2.Розкрийте причини та уроки української революції 1917-1921 рр.

Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.^[1] Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.^[2]

Причини поразки революції

У 1920 р. виснажені Радянські сили відбили польське вторгнення. За мирною угодою Україна була знову розділена і 5 мільйонів залишилися під польським правлінням. Майстренко робить висновок, що «боротьба за суверенну Українську СРР зазнала поразки не внаслідок внутрішнього розвитку українського політичного життя, але через зовнішній тиск адміністративної організації». Але провал спроби заснувати незалежну Україну в 1920 р. не є ані кінцем історії, ані дає адекватної оцінки здобуткам революції. 1917-1920 рр. надавали історичної можливості розв’язати українське питання. Ті розходження, що виникли, не були непримиренними.

Розвиток сталіністського централізму скасував залишки рівності між союзними республіками; українські комуністи й інтелігенція були знищені. Але національна соціалістична традиція виявилася настільки глибоко закоріненою, що вони були серед останніх решток опозиції вичищеної в 1936 р., і залишалися настільки суттєвою силою в політиці, що зазнавали офіційних переслідувань аж до падіння СРСР[8, c. 164-166].

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм політичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизначення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обґрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради”.

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".

Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили"[2, c. 449-451].

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

В Українській державі вкрай загострилась соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчими) і реальністю.

Якщо говорити про період Директорії, то Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу[5, c. 415-417].

Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. в Україні

Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України[1, c. 427-429].

Тестові завдання.

1. Яке значення опозиційного руху в 60 – 80 – х рр. в Україні?

а)Загроза для існуючого режиму.,

б) Сприяв початку політизації населення.,

в)Україна стає знаною у світі.,

г)Перші кроки до здобуття Україною незалежності.

2. На що були спрямовані реформи, затверджені у квітні 1985р.?

а) Вихід із кризи.

3. Відновлення вільної торгівлі передбачала:

а) Політика «воєнного комунізму»;

б) Політика НЕПу;

в) Політика відбудови народного господарства

4.Відновлення вільної торгівлі передбачала:

а) Політика «воєнного комунізму»;

б) Політика НЕПу;

в) Політика відбудови народного господарства

5.Першим головою Народного Руху України був обраний: б) І.Драч,

Білет № _14__

Теоретичні питання.

1. Визначте місце України у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство». Посилюються економічні зв'язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття. В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежиттєздатною», бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі. Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.