецтв. В уставах оговорювалося, що цей ступінь могла отримати людина не молодше двадцяти одного року, провчившись не менше семи (в деяких університетах – п’яти) років. Магістр отримував право на викладання, але й міг продовжити навчання на одному з вищих факультетів. Найдовшим воно було на теологічному факультеті – від 12 до 15 років. За цей час послідовно отримувались ступені «курсора» (бакалавра-репетитора), «біблікуса» (коментую чого Біблію), «сентенціарія», бакалавра «формати» (приймає участь у всіх диспутах), ліценціата (право викладати всюду) і ступінь доктора теології (найвища компетентність).
Навчання в університеті не було занадто коштовним, але багато витрат потребували пишні процедури отримання ступенів: оплата технічного персоналу, купівля парадного вбрання, організація бенкету. Традиційною стала практика університетської благодійності: випускник заповідав колегіям свої книжки, засновував нові бурси. Врешті-решт, університетська освіта зберігала принцип загальнодоступності.13