Тема 2. Загальні відомості про історико - етнічний розвиток українців

Походження українського народу: проблеми, пошуки. Процес утворення і розвитку українського народу постійно привертав увагу науковців. В кінці ХХ ст. намітився потяг до усвідомлення загальнолюдських цінностей одночасно з поверненням до цінностей, вироблених та збережених українським етносом. Але сама проблема етногенезу українців виявилась досить делікатною та дискусійною.

Етнічні явища, які відбиваються у різних аспектах людської життєдіяльності, стали предметом дослідження багатьох наукових дисциплін. Серед них – етнографія, як наука, яка вивчає культуру і побут народів, етногенез народів, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки. Археологія, переважна частина дослідників якої, вважає або припускає, що за тією або іншою археологічною культурою стоїть певний етнос, бо цікаво знати який народ створив ті чи інші археологічні культури. Антропологія – як наука про людину та її етнічні різновиди. Лінгвістика, яка досліджує мовні процеси. Психічні розбіжності етносів вивчає етнопсихологія та інші загальні та спеціальні науки, об’єктом дослідження яких виступають проблеми етногенезу.

Всі ці науки мають свої специфічні джерела, свою методику. Але й одночасно певні межі можливостей і засобів, якими вони володіють, що суб’єктивізує дослідження вчених окремої науки у вивченні етногенетичних процесів. Тому результати своїх розробок дослідники висловлюють у вигляді припущень та гіпотез.

Звичайному читачеві, який цікавиться проблематикою походження українського народу, не обізнаному з методикою наукових дискусій та припущень, важко розібратися у великому потоці інформації з цієї проблематиці, яка з’явилась на сторінках друкованої літератури.

Всі гіпотези з приводу походження українського народу можна поділити на дві теорії: автохтонну та міграціоністську. Концепцію етногенезу українського народу, засновану на ідеї автохтонності ( з грец. аутос – сам, хтонес – земля; належний за походженням до даної території, місцевий), розробили В.Щербаківський та М.Грушевський. Згідно цієї концепції, народ має спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, які постійно проживали на території України, незважаючи на міграції та змішування племен.

Міграціоністи вважають, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування, тобто міграції народів. Тому українці з’явились внаслідок міграцій народів, причому переважно слов’янських племен.

Дискусійною залишається проблема визнання початку історії українського народу. Якщо притримуватись автохтонної концепції, згідно якої народ має спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, які постійно проживали на території України, тоді треба шукати прапредків українців серед первісних племен, які заселяли цю територію від найдавніших часів. Як відомо, цю точку зору обстоював В.Щербаківський, фундаментальні дослідження якого вважаються першим узагальнюючим дослідженням фахового українського археолога на цю тему. Його роботи більше відомі закордонним науковцям, в Україні почали видаватись у 90-х роках XX ст. В.Щербаківський стверджував, що історія народу-нації – це історія території, яку цей народ займає. Завданням науки і є вияснення наскільки кожен з цих народів, що жили на нашій території, передав нам свою спадщину, свою кров, тобто фізичну і психічну структуру, наскільки брав участь в створенні тієї чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка в свою чергу сприяла розвою психіки населення чи навпаки його затримувала. Тому, наполягав В.Щербаківський, для нас, для нашого сьогоднішнього "я", важлива не тільки козацька історія, і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди.

В.Щербаківський вважав, що основне населення на території України існувало із часів неоліту й поступово набувало рис українства. Він стверджував, якщо український народ зберіг багато дрібниць в традиціях та символах, походження яких ми ще собі не уявляємо, не зважаючи на численні зміни різного роду впливів на культуру, це означає, що він постійно проживав в одному місці, не допускаючи етнічних домішок.

Сьогодні, аналізуючи автохтонну гіпотезу, одні дослідники стверджують, що з первісних часів могла відбуватись на території України зміна населення повністю, супроводжуватись витісненням або винищенням аборигенів. Вона могла бути частковою і могла супроводжуватись асиміляцією місцевого населення чи його решток, тоді залишався субстрактний культурний вплив на завойовників. Але й сліди місцевого, субстрактного впливу не означають ще, що історія прийшлого народу є продовженням попередньої історії цієї землі. Тому хибно вважати історію українського народу простим продовженням історії тих народів і культур, які колись жили на нашій території .

Інші, як Г. Лозко, ставлять питання чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов’ян були праслов’янськими? Відповідаючи, вона стверджує, що протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в іншій – скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, вірування, етнографічні особливості .

Цікавою є гіпотеза, яку висловили Г. Горинь, С. Павлюк, Р. Кирчава: “Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу – як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадкувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам–поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити скоріше про культурогенез, який доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Шукаючи прапредків в давніх культурах, треба звернути увагу на висновки гематологів, науковців, які шукають прапредків по групах крові, і нагадують, що всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків. Такий висновок підтверджує складність та делікатність вивчення проблеми етногенезу українців.

Гіпотезу етногенетичної схеми українського народу висловлюють М. Чмихов, Н. Кравченко, І. Черняков: епоха мезоліту – доіндоєвропейці, протонеоліту – давні індоєвропейці, неоліту – протослов’яни, раннього заліза – ранні слов’яни, сучасна епоха – українці (початок сучасної епохи – V ст. н. е.). Ці автори стверджують, що розвиток та взаємодія давніх культур й культурно-історичних спільностей призвели до формування сучасних народів. Історичні епохи були водночас й етнічними. На їх зламах відбувалися соціально-економічні революції та величезні міграції, які давали початок новим етносам. Ця особливість епох навіть має відбиток у міфічних періодизаціях індоєвропейців: етногенез вони починали з епохи, що мала риси протонеоліту, закінчували майбутнім кінцем світу, а покоління окремої епохи вважали окремим народом (етносом).

Існування кожного етносу обмежувалося, як правило, 1596-річною епохою. Це не суперечить дослідженням, автори яких появу нового етносу пояснюють формуванням нового генотипу під час міграцій або внаслідок мутації в умовах короткочасної, але інтенсивної зміни природного середовища, стверджують М. Чмихов, Н. Кравченко, І. Черняков. Вони пояснюють, що на зламах усіх епох голоцену відбувалися спалахи наднових зірок, зміни магнітного поля Землі, підвищення рівня радіоактивного випромінювання на планеті, яке потрапляло або з космосу, або з її надр під час значних землетрусів та вивержень вулканів, що викликало мутації в живих організмах, у тому числі й людей. Оскільки ці причини зміни генотипу збігалися на зламах епох, з початком кожної епохи мали з’являтися нові етноси.

Більшість дослідників етнокультурні та етногенетичні процеси, що відбувалися на території України поділяють на періоди: дотрипільська доба (до V тис. до н. е.); трипільська доба (VIII тис. до н. е.); післятрипільська доба (II тис. до н. е.); скіфо-сарматська доба (VII ст. н.е.  III ст. н.е.); слов’янська доба (I тис. н. е.); доба Русі-України (від VII ст. н. е.).

