4.Місце історії педагогіки у системі підготовки майбутніх викладачів

( все що знайшла)

Основні завдання історії педагогіки

Основні завдання історії педагогіки як науки:

•  отримання достовірних наукових знань про закономірності розвитку різних педагогічних явищ і трансформацію різних педагогічних теорій, обумовлених цими явищами;

•  аналіз боротьби прогресивних і консервативних тенденцій в розвитку педагогіки;

•  розкриття з наукових позицій причин якісних змін в розвитку педагогіки;

•  встановлення шляхів, якими йшов процес формування нового теоретичного змісту педагогічної науки (генезис прогресивних начал педагогічної теорії).

Завдання історії педагогіки як предмету педагогічної освіти (навчальної дисципліни):

Історія педагогіки відіграє важливу роль у професійній підготовці майбутніх учителів, розв’язуючи такі завдання:

•  виявити й ознайомити студентів із основними шляхами та закономірностями розвитку виховання, школи і педагогічної думки у різні історичні періоди;

•  сформувати в студентів систему знань про світовий історико-педагогічний процес та про місце української педагогіки в ньому; ознайомити з сучасними формами виховання і педагогічними течіями через їх історичний родовід;

•  розкрити кращі здобутки педагогічної мудрості українського й інших народів та виробити уміння застосовувати їх у своїй майбутній професійній діяльності;

•  виховання любові до педагогічної професії, формування ідеалу вчителя на основі яскравих прикладів життя відомих педагогів (Коменський, Песталоцці, Ушинський, Макаренко тощо) і формування основ педагогічної майстерності;

•  сформувати самостійне історико-педагогічне мислення (навчити бачити і розуміти закономірності розвитку педагогічних категорій); формувати критичне ставлення до педагогічної спадщини минулого, що буде утримувати майбутнього педагога від консерватизму і рутини, а також від псевдоноваторства в учительській роботі;

•  оволодіти методами ретроспективного аналізу історико-педагогічних явищ і фактів;

•  розширити професійний світогляд, збагатити духовну культуру майбутніх педагогів.

У контексті поставлених завдань історія педагогіки дає змогу зрозуміти зв’язок педагогічних явищ із суспільно-культурними відносинами епохи і країни, виробляє історичну перспективу, дозволяє глибше, критичніше і більш всебічно оцінити стан освітніх і педагогічних систем і прагнень сучасності, збуджує живе зацікавлення педагогічними проблемами, прищеплює культ педагогічних традицій, може служити засобом формування почуття патріотизму та інтернаціоналізму.

Структура курсу «Історія педагогіки»

Курс складається із двох розділів:

1. Історія зарубіжної класичної школи і педагогіки;

2. Історія української школи і педагогіки.     

5.Критичне використання педагогічної спадщини у сучасних умовах

Використання спадщини Котляревського

Метою всієї діяльності І. Котляревського було виховання національно свідомої,патріотично налаштованої, всебічно розвиненої особистості, з високими моральними

якостями, готової чесно служити батьківщині. Висловлені ним педагогічні ідеї озна-чали перехід від прославлення представників феодально-кріпосницької системи, які

зверхньо ставилися до народу, до гуманістичних поглядів і реалістичного зображенняйого представників як єдиної української нації, носіїв високоморальних, патріотич-

них рис, які є зразком, ідеалом для виховання молодого покоління.

Це стало основоюдля узагальнення напрацьованого І. Котляревським досвіду та впровадження акту-

альних надбань у систему виховної роботи загальноосвітніх навчально-виховних за-кладів України різних рівнів акредитації. Народна творчість, звичаї, традиції, обряди

формують національні цінності, які становлять духовну основу українського народу і

вирізняють його з-поміж інших. Досвід І. Котляревського свідчить, що тільки духовно

об’єднана нація сприяє розвиткові держави.

Провідні ідеї педагога щодо виховання особистості знайшли своє відображення восновних положеннях сучасних державних документів і впроваджуються у нових умо-

вах розвитку педагогічної теорії і практики: Державної національної програми „Освіта”(Україна ХХІ століття) [1], Закону України „Про освіту” [2], Національної доктрини розви-

тку освіти України у ХХІ ст. [4], Національної програми виховання дітей та учнівськоїмолоді в Україні [5] та інших документах, які підкреслюютьнеобхідність пошуку ефек-

тивних шляхів виховання свідомого громадянина, створення умов для набуття молод-дю соціального досвіду, формування вміння жити в громадянському суспільстві, поєд-

нуючи власні інтереси розвитку особистості із завданнями державотворчих процесівУ сучасних умовах розбудови нашої держави розроблена нова, особистісно-гума-

ністична парадигма виховання [6]. У зв’язку з цим відбувається переосмислення ролівиховання у формуванні духовності дитини – етичних норм добра, милосердя, патрі-