Проблемним залишається питання: які народи, що мешкали на території України, вважати прапредками українців, а які ні? Деякі дослідники стверджують, що автохтонними джерелами української культури сміливо можна вважати трипільську культуру IVIII тис. до н.е. (за іншим варіантом VIII тис. до н.е.) і кімерійсько – скіфо – сарматський - культурний симбіоз II-I тис. до н.е. Культура Трипілля, а згодом Скіфії (Скитії) була предківською не тільки для українців. Однак важливо зауважити, що українська культура є їхньою безпосередньою спадкоємицею. Про це свідчить багатий український фольклор, який зберіг чимало елементів ще доіндоєвропейського світобачення.

Такої ж думки притримується М. Семчишин, який стверджує, що трипільців етнічно можна визначити за протослов’ян, тобто прапредків українців. Він нагадує про документовану книгу-розповідь Д.Гуменної "Минуле пливе в прийдешнє", де вказується, що не можна спрощено ототожнювати трипільців з українцями, хоча саме трипільське мистецтво поклало основи національного світогляду українців. Це підтверджують інші дослідники, аналізуючи фольклорно-етнографічний матеріал. Вони доводять, що він, по суті, відбиває два різновиди народної культури, які в свою чергу відобразили два типи національного характеру. Це землеробський, який фіксує архаїчний пласт української культури. Другий – козацький, який виник за епохи середньовіччя.

Деякі автори нагадують концепцію канадсько-українського археолога Я. Пастернака, який також шукав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури та стверджував, що далі вони еволюціонували у неврів – одне із скіфських племен, потім – в "антську культуру полів поховань" і нарешті – у "княжі часи", тобто Київську Русь.

Цікавою думкою є гіпотеза М. Поповича, який звертає увагу на те, що було чимало спроб подати історію трипільської культури часів єгипетських фараонів як історію "праукраїнців". Проте носії трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов’янами, ані їх прямими попередниками. Загалом для істориків розшифрування етнокультурної приналежності "трипільців" є частиною проблеми Балкансько-Дунайських культур, які могли бути індоєвропейцями, а могли належати доіндоєвропейському населенню цього регіону. "Трипільці" могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов’ян, які прийшли на цю територію і їх витіснили або частково асимілювали. Якщо за основу досліджень брати мовний фактор, за яким лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, генезу індоєвропейських мов та разом з істориками, археологами намагаються встановити територію первісної індоєвропейської мовної спільноти, було б заманливо простежити маршрути руху наших предків по Євразії. Цікаво було б встановити взаємодію з індоєвропейським населенням завойованих територій, а потім із іншими народами індоєвропейського мовного кореня. Але не все це істотно для історика української культури. Бо дослідникам минулого здавалось, що характеристика індоєвропейського (арійського) пранароду – справа досить доступна кожному, хто знайомий з санскритом, іранською, грецькою та латинськими мовами. Пізніше виявилось, що в таких реконструкціях все побудовано довільно, і вибрати серед конкуруючих гіпотез одну-єдину абсолютно неможливо.

У деяких індоєвропейських мовах самоназвою етносів стало слово, що сьогодні звучить як "арії", але копіткий фаховий аналіз довів, що первісне значення слова ar/і/о пов’язано з ідеєю господаря і гостя. Гостинності, товариських стосунків на протилежність стосункам кровної спорідненості. "Орати" в індоєвропейській мові походило від har,  слова іншого кореня, переробка "аріїв" на "оріїв" в низці самодіяльних реконструкцій містить прозорий натяк на те, що "праукраїнці" "жили тут вічно". З таким же успіхом "праукраїнцями" можна назвати Адама і Єву.

Дослідники В. Петровський, Л. Радченко, В. Семененко нагадують, що найімовірніше трипільська культура сформувалася шляхом злиття культур тих племен, що прибули із Східного Середземномор’я та Балкан із місцевими культурами. Антропологічно трипільці нагадували вірменоїдів (передньоазійський антропологічний тип). Були невисокими на зріст, мали скошене чоло, продовгасте обличчя, тому прямими предками українців не вважаються. Дослідники також нагадують, що до VII тис. до н. е. на території Європи загалом не спостерігалося, або не зафіксовано різко виражених етнічних особливостей.

В. Хвойко, який знайшов рештки трипільської культури визначав її як арійську. Аріями називали індоєвропейців, далеких предків слов’ян та більшості народів, що заселяли Європу і виглядали так як тоді виглядала вся людність Європи й Середземномор’я.

Деякі дослідники погоджуються, що між українцями та трипільцями лежить декілька етапів етнічних деформацій, але ж на автохтонність це не впливає. Навіть в часи великих переселень народів, народ пізнається за барвами, та символами. Тому порівнюючи трипільські кольори з українськими припускають, що українська вишивка червоним та чорним по білому, можливо, зберегла відгомін традицій трипільського мистецтва. А також стверджують, що саме трипілля поклало основи українського національного світогляду і утворило своєрідність культури, якої нема у інших слов’янських сусідів.

Дискусійною проблемою залишається відповідь на питання: чи вважати скіфські племена прапредками українців? Одні вважають, звертаючись до священної книги зороастризму "Авеста", що була збірником стародавніх гімнів, молитов, легенд переказів про перволюдину "ІМЕ", прабатьківщиною цього народу була південна Україна, а сам народ скито-українські прапредки. Він був споконвічним аборигеном-автохтоном сучасних українських земель, тому скити (кіфи)  явище тубільчо українське. Скіфи етногенетично є народом розвитку попередніх епох, тобто трипільської і передскіфської, який сформувався на українських землях. Інші уточнюють, що скіфи поділялись на 4 групи: царські, кочові, скіфи-хлібороби, скіфи-орачі. Останні були автохтонного походження, нащадками трипільців, протослов’янами, що заселяли території між Дніпром і Дністром, та були завойовані скіфами. Від скіфів отримали лише назву, зберігши етнічні особливості трипільців.

Дискусійним залишається питання: яка роль слов’ян в етногенезі українців? Автохтоністи вважають, що слов’яни були незмінними жителями тієї ж самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Тому слов’яни – аборигени, а їх прабатьківщиною було або межиріччя Одри і Вісли (1 варіант) або середнє Наддніпров’я (2 варіант). Міграціоністи стверджували, що український народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських племен, які прийшли невідомо звідки на українські землі (1 варіант). За другим варіантом, етнічний розвиток це просторова експансія, переселення, зміни територій, тому слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов’ян. Потім воно рушило на південь у віслянський басейн, а врешті в басейн середнього Дніпра.

М. Попович стверджує, що найголовніша проблема етногенезу слов’ян є датування. Всі слов’янські археологічні культури датуються не раніше ніж Vст. н. е. Далі вглиб віків спадковість археологічних пам’яток залишається під знаком питання. Окремі згадки давніх авторів можуть стосуватися слов’ян під іншими іменами, і всі ці розрізнені відомості не вкладаються в одне ціле. Автор пропонує два різних підходи щодо з’ясування проблематики етногенезу слов’ян. Один з них – окреслити географічний регіон, який сьогодні заселяють слов’яни, і шукати своїх предків саме на цій території. Так робили дослідники радянської доби, бо до "нашої історії" включалось все, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців, росіян, білорусів.