отизму, честі, гідності, громадянськості, співпереживання, причетності до долі свогонароду. Тому в умовах активного суспільно-економічного розвитку України пріори-

тетне значення відводиться вихованню, яке повинне здійснюватися на національно-му ґрунті, в „органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями,

при збереженні та збагаченні культури українського народу” [1, с. 9]. Такий погляд на виховання знайшов відображення у програмних документах, напрямах розвитку

української держави.Дослідження літературної творчості, епістолярної спадщини,просвітницько-ви-

ховної діяльності

Отже, літературна творчість та просвітницько-виховна діяльність І. Котлярев-

ського є цінним літературно-педагогічним надбанням, оскільки ґрунтується на гли-

бокому вивченні народних звичаїв, традицій, народної творчості, зокрема фолькло-

ру, що дало можливість окреслити перспективу і напрями впровадження основних

ідей просвітницько-виховної діяльності та літературної творчості І. Котляревського

в сучасних умовах: надання пріоритетного значення національному вихованню; вико-

ристання виховного потенціалу літературної творчості І. Котляревського в загально-

освітніх навчальних закладах при вивченні його художніх творів; поширення досвіду

І. Котляревського щодо використання театральних гуртків для організації виховної

роботи з дітьми; визнання доцільності врахування основних педагогічних принципів,

Використання спадщии Макаренка

Дослідники наукової спадщини А.С. Макаренка цілком справедливо

зауважують, що проблема загального формування особистісних якостейбула центральною у практично-пошуковій діяльності Макаренка-педагога.

Він довів, що суспільна значущість кожного окремого індивіда у структуріцілісної людської спільності визначається насамперед тим, наскільки вінздатний плідно долучитися до суспільно-політичного й соціально-

економічного життя та як він підготовлений своїм соціумом до цьогопроцесу. Величезну увагу А.С. Макаренко приділяв проблемам розвиткуособистості в колективі: “Досвід колективного життя є не тільки досвідомсусідства з іншими людьми, а й дуже складним досвідом доцільнихколективних спрямувань, серед яких найзначніше місце займають принципи

розпорядження, обговорення, підпорядкування більшості,підпорядкуваннятовариша товаришу, відповідальності й узгодженості” [4, 20].

Видатний педагог відзначав, що громадська думка – регулятор

поведінки учнів. Для людей загальні збори є вищим органом, який

відбиває громадську думку колективу. Тому дитячим загальним зборамслід приділити велику увагу. Для формування особистості вони матимутьособливу цінність, коли предметом їх обговорення будуть щоденні справиі перспективні лінії розвитку закладу, які зв’язують вихованців із

загальнонародними інтересами. Розвиток перспективи закладу в цілому і вкожної дитині зокрема слід нерозривно пов’язувати зі стилем роботи в колективі.

А.С. Макаренко вважав, що кожний дитячий заклад повинен мати

свій стиль і тон, а нормальний тон може бути тільки один –

життєрадісність, спокійна ділова обстановка, що виключає постійну

галасливу бурхливість. Мажор, бадьорість колективу забезпечуються його

злагодженістю й організованістю, крім того, єдністю, активністю людей іводночас умінням гальмувати себе, коли потрібно. Особливоюформою

гальмування є ввічливість, яку потрібно всіляко рекомендувати

вихованцям [3].

Антон Макаренко збагатив вітчизняну педагогіку новими ідеями, які

практично реалізував у власній виховній роботі. Його педагогічна

спадщина пронизана почуттям відповідальності за майбутнє молодого покоління. Вона має принципове значення для розвитку теорії та практики світової й вітчизняної педагогіки.

Відкриття Антона Макаренка в педагогіці випередили свій час. Його ідеї та рекомендації в галузі виховання мали цінність у період становлення педагогіки як науки та розвитку практики суспільного виховання. Вони не втратили свого значення й нині.

Висновки. Педагогічна теорія і практика видатного педагога-

новатора А.С. Макаренка має тісний зв’язок з особистісно орієнтованою системою освіти в Україні. Серцевину створеної ним педагогічної системи становлять теоретичні основи методики формування дитячого колективу, який є засобом удосконалення особистості. Саме через колектив можна створити оптимальні умови для її виховання, самоствердження,

саморозвитку. Сучасні освітні реалії та педагогічна спадщина

А.С. Макаренка мають єдині позиції.

Педагогічна спадщина Сухомлинського

Досвід В.О. Сухомлинського, його роздуми і спостереження, мудрі поради щодо шляхів, які ведуть до ефективності сучасної початкової школи, — життєдайне і невичерпне джерело для кожного, хто прагне самореалізуватись як учитель. Шкільний урок він називав дзеркалом загальної і психолого-педагогічної культури вчителя, мірилом його інтелектуально-духовного багатства, показником рівня сформованості кругозору та ерудиції.