Інший метод вимагає ретроспективної реконструкції минулого, тобто руху назад в історію від явно слов’янських археологічних культур, пошуку відповідностей з культурами попередниками. Спробою ретроспективного аналізу для встановлення етнічної належності археологічних культур з використанням історичних, лінгвістичних, антропологічних даних є дослідження В. Барана. Автор на новій методологічній основі розкриває процеси історичного розвитку слов’ян на території Південно-Східної Європи і України зокрема. Аналіз та класифікація пам’яток рубежу I тис. н. е. з урахуванням нововідкритих слов’янських пам’яток V ст. дозволили досліднику шляхом ретроспективного порівняльного вивчення виділити ті культури та елементи у лісостеповій зонах України, що можуть бути пов’язані зі слов’янським етносом в більш ранній час. Тому Дніпро-Дністровські групи носіїв даних культур В. Баран вважає предками українського народу. На основі нових археологічних матеріалів В. Баран розглядає проблему витоків поділу східних слов’ян на три пізні народності та визначає місце склавінів як предків тієї групи слов’ян, які взяли участь у формуванні українського народу.

Довгий час вчені сперечались з приводу існування "давньоруської народності" як етногенетичної спільності та кому належить історія Київської Русі. Науковці "радянської" доби стверджували, що Київська Русь увійшла до історії як колиска трьох братніх народів: російського, українського і білоруського народів. Народжені єдиною матір’ю – давньоруською народністю – вони на спільному історичному шляху розвивалися, мов віти одного дерева, беручи життєві соки від одного могутнього коріння.

Деякі автори бачили наявність трьох точок зору в історіографії цієї проблеми: 1) давньоруська народність не становила собою стійкої етнічної спільності і її розклад зумовлювався державним розпадом Русі; 2) давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; 3) давньоруська народність у XIIXIII ст. переживала час подальшої консолідації і була одним з основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали. Проаналізувавши етнічний розвиток Русі, вони стверджували, що історичним реаліям відповідає висновок, що саме давньоруська народність була одним із основних елементів єдності давньоруських земель XIIXIII ст. Давньоруська народність являла собою настільки монолітне етнічне утворення, що навіть в умовах іноземного панування зберігалось багато спільного у мові, культурі, побуті, звичаях, традиціях. Тому східнослов’янські народи – український, російський і білоруський, етнічною основою яких була єдина давньоруська народність, однаковою мірою успадкували риси культури Київської Русі і такою ж мірою мають право на цю спадщину.

Інші зазначали, що протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність – спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів – розвивалась шляхом подальшої консолідації.

Не заперечуючи процесу консолідації східних слов’ян наприкінці I тис. н.е., деякі науковці сьогодні наполягають на тому, що "давньоруська народність" єдиним етносом не була. Монголо-татарська навала розвиток населення Русі не перервала (й не призвела до такого змішування, яке могло дати новий етнос), а відмінності між білорусами та українцями, які входили до одних держав і після навали, її наслідками пояснити неможливо. Про це свідчить список назв племен, які подає "Повість врем’яних літ" Нестора, згідно якому деякі дослідники вважають, що українці походять від полян, сіверян, деревлян, дулібів, бужан-волинян, уличів, тиверців, білих хорватів. Білоруси відповідно від дреговичів, кривичів, полачан, а росіяни від словен та в’ятичів.

За М. Грушевським найголовніші діалектні групи у слов’ян беруть свій початок, без сумніву, ще з праслов’янської доби. Але мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим та істотним показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від своїх найближчих родичів великоросів та білорусів рисами психофізичними, які проявляються у народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й суспільного побуту українська народність закарбована багатьма характерними особливостями, тому не може бути "общерусской" історії, як немає "общерусской" народності.

Вивчаючи мовні спільності та розбіжності, Г. Булашев скептично відносився до думки, що українці – нащадки давніх племен, які Нестор перераховує в літопису. На його думку, більшість цих племен зникла, зазнавши розорення і змішення з тюркськими кочівниками (половцями та ін.) та татарським нашестям. А ті, що залишились утекли на захід. Саме там, на Галичині й Волині (Галицько-Волинське князівство) й почала складатись українська народність. Звідти поступово заселяла Наддніпрянщину. Росіяни ж формувалися на території Володимиро-Суздальського князівства.

На думку російського історика ХIХ ст. М. Погодіна, на території Київської Русі аж до сер. ХIII ст. мешкали великоруси (росіяни), котрі після татарської навали переселилися на Північ, а натомість прийшли народи з Волині та Галичини, які стали предками сучасних українців.

На думку В. Світличної, давньоруської народності не могло існувати через те, що всі східнослов’янські племена існували самостійно, знаходилися в різних природних умовах, відчували впливи інших етносів. В умовах панування натурального господарства, були відсутні необхідні контакти між населенням великої території держави.

Якщо згадати концепцію М. Грушевського, що Русь, русин, руський – це історичне ім’я українського народу, яке було привласнено в часи його політичного та економічного занепаду московським народом, то треба зауважити, що русичі також поділялися на три етнічні групи: північні, південні та західні. На думку В. Світлічної, саме на основі цих трьох етнічних груп і відбувався процес формування української, російської, білоруської народностей. Це підтверджує й той факт, що політичні кордони нових князівств, що створювалися на території Давньоруської держави, співпадали з етнічними (племінними).

На думку М. Поповича виділення східних слов’ян в окрему територіальну культурну зону є не наслідком первісної їх єдності, а результатом пізнішої історії. В первісній слов’янській спільності єдиної "східної" або "прадавньоруської" групи не було. Слов’янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

Розглядаючи проблему етногенезу українців, Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. не мають сумніву, що предки сучасних росіян, українців та білорусів під час формування та в роки існування Київської Русі мали спільну політико-культурну та господарську сферу. Проте єдина давньоруська народність скластись у ті часи не могла, оскільки нестійка, аморфна держава сприяла виникненню відмінних один від одного етносів. І все ж не можна спрощенно підходити до такої складної проблеми й розв’язувати її однозначно, відлучаючи Росію та росіян від Київської Русі та її спадщини. Адже Володимирське велике князівство відгалузилося від Київського, зазнавши впливу монголів. До того ж з початку Х ст. завдяки централізаторської політиці Рюриковичів етногенетичний процес на Русі був певною мірою призупинений.

Оригінальною версією є думка Л. Залізняка, який пропонує узгодити етногенез українців з універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Надчорномор’я головним чином у межах України. Тому етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги Східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку Країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися під потужним впливом греко-римської цивілізації.

Тому не випадково безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що містилися у зоні впливу Риму, простежується з кінця V ст. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, неперервність розвитку в Північно-Західній Україні єдиного етнічного організму, від дулібів, склавинів та антів – і до сучасних українців. Археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пенківська культури VVII ст., які трансформувалися в проукраїнські літописні племена, волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України (лука-райковецька культура VIIIIX ст.). Остання була безпосереднім генетичним підґрунтям Південної Русі. Її людність складалася з семи споріднених праукраїнськи літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний руський народ. Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну імперію, що в Х–ХIII ст. здійснювала потужну експансію на безмежні лісові простори півночі Східної Європи. Внаслідок колонізації проукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських та фінських племен лісової смуги Східної Європи постали Молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни) етноси.