Сьогодні скрізь і всюди можна почути, що нове покоління вчитись не бажає, що винні у всьому — діти. Але, на думку відомого англійського психолога, теоретика нових підходів до навчання Е. Стоунса, “педагогічні невдачі часто приписують до недоліків того, хто навчається, і дуже рідко до недосконалості методів навчання”.

Загальновідомо, що кожна епоха ставить свої вимоги до навчання і виховання, а відтак і до методів та прийомів навчання, загалом структурної організації, вдосконалення його змісту. Однією з причин, що ведуть до погіршення ситуації у навчанні і вихованні дітей молодшого шкільного віку, є катастрофічний брак предметно-адресної допомоги з боку практичних психологів, соціологів.

Нерозуміння педагогом сучасних тенденцій і закономірностей у формуванні особистості конкретного учня створює певний психологічний бар'єр між ними. Тож як саме будувати навчальний процес, які резерви педагогічного впливу, методи і прийоми роботи застосовувати на уроці, щоб учень самовиразився, саморозкрився і самостверджувався як особистість, що слід робити на уроці сьогодні, щоб завтра знання стали частиною особистості — всі ці питання стають дедалі актуальнішими в умовах розвитку сучасної початкової школи.

Педагогічна система Василя Сухомлинського - це концептуальна основа особистісно зорієнтованого підходу, що пролонговується у комптентнісно орієнтовану освіту. Саме тому ідеї видатного українського педагога актуальні сьогодні.

Творчість Василя Сухомлинського, починаючи з 1950-х років, привертала увагу не тільки освітян, а й усієї громадськості. Про масштаби вивчення й розповсюдження творчого доробку педагога-новатора свідчать матеріали трьох бібліографічних покажчиків, підготовлених дружиною Ганною Сухомлинською і донькою Ольгою Сухомлинською. Ще за життя педагога в періодичних виданнях з'являлися публікації, в яких аналізувалися його здобутки. Одні вчені високо оцінювали ці досягнення (О. Губко, Ф. Кузнєцов, Є. Лебедєва, А. Левшин, С. Соловейчик тощо), інші - висловлювали критичні зауваження (В. Кумарін, Б. Ліхачов та ін.). Пошуки сучасних гуманістичних концепцій вимагають звернення до виховної системи українського вчителя-творця В. Сухомлинського, у центрі якої знаходиться дитина як унікальна неповторна особистість.

Життєвий шлях і педагогічна діяльність В. Сухомлинського - це яскрава сторінка книги педагогічних пошуків вітчизняних учителів-новаторів, яка була глибоко та всебічно відображена в документально-історичних повістях і нарисах І. Цюпи, Б. Тартаковського, К. Григор'єва і Б. Хандроса, Б. Рябініна, Д. Водзинського та ін. Різні аспекти педагогічної діяльності В. Сухомлинського розглядалися в статтях і книгах М. Ярмаченка, О. Сухомлинської, І. Зязюна, М. Красовицького, В. Кузя, М. Сметанського, М. Антонця, Г. Калмикова та ін. Аналізу складових педагогічної системи В. Сухомлинського, виділенню етапів їх становлення й розвитку присвятили свої праці М. Богуславський, Б. Кваша, В. Кузь, М. Мухін, В. Риндак, А. Розенберг, О. Сухомлинська.

Особистість В. Сухомлинського, окремі аспекти його педагогічної спадщини стали предметом вивчення науковців як в Україні (М. Антонець, І. Бех, А. Богуш, Л. Бондар, І. Зязюн, В. Кузь, О. Савченко, М. Сметанський та ін.), так і поза її межами (А. Борисовський, Б. Кваша, М. Мухін, В. Риндак, С. Соловейчик та ін.). Роботи нашого видатного земляка також досліджують Х. Франчос і М. Ціандзі (Греція), В. Іфферт, Р. Штайник, Е. Гартман (Німеччина), М. Библюк, С. Лашин (Польща), Л. Мілков (Болгарія), Бі Шуджі, Ван Ігао (Китай), А. Кокеріль (Австралія) та ін. Історіографічний аналіз наукового доробку В. Сухомлинського в контексті вивчення проблеми педагогічних персоналій в історико-педагогічній науці зробив Н. Гупан, а порівняльний аналіз систем В. Сухомлинського та А. Макаренка в англомовних дослідженнях здійснила Н. Дічек.

Авторська школа В. Сухомлинського являла собою школу радості, спрямовану на виховання всебічно розвиненої особистості, школу співдружності поколінь. У ній упродовж 1948-1970 років була реалізована оригінальна система навчально-виховної роботи, вибудована з урахуванням наукових надбань вітчизняної науки та педагогічного досвіду. Педагогічна система В. Сухомлинського, як і інші авторські педагогічні системи, носить персоніфікований характер, відображає погляди, ідеї та діяльність її автора.