Так само, як Стародавній Рим романізував свою варварську периферію, так княжий проукраїнський Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Європи. Відповідно до універсальних законів етнічного розвитку відсталих провінцій, на варварській периферії Римської імперії постав спектр похідних від латинян молодих романських етносів (іспанці, португальці, французи, румуни). А внаслідок колонізаційних зусиль проукраїнського княжого Києва на далекій північній периферії імперії сформувалися молоді етноси білорусів, псково-новгородців, росіян. Як романська група народів постала внаслідок синтезу мови та культури римлян і етнокультур колонізованих народів, так білоруси, псково-новгородці і росіяни – продукт синтезу праукраїнців Південної Русі та колонізованих ними балтів і фінів лісової смуги Східної Європи.

Як власна етнічна історія романських народів почалася після розпаду Римської держави, так і молоді руські етноси виходять на історичну арену в процесі розпаду Київської Русі. З позиції етнічної історії доба феодальної роздробленості (ХII  поч. ХIII ст.) фактично є періодом боротьби молодих білоруського, псково-новгородського, російського субетносів за політичну незалежність від проукраїнського імперського Києва. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни – не брати, а діти українців, так само як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни. Тому давньоруська народність – це лише політична спекуляція, так само як і Священна трипільська Аратта.

Міркуючи над проблематикою наукових доказів щодо проблеми етногенезу українців за допомогою антропології, Г. Лозко звертає увагу на окремі галузі цієї науки: етнічну дерматогліфіку та етнічну одонтологію.

Етнічна дерматогліфіка досліджує малюнки та капілярні лінії у зв’язку з етнічною належністю людей. Своєрідні завитки відбитків пальців, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники, які називаються дельтами. Загальна кількість дельт на обох руках називається дельтовим індексом. В Україні найнижчий дельтовий індекс: 1213, у росіян – 15.

Етнічна одонтологія досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Одонтологічний тип визначається першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр, у росіян – 6-ти. Г. Лозко нагадує, що на думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв’язки. Вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.

Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів, на думку Г. Лозко, дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих народів Франції. 90% українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало "В", а у росіян група "В" становить 80%. Це не підтверджує етнічну спільність.

Одночасно автор пропонує ще одну гіпотезу формування українського народу. Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки – шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VII ст., і у IX ст. вже мали виразні українські риси. Саме так, нагадує Г.Лозко, етногенез слов’янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, та значна кількість вчених визнає спадкоємний зв’язок українців з людністю Київської Русі.

Значна частина авторів притримуються точки зору М. Чмихова, що концепції безперервного розвитку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства – це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільностей та заміни їх новими. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільності, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.

Антропологічні типи українців. На думку багатьох дослідників, антропологічний тип, що відображається на зовнішньому вигляді, зумовлює генетичний код. Тому до складу сучасних українців входить сім антропологічних типів.

1. Дунайський тип – нащадки носіїв Шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі. Особливості виявляються в максимально європеоїдних ознаках: довгому, відносно вузькому обличчі з довгим, прямим і тонким носом. Цей тип становить 10 % населення України.

2. Поліський тип – нащадки пізньонеолітичних носіїв Дніпро-Донецької культури, які мігрували в правобережне Полісся. Особливостями є кроманьйонський палеоєвропейський компонент: низьке і широке обличчя, максимально розвинуте надбрів’я, масивне чоло. Зріст середній, очі темніші, ніж в інших регіонах, а колір світліший. Це носії археологічної культури Гребінчастої кераміки. Поліський тип становить також близько 10 % усіх українців.

3. Верхньодніпровський тип – нащадки давнього палеоєвропейського населення, без кроманьйонських рис. Особливостями є світла пігментація очей (60 %) і найнижчий головний покажчик – 80 (визначається відношенням ширини до довжини черепа, помноженим на 100). Може бути від 58 до 98. Простіше короткоголовість. Зафіксований цей тип лише у Рипкінському районі Чернігівської області і становить – 0, 5 % всіх українців.

4. Центральноукраїнський тип – нащадки місцевого староукраїнського населення XIIXIII ст. Особливостями є високий зріст, середній покажчик голови та обличчя, пігментація волосся та очей, середня висота перенісся. Він становить 60 % усіх українців. В окремих селах Полтавщини та Західної України незначне сплющення обличчя та особлива складка верхніх повік тюркських антропологічних ознак.

5. Нижньодніпровсько-прутський тип – нащадки індоарійського палеоантропологічного населення. Помітний індоіранський і навіть давньоіндійський компонент, що виражається у темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву. Особливостями є довгоголовість, незначне виступання нижньої частини обличчя. Це високорослі, темно пігментовані люди з низьким покажчиком голови. Антропологи поділяють їх на нижньодніпровський (походить від населення півдня Київської Русі) та припрутський (українське населення півночі Молдови).

6. Динарський тип  нащадки давнього населення України, які мають суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індійські компоненти. Цей антропологічний тип поширений у східній частині Карпат, на Буковині й частково – Гуцульщині (крім західних гуцулів, які належать до карпатського типу), у Східньому Прикарпатті. Особливостями є однакова кількість світло – і темнооких, а за кольором волосся переважно темні (70 %), світловолосих - 2 %, решта – змішані кольори. Цей тип становить 4-5 % усіх українців.

7. Карпатський (карпато-альпійський) тип  нащадки Куштановицької культури VI-III ст. до н. е. Подібні до динарів, мають багато взаємних переходів. Гематологічні ознаки, зокрема резус-негативність, вказує на генетичний зв’язок із народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Карпатський тип становить 78 % всіх українців.

Національний характер українців. Поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.

Аналізуючи фольклорно-етнографічний матеріал, деякі дослідники виділяють два типи національного характеру: землеробський (селянський) та козацький.

Вся українська архаїчна культура зростала на культі землі, землеробської праці. Культ хліба в українців завжди відігравав особливу роль. Українці мали велику кількість і різноманітність обрядового хліба, особливо весільного. Земля є і основним елементом світобудови. Навіть творення світу в українських легендах полягає у творенні землі, відбувається близьким для землероба способом – сівбою. Філософія землі й праці формувала прив’язаність до землі, осілий спосіб життя.

В епоху козацтва на зміну землеробським ідеям прив’язаності до землі, рідної оселі приходить ідея дороги. Робота в полі тепер вважалась другорядною. Козацький тип формувався на засадах лицарства, утверджуючи українця як сильну і мужню особистість.

Обидва типи мали могутні впливи на українців. Але жодна не мала повної переваги і тому існували паралельно, сформувавши двомірність національного характеру.

Психологічні особливості, національні відмінності у психології мислення сьогодні прийнято називати менталітетом.

Менталітет (ментальність) – світосприйняття, яке формується на глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних, поведінкових настанов індивіда або соціальної групи. Це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах, що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.

Основними рисами українського менталітету є кордоцентричність (філософія серця за Г. Сковородою), або сердечність; волелюбність, природний демократизм, поетичність, емоційність (емоційно-естетична ментальність), толерантність (терпимість), товариськість, працелюбність, антеїзм (єдність з природою).

Деякі дослідники додають емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, нагадуючи, що саме ці риси виявляються в естетизмі українського народного життя та обрядовості. Інші нагадують, що емоційно-естетична, філософсько-гуманітарна ментальність українців походить від ментальності духовного світу східних слов’ян, на відміну від раціонально-прагматичного начала розумового устрою західноєвропейських народів. Таке своєрідне протиставлення філософії серця до філософії розуму.

Серед специфічних рис дослідники називають індивідуалізм (хуторянство) та бажання свободи, що інколи конфліктує проти примирливості естетизму, породжує самоізолювання. Інші пояснюють це як роз’єднаність української спільноти, окремішність кожної родини, заздрощі до сусідського добробуту.

Деякі дослідники стверджують, що основними у формуванні національного характеру українців були воля та доля, тому питання делікатне та складне, бо національна самосвідомість всякого етносу проходить довгий та складний шлях до власної досконалості. Спочатку вона витікає з традиції мистецтва, моралі, забобонів, релігії, а потім розширюється до політико-державної самовизначеності. Через складний історичний шлях до державності сформувався комплекс меншовартості, який дослідники пояснюють психологічним поняттям  "звужений стан свідомості".

Постійна боротьба за виживання сформували мужність, витривалість, взаєморозуміння, патріотизм, волелюбність, в той же час внутрішня суперечливість. Боротьба за виживання в складних історичних умовах потребувала шукати вихід. Можна було б втекти за пороги, піти в монастир, але ж хліборобська натура тримала біля землі – годувальниці, тому значна кількість втікали в себе, занурювалися у свій внутрішній світ, закривалися таким чином від світу зовнішнього. Тому українцям характерні однаково як мінімалізм, так і максималізм, впадання в крайнощі.

Цікавою рисою української вдачі є, поряд з схильністю до крайнощів, максималізована безпечність. Українці часто повторюють "якось воно буде", або "якось воно буде, бо ще не було так, щоб було ніяк", "поживемо-побачимо". М’яка, добродушна, загалом лагідна вдача не дозволяє українцям бути впертими та активними. Українець всіма силами намагається створити "свій світ", "свою домівку". Він працює, не шкодуючи себе, до сьомого поту, аби домівка була гарною та затишною.

Українцям характерна м’якість, доброта, душевність, дуже добре розвинений естетизм. Дослідники пояснюють це тим, що українська культура та виховання були більше пов’язані на ідеї домінування жінки над чоловіком. Навіть в добу козацтва жінка не втратила свого авторитету, бо всі домівки тримались на жінках, а чоловіки роками були в походах. Зневажливе ставлення до жінки на Січі було заходом вимушеним. Козаками ставали хліборобські сини, вигодовані та виховані українськими матерями, що вкладали в них щедрість та лагідність жіночої душі, батько був необхідний більше для покарань. Тому для підтримання бойового духу козаки вимушені були відмежовуватися від усього, що ніжило, розслабляло, пом’якшувало. В той же час більшість козацьких пісень прославляло жіночу вдачу.

Деякі дослідники сьогодні констатують, що саме українська емоційна чутливість шкодить у вирішенні питань політичних, особливо в попередніх століттях. Наприклад, Оксана Забужко в своєму дослідженні "NOTRE DAME D’UKRAINE" стверджує, що спочатку українцям не вистачало шляхетності лицарства, потім інтелігентності аристократії. Саме це сформувало слабість і несамостійність традиційних еліт: політичної, культурної та релігійної. Інші при цьому додають, що українцям необхідно до рівня розвитку чуттєвості, емоційності та естетизму підтягнути волю та розум, що вирішується єдиним шляхом: – наданням належної освіти на засадах загальнолюдської культури.

Контрольні питання та завдання

1. Яка з точок зору походження українського народу є, на Вашу думку, найбільш ймовірною? Поясніть чому?

2. Які народи, що мешкали на українських землях, на Вашу думку, можна вважати прапредками українців?

3. Чи існувала, на Вашу думку, давньоруська народність?

4. Чи варто, на Вашу думку, сьогодні дискутувати з приводу етнічного походження українців?

5. Поясніть антропологічні типи українців.

6. Поясніть особливості національного характеру українців.

ДОДАТКИ

Ігор Сюндюков

В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНИХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ. Михайло Грушевський про давнє минуле східних словян.

( З книги: Україна Incognita / За загальною ред. Л.Івшиної . – К., 2002. – С.47-50).

Кожен видатний історик органічно поєднує у своїй творчості, по-перше, ве­личезну кількість історичних джерел, що їх він залучає до аналізу проб­лем минулого та розглядає з високим ступенем наукової культури, і, по-друге, здатність синтезувати колосальний фактичний матеріал, володіти мистец­твом створення узагальнюючої теорії, яка б пояснювала загадки давнини і бу­ла б новим кроком уперед у нескінченному процесі пізнання.

Найвидатніший історик України XX століття Михайло Сергійович Грушевський був саме таким ученим. Звісно, да­леко не на всі запитання, які ставила перед ним та його сучасниками історична наука, Грушевський зміг дати абсо­лютну відповідь. Для нас найбільш цінною є методологія Грушевського, його прагнення дивитись на актуальні проб­леми минулого також і з точки зору філософа (недарма ве­ликого вченого не раз ще за життя називали історіософом, та й сам він це не заперечував!) але, звичайно, виключно на грунті ретельно перевірених джерел. Такий підхід має особливу вагу зараз, коли внаслідок зниження загальної культури історичних досліджень стало навіть "престиж­ним" створювати химерні псевдонаукові конструкції, не підкріплені фактами.

Спектр інтересів Грушевського-історика надзвичайно широкий. Але була одна проблема, яка хвилювала його практично все життя - від ранньої праці "Нарис іс­торії Київської землі" (початок 90-х років) аж до смерті. Саме підхід вченого до розв’язання цієї проблеми був головною причиною того, чому його знаменита "Історія України-Руси" була під якнайсуворішою забороною в радянські часи. Йдеться про історичний розвиток державності східних слов’ян та про спадщину Київської Руси.

Відомо, що у XIX столітті в російській історіографії панувала (і мала величез­ний вплив на сприйняття минулого слов’ян українськими істориками) так звана "общерусская концепция", яка була обгрунтована М. Карамзіним, М. Погодіним та В. Ключевським і, згідно з якою, і Київська Русь, і Московське царство однако­вою мірою були державами виключно російського народу. Ця теорія, свідомо чи підсвідомо, слугувала науковим доказом унікальної здатності до державотворен­ня лише росіян (з усіх східнослов’янських народів), і, крім того, піддавала сумніву доцільність окремого вивчення української історії, а в інтерпретації шовіністів - існування українського народу взагалі.

Грушевський був не першим із українських вчених, хто піддав аргументованій критиці концепцію "общерусской истории". Ще в 30-ті роки XIX ст. відомий істо­рик та етнограф, друг Миколи Гоголя Михайло Максимович вступив у публічну по­леміку з М. Погодіним, категорично спростувавши твердження останнього, які зводились до того, що після зруйнування Києва Батиєм усі південні землі Ки­ївської Русі цілком знелюдніли і тому подальше існування тамтешнього народу в державних формах було неможливим, населення відійшло на Північний Схід, в орбіту Москви, та й попередня основа творен­ня колишньої Київської держави - ті ж самі ро­сіяни... Максимович слушно вказував, що мас­штаби відходу корінного населення з Києва після вторгнення Батия дуже й дуже перебільше­ні Погодіним.

Отже, Грушевський мав гідного попередника. Проте саме він протягом багатьох десятиліть - і в "Нарисі історії українського народу" (1906, 1911 р. р.), і в ряді статей (насамперед у праці "Звичайна схема "руської" історії й спроба раці­онального укладу історії східного слов’янства", 1904), і, в першу чергу, у праці життя - "Історії України-Руси" створював нову історіософську концепцію державного розвитку українського народу - на противагу "общерусской". Для Михайла Сергійовича принциповим бу­ло одне: український народ починаючи з IV-V століть н. е. (коли вже можна прос­тежити певні історичні джерела) постійно жив на своїй споконвічній землі, нікуди звідси не відходив і тому та ж Київська Русь - продукт його історичної творчості. Даючи відповідь послідовникам "погодінської" теорії, Грушевський писав: "обще­русской" історії не може бути, як немає "общерусской" народності. Може бути іс­торія всіх "руських народностей", якщо комусь хочеться їх так називати, або істо­рія східного слов’янства. Вона і має стати на місце теперішньої "руської історії".

З цього логічно випливало ще одне важливе для історика положення: правонас­тупником давньоруської держави може бути лише "українсько-руська народність" як така, що створила Київську Русь. Що ж до співвідношення подальшого ходу української та російської історії, то розвиток кожного з цих двох народів слід вивчати окремо, в його "генетичній спадкоємності від першоджерел і дотепер". Саме ці погляди М. Грушевського (не меншою мірою, ніж його діяльність на чолі Центральної Ради) були піддані прокляттю та засудженню радянськими історика­ми (бо і В. Мавродін, і Б. Рибаков, і Б. Греков працювали, по суті, в руслі карамзінсько-погодінської теорії) і були приводом для оголошення історика "українським буржуазним націоналістом" та "прислужником реакції".

Ось як узагальнює М. Грушевський свої багаторічні студії з ранньої історії схід­ного слов’янства: "Як в лінгвістичному, так і в психофізичному відношенні відок­ремлення народностей української, білоруської та великоруської виходить за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, які вже там були позна­чені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, в різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формуєть­ся переважно на фінському ґрунті, білоруська - у близькому спілкуванні з литов­ською групою, українська - в одвічному сусідстві з тюрками". І далі: "Найголовні­ші діалектні групи у слов’ян беруть свій початок, без сумніву, ще з праслов’янської доби. Але мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим та істотним показником на­ціональної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип від­різняється від своїх найближчих родичів - великоросів та білорусів - ...і рисами психофізичними, які проявляються у народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах при­ватного й суспільного побуту українська народність закарбована багатьма харак­терними особливостями..." ("Нарис історії українського народу").

Виходячи з основоположної тези: "Розселення українських племен на їхній те­перішній території співпадає з початком їхнього історичного життя", Грушев­ський створює чітку історіософську концепцію України. Свого часу цю концепцію ґрунтовно проаналізував іноземний член НАН України Омелян Прицак. Він від­значав, що для Грушевського визначальними були три чинники історичного про­цесу в Україні: населення, територія та держава. Складна взаємодія цих чинників у їх нерозривному взаємозв’язку і впливала вирішальним чином на політичний, економічний та духовний розвиток українського народу. Професор О. Прицак на­водить такі слова Грушевського, з яких видно, в чому ж великий українець вбачав специфічність національної історії: "Боротьба із степом протягом віків абсорбува­ла енергію народу, його вищих верств і правительств... Маючи небезпечного воро­га на цілій полуденно-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній сформували­ся якісь міцніші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою оста­точне абсорбування чужеродними суспільними верствами всього, що становило Ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на се масовою реакцією, народними війнами, що ще на кілька століть збирають усі сили, всю енергію наро­ду, поки обезсилений він не спускає байдуже рук".

Але один із головних фундаторів нашої державності був далекий від історично­го песимізму. Тим більшої ваги набуває нагальна потреба національного єдності, яка ґрунтується не в останню чергу на ідеї суспільної солідарності та гармонійної справедливості. Як практичному політику та лідеру української держави в 1917-1918 рр. Грушевському не судилося досягти успіху. Але його заслуги перед українським народом нетлінні. Саме він перший розкрив українцям найбільш фун­даментальні закони національної історії, створив "історичний паспорт" нашої землі - "Історію України-Руси", присвятив життя пошукам історичних першодже­рел українства.

Балушок В.Г. Коли ж народився український народ // Дзеркало тижня, № 15. - 2005.

Патріотична версія проголошує народження українського етносу ще до епохи Київської Русі. Найрадикальніші відносять цю подію до часів трипільської культури, коли ще й слов’ян як окремої спільноти не існувало. Поміркованіші, лідерами яких є Ярослав Дашкевич та Леонід Залізняк, намагаються витримати принцип науковості і доводять, що український етнос виник у середині І тис. н. е. Лідером протилежного угруповання виступає Петро Толочко, який, назвавши "давньоруську народність" такими розпливчастими термінами, як "відносно єдина східнослов’янська спільність" та "давньоруська етнокультурна спільність", продовжує вкладати в них старий зміст та доводити, що український народ виник аж після монгольського завоювання, яке, мовляв, привело до відокремлення України від решти Русі. Смію твердити, що обидві версії однаково далекі від дійсного стану речей. Взагалі ж унікальність української ситуації, коли патріотичні й антиукраїнські сили перебувають у стані певної рівноваги, дає можливість справді по-науковому дослідити проблему походження українського народу.

Об’єктивна версія українського етногенезу, знову ж таки об’єктивно, вигідна українцям, оскільки вони, складаючи в Україні більшість, і досі перебувають на становищі утисненої меншості. Всі ці умови, необхідні для виникнення українського народу, з’являються на теренах України лише напередодні утворення Київської Русі. Тоді завершилося заселення більшості її земель слов’янами, які асимілювали місцеве населення (переважно скіфо-сарматів і, менше, фракійців, германців, тюрків та ін.). Асимілюючи це населення й переймаючи його культуру, слов’яни — вихідці з правобережного Полісся, засвоїли тисячолітній культурний спадок тутешніх жителів і в такий спосіб пристосувалися до умов Лісостепу та Степу, які є основними ландшафтними зонами України. А напередодні утворення Київської Русі ці слов’янські племена об’єднуються не тільки торговими шляхами, а й у рамках спочатку переддержавного (племінний союз на чолі з дулібами, яких змінили поляни), а потім і власне державного утворення (держава Руська Земля зі столицею в Києві). (На жаль, із виникненням Київської Русі це державне об’єднання розчинилося у величезній новоутвореній державі).

На час утворення Київської Русі на землях України складається етнокультурна спільність слов’янського населення, до якої входили відомі з літопису племінні етноси полян, уличів, тиверців, волинян (можливо, також дулібів і бужан, якщо це не попередники волинян) і частково деревлян, сіверян та південних дреговичів. Це слов’янське населення відрізнялося від слов’ян у Білорусі й Росії за системами землеробства (тут дво- і трипілля, там підсіка), знаряддями (тут плуг, там соха), житлами (тут заглиблена в землю будівля з обмазаними глиною стінами, там зрубне наземне житло), ремеслами (використання на півдні коноплі, а на півночі льону, різні традиції в металургії, широке вживання на північних лісових теренах дерева як сировини тощо). Це ж слід сказати відносно одягу, харчування, особистої гігієни та інших сфер матеріальної культури. Відомий з літопису київський пантеон князя Володимира складали боги слов’ян з території України, на Півночі існував інший язичницький пантеон. Дослідження мовознавців виявили, що основні риси української мови теж складаються в ХІ—ХІІІ ст. От ці етнокультурні відмінності слов’янського населення України від слов’ян на теренах Росії і Білорусі й послужили підставою для виникнення в подальшому осібної етнічної самосвідомості.

Перші прояви такої самосвідомості у слов’янського населення України фіксуються в "Повісті врємєнних літ" у формі етноцентричного зображення полян, що показані найкультурнішими і протиставлені слов’янам на землях Росії й Білорусі, яких прирівняно до звірів (про них сказано, що вони "якоже всякий звір"). Цей етноцентричний стереотип київський літописець поширює й на інші протоукраїнські племінні етноси (за винятком сіверян і деревлян), яких теж визнано за "своїх". Разом з тим вказана самосвідомість ще була набагато слабшою за самосвідомість окремих племінних етносів, не існувало і спільної самоназви.

Розгортання в ХІ—ХІІ ст. удільної роздробленості спричинило виникнення на основі колишніх племен нових етносів, які відповідали основним землям-князівствам, що виступали фактично незалежними державами. Такими "землями" на території України були: Руська (складалася з Київського і Переяславського князівств), Володимирська (Волинська), Галицька, Чернігівська, невелика Болохівська, а також південні райони Турівської та західні райони Сіверської земель. Відповідно, тут фіксуються такі земельні етноси: русь, володимирці (волинці), галичани, чернігівці, невелика спільнота болохівців, а також південна частина турівців і західна частина сіверян (севрюків).

Самосвідомості земельних етносів проявлялися у відповідних етнонімах, відмінних від етносів сусідніх земель інтересах, взаємної ворожості і частих війнах між ними, етноцентризмі, тобто вихвалянні всього свого на противагу сусідам. Існування земельних етносів є закономірним для епохи феодальної роздробленості і спостерігалося практично в усіх європейських країнах — Франції, Німеччині, Італії, Польщі та інших. Так званої ж "давньоруської народності", яка займала величезну територію, в ранньому середньовіччі просто не могло існувати, з огляду на нерозвиненість шляхів сполучень і мереж комунікацій, малу територіальну мобільність більшості населення, тенденцію до натурально-господарської замкнутості та політичну роздробленість.

Але з децентралізацією Давньої Русі у ході феодальної роздробленості, умови для формування на території України єдиного слов’янського етносу, що склалися раніше, знову починають проявлятися. В результаті, в останній чверті ХІІ ст. тут формується нова політична спільність у формі суперництва галицько-волинських і чернігівських князів за Київ, яка і об’єднала всю Південну Русь. Північні й північно-східні землі Русі — Полоцька, Новгородська, Ростово-Суздальська — відособлюються від Києва і формують власні політичні спільності. З виникненням на землях Південної Русі окремої етнополітичної спільноти, її територію охоплює єдина мережа комунікацій, пов’язана з місцевим державним життям. З’являється загальнопівденноруська етнічна еліта, яка формує у південноруського населення, що раніше поділялося на земельні етноси, усвідомлення того, що воно є єдиним народом, тобто спільну етнічну самосвідомість. В результаті, у кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. серед мешканців усіх тутешніх земель поширюється єдина самоназва "русь" (у множині) і "русин" (в однині). (До цього це була назва лише жителів середньонаддніпрянської Руської землі. Жителі ж інших давньоруських земель мали власні етноніми, і "руссю" їх називали лише при стиканні з чужинцями з-поза меж усієї Давньої Русі.) Така етнонімічна модель була типовою для Давньої Русі — України (пор.: "мордва" — "мордвин", "литва" — "литвин", "чудь" — "чудин" і т. д.).

На північно-східних землях топонім "Русь", а також похідний від нього етнонім розповсюджується, витісняючи місцеві земельні назви, пізніше, з кінця ХІІІ ст., але вже у формі "русские", що утворена за зовсім іншою, нетиповою моделлю. "Русин" (як і "литвин", "мордвин", "німчин", "волошин" і т. д.) з самого початку виступало субстантивом, означаючи особу. "Русский" же спочатку було атрибутивом, позначаючи належність людини "руському" князю, і лише згодом перетворилося на субстантив. У цей час етнонім "русь" ("русин" фіксується і в Білорусі, але жителі України її мешканців називали "литвою" (і "литвин" в однині), тобто підлеглі Литви, яка захопила тоді ці землі) відрізняє таким чином, від себе.

Поява єдиної самоназви на всіх південноруських землях у кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. свідчить про завершення формування тут єдиного етносу. Те, що цей етнонім дійсно закріпився серед населення Південної Русі, засвідчується його повсюдним вживанням у середовищі зовсім різних соціальних верств на всіх її землях, починаючи з цього часу. Етнонім "русь" ("русин", пізніше "русини") зберігався як єдина самоназва всього українського населення аж до ХVIII ст. На західноукраїнських землях він побутував до першої половини — середини ХХ ст. Збереження однієї й тієї ж самоназви впродовж цього часу свідчить про збереження і однієї етнічності, одного й того ж етносу. Таким чином, народ, який виник на землях Південної Русі в кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. є саме українським, але він тоді мав іншу назву (самоназва "українці" з’являється як регіональна назва населення козацької України лише в кінці XVII ст., загальноукраїнською ж вона стає у XIX – першій половині ХХ ст.

Після монгольського завоювання український народ не міг утворитись (як твердять прихильники "спільної колиски), оскільки територія України, опинившись у складі кількох держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, а з 1503 р. і Московії), які анексували її землі, виявилася розрізаною їх кордонами на кілька частин. Причому якщо Галичина, Волинь і Наддніпрянські землі об’єдналися, хоч і ненадовго, за Люблінською унією 1569 р., то Буковина та Закарпаття залишалися відрізаними від решти України аж до ХХ ст. Єдність території, без чого етнос не може утворитися, виявилася зруйнованою, етнічна еліта ж, що формує етнічну самосвідомість, дуже ослабла, а в деяких регіонах практично зникла. І якби український народ не сформувався раніше, він за умов такого роз’єднання вже не міг би утворитися. Якраз існування єдиного українського етносу породжувало тенденцію до об’єднання роз’єднаних після монгольського завоювання українських земель, яка постійно пробивала собі шлях упродовж століть, незважаючи на несприятливі для цього умови.

Залізняк Л. Походження українського народу. Аналіз концепцій. Походження українців за даними сучасної етнології. // Дзеркало тижня, 2007. - № 24. (Уривки)

Національна історія є стрижнем національної свідомості, на основі якої формується модерна українська нація. Отже відсутність чітких уявлень про час та обставини появи суб’єкта української національної історії гальмують формування національної свідомості українців, що, в свою чергу, стримує формування сучасної української нації. У наш час три головні концепції україногенези змагаються між собою за прихильність громадян незалежної України: аматорсько-романтична трипільська, пострадянська пізньосередньовічна та ранньосередньовічна, яку з середини ХІХ ст. розвивають українські історики, мовники, етнологи. Головною перешкодою на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових аргументах, є її зайва політизація.

Пояснюється це тим, що проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа, якщо це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша – коли сталося загарбання імперською Москвою земель окремих своєрідних народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації.

Історія змагань за спадщину княжого Києва. Ключовою проблемою історії східного слов’янства є культурно-історична спадщина Київської Русі, яка стала головним об’єктом геополітичних амбіцій правителів держав, що постали на її руїнах. Державницькі традиції княжого Києва поширились далеко за межі Південної Русі-України і у пізньому середньовіччі суттєво впливали не лише на становлення державних інститутів Великого Київського князівства чи козацької держави Богдана Хмельницького, але й на формування князівства Литовського та Московського царства. Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень пізньосередньовічної Східної Європи (Литва, Московське царство), але й давала привід для експансії в багаті краї Південної Русі-України. Це пояснює тривалість і гостроту дискусії за право на київську спадщину.

У ХІХ ст. "співець Російської імперії" М.Карамзін у своїй белетризованій "Истории государства Российского" сміливо трансформує етнонім "руський" в "российский" і безапеляційно називає Володимира Святого "князем российским", його дружину "российским воинством", а всіх південних русичів разом з киянами Х ст. просто "россиянами". Інший російський історик М.Погодін пробує обґрунтувати надто сміливі етнологічні погляди свого попередника, який проголосив мешканців княжого Києва росіянами. За М.Погодіним (1856) великороси спочатку мешкали у Подніпров’ї. Саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Середнє Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише у пізньому середньовіччі, тобто у ХIV-XV ст. Таким чином, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належало великоросам та їх правителям – московським Рюриковичам.

Оприлюднення концепції М.Погодіна різко загострило дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50-ти років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік "южан" поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов’ян ще взагалі не існувала.

Варто навести маловідомі широкому загалу міркування російського історика К.Кавеліна з праці “Мысли и заметки о русской истории" (Кавелин, 1897). Хоча ця праця вперше вийшла друком ще 1866 р. офіційні історики Російської імперії та Радянського Союзу, фактично, ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського, це пояснюється невідповідністю думок К.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян останній стверджує: “…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Где же были тогда великоруссы? О них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова… Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой... ветви русского племени еще не существовало. С другой стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с ХІІ века. Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит, интимная, внутренняя история русского народа".

В решті решт, навіть такий офіційний історик царської Росії як В.Ключевський визнав, що великорос вперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це лише у ХІІ ст., а значить як княжий Київ, так і держава Русь Х ст. аж ніяк не могла бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. "Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли", - пише інший росіянин О.Пипін. Лідер російської історичної науки 20-30-х рр. ХХ ст. М.Покровський також визнавав "Київську Русь Малоросією, тобто Україною".

Отже самі російські історики ще у ХІХ ст. відходять від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських вчених другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які переконливо показали праукраїнську етнічну суть Південної Русі ІХ-ХІІІ ст. Вагомий внесок у формулювання і рішення цієї проблеми зробив М.Грушевський (1898), який генетично пов’язав українців з ранньосередньовічними антами ІV-VI ст.

Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь вже було заселено українцями на середньовічному етапі розвитку. Цей етнічний принцип був покладений в основу історії східного слов’янства, засадничі принципи якої викладені в статті М.Грушевського 1904 р., що підвела підсумок тривалій дискусії за київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності" (Грушевський, 1904). А раз "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської", то остання, очевидно постала раніше Київської Русі, і за М.Грушевським походить від антів ІV-VI ст.

Внесок в розробку ранньосередньовічної версії україногенези зробило кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів – М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, М.Грушевський, Ф.Вовк, В.Петров (1992), М.Брайчевський (1995, 2000), М.Чубатий (1963), Я.Дашкевич (1993), Я.Ісаєвич (1995), В.Баран (1998а, 1998б), Л.Залізняк (1994-2006), С.Сегеда (2001), В.Балушок (2005) та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О.Потебні, А.Кримського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Шевельова, В.Русанівського, Г.Півторака (1993), В.Німчука, О.Тараненка та ін. (Історія української мови, 1996). Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років.

Вже на початок ХХ ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Струве.

Давньоруська народність Нову повоєнну версію походження східних слов’ян сформулював В.Мавродін (1947), концепція давньоруської народності (ДРН) якого, попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у пріснопам’ятних тезах 1954 р. "Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією". Її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці чи росіяни, а нібито представники окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності у пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Мрією цих братніх східнослов’янські народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі.

В історичній науці сучасної України з цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях радянської концепції існування на Русі окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності (П.П.Толочко, 2005). Дехто з дослідників середнього покоління (О.П.Моця, Ю.В.Павленко, О.П.Толочко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenica, 2002, с. 87-90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, с.87), фактично, є формою визнання контраргументів супротивників самого факту існування ДРН, тобто запереченням самої концепції ДРН. Адже остання виникла саме як етнологічна конструкція, про що свідчить її назва (народність). Якщо народності не було, а була держава Русь (в чому і раніше ніхто не сумнівався), то друга категорія вчених по суті відкидає саму можливість існування ДРН, як окремого східнослов’янського етносу.

До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В.Г.Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ –початку ХІІІ ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.? Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання: 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність. В.Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя – все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. В.Балушка, бажає він того чи ні, фактично, передбачає існування до ХІІІ ст. на землях Південної Русі міфічної, на думку більшості сучасних дослідників, давньоруської народності.

Раптова поява вісім сторіч тому на землях Південної Русі українців фактично, свідчить про зміну населення в регіоні, що не фіксується ні письмовими, ні археологічними, ні антропологічними джерелами. Виходить Володимир Мономах ще не був українцем, а його онуки українізувалися. Ніщо не свідчить, що в княжих Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі та Галичі на початку ХІІ ст. мешкав один народ, а вже у кінці цього ж сторіччя – інший, а саме українці. Якщо ж останні були прямими генетичними спадкоємцями своїх попередників на цих землях, то часом народження українського етносу слід вважати не рубіж ХІІ-ХІІІ ст., а час появи на історичній арені цих попередників, не зважаючи на те, що вони користувалися етнонімом "руські", а не "українці". Адже середньовічні народи нерідко змінювали етноніми. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московіти – росіянами, а руські – українцями. Якщо на початку ХІІІ ст., на думку В.Балушка, формування українців завершилося, то очевидно почалося воно раніше. Безперервність етнокультурного розвитку на етнічних українських землях від антів та склавинів V-VII ст. через Південну Русь, козацьку Україну до сучасних українців переконливо свідчить про їх народження саме в ранньому середньовіччі.

Проблема давньоруської народності не є суто науковим питанням. Вона безпосередньо впливає на широке коло політичних проблем не тільки України, але й усієї Східної Європи. Без її вирішення неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українців, росіян, білорусів. А без цього концепція історії Східної Європи лишається незавершеною